Спомини.
Вступ.
"Є ріки, що мають імена, ширші від берегів своїх, глибші від своїх ложищ і більше рвучі нїж їх спад. До таких рік належать напр. Йордан і Березина: над першим вічно стоятиме в уяві людства хрест з Розпятим, а над другою ходитиме по ночах у мряцї таємничий дух тамбура Великої Армії, що потонула в її окрівавлених болотах і филях..."
А що стоятиме над тобою, мала, подільська річко з таємничим іменем, що не має значіння в жадній з славянських мов?**) Над тобою стоятиме туга тисячів матерей і родин тих, що погибли на берегах твоїх і в твоїх филях у невідомій порі днїв і ночей, у передсмертних болях, яких не влекшувала їм рука близьких. І ще стоятиме над тобою спомин одного народу, що мав у великій війнї свій хрест і своє розпяттє, спомин мрії про свободу й незалежність, мрії, мережаної кровю його молодїжи, яку він добровільно післав на велику війну.
І до того болючого спомину мрії українського народу хочу тут додати кілька сїрих і темних ниточок: може хтось колись ужиє їх при відтворюванню понурої картини, яку бачив наш народ в сї днї великого горя.
І. З Нижнева до Монастириск.
(Зміст: В раннїй мряцї. — Пізнаннє серед темряви. — В Днїстрових лозах. — Спогад рідної хати. — Понтоновий міст на Днїстрі. — Хто стоїть при нїм на сторожі? — На битім шляху).
То було по відворотї Росіян знад Золотої Липи. Самого відвороту я не бачив, одначе безпосередньо по нїм вертав я до стрілецьких позицій, що знаходили ся тодї вже над горішньою Стрипою. В Станиславові на двірцї довідав ся я, що залїзниче полученнє є тільки до Нижнева, бо великий залїзничий міст на Днїстрі в тій місцевости зірвали Росіяне й він ще не направлений.
Була год. 2 над раном, як я — з тов. Василем К. і Н., вістунами У. С. С., і ще двома знайомими, одним жовнїром тов. Л. і одним польським лєґіонїстом тов. X., що їхали на відпустку до Бучача, — вискочив з залїзничого поїзду на двірцї в Нижневі. На дворі було ще зовсїм темно і стояла сильна мряка. Від Днїстра тягнув холод, що проймав до костей. Студений дощ покрапав зрідка й помалу. Ми вступили до двірцевої команди по печатки на свої папери. Вийшовши з ясно освітленої кімнати в ніч і мряку, я ще сильнїйше відчув її холод. Перед двірцем стояли два порожнї вози. Стояли "самопас", без візників. Ми довго гукали, заки вони появили ся — заспані, напів притомні жовнїри. Від них вспіли ми довідати ся, що се військові вози з Монастириск, якими вони привезли до залїзницї офіцерів і, як розвиднїєть ся, хочуть вертати. Монастириска були нам по дорозї й ми зайняли один віз (на другім примістили ся якісь офіцери, що за нами вийшли з поїзду) та й таки зараз рушили в дорогу.
Мряка ставала щораз густїйша й ще темнїйше робило ся від неї. Дощ то падав, то переставав падати, то грубшав, то тоншав, — немов надумував ся, чи йти, чи нї. На якімсь майданї праворуч від дороги почули ми в мряцї людські голоси. Ми стали, щоб розпитати, чи де по дорозї не можна дістати що зїсти. Ще ми на возї переговорювали ся в тій справі, як з мряки почув я сильний голос, що викликував — моє назвище. Я дуже здивував ся і запитав, хто мене кличе.
— "Я Брезван з Монастириск! Може приймете мене на фіру?"
З тим чоловіком пізнав ся я в часї віч і зборів. Лїта відтодї минули, а він пізнав мене в темряві — по голосї. Так, тут я вже немов удома. І зробило ся приємно на душі, немов від подиху рідної хати. На жаль — на возї не було місця ще на одну особу, бо віз був малий, нас було чотирьох і мали ми багато клунків.
Якоюсь сильно виїздженою, хоч новою дорогою зближали ся ми до Днїстра. Конї йшли нога за ногою, хоч і їм мусїло бути зимно. Віз то спадав у глибину, то підносив ся. І тряс і кидав нами немилосердно. Як сюди могла переїхати артилєрія, не розумію. Починало невиразно сїріти, як ми якимсь диким закрутом дороги, що провадила через високі лози й дуже вогкий ґрунт, дібрали ся вкінцї до вузького, тимчасового моста на Днїстрі. Крізь лози та мряку видко було слабе, рудаве світло лїхтарки над берегом ріки. В сю мить пригадала ся менї родинна хата й матїр, яка сама зостала ся вдома через весь час інвазії. Родинна хата все пригадуєть ся менї чомусь — у вечірнїм сумерку, з огнищем, що нїжно блестить з припічка. Тепер ся пригадка була якась мрячна, немов заслонена занавісою з мряки, пронизуваної довгими каплинами дощу. І видало ся менї, що се недобрий "степ". І щось стиснуло груди.
