Солодке відчуття нелюбленості

 

Тіло щурячого короля складається зі сплетених між собою хвостами і кінцівками десятків тіл гризунів, що невідомим чином зв'язались у тугий вузол і нездатні звільнитись одне від одного. Щурячому королеві складно самому собі здобувати їжу, складно паруватись і розмножуватись. Він підминає під себе нових окремих щурів, але при цьому тварини, які в нього заплетені, рвуть пазурами і зубами своїх сусідів і калічать себе самих, верещать і смикаються, намагаючись вивільнитись, — але тільки сплутуються дедалі більше. Окремі гризуни помирають, і решта мусить тягати на собі розкладені трупи. І, може, лише час від часу котромусь відчайдухові вдається відгризти собі хвоста чи лапу, чи ще в якийсь хитромудрий спосіб звільнитись, і, підкинутий у повітря тілами своїх вічно смиканих невротичних побратимів, цей інвалід підлітає в повітря — і опиняється деінде.

 

Відпочинкові готелі і клуби, резорти Азії, Африки, Океанії виявляються раптом разюче схожими на радянські піонерські табори. “Артеки” і “Смерічки” серед джунґлів, в оазах — з верблюдами, з постатями жінок у нікабах, з колоніями морських їжаків на сріблястому дні аквамаринових бухт.

 

Хоч тут зупиняються в готельних номерах із прибиранням і кондиціонерами, хоч годують хумусом, фалафелями і манґо, що, нарізані скибками, сходять густим соком у скляних тарелях на шведських столах, всі ці деталі — лише неважливі елементи декорацій, що жодним чином не змінюють суті. А суть у тому, що ці готелі у несподіваних екзотичних точках планети стають втіленням фантазій багатьох людей із пострадянського простору, повертають їх назад у часі. Їхня атмосфера діє на нейрони мозку так, що тіла раптом згадують усе пережите в минулому: досвід дитбудинку і виправної колонії, якому піддавали під час канікул кожну дитину з нормальної родини, покинутість, самотність, безсенсовність існування, безсоння на смердючому матраці, на пожовклій постелі зі специфічним запахом і дивними плямами, скрипіння провислих металевих каркасів, неконтрольована і жорстока дитяча сексуальність, стадне поглинання підозрілих котлет і глевких макаронів, монотонне бряжчання посуду, спільні, хоч і рідкісні, походи до лазні, примусові заняття, примусові розваги, цілковита відсутність приватності, беззахисна інтимність на очах у решти, приреченість бути постійно з істотами, яких ти не вибирав, безсилля що-небудь змінити. На цьому тлі — невротична радість, поступова зрідненість між собою особин, особливо посилена спільним порушенням правил і пригнобленням слабших. Із затиранням індивідуальних особливостей, проявлення яких тут жорстоко карається, посилюється ідентифікація себе з іншими, злиття з рештою, з такими ж, як ти.

 

Чи не за цими флешбеками люди з пострадянського простору їздять на екзотичні курорти. Тобто цілком можливо, що екзотичні країни приваблюють їх не своєю невпізнаваністю, новизною, невідомістю, незрозумілістю — а якраз навпаки: курортники прагнуть знову і знову переживати колись уже пережите, вступати знову в ту саму річку, відчувати рідний і солодкий смак покинутості і втрати своїх особливостей.

 

Здається, що людині так хочеться переживати вже знайоме, що вона не женеться навіть за приємністю. Тобто женеться не тільки за пережитою приємністю, бо як же без цього, але також і за знайомим болем, знайомим відчаєм, знайомою травмою, знайомим страхом, знайомим відчуттям покинутості, нелюбленості і безнадії.

 

 Їх селять окремо від західних європейців, окремо навіть від громадян країн Центрально-Східної Європи, і все максимально підлаштовують до їхніх потреб. Персонал розмовляє російською і неохоче переходить на англійську, спеціально запрошені актори-невдахи готують гумористичні вечори і співають “Маленьких утят”. У ресторанах усе так само бряжчить посуд. Здається, от-от курортники одночасно, за сиґналом піонервожатого проскандують: “Спа-си-бо!”. За додаткову платню мусульмани влаштовують для православних Різдво — щоправда, з танцями живота, факіром, який голим лягає на товчене скло і ковтає вогонь, і чоловіками у барвистих спідницях, що сорок хвилин кружляють на сцені, наче дервіші.

 

Спухлих після попередньої бурхливої ночі, цих вічних у душі піонерів організовано возять на екскурсії. В автобусі вони жадібно п'ють воду, регочуть і співають “Маленьких утят”, страшенно зблизившись між собою. У коптському храмі з них проривається похмільна духовність, і вони зачудовано роззираються на яскраві розписані стіни; у крамниці скуповують літрами олію чорного тмину, яка має вилікувати від усіх хворіб, включно зі смертю, а на ринку — нефритових кицьок, слоників, кальяни, шкіряні валізи, арафатки. Їм так добре з собою у цих екскурсіях, що вони, здається, повторювали б їх щодня, раз за разом: коптська церква, магазин із оліями, базар із кальянами. Але так тільки здається. Бо це екзотичність і спека серед зими створюють обгортку свіжості і новизни. Необхідна пропорція впізнаваного досвіду в нових декораціях — і людина на мить почуває себе щасливою. Щемкий спогад про відчуття покинутості і нелюбленості, пережите в дитинстві, зажований солодкою скибкою манґо.

 

Кожну рутину можна спробувати і пережити по-новому, уперше. В кожній буденності можна прокинутись, щоб здивуватись. Знову і знову описуєш той же сюжет — але захоплення чомусь не меншає. Просто варто повірити: ти не в'язень піонерського табору, це тобі тільки здається. Просто наступного разу вибери іншу подорож.

 

 

23.01.2017