Чим люде жиють?

За що, не знаю, називають,

Хатину в гаї тихим раєм?

Я в хатї мучив ся колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози! Я не знаю

Чи є у Бога люте зло,

Щоб у тій хатї не жило...

Шевченко.

 І.

Неодному чоловікови, що у великому містї наче книжковий міль, обложивши ся книгами, порпає ся між паперами, сама згадка про село накликує на душу прекрасні образки, котрі, перекочуючись по-перед очи людини, розкривають перед ним цвітучі сади, зелені поля та луги, пахучі сїножати, обвиті прекрасним рястом низенькі хата, — а в ухах гомонять веселі дївочі та паробочі піснї. Та й кілько-ж то здибле ся таких людей, що зітхають за тими днями, котрі провели на селї, ба навіть знайдуть ся й такі, що завидують долї нашому селянинови та бажали би навіть з ним поміняти ся своїм житєм та занятєм, бо хлїборобске житє у селї представляють собі безжурним, свобідним та вільним, наче сі широкі поля та безконечне глубоке небо. А дальше, поза тим калейдоскопом люде такі рідко коли бачать хлопскі сльози та горе, — им не довело ся може в житю навіть разочок учути журних слів та бідканя наших хлїборобів. Беручи нинї за своє нездарне перо, може я не розповім про нїчо цїкаве та нове, а малюючи домашне житє та бідованє нашого селянина, може й знуджу кого тим простеньким образом, однак прецїнь варта бодай з-далека бачити той образ біди робочого люду в сю пору, коли то шруба податкова так міцно натягнулась, а одна держава пне ся над другу в улучшеню оружя, забуваючи серед брязку шаблюк та гуку пушок о доли тих, що становлять основу нашої суспільности.

В теперішну пору кождий майже дневник, чи то рускій чи польскій, нотує в своїх стовпцях від часу до часу число наших селян, що покинули свою батьківску землю, лишили знакомих, рідню та сусїдів, а самі пустили ся на широке та просторе море в далеку чужу чужину.

Різні люде різно глядять на сю хлїборобску еміґрацію, однак кождий бачить се ясно, наче на долони, що край, ба навіть держава через сю еміґрацію тратять свій великій скарб — робучу силу та найздоровших горожан. Длятого то від якогось часу розпочато роботу, щоби силою здержати еміґраційний обман між нашим селяньством: нераз из далекої дороги завертають еміґрантів до дому, відтягають словами та всякими страхополохами від наміреної подорожи, — a прецїнь мимо всяких тих великих змагань зі сторони ряду як і поодиноких людей, еміґраційна струя набрала у нас такої сили, що тручає з своєї дороги всякі перепони і пливе дальше й дальше в далеку далеч.

Ба навіть названо нашого хлїбороба неробою та нездарою, що кидає добровільно всї святощї, — що то за них другій нарід кладе на жертвенник своє житє, — тілько для того, аби за морем знайти кусок легкого, лежаного хлїба. Таким осудом хлопскої еміґрації хотїли наші краєві матадори закрити правдиві єї причини. Однак кождий здоровомислячій чоловік, котрий тілько дещо троха з часописей чув про житє та бідованє наших еміґрантів в далекому, чужому краю, пізнає від разу, що тих людей з під батьківскої стріхи, з рідного, освяченого сльозами, потом та кровію краю вигнали не забаганки білого хлїба, кусник фляка та парухи, але якась важнїйша причина. "Бодай би й собака того не бачив, що я", — говорив менї перед шістьма роками один еміґрант з сяніцких гір, що вернув з Америки до дому.

— "Під землею не видячи ясного сонейка, не чуючи рідного слова, мусїв я за ті гроші робити цїлого пів року. Коби не довг, що виганяв і мене і дїтей з житла, я за міліони не покинув би був батьківскої землї. Та й так більше я тамка не пійду." — А коли ще при тім всїм згадаємо на перші днї житя еміґранта в чужому краю, коли то він, не маючи роботи а стративши послїдний гріш на далеку дорогу, гине під чужим порогом, — тогдї неодному з нас сей страшний образ нужди витис би з очей горячі сльози і ми нїколи не посміли-б посудити сего чоловіка о неробство, та о погоню за легким шовковим житєм...