При лїхтарнї на краю моста стояв жовнїр на сторожі біля таблицї, на якій виписано було великими, чорними буквами по нїмецьки: "Помалу їхати!" Ми помалу вїхали на міст. Він колихав ся під нами й видавав ся дуже довгий. При його другім кінцї мерехтїла знов лїхтарка. Довго їхали ми тим мостом. А при його другім кінцї на березї побачили ми в світлї лїхтарки 7 або 8 молодих жовнїрів, що стояли рядком біля понтонів. Дивлю ся, — а на їх шапках синьо-жовті відзнаки.
"Ви українські стрільцї?" питаю.
— "Стрільцї".
"А що ви тут робите?"
— "Понтонів пильнуємо."
Відки вони тут взяли ся? Як вони тут вкрутили ся? Віз почав нами знов кидати й ґрупа стрільцїв зникла в ранній мряцї.
Ставало щораз виднїйше. Ми виїхали на битий шлях, добре відомий менї з давнїйших часів, і вже скорше поїхали наперед. Тут і там бачили ми знищені хати, слїди пожежі. Але на загал села були розмірно мало знищені. Тільки люде якісь залякані й тихі-тихі. Так доїхали ми до Монастириск. Містечко сильно знищене. Я вступив до старенького пароха Н., знайомого ще зперед війни. Опісля одержав нову фіру в маґістратї й, не спочиваючи, рушив до Бучача.
II. До Бучача!
(Зміст: Дїйсність, що не мала здїйснити ся. — Як оживає мертвий спомин. — Проби аналїзи завзятости війни і битв малих держав. — Почуттє радости з життя в звязку з обороною землї, на якій виросло. — Запорошений спомин з хлопячих лїт. — Душа як музей. — Дїйсний поет про родинне місто. — Бучач в часї війни).
Кождий горбок на шляху, що зближав мене до родинного міста, кожде роздоріжже й кожде дерево при дорозї викликували дивне вражіннє: якоїсь дїйсности, що нїколи не мала здїйснити ся. По зайняттю Львова та здобуттю Перемишля втратив я надїю коли небудь побачити родинні сторони. А тепер виринали вони передї мною, як фата морґана. Похоронена думка про них лежала ще мертва в душі. І довго не могла ожити. Я на силу прикликав її до життя, пригадуючи собі, як малою дитиною бігав і ходив сим шляхом. І нараз — почуттє дїйсности ожило так сильно, що менї прийшло на думку: Тут — і тільки тут я радо положив би життє в оборонї сього кусника землї. Я почав аналїзувати се почуттє. Там, де людина родила ся і виростала, знає вона звичайно найдокладнїйше кожду стежину й, що важнїйше, памятає, як від слабосильної дитини розвивала ся на тім куснику землї, як росли й міцнїйшали мязи її ніг, як непоборні колись перешкоди ставали для неї щораз меншими й меншими, аж поки вона не почула ся паном сього простору та з роскішю "брала" ті колись непоборні перешкоди, кажучи собі:
"W piersi błyszczące szczęście mam,
Serce płomienne, świeże, silne!"
Хто поза родинною місцевістю міг в життю щиро кликнути такі слова?
З тим кусником земного простору звязане в людини те, що називаємо радістю з життя, і то найсвіжійшою радістю росту, розвитку, розбуяння. Тут, де вперве будив ся дух людини, проявляєть ся він опісля з особливою живістю. Тут він пригадує собі, як перший раз почав розріжняти спів пташок і шум води, краску квітів і неба в ріжних норах дня і ночі, запах землї та її плодів: бо зразу все те зливаєть ся у дитини в одну цїлість, відмінну тільки від домашньої обстанови й атмосфери. За тим психічним "dividе" йшло "impera", йшло почуттє сили та її зросту, і сим звязком спомину першої психічної власти — пізнання довго опісля тішить ся ум людини, тїшить ся напів свідомо, напів інстинктовно. Менї здаєть ся, що старогрецька лєґенда про Антея мусїла повстати в умі людини або ґрупи людей, що вертали з чужини в рідні сторони. А хто ще в тім місцї мав постійну родинну домівку від ряду поколїнь, у того звязок з тим куснем землї ще сильнїйший. Він інстинктовно сильний, атавістичний. Тут зрозумів я завзяттє, з яким відбували ся війни й битви між поодинокими старогрецькими й італїйськими містами. Член великої держави не може мати подібного завзяття.
Серед таких роздумувань побачив я бічну дорогу попід гаї, якою йшов я колись малим хлопцем пізною і студеною, але сухою ще осїню. Зимний вітер свистав полями та дзвонив галуззєм придорожних дерев і сїк мов батогами в очі й лице, підіймаючи час до часу густі тумани куряви. Від того спомину я стряс ся цїлий. І дїйсна студїнь пройняла мене. І весь обрій покрив ся туманами куряви — такими самими, як тодї. Дивна та людська душа: десь у забутім закамарку ховає спомин, як запорошений фільм, аж прийде час, хвилинка, яка торкне ту далеку комірку — зачіпить її якимсь гачком і витягає перед очі душі той давнїй спомин серед нових обставин. Кожда людина має в душі власний музей, менше або більше багатий, менше або більше ріжноманїтний і найріжнїйшого роду, з без порівнання більшими ріжницями нїж напр. музеї віденські та стокгольмські. І те саме почуттє, що захоплює людину, яка відвідує музей, має також людина, що переглядає власний музей: се почуттє втоми. Чому? Мабуть ізза того, що людська душа не в силї рівночасно переживати дві дїйсности: теперішню и минувшу, які ще до того викликають звичайно й прочувания щодо будуччини. Тодї душа розсипаєть ся, зразу в тих трьох напрямах, опісля в незлїчену скількість напрямів — розсипаєть ся і слабне, перестає загалом відбирати вражіння і пропадає, забуваєть ся в природї.
