Лист з Болгарії.
Нас чимало тут в Болгарії — є Українців і "тоже з України" і "тоже малоросов", і просто русских, і "істинно русских". Але скілько — з певністю може сказати хіба тілько "общественна безопасность".
Спочатку розбіглись по норах, хто куди попав, і виглядали відти, як запольовані тхори. А потім повилазили. Обдивились. Згадали, що "там", дома в кооперативних крамницях висіли плякати: "в єднанні — сила", і що останній час "там" чогось гуртувалися. Тепер ми орґанізовуємся. Кожен по своєму, але всі з однією метою — взаємної матеряльної та трудової допомоги.
Українці збіраються гуртками: "Коли ми йдемо до Російського Уряду за допомогою, нас взивають там ворогами — і добре! Досить нам дивитися в чужі руки! Пора самим собі порятунок знаходити!... І орґанізують громаду.
"Тоже малороссы" пригадують студентські роки і орґанізують землячества. Руські ловлять собі слухачів на вулицях і, обнявши за боки, конфідеціяльно росповідають:
"Тринадцять обществъ собираетъ пожертвованія для русскихъ бѣженцевъ въ Болгаріи; а вы что нибудь получили изъ этихъ пожертвованій? А я получилъ? Теперь я задаю себѣ вопросъ: а что получимъ мы впредь? Нѣтъ, намъ надо орґанізоваться!"...
Істинно руські з bloc-notes'aми в руках статистично доказують, що в Росії росте монархичний рух і закладають традіційні "союзи".
Але це все невеличкі купки ініціаторів, енерґічних людей, а більшість ходе і принюхується. І записується. В усі орґанізації від "союзів" до української громади включно. Бо там дають одяг, там обід, там вечерю, там притулок. І навіть цінічно не ховають своїх міркувань: "а коли орґанізація нічого мені не дає, то на чорта вона здалася?" На еміґрантській мові це зветься — сидіти на де-кількох стільцях.
Робота єсть, спрос на чорнорабочих великий, але робити не хотять. Благодійні інституції породили якусь меркантильну жагу. Еміґрант згоден цілий день бігати по городу, висолопивши язика, щоб одержати від Червоного Хреста 20 левів на підметки, що зіб'є їх, доки вибігає ці 20 левів. Один із українських діячів — Ш. казав мені: "еміґрація для нашої інтеліґентної молоді, то найкраща життьова школа. Вона засталить дух, навчить працювати і цінувати працю." Я з усієї сили хочу поділити цей оптімістичний погляд авторітетних спостережень, але мені все чогось при слові "біженець" уявляється росхрістаний, розпатланий, непрацездатний, свідомо-аморальний обірванець, що оббива пороги всіх благодійних інституцій з невмірущим: "Donnez moi quelque chose!"
І хочеться сісти серед улиці прямо в поросі, бубоніти ногами по каменю і кричати: "Рятуйте душу! Душа вмирає!"
Софія.
[Воля, 09.04.1921]
13.04.1921