Гляньмо під стріхи наших селян, подивім ся до ихних хат, загляньмо до миски й ложки, придивім ся ихному роковому буджетови, — а самі здуміємо ся, як чоловік той при таких нужденних средствах може вижити сам та й вигодувати нераз дуже численну родину з дрібноти.

Давнїйше, перед двацяти роками, коли то в нашім краю сїть зелїзнича не була так розгалузилась на різні то більші то менчі парости, — по наших селах можна було здибати красні хлопскі будинки та загороди, a господарі нераз хвалили ся зложеними в скрини готовими грішми. Нинї десь все те пощезало, а в краю животїють міліони — не господарів, але жебраків. Я сам тямлю в рідному своєму селї шістьох фірманів, що пускали ся часами і на пів року в далеку дорогу. У нас було по чотири конї, гарні вози, а их будинки пишались на цїле село. Сегодня й слїду нема з достатків та богатства, лишились тілько дїти, що жиють майже без нивки та прокликають гіреньку долю, — простору-ж батьківску хату попідпирали друками, щоб часом при міцнїйшім вітрі не бебевхнула та не побила людей.

Може хто схоче посудити мене, що я жалую за давними, не зовсїм відрадними для нашого селяньства часами, а на теперішні хлїборобскі відносини споглядаю дуже пессімістично. Але-ж чи того нїхто з нас ясно не видить, що нашi хлопи замість того, щоби морально й матеріяльно з течією часу підносились, — они чим раз більше та більше клонять ся в пропасть, тратячи з бувалого те, що було добре, a беручи старі, лихі пороки? Не нам докоряти тут людям, котрі верховодили в нашім краю, за то, що не подбали належно о піддвигненє селяньства та що доля міліонів робучого люду не лежала им на серци, — цїль наша розкрити троха занавісу, що ослонює прикрий образ горюваня та біди нашого селянина.

[Дѣло, 25.01.1892]

ІІ.

Цїле наше селяньство що-до матеріяльного єго положеня можна подїлити на три кляси. В нашім краю по тих численних хлопских селах дуже мало знайдесь хлїборобів-селян, котрі би своє господарство заснували на більшім просторі землї нїж 7 морґів.

Селян таких [що мають більше землї в руках] називає наш мужик богатирями та дуками, споглядаючи заздрим оком на их красші будинки та троха лїпші засоби. Однак таких дуків нинї маленько по наших селах; десь-не-десь знайде ся один-два в селї, а решта — сама біднота. Не рефлєктую також на землю гірску, би хотяй часами має єї гірняк і 20 морґів, то великого хісна принести она єму не може за-для лихої плодородности. Н. пр. в селї зложенім з 135 нумерів а числячім 750 душ нинї по-над 7 морґів землї має тілько один господар, котрий умів в своїх руках задержати цїлий ґрунт, се-б то 12 морґів; прочі роздробили батьківску землю та подїлились нею, і нинї єсть в тім селї 13 таких господарів, що мають 1/2 грунту себ-то 6 морґів, 5 таких, що мають більше як пів грунту, а решта живе з 2, 1-го ба навіть з 1/2 та 1/3 морґа. Отже не далеко розійду ся з правдою, коли в розвідцї своїй не буду брати в рахунок так званих богатирів або дуків, лише до першої почислю 7-морґове господарство. В очах не тілько наших селян але навіть в очах міских панів та підпанків всякої бранжи, ба і в очах нашего двора — такі господарства уходять за добрі, бо своїми доходами можуть они вигодувати нераз дуже численну хлїборобску сїмью.

