Як наближало ся свято пoмиpення, Icyс і pибалка Петро опустили дім Йоанни, жени Хузе. Був ранок, червоний від центурії, що квітчала узгіря, коли отуливши ся у свій хитон світлий, недїлений, Ісус минув оливні сади Бетеляму і зійшов у низ, на поля. Сихем побудоване на горбах мріло з далеку мов сон, імла з над Йордану плила під ним і воно, здавало ся, стояло серед неї, як човен на містичному озеpi.
— Два таланти золота і нитку топазів подала Йоанна, пращаючи нас, Учителю... — говорив Петро, йдучи вузкою стежкою в слїд за Ісусом.
Він добув дари ізза пазухи синьої, робітницької одежі, поклав на мозолистій долонї і витягнув її несміло, до світла, перед очи Учителя.
Але той не дивив ся. Стрункий, як лїлїя в Піснї Пісень, він ішов з божественним смутком перед себе, відгортаючи лагідно мідяно червоні филї волося, що з поранковим леготом падали йому на очі, на обличя смагле як топаз Йоанни.
Було соняшно і мрійно: пташня шуміла співами у зеленім сїтнику, наче левити на флєйтах свистїли коси здоганяючи мельодію вигукуванє пів нагих чередників, що пасли вівцї, білі як єрмонські снїги.
Мандрівники йшли довго, та образ Сихему не приближав ся, а став чогось то обіч. Сонце викочувало ся чимраз висше, стежки плутали ся як сїтка, несподївано для ока виринули гроби ковані в придорожнім камени і оброслї блющем руїни кирницї Агін Медавара. Пісок котив ся уперід ніг прочан, гнаний невидимим подувом жари, і Ісус з часта задержував ся та висипував гострі кремінцї із сандалів.
Аж коли образ Сихему стянув лївобіч, Ісус приложив долоню до чола і глянув кругом, немов шукав когось, хто б справив на путь.
Там, під стінкою рогоза, встромивши босі ноги в перстенї розхідника, лежав черевом до трави обідраний, заялозений овечою нечистю вівчар. На збитім волосю почіпляли ся хорохвяні стручки і соломяна нерва, по руках з розтопіреними лїниво пальцями лазили пестрі мухи, та вівчар, приплющивши очи від сонця, лежав з насолодою і не рухав ся. Ранком вдало ся йому у хозяїна потягнути немало з винного бурдюга і тепер одолївала його дрімота. Овечки й собі поблукавши без толку, лягли тут і там, вянули від спеки.
— Пане, ось вівчар — зрадїв святий рибалка, піду поспитаю його.
Він схилив ся над дрімаючим.
— Будь ласка, чередничку, куди йти до Сихем? Ми прочани, запізнимо жертвоприносини.
Вівчар глянув на нього мутно, і від лоба, почухав ся за ковнїром від насїкомих, потім поклав голову назад у траву і пробурмотів злісно:
— Он там дорога! — відчепіть ся!
Не відриваючи черева від землї, він показав їм простягненою ногою напрям, в якому мали іти.
Минула ще година і Сихем приблизило ся, окружене як вінком гаями смокви, над ним горіла вже луна заходу. Ісус оглянув ся знов, бо почув спів, наче жайворонка.
— Учителю, ось чередничка над потоком овечок пильнує — сказав святий рибалка. — Піду, поспитаю.
Дійсно над берегом жерельної струї стояла дївчина в білесенькій одежинї, світле волося красило шийку, як клейнот дорогий. Вся вона була чиста, як майський світ, і так внїшно та любовно гладила вовну своїх овечок, коли котра підбігла, торкаючи мордочкою її жартливо стулену долоню.
— Моя дитинко, покажи нам найкоротшу дорогу до міста — просив Петро, просвітлївши від теплого почутя, яке залило його невчене серце на вид нїжности і чистоти.
— В Сихем будете вже небавком — відповіла чередничка — дорога простісїнька, як шнурочок, саме повз ручаю. Тільки в однім місцї розходить ся, та ви підете праворуч, а там же й майдан під містом. Як би ви пождали хвилинку — додала з любою усмішкою — то я свої овечки до купи позганяла, а тодї провела-б вас з ними... Пождете?
І не дослухуючи ся відповіди, стала весело і скоро кликати свою маленьку отару.
Але Ісус поклав на її малій ручцї свою долоню, глянув на неї мило і пустив ся іти у вказаному напрямі.
— Учителю! — відізвав ся святий Петро по хвилї мовчаня.
Ісус звернув на нього свої тихі очи.
— Що даси — питаю — отсїй дївчинцї за се, що вона так весело і щиро послужила нам? Що даси їй, Учителю?
— Щожби? — відповів Ісус з твердою повагою. — Чередника, що ногою показав нам дорогу, дам їй за мужа.
— О, Господи! — зжахнув ся старий рибалка і молитовно зложив руки до просьби. — Як-же се? Чому? Невже ж вона не заслужила найлїпшого у Тебе? Пригадай, Господи, як вона хутенько зганяла овечки, рада послужити нам. Згадай, як квапила ся одягати платочок на голову і провадити нас... Дай їй такого, як вона, Учителю!
— І не буде инакше — відповів Ісус, піднїсши очи на пливучі облаки. Не о неї одну я мушу печалити ся. Хтож би любив, зодягав чисто, навчав добра його дїтий? Хто б йому овечки в поля заганяв на сон? Хто б розсвічував в його хатї світильники в святий день Caбату? Я дам йому її, а тодї в нього по всї днї його житя буде пшениця і сикер Хельбонський, і біла вовна. Буде мід, олива і бальсам, коралї і мідяний посуд. Замість кропиви рости ме йому кипарис, а замість тернини родити ме мірт.
Святий рибалка протягнув рукою по чолї, немов хотїв звіяти з нього жах і здивуваня, по тім ще paз, повний милосердя, глянув в лице Ісусове, — та воно було спокійне і скуплене в собі. Тодї, вкривши очи долонями, святий Петро йшов по стежцї за Ісусом, і не дивлячи ся на красу Сихему, плакав.
[Дїло]
30.01.1917