В такім станї побачив я по довгих місяцях своє родинне місто — цїлий музей споминів. Здаєть ся, що людський ум має в собі якусь своєрідну пружливість, яка спричинює дивну на перший погляд появу: що "розсипуваннє душі" наступає тільки під натиском деякого тягару, а як той тягар більшає, душа знову стягаєть ся і реаґує. Реаґує всїляко: скептицизмом супроти власних почувань і думок, порядкуваннєм їх і т. ин. В такі хвилї приємно пригадати собі, що десь колись хтось переживав подібні почування. І хай ті його переживання читали ви в якімсь старім, неестетичнім виданню, на пожовклім папері, — то тепер ви забуваєте про се й памятаєте тільки зміст тих переживань, памятаєте так виразно, якби вони були вогнем вижарені у вашім мозку. Так пригадав ся менї поет народу, інтелїґенція якого натерпіла ся більше ніж інтелїґенція якого небудь иншого европейського народу — з виїмкою ірляндського. А терпіннє свідомої людини чи верстви надає їй творчости фосфоричного блеску та смутку. Бо всяке терпіннє се завмираннє чогось у душі.
Таким фосфоричним смутком визначаєть ся творчість згаданого поета в поезії "Rodzinnemu miastu".
Pozdrawiam ludzi, co mnie dzieckiem znali,
Gaje i łąki i pola pozdrawiam
I zatrzymuję się nad każda miedzą,
Gdzie złote mary lat dziecinnych siedzą.
Так, старе народне повірє каже, що перед смертю душа людини вертає перебутим шляхом свого життя, щоб попрощати все, що їй було дороге, та в останнє побачити місця, де живійше било її серце. І так доходить аж у дїточі лїта й до родинної оселї. Суроґатом того лєґендарного сумного переживання являють ся до якоїсь міри кожді відвідини родинних сторін, залежно від віку й настрою.
Stary park na mnie z zdziwieniem spoziera,
Pytając: "Co to za przechodzień blady?"
I nawet mury wahają się szkolne,
Rozpoznać we mnie swe dziecko swawolne.
Скільки в тих мурах нищать молодїжи за те, що вона жива й "доказує". Витривалість педаґоґів у тім напрямі просто імпонуюча: від столїть загально відомо, що тільки свавільні, непосидющі дїти доводили до чогось в пізнїйшім життю, але не зважаючи на се, такі типи нищить ся всїми можливими способами — нераз за найневиннїйші речі.
Chociaż przechodzę około okienka,
Pod które dawniej zbliżałem się z drżeniem,
Już w niem nie siedzi figlarna panienka,
Co była pierwszej miłości marzeniem.
I tylko gzemsy opuszczone sterczą
I patrzą na mnie dziwnie i szyderczo.
Відзиваєть ся обсерваційний змисл, а саме його аналїзуюча, розкладова частина, яка характеризує дозрілу людину.
В такім настрою вїхав я до Бучача, думаючи над тим, як польська культура захоплює й різбить ріжні прояви життя. Старі руїни замку, в якім наш Дорошенко заключив такий догідний мир для України, застав я ще більш розвалені нїж передтим. "Палацовий" міст завалений. Середмістє спалене зовсїм. Часть передмістя також. Іронїя долї спричинила, що московські війська, подаючи ся, спалили майже всїх москвофілів...
Народ переляканий, особливо Жиди.
*) Доповненнє нарисів у Вістнику з 1916 р.
**) Слово "Стрипа" має значіннє тільки в шведській мові, де воно значить: задавити, удушити.
(Кінець буде).
[Вістник Союза визволення України, 14.01.1917]
III. До Зарваницї.
(Зміст: Як мене рано збудила жидівська почта. — Як я до вечера оглядав шлях, що провадить від сходу. — Нічна панїка в старім містї. — Крик рудого світла. — Середовище "вістки" та її глухота. — Віз раненого і улана. — Течія відвороту. — Клопіт. Нічлїг. — "Вставайте! Останній жовнїр забрав ся!" — В дощ і болото. — Нековані конї. — Переволока і зміна підводи. — Відворот, чи похід вперед? — Чи військовим потрібне знаннє полїтичних справ?).