В нинїшну недуже сприяючу господарству пору нaші двори винаймають 1 морґ землї найлїпшої та з найлїпшими услівями для господарюваня найвисше за 10 зр., а єсли в ріли знаходить ся тілько трошечка піску або субстанцій непромакальних, зараз цїна найму спадає деколи і до 4 зр. за морґ. Я бачив в Самбірскім, Перемискім, Стрийскім та Жидачівскім паньскі фільварки з просторими полями та сїножатями, котрі винаймлювано за 5, 6 а найбільше 7.50 зр. за морґ. Яку-ж цїну покаже нам дохід 7-морґового хлїборобского господарства? Після найвисшої цїни принесе оно 70 зр.! і за тих 70 зр. має викормитись цїла, нераз дуже численна родина, та оплатити височезні податки та додатки до податків, під котрими стогнуть наші хлїборобскі господарства?!

Однак коли одного разу я широко говорив з одною вельми впливовою особою про незавидний стан нашого селяньства, основуючи свій осуд на показаних цифрах, менї сказали, що ріля селяньска принесе більшій дохід для того, бо фільварки мусять оплачувати робітника, мужик же всю роботу в поли та при своїм господарстві зробить собі сам. Не входжу в безпідставність сего розумованя, бо-ж і на хлїборобску роботу хоч-би й на власній ріли треба покласти якусь цїну. Ба навіть коли-б ми пійшли за тими поглядами, то все-таки стан нашого господаря показуєсь незавидним.

Наші хлїбороби не дуже над тим застановляють ся, які плоди оплатить ся управляти на их ріли, але сїють та садять се, чого потребують до викормленя себе з родиною та своєї худоби. Найбільше зажиточні господарі засївають 1—1½ морґа житом, ½ морґа пшеницею, озимою або ярою, 1½ мopґа ячменем, 1 морґ засаджують бульбою, 1½ морґа вівсом; проче лишаєсь на сїножати то огородовину. Коли єсть найлїпшій урожай, то наш хлїбороб-селянин, при своїй лихій управі рілї та при недоконче добрім плодозмінї, може мати ось яку видатність:

жита 10—12 кірцїв

пшеницї 5—6 кірцїв

ячменю 10—12 кірцїв

вівса 14—15 кірцїв

бульби 40 —45 кірцїв

Сли би всю свою "мізерію" зараз по зборах схотїв спродати, то одержав би за все не дуже велику суму, бо-ж прецїнь кождий з нас се знає, що не кождого року платять за збіже наші купцї-жиди так добре, як сего голодного року, — ба бувають такі часи, що хлїбороб мусить "пару", с. є. корець жита і корець пшеницї, продати за 9—10 зр. Однак приймім звичайну у нас цїну 11 зр. за "пару", с. є. 6 зр. за пшеницю, а 5 зр. за жито, то будемо мати:

за жито 50—60. зр.

за пшеницю 30—36. зр.

за ячмінь (по 4.50) 45—54. зр.

за овес (по 2.50) 35—37.50 зр.

разом 150—187.50 зр.

За тих 150 або й 200 зр. мусить деколи жити шестеро або й десятеро люда в хатї; за них має бідний отець викормити та приодїти свою численну родину; ними має обігнати всї дрібні і грубі видатки, які через довжезний рік постигнуть селяньску сїмью! і чи-ж неодин дука-кармазин в нашім краю не видає десять разів більше на удержанє своєї численної псарнї, нїж коштує удержанє селяньскої родини на пересїчнім-найлїпшім хлопскім господарстві?!

Недавно попало ся менї під руку cпpaвозданє війскової асентерункової комісії, котра міцно нарікає на то, що в Галичинї паробки в обовязковім віцї до служби війскової фізично нерозвитї, забідовані та скарловатїлі. Однак хто знає: в якій комнатї мешкає наш селянин, чим живить ся, як одягаєсь та як працює в голодї, — той не подивуєсь тому. Посол Щепановскій в своїй брошурі "Nędza Galicyi" говорить, що продуктивність працї нашого робітника майже найнизша серед продуктивности роботи робітників инчих народів, — але що-ж сему дивуватись? Найлїпше пригляньмо ся житю 7-мopґoвoгo нашого селянина та й осудїм самі: чи може він лїпше брати ся до роботи?

