Кілька століть тому це була б зрада, чи принаймні крамола, та нині мене ніхто не звинуватить у спробі накликати чи спровокувати смерть британської монархині, якщо я скажу, що, на жаль, життя королеви Єлизавети ІІ, якій минуло 90 років, добігає свого кінця. «Хай король живе вічно!», — дослівно сказано у славні, який співають на коронаціях в Лондоні з 1727 року, він опирається на біблійні вірші, які вирікали царям Ізраїлю. Але такі почуття є реалістичними лише в одному прийнятому значенні цього слова. Хвороба, на яку слабує королева, — офіційно її називають «сильною застудою», — не має бути останньою. Її мати померла аж коли їй виповнилося 100 років, і є очевидним, що Єлизавета-дочка успадкувала дещо від нездоланної міцності Єлизавети-матері. Однак королева не була присутня на різдвяних та новорічних релігійних церемоніях, хоча знову з'явилася вчора на відправі у церкві поблизу своєї резиденції у Сандрингемі. Вона не могла приїхати потягом, як робить це зазвичай, щоб відсвяткувати Різдво в своєму заміському домі. Її доправили у ґвинтокрилі, не дозволяючи фотографувати. У Лондоні поширилася чутка про те, що вона вже мертва, як той Далай Лама XVIII ст., чию кончину тримали в таємниці півсторіччя, щоб зберегти законність перебування при владі зловмисного міністра. Дехто навіть пригадав тривалу агонію Франко, яка дала час королю Хуанові Карлосу підготувати перехід до демократії. Той факт, що королева є прихильницею гомеопатії, видається мені не надто підбадьорливим. Якщо Бог захоче, щоб вона пережила нинішню кризу, важко припустити, що вона зможе ще невизначений час виконувати обов'язки керівника держави.
Перед нами — завершення терміну повноважень, який тривав понад 64 роки, зазнаючи колосальних змін. Настала мить не лише оцінити її дії, а й розмислити про природу верховної політичної влади в сучасній реальності.
Мушу зізнатися: я не є одним з тих, хто сліпо захоплюється королевою. Насправді, щоби бути справедливим й оцінити її велич, треба обміркувати і як годиться проаналізувати її помилки. Я віддаю їй шану, яка належиться достойній особі, що уособлює варту поваги традицію, є символом гідної похвали конституції і репрезентує взірцеву правову і демократичну державу. Звісно, я не покладаю на неї провину за провали її правління — втрату імперії, умовний економічний занепад, вимирання великих мистецьких, музичних і літературних традицій країни, пониження фунта стерлінґів, втягнення Великої Британії в американську зовнішню політику, яка має мало спільного як з універсальною етикою, так і з конкретними інтересами британців, і нарешті за фарс Брекзиту, який становить для Об'єднаного Королівства екзистенційну загрозу. Зрештою, світове панування Об'єднаного Королівства було тим самим, що й іспанське домінування у Золоту добу: історичною випадковістю, необґрунтованою на далеку перспеккиву.
Однак королева таки зазнала особистого фіаско в деяких справах, в які сама вплуталася. Наприклад, вона вклала достатньо почуття в свою роль «верховного правителя» Англіканської Церкви, але зовсім не змогла спинити занепад цієї спільноти, яка — після кількох скандалів, спричинених висвяченням жінок та ґеїв, відходом від традиційної літургії та зреченням від доктрин, що їх королева, очевидно, вважала фундаментальними щодо сексуальної поведінки — врешті-решт втратила свою єдність, свій політичний і суспільний вплив і повагу переважної більшості людей. Іншою помилкою королеви було думати, що чесноти, на яких вона була вихована, — славнозвісний sang-froid (самовладання) англійського лорда, стоїцизм, байдужість до злигоднів, те, що англійці називають «застигла верхня губа» [stiff upper lip 'міцно стиснені губи'. — Z], ті цінності, які допомогли вистояти її родині та її нації під бомбардуваннями blitz Другої світової війни і протягом тривалого періоду жорсткої економії, який потому настав, — є невигубними рисами британської величі. Виявляється, що англійці стали невпізнанним для власного монарха народом: вони вже такі самі підлеглі споживацтву, такі самі необов'язкові, такі самі егоїстичні, такі самі розніжені, такі самі облесливі й такі самі слабкі, як і решта європейців, тож Єлизаветі довелося витерпіти огидний розквіт культу знаменитостей і вульгарності cool Britannia, яку вигадали й урухомили особливо ненависні їй Тоні Блер і Діана Спенсер.