Два днї був я вдома, де застав усе в порядку, не хибло нї одної книжки, нї одної картинки зі стіни. А третього дня рано ще спав я, як прийшов мій товариш, Жид, і повідомив мене, що т. зв. жидівська почта доносить, що Австрійцї роблять несподївано — відворот. Я зірвав ся з ліжка та скоро почав одягати ся, бо не мав найменшої охоти попасти в полон. Інтересно, що найбільшим страхом проймали мене оповідання про те, що московські салдати страшенно смердять, бо смарують обув якоюсь дуже вонючою мастю. Скоро вибіг я на "башти" (так називаєть ся гора між рікою Стрипою і містом, де колись була друга лїнїя замкових укріплень) і оглянув шлях, що провадить від сходу. Але він був пустий-пустїсенький. За яку годину вийшов я знов на "башти". Сим разом їхав ще в східнім напрямі австрійський обоз, — значить: вістка про відворот мусить бути неправдива. Коло полудня вийшов я втретє на гору — те саме. Але вістки про відворот не притихали. До мене разураз приходили знайомі питати, чи не знаю що про відворот. Я, розумієть ся, знав менше нїж вони. До вечора виходив я ще кілька разів на "башти" — і все бачив такий самий пустий шлях або поодинокі вози австрійського обозу, що їхали в напрямі на схід. Все, що очі бачили, вказувало на те, що нїякого відвороту нема. А вісти про відворот ставали щораз більш уперті. Мої знайомі, особливо жінки, засипали мене просьбами, щоб їм вистарати ся возів або прийняти на свій віз, якого я, розумієть ся, не тільки що не мав, але й не знав, відки його взяти, бо за віз було дуже тяжко під самим фронтом (бойова лїнїя була яких 3 кілом. на схід від Бучача, за трибуховецьким лїсом).
Як звечоріло, вийшов я на місто. І побачив — судний день. У вузьких, неосвітлених уличках старого, напів спаленого міста, серед згарищ і руїн товпила ся маса народу, переважно Жидів, ріжного віку й пола. Все перелякане до неописання. Кождий щось двигає, кудись пхаєть ся, чогось кричить і метушить ся, о щось випитуєть ся инших, які очевидно знають про "ту справу" стільки, що й він. Тут можна обсервувати той осередок людського стовпища й метушнї, де родить ся "вість", — вістка, глуха вістка, сплетня. Яка влучна народня номенклятура, що називає вісти "глухими!" Бо дїйсно: кого тут о пояснення питати? Вісти звенять у тій масї, як у найбільш акустичній печері серед гір. Все те освітлює кілька ручних лямп, що тут і там мигає в товпі. Тільки старий камяний ратуш, почорнїлий від столїть, стоїть спокійно серед чорного румовища погорілих камяниць і помарнїлих зі страху людей: його не можна було спалити. Нараз — серед тої темної метушнї й чорної ночі закричало — руде світло. Так: закричало. Иншого слова на се підобрати не можна. То ізза рога довгого ряду камяниць показав ся на дорозї, що веде зі сходу, горіючий смолоскип, що ярко горів рудою поломіню й кидав кріваві смуги жаркого світла на білі подушки, спаковані на тачках, на ще білїйші лиця жінок, на чорні халати Жидів, на темний ратуш. І все притихло: руде, огнем і димом палахкотяче світло смолоскипа перекричало товпу. Щойно тепер можна було почути, як по міськім бруку тарахкотїли довгі ряди возів австрійського обозу. Він їхав — на захід. Значить, — "жидівська почта", що від рана уперто товкла про відворот, була правдива. Довжезні ряди возів увалили ся в місто й сунули на захід. По першім вражінню товпа заметушила ся ще більше. Заметушив ся тепер і я, бо треба було знайти фіру. Головний міст, що провадив до маґістрату, був ще зірваний і треба було обходити бічним мостом. Під маґістратом товпив ся також народ, очікуючи "певних" вістей. Всї попитували за бурмістром, якого не було. Під будинком маґістрату стояла якась одна-одинока фіра, що привезла свіжо раненого улана. В зібраній товпі ходили глухі вісти про багато тисяч втрат, які мали понести Австрійцї за трибуховецьким лїсом. Гук гармат не притихав, а небо почало затягати ся чорними хмарами. Лиця присутних нервозно дріжали й були дуже блїді. Хвилями товпа так притихала, що чути було навіть шарканнє сїрників, якими запалювано папіроски. Нараз появив ся бурмістер. Всї кинули ся до нього з силою питань, справ, інтересів, побоювань, рад і т. ин. Бурмістер міста Бучача Штерн належить до найспритнїйших людей, яких я в життю зустрічав. Я діпхав ся до нього й зажадав фіри. А він: "Ловіть першу лїпшу, але йдіть з тим до канцелярії, бо заки там полагодять, в містї не буде нїодного воза". — Я зараз узяв у посїданнє фіру, що привезла раненого улана (його занесли до шпиталя). Тепер треба було подумати, як переправити ся з тою фірою через непереривну течію обозу, що подавав ся назад. Се зовсїм не було легким предприйняттєм, тим більше, що мій візник був малий хлопець і темрява панувала кромішня. Я сїв на фіру, щоб надати собі "дїловитого вигляду" й підїхав бічною вуличкою до непереривної течії возів, що серед лайки, проклонів і криків фірманських сунула головним шляхом через місто — на захід. Довго ждав я, заки запримітив вилім у тій течії, що повстав через стовпленнє возів перед уличкою, з якої я мав виїхати на головний шлях. Я з усеї сили крикнув на коней і шарнув поводи: мій віз вкотив ся в течію. Кілька вриваних нагло проклонів — і я довершив першої частини свого предприйняття. Тепер треба було ще так само видістати ся з тої течії возів на якусь бічну вуличку по противній сторонї головного шляху, щоб доїхати до дому. І се удало ся гладко та й навіть при першій уличцї. Я відітхнув.