Тепер, коли дерево так подорожіло, наші хлїбороби зачали ставити правдиві клїтки а не хати, призначені на мешканє та прожиток людини, а в деяких сторонах нашого краю комнати селян улїплені з глини наче ластівчі гнїзда. Наколи такої хати не обтулить ся в осени добре соломою, то серед лютої зими острий мороз пронизує стїни на-скрізь, хата заллє ся вохкостію, неприятною вонею та зародами всяких хороб. А деякі хати наших селян у нутрі своїм так непросторі, що их внутрішна, на мешканє призначена площа ледви де-коли досягне 6 до 7 сяжнїв, височінь же так невелика, що рослий хлоп доторкнесь головою стелї. Серед довгої зими, деколи до 6 місяцїв, в такій хатї мусить день i ніч проживати семеро або й більше людей, віддихати замкненим непровітреним воздухом, бо хлїбороб наш так міцно жалує тепла, що майже нїколи не отворить вікна своєї хижі. І чи-ж серед таких неприязних санітарних обставин може добре розвинутись наш селянин фізично? чи може стати міцним та кріпким до роботи, єсли нераз серед лютої зими в своїй невеличкій хатинї мусить ще мешкати разом з коровою, котру нераз за-для охорони перед морозом і стужею вводить до свого мешканя? На одній печи під куделею тиснесь додоли отець і мати з дрібними дїтьми обтуленими та закритими лахами.

Майже кождому интеліґентному чоловікови се прецїнь відомо, що наш хлїбороб їсть мясо тілько раз в рік на Великодні свята; решта днїв запихає жолудок не конче поживними і неомащеними стравами, бо в найлїпших та найкористнїйших услівях для селяньского господарства омастою страв може бути молоко. Однакож нинї й половина наших селян в своїм господарстві не має й одної корови, а коли де єсть коровина, то замізерована, добре не живлена, пів року доїть ся, а пів року запускаєсь, — от тілько з неї хісна, що молоком троха забілить ся яку страву для дїтей та назбираєсь під бульбу гною, а часами приховає ся "на подату" яке телятко.

Головною поживою нашого хлїбороба єсть капуста, борщ, бульба та ячмінний або житно-ячмінний хлїб. В святочні днї на селяньскім столї, наче не знать які ласощі, зявляє ся печений бульбяний пиріг та пшоняна каша; в рокові-ж свята, як на Різдво та Великдень, при них пишаєсь і пшеничний книш. Капусту в різних сторонах нашого краю варять на різний спосіб, однак у бідних людей найчастїйше підбивають єї ячмінною а в найлїпшім разї разовою пшеничною мукою, або засипують пшоном, крупами, а деколи приправляють фасолею або горохом, богатші до того ще замащують салом або солониною. Борщ варять або бураковий або житний, засипаний крупами або пшоном, деколи замість круп підбивають мукою; борщ заступають часами журом-кисилицею з житної, в горах же з вівсяної муки, або квасом з капусти. Бульба появляєсь на столї нашого хлїбороба від другої половини липня до кінця сїчня, бо рідко котрий господар задержить єї на довше. Яко страва приходить она в селяньску миску під різними видами, — найчастїйше варять єї в лупинї, з юшкою яко зупу засолену і затерту чесником або помяту (колочену). В нинїшні тяжкі для хлїборобів часи в селї завидують тому господареви, котрий в роцї зможе заколоти невеличкого "упитаного" кабана та єго солониною замастити свою страву, або спроможе ся на кусничок лїпшого хлїба. Загал живить ся де-коли навіть неосоленою капустою та не підбитим борщем, однак бувають такі днї в роцї, особливо на передновинку, коли й того не стає, a тогдї селяньскі господинї крадьком виходять на долини та межі за кваском, щоби з него зготовити яку-таку страву. Ба, бувають в селї й такі родини, котрі рідко коли в своїй хатї бачать кусничок хлїба, бо на тім морзї поля уродило ся трохи бульби, капусти та крихта зерна, — але зерно вже в осени треба було продати на чоботи та на "подату"; де-коли не лишило ся зерна навіть на обсїв, a тогдї рад-не-рад бідний чоловік мусить ити до двора та брата наче віл на роги — на відробок, або просити жидюги-лихваря, щоби дав до грошей до осени, — однак в однім і другім разї треба заплатити страшенну лихву.