Найболючішою невдачею для королеви був крах лідерства її власної родини. На початку свого правління вона намітила для себе роль взірцевої матері родини, яка була б зразком для сімей її підлеглих і метафоричною версією буцімто родинних стосунків між народами британської імперії. Це вдарило по її сестрі, принцесі Марґарет, яка змушена була покинути розлученого нареченого, капітана Пітера Таунсенда, в якого була явно закохана. Все це пішло на марне через розлучення її власних дітей та екстраваґантну, претензійну і двозначну поведінку її невісток: Діани Спенсер, принцеси Валлійської, і Сари Ферґюсон, герцогині Йоркської. Також завдали їй болю відмова від військової служби її молодшого сина Едварда, якого відкрито звинуватили у боягузтві та бракові почуття честі, надзвичайна низка сексуальних і фінансових пригод її улюбленого сина, герцога Йоркського, не кажучи вже про постійні чутки про інтрижки її чоловіка і гаданий зв'язок самого герцога Йоркського. Такі проблеми можуть з'явитися в менш контрольованих родинах, але королева помилилася, запропонувавши недосяжні стандарти.
Сподіваюся, що через відвертість, з якою я оповідаю про її помилки, повірять, що я є щирим, коли визнаю велику мужність королеви. Як Хуан Карлос в Іспанії, хоча меншою мірою, і як Філіп VI, Єлизавета виконувала функції конституційного монарха скрупульозно точно і добросовісно, демонструючи, якою великою перевагою є мати керівника держави, позбавленого необхідності здобувати голоси чи вдаватися до популізму. Єлизавета не є освіченою особою і не володіє великим інтелектом. Однак вона має велетенський досвід, незмінне покликання і міцне почуття відповідальності. І попри те, що вона не може висловлювати власних політичних думок, ані розходитися в судженнях зі своїм прем'єр-міністром, за нею зберігається право і обов'язок ставити запитання. Міністри мають привілей іґнорувати їх, але принаймні ці питання — якщо вони є влучними — слугують для того, щоб привернути увагу до певних недоліків в роботі урядів. І правдою є те, що королева Єлизавета вміє ставити питання геніально. Через те, що вона є простою людиною без інтелектуальних претензій, наполягає на ясних і прямих відповідях, позбавлених риторичних вивертів, ухилянь і викрутасів, які є нормою серед політиків.
Серед багатьох ключових співбесід з прем'єр-міністрами, які відбулися під час її правління, найбільше обговорюється її розмова з нещодавно обраною Терезою Мей. Виходячи з інформації, отриманої з джерел в королівському палаці, можна реконструювати тон цієї зустрічі.
«Як Ви, пані прем'єр-міністр, думаєте імплементувати результат референдуму про Брекзит», — запитує королева.
«Що ж, Ваша величносте, існують певні труднощі й перешкоди», — відповідає Мей.
«І як Ви збираєтеся їх обійти?».
«Ну, річ у тім, що є кілька нюансів, і все вимагає часу. Я в той чи інший спосіб доб'юся, щоб ми вийшли з ЄУ, обіцяю Вам. Але для цього треба відкрити шляхи переговорів, яких не існує, і створити команду, яка розгляне всі можливості».
«І… якою буде стратегія цієї команди? Коли Ви кажете "в той чи інший спосіб", які способи Ви маєте на умі?».
«Це важкі питання, Ваша величносте».
«І я бачу, що Ви на них не відповідаєте».
За інформацією, що просочилася, королева вийшла із зустрічі роздратованою. Пані Мей — збентеженою. Королівські питання є і залишаються питаннями всіх. Тож попри мою критику, я знаю, що мені бракуватиме пані Єлизавети. Не знаю, чи королева і далі виконуватиме свої обов'язки. Однак ми маємо підготуватися до остаточного прощання, яке раніше чи пізніше настане. А тим часом я поділяю почуття, про які співається у славні: хай вона живе вічно! Чи принаймні хай живе її дух.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам
Felipe Fernández-Armesto
¡Que viva la reina para siempre!
El Mundo, 9.01.2017
Зреферувала Галина Грабовська