Тепер міг я вже спокійно зайняти ся обсервацією. Підгаєцька дорога, на якій я опинив ся, провадила також на захід, але дивним дивом не було на нїй нїодного воза, хоч на рівнобіжнім з нею шляху товпило ся безлїч фір, тамуючи комунїкацію між обома частинами міста до неможливости, й хоч за містом з підгаєцької дороги можна зїхати на всякий инший шлях. Я що хвилї сподївав ся, що за мною затарахкотять вози. Але їх не було. І я спокійно підїхав до дому та почав збирати ся в дорогу, думаючи, куди тепер їхати.
Писемний приказ з Коша, на основі якого я їхав, приказував менї їхати до позиції У. С. С., які в часї видання того приказу були над горішньою Стрипою. Чи вони є там ще тепер, щодо сього можна було сумнївати ся. Я пішов по інформації до етапної команди. Але по нїй і по всїх инших командах, що були в містї, і слїд загинув. В будинку, який займала етапна команда — порожнїм тепер — стояв ще якийсь жовнїр на сторожі, одначе нїчого не знав і мабуть нїчого не розумів з того, що до нього говорив я всякими відомими менї мовами та їх комбінаціями.
Робило ся щораз холоднїйше й дощ почав накрапати. Поминувши вже те, що я не знав, куди тепер їхати, під ніч загалом неможливо було вибирати ся з одною фірою і таким погоничем в дорогу. Але й спати вдома було також неможливо, бо тут не було вже війська на цїлій улицї і на випадок, якби відворот Австрійцїв був повний, міг я легко попасти в полон. А того не хотїв я. З тих причин рішив ся я переночувати сю ніч у добре знайомого господаря Андрія Луцьова Юрка в близькім присїлку, званім Нагорянка. В його забудуваннях були напевно стаціоновані жовнїри та в разї, якби вони одержали приказ подати ся, міг і я разом з ними подати ся.
У п. Луцьова, що радо прийняв мене з товаришем К. на нічлїг, застав я дїйсно закватерованих жовнїрів і то мельдункових їздцїв. Я умовив ся з господарем, що як тільки мельдункові їздцї вибиратимуть ся, він збудить нас. Під монотонний плюскіт дощу заснув я твердо. Снив ся менї, правда, якийсь тупіт кінських копит, якийсь скрипіт возів, але я не пробудив ся. Аж як на дворі сїріло, збудив нас наш господарь, кажучи:
— "Вставайте! Останнїй жовнїр забрав ся відси вже перед двома годинами, але що ви добре спали, ми не хотїли вам заскоро переривати сну..."
Ми зірвали ся на рівні ноги. Збирати ся не потребували, бо спали вбрані. Дощ ішов, як "з луба" лив. Світа божого не було видко. Мій малий погонич, заспаний дріжав від холоду. Наш господарь поінформував нас знаменито, куди їхати на Зарваницю й куди в разї потреби подати ся, щоб як найскорше мати ріки за собою. І ми рушили. Пусто було кругом — нї людини, нї звірини, нї пташини. Тільки мертвий дощ мілїонами довгих течій "робив рух" у цїлім краєвидї й наповняв його своїм монотонним шумом і плюскотом. "Нєпромокаємий" ґумовий плащ промок швидко й дощівка почала "мельдувати ся" в мене. На серединї дороги між Нагорянкою і Переволокою почали конї дуже ховзати ся і приставати. Показало ся, що вони не ковані. Супроти надто великого віддалення малого погонича від його дому постановив я взяти в найблизшім селї нову підводу, а не підковувати йому коней. Я навмисно не оглядав ся в напрямі міста. Бо жаль — і непевність, чи побачу його ще коли, обгортали мене. В думцї, як рівні течії дощу у мряцї, поплили слова поета:
Schöne Wiege meiner Leiden
Schönes Grabmal meiner Ruh',
Schöne Stadt, wir müssen scheiden
Lebe wohl! ruf' ich dir zu...*
Я чув, що забраннє Бучача Москвою було-б для мене рівнозначне з програннєм війни. Серед ранньої мряки й дощу потемнїло менї в очах і холодом повіяло по душі. Я з якимсь глибоким і болючим спочуттєм дивив ся уперто на непідковані ноги бідних коней, що ховзали ся.
Так їхали ми, здавало ся, дуже довго... І дощевий півсумерк видавав ся гірший нїж вечірнїй...