И чи-ж при такій поживі, серед так прикрих обставин, в голодї і холодї, може селяньска дитина вирости на доброго робітника? — чи може она розвинутись і фізично і морально так, як розвивають ся дїти других народів? В самім нашім народї єсть богато сили жизненної, єсть богато приспаного таланту, єсть немало великих спосібностей, — та що-ж? Під тяжким тягаром щоденного житя они тахнуть та гаснуть так, як тахне загорнена у попіл ясна искра.. Верховодячі-ж люде в нинїшній порі в нашім краю — не знаю — чи не хотять чи не вміють помогти нашому хлїборобови, лишають єго без захисту та опіки на поталу проворнїйшому елєментови, думаючи, що два три вандрівні учителї господарки навчать селян раціональної управи рілї, а закладані kółka піддвигнуть єго з матеріяльної руїни... Але-ж вся тота робота дуже а дуже недостаточна!

[Дѣло, 26.01.1892]

III.

Найголовнїйшою частію буджету нашого селяньского господарства суть видатки, а єсли они зрівняють ся з доходом, тогдї на певно може господарство удержатись та яко-тако успівати. Однак мало нинї знайдесь так щасливих господарств селяньских, бо в довгім роцї видатки ростуть та множать ся — не так як гриби по дощи, але як мухи в хлопскій хатї серед горячого лїтного дня, та своїм тягаром придавляють хлїбороба до землї.

Що-до самого податку — не кожде селяньске господарство можна підтягнути під одну і тую саму податкову рубрику, бо не в кождій сторонї після катастру однаково оцїнений дохід з землї; однак мабуть не розмину ся з правдою, коли 7-морґове господарство, основане на земли середної якости, зачислю до тої рубрики, в котрій треба єму рік-річно заплатити на податок грунтовий, на додаток краєвий, повітовий, громадскій і на друге 45 зр., ба я пересвідчений, що навіть ся сума покажесь за мала та недостаточна, щоби нею покрити всї податкові дїри 7-морґового господарства. Коли-ж єще увзгляднимо, що в часї довгого року в самій громадї війт та радні заложать окремішну побірку на залатанє льокальних дїр, a комітет парохіяльний нехай рік-річно зажадає тілько 2 зр. на удержанє церкви та будинків парохіяльних в добрім станї, то 50 зр. не буде великою сумою призначеною на всї ті цїли.

Хотяй потреби нашого селянина дуже маленькі, а забаганки єго що-до одягу свого тїла можна звести до minimum, то все-таки одна особа в часї одного року вишлапає пару чобіт, хоч, Богом а правдою, селянин наш половину року ходить босий. Єсли цїла родина складає ся з 7 членів, а приймемо, що за пару чобіт потреба заплатити 5 зр., то господар мусить рік-річно видати на них 35 зр., — ба, а де-ж ще шапки, хустки, спідницї, камізельки, ремінні пояси та фартушки? Чи на се все не треба буде видати стілько, що на чоботи? Але-ж бо у житло треба ще і якоїсь кожушини, бодай господареви та господини, треба в часї довгого року якоїсь посуди, і до хати і до господарства, а все то не прийде за дармо до хати, лиш мусить селянин купити за готовий гріш. По наших селах маленькі дїти до шістьох або сїмох лїт житя навіть не знають, як то ходить ся в чобітках; они, чи лїто чи зима, допчуть босими ноженятами навіть по снїгу серед міцного морозу. Ба, я бачив серед лютої зими босу дитину, котру отець, боячись кари, післав до школи. Є хати в селї, де на численну челядь не найдесь більше, як одна кожушина та дві пари чобіт, і тогдї, як одно виходить з хати, друге за комином на печи гріти ся мусить.