***
Переволока — село велике, дуже людне й майже зовсїм незнищене. Заїзджаємо до начальника громади з домаганнєм, аби дав свіжу підводу. Пізнає мене, дає молока, яєць і хлїба. Прикро з знайомого села брати підводу, бо часи тепер такі, що, хто виїхав з дому, хочби тільки до сусїднього села, може легко вернути по — місяцеви, двох, трьох, або зовсїм не вернути, як що візьмуть його до воження припасів під самий фронт, де легко може переставити ся до "великої кадри", "ідїже нїсть болїзни нї печали". Але годї. Прирікаю тільки в Зарваницї взяти собі нову, третю підводу, а другу відпустити до дому.
Їдемо. А дощ не устає. Зараз за селом наш перший погонич, що їхав за нами, звертав на пільні дороги. Інстинктом їхатиме, бо в сих сторонах не був ще нїколи. Чи доїде він, чи тільки верне без коней і воза? Жаль робить ся малого, що довго не міг зрозуміти значіння посвідки, яку ми виставили йому за підводу. Дитина ще. По дорозї просить ся на віз якась молоденька молодиця, селянка латинського обряду, що йде до Петликовець до костела. Беремо її. І знову пусто кругом. Переїзджаємо кілька сїл і ріку Стрипу. Нї села нї мости не понищені. Двічі зустрічали ми на полях віддїли австрійського війська і раз обоз, а раз кухнї. На питаннє, чи подають ся, чи йдуть вперед, не вміли відповісти. "Маємо приказ посунути ся відси там і більше нїчого не знаємо." Навіть один офіцер заявив, що не має поняття, чи його віддїл подаєть ся назад, чи йде вперед або в бік. І дїйсно — трудно що небудь зміркувати в суматосї новочасної війни, трудно навіть інтелїґентній людинї. А щож доперва селянинови! А всеж скільки то мужиків повішено й розстрілено за "шпіонажу". Се наслїдки воєнної психози, одної з найстрашнїйших умових недуг, які знає людство. На сю недугу складаєть ся зденервуваннє, страх і пробуджена жадоба жорстокости. Розумієть ся, нищеннє з національно-полїтичних оглядів належить до окремої "глави" підлостей сеї великої війни. Скільки коштовного людського життя пропало через сю психозу! А чейже число таких жертв можна дуже зменшити через відповідне законодавство й освіту війська. Особливо дивно вражає у військовости гостра заборона "полїтикування", при чім під те поняттє підтягаєть ся фактично не тільки практичну участь в полїтицї (що являєть ся зовсїм слушним і потрібним), але також теоретичну! Наслїдком того є, що коли управа країни попаде в часї війни у руки військових, вони не мають і не можуть мати нїякого поняття про складні взаємини публичного життя ріжних ґруп і народів, хоч мають ті взаємини порядкувати, судити конфлїкти, що виринають з тих взаємин, словом — правити, адмінїструвати краєм... Над сими відносинами будуть будучі поколїння дуже дивувати ся.
По узбічах сугорбів над Стрипою, — що в сих околицях має незвичайно гарні краєвиди, гарні своєю лагідністю й недостачею всякої потворности, надмірности, незвичайности, спливали ріжноколїрові течії дощевої води, то жовтої, то брудної, то синявої, то червонявої — від глини, трав, ріни, які несли з собою. Дощ мілїонами довгих каплин колов річні плеса і спливав по великих трепетах, що ґрупами сумують на лугах над Стрипою.
(Кінець буде).
[Вістник Союза визволення України, 28.01.1917]
IV. З Зарваницї до бойової лїнїї.
(Зміст: Що то є Зарваниця? — Спомин з дїточих лїт. — Чому спів соловія гарний? — Чудотворне джерело й чудотворна ікона. — Чи справджують ся молитви у зарваницькій церкві?— Як я другий раз в життю в дощ і негоду знайшов ся веред церквою в Зарваницї. — І якою вона була для мене тепер. — Що значить слово "трудний"? — У пapoxa. — Вісти про У. С. С. — Розбита стрілецька патруля. — Схований чудотворний образ. — Чорними дорогами. — Роскіш піль. — Дещо з думок змерзлої думки. — Болотяним морем. — Блуканина. — Телєфон, яким не можна телєфонувати. — Як виглядала кватира отамана Гриця Коссака. — Сон без снів і без мрій).