Що-ж доперва говорити про господарства 3-морґові або ще й менчі? Они деколи не тілько що не в станї викормити численної родини, але не годні виплатити ся зі всїх тягарів, які на них вкладає держава, край, повіт, а вкінци громада, — а се прецїнь доказана річ, що чим біднїйшій господар, тим більше в громадї має обовязків, бо богатшій викрутить ся і від шарварку, і від черги та драчі, a бідний мусить відробити не тілько за себе, але й за него. Вкінци-ж чи за 70 або й 100 зр. доходу зможе чоловік заспокоїти всї потреби свої та своєї, хоч-би й найменчої родини? чи зможе викормити єї, хоч-би навіть самою капустою та борщем? Чи зможе одягнути єї? На се треба хиба чуда та не знать якої всемогучости.

Яке-ж незавидне житє в селї халупників та безземельних людей! Ще добре, коли в селї знаходить ся двір, бо тогдї зимою за 10—12 кр. роблять они при машинї-молотїльни або махають цїпом, в лїтї-ж тягнуть косою за 25—30 кр. або жнуть серпом. Однак тяженьке житє коротає такій чоловік в селї, де нема двора, бо тогдї бере у дуки-селянина наче віл на роги по ґарцови збіжа, за котре й лїто й зиму нераз з цїлою родиною працює на чужій ниві. Взагалї житє бідних людей на селї; дуже нужденне, бо им приходить не тілько заробити на стравню, але ще відробити за привіз палива, за плуг та борону, коли мають яку грядочку або нивку, — а тут зарібку нема!

Нинї навіть у більших господарів нема готового покладного гроша, длятого єсли в якій-будь родинї приключить ся в роцї похорон, весїлє або яке друге нещастє, н. пр. упаде кінь або корова, — тогдї господар мусить нераз відняти собі від уст, продати остатний кірчик збіжа, щоби потягнутись та заткати отворену дїру, або рад-не-рад мусить простягати руку до свого ворога-жида та сказати: "Позич!" Той знає дуже добре вихіснувати таку тяженьку для хлїбороба хвилю, своїм крутарством та провірностію витуманить за півдармо спродаване зерно або худобу, а сли упхне грошей на позичку, то на таку лихву, що ми навіть понятя мати не можемо. Я знаю оден случай, де жид вихіснував нещастє селянина так, що позичив єму 10 зр. на 1 зр. лихви місячної; се значить, що за рік селянин віддав лихвареви 22 зр. за 10 зр.!

Ба бувають в селї так бідні сїмьї, що між ними рідко коли можна побачити кусничок хлїба, і хиба тогдї зїдять де-що лїпшого, коли роблять на нивцї другого господаря за харч та кілька крейцарів, — решту свого житя коротають в голодї та холодї. Навіть маленькі 3 та 4-місячні дїти кормить убога мати квасом та запихає юшкою з бараболь, длятого то між дїтьми наших селян до шестого року житя страшна смертельність. В однім селї на 60 уроджених в роцї 1879 дїтей виросло ледво 3 — і се приключуєсь дуже часто в декотрих особливо біднїйших селах, де дїти за-для бідноти родичів наражені на перестуду та лихій корм.

Хотяй, Богом а правдою лихій матеріяльний стан нашого селянина та єго велика нужда кождому чоловікови впадає від разу в очи і хотяй про се богато пишесь в наших часописях та говорить ся чи то на приватних чи публичних зборах, — то прецїнь майже нїхто з верховодячих сфер в нашім краю не стремить до того, щоби дати якусь полекшу в податках нашому хлїборобови, — ба, бувають люде, котрі би свої тягари хотїли зіпхати на тую misera contribuens plebs. А вже-ж сего нїкому дарувати не можемо, що селяньство наше, тоту чорну, горюючу силу робочу, лишено нинї майже без захисту та опіки на справдїшний жир проворнїйшому елєментови. За тяжкі податки крови і майна не подано селянинови-хлїборобови майже нїчого, хиба наші школи з хибною системою науки, котра не увзгляднила нї одробини селяньских відносин та хлїборобского занятя.

При такім складї річей селяньство наше з кождим роком чим раз більше мусить упадати, а єго пожива чи так чи сяк мусить все більше та більше обмежатись на найнепоживнїйші страви, — услівя-ж цїлого єго житя путатись будуть так, що дальше з них не буде майже нїякого виходу...

[Дѣло, 27.01.1892]