Перед нами село Зарваниця, славне своїми прощами або, як кажуть в Галичинї, "відпустами". Є там у церкві чудотворний образ Матери Божої і чудотворне джерело в лїсї. Памятаю, як малим ґімназистом ходив я пішки до того образу й того джерела (народ вірить, що на прощу тільки пішки треба йти, коли хочеть ся осягнути бажану цїль). З якою-ж вірою йшов я туди! І памятаю докладно, якого вражіння зазнав: дуже рано прийшов я під церкву з кількома малими товаришами (всї назвища забув уже). Ми йшли цїлу ніч. Темно ще було й мрячно. На церковнім цвинтарі обскочили нас у темряві великі чорні собаки. Ми дуже їх бояли ся і пильно обганяли ся від них палицями, але не кричали. Під голим небом ночував народ. Полягали й ми між людьми, розстеливши свої плащики. На той спомин досї чую холод роси, що лежала на траві. Ізза студени не могли ми довго спати і, як тільки почало сїріти, пішли за село в лїс — до чудотворного джерела. Темно ще було, але соловії лящіли й заливали ся своїм співом. Я питав товаришів, на чім полягає краса соловійового співу, й менї пояснювали так простенько, наївно, як тільки дїти пояснюють собі, — а саме, що спів соловія визначаєть ся чистотою голосу й дуже короткими інтервалами, яких людина виспівати не може. Памятаю також свою заяву, що "не бачу" в співі соловія нїчого особливо гарного й не розумію, чому в книжках і співах вічно товчуть нам про се. А потому ми пили чудотворну воду та з великою пошаною мили ся нею, твердо вірячи, що хто вмиєть ся тою водою, того нїколи не болїтимуть очі. Досї моя дитинна віра дїйсно справджуєте ся, бо очі, хоч ослаблені, але не болять. Сповнило ся й друге моє бажаннє, яке я висловив у молитві перед "чудотворним образом", у переповненій церкві, в часї богослуження. Памятаю, який сильний, немов елєктричний ток проймав тодї масу народу й мене в нїй, як та маса в один такт хитала ся при молитві й падала на колїна, як горів золотим блеском чудотворний образ Матери Божої, показаний народови при потрясаючім звуку мосяжних труб. В такім настрою молив ся я в зарваницькій церкві. О що молив ся? О те, о що звичайно молять ся дїти: щоб Божа Матїр допомогла менї перейти 4-ту клясу, в якій я тодї був, і щоб допомогла ще скінчити школу... Се видавало ся менї верхом мрій. Друге бажаннє навіть надто високим, нескромним. І з тим більшою покорою молив ся я. Вони справдили ся — сї обидва бажання. Тепер жалую, що не молився я тодї ще о щось инше. Може-б і воно було сповнило ся...
Все те пригадало ся менї, як доїхав я болотистого дорогою перед зарваницьку церкву Богоматери, в дощ і негоду. Але пригадало ся не так виразно, як тут я представив, тільки якось глухо, мов зпід землї хтось оповідав менї про се, мов ізза потрійних, далеко від себе віддалених плит з гірського кришталу, покритих порохом давнього часу, помазаних дощівкою, заблестїла перед моїми очима та сама зарваницька церква, яку я тодї бачив — молодим хлопятем. І тяжко зробило ся на душі, не жалко, тільки тяжко. Але так якось дивно тяжко, без тягару тяжко. Так. Народ називає се: "Трудно" й питає напр.: "Чого ти такий трудний?" Що могло бути причиною такого почування? Може думка, що народови потрібна "чудотворна" ікона й потрібне "чудотворне" джерело в зарваницькім лїсї й потрібна піша дорога з далеких сторін о сухім куснику хлїба — дорога "до свого Бога", потрібна віра, як потрібно було менї тої віри, коли я був ще слабою дитиною. А тепер? Гордість і стоси перечитаних книг і сором перед собою не позволили менї признати ся перед собою, що й тепер ся віра придала ся-б. Я дивив ся на церкву з чудотворною іконою Богоматери так, як дивить ся дитина на дім, в якім померла вже її матїр і нема її там. І пустка дивила ся на мене з високих вікон зарваницької церкви, з місць, де були дзвони в дзвіницї, забрані Москалями. Нїщо не світило в душі, не було вже в нїй нї віри в блискучу ікону та її чудеса, нї в голосні, мосяжні труби, нї в спів дзвонів і соловіїв над чудотворним джерелом. Тільки студені течії влїзливого дощу спливали по конях і по нас.
Менї було якось так, що не хотїло ся навіть вступити до знайомого священичого дому, щоб розпитати, де тут в сїй околиці стоять У. С. Стрільцї. Я попросив о те товариша К... По хвилї запросили мене до середини. Застав я там пароха Зарваницї, о. Б., його молодого сина, богослова, ще якогось богослова й молодого священика з околицї з жінкою, що втїк перед Москалями. При обідї поінформували нас про те, що стрільцї до вчера стояли в горі над Стрипою, в селї Соколів, одначе можна сумнївати ся, чи тепер ще стоять там; правдоподібно подали ся, бо цїла австрійська бойова лїнїя подаєть ся саме тепер. Нинї почали вже попід Зарваницю волочити ся більші російські патрулї. Одна з них розбила малу стрілецьку стежу під самим селом. Дивно було їм, що ми по дорозї не стрінули ся нї з одними, нї з другими. Вкінцї радили нам подавати ся на захід, чого ми, розумієть ся, не могли зробити.
— "Чи Москалї не забрали чудотворної ікони з церкви?" запитав я пароха.
"Певно, що були-б забрали. Але я сховав. Не видали місця сховку й ті, що помагали укривати."
Прийшов начальник громади, по якого ми післали в справі нової підводи. Крутив ся і жалував ся, що нема. Але на "мус бути" відповів, що буде. За яку годину приїхала нова фіра й ми відпустили попередню.
Дощ тимчасом устав. Одначе небо заволїкло ся такою густою тьмою і такими оловяно понурими, тяжкими хмарами, що привітнїйше було їхати передтим. Загалом дощ в часї їзди, бодай менї, все робить подорож приємнїйшою.
Пільними, розмоклими дорогами, де колеса з трудом відчіпають ся від чорної масної землї Поділля, їхали ми довго, так довго, що я вже привик до тої їзди й бавив ся в душі дитинною мрією про те, що ся дорога загалом не скінчить ся, що все так їхатиму чорною, пільною дорогою масних подільських піль, на якій віз не скаче й не трясе, що все дивити ся буду на стернї та скиби. І добре менї було, що крім фірмана. був ще хтось, що мусїв думати про цїль подорожі. Бо менї нї трохи не хотїло ся думати про се. І я не думав, тільки "втягав у себе" ту роскіш, що дає поле. Я відчуваю її і в дощ і в погоду і не представляю собі більшого щастя, як бути власником широкого поля. Якже слушно відчував се вже старий римський поет: "Beatus ille, qui procul negotiis paterna rura arrat"...1) Він, розумієть ся, не мав при тім на думцї задовженого мужика, що з нужди й голоду світа божого не бачить, тільки римського патриція, що по турботах і прикростях публичного життя вертає до своєї батьківщини й дивить ся на свої поля і луги, лїси й пасїки...
Дивить ся з спокоєм, що вони все принесуть йому стільки, що вистарчить на спокійне життє його та його родини. Маю вражіннє, що тільки сим способом забезпечені люде можуть провадити витривалу полїтику завойовної держави. Бо торговельні держави, як навіть забирали чужі краї, то або забирали їх при берегах моря чи рік, або пішовши в глибину чужих земель, тратили їх розмірно скоро. Доказ: Фенїкія, Картаґіна, Венеція, а в новійших часах Анґлїя (втрата Сполучених Держав північної Америки й усамостійненнє инших кольонїй, що мабуть незабаром вже мусить прийти на чергу). Не те держави, оперті на хлїборобській верстві, як Рим, Росія, Китай і т. п. Вони, що раз схопили, те держать кріпко, поки не вийде з них самих життєва сила й не пічнуть розсипати ся. Втрата якоїсь країни для торговельної держави зовсїм не означає смерти тої держави, противно — вона нераз відтодї щойно починає розцвітати, звернувши свою енерґію в иншім напрямі. Инакше з хлїборобськими державами. В них втрата землї се початок кінця, що мусить прийти. Але з огляду на те, що означеннє катеґорії якоїсь держави в новійших часах незвичайно зложене, вище подана схема тільки в теорії представляєть ся так ідеально просто.
Починало вечеріти, а ми все-таки не знали, де стоять Українські Сїчові Стрільцї. Зустрічали ми всякі віддїли, переїздили попри довгий ряд уставлених до битви гармат, здибали всякі роди оружя, а наших стрільцїв не було. Нарештї довідали ся ми, в котрім селї стоять вони. Через озера калюж і болотяне море дібрали ся ми до того села. Був у нїй якийсь став при дорозї, але здаєть ся, що повстав він від часу, як почали перепадати дощі. В селї довідуємо ся, що наші стрільцї дійсно стояли тут, але перед годиною відійшли відси їх останні вози... Ми надто були перемерзли, щоб їхати дальше шукати за ними. Длятого увійшли ми до хати війта й напили ся гарячого чаю. Тут знову змінили ми фіру й поїхали дальше блукати по полях. Вкінцї добили ся ми до якогось села чи хутора, де стояла команда якоїсь дивізії, й побачили телєфонїчну стацію. Тут нас получили з командою У. С. С. При телєфонї стояв полковий отаман Коссак. Якже я утїшив ся сим полученнєм. Але моя радість тривала коротко. Бо телєфон функціонував лиш настільки, що можна було пізнати, хто говорить. Що говорить, не можливо було вчути. З телєфону щось шуміло, гудїло й раз-у-раз переривало ся навіть се гудїннє. По довгих трудах моїх і телєфонїста удало ся нам схопити якийсь звук, що при добрій волї й відповідній фантазії міг пригадувати імя одного з сусїднїх сїл. Втративши всяку надїю на лїпше використаннє інтересного винаходу Едізона, поїхали ми дальше — в напрямі того села. Доля сприяла нам. Вже на вступі до того села, над самою рікою Стрипою, зустріли ми на мостї стрілецьку сторожу, що пильнувала того моста. Вона була з сотнї Романа Сушка. Приклад згори все сильно дїлає, а що сотник Сушко все був дбалий про своїх людей, отже і його хлопцї були такі самі: ще таки сидячи на возї, одержали ми в шальках гарячу страву, яка нам дуже смакувала, хоч невідомо менї досї, що то було: виглядала на рідку кулешу або густу "ґевку". Ще під гору, якоюсь безбожно глинистою й болотяною дорогою — і ми були в кватирі начального отамана У. С. С., Гриця Коссака.
В простій селянській хатї без нїяких річей лежала на землї солома (відки її стрільцї так скоро роздобули в такий мокрий час, зостало ся для мене вічною тайною), а на тій соломі лежали покотом стрільцї і спали: вони щойно вернули зі служби. Темно було тут, тільки крізь щілину при дверях, що провадили до алькира, проблискувало слабе, рудаве світло в схорованім блеску якого видко було кріси лежачих стрільцїв. При дверях стояв стрілець на сторожі.
— "Чи пан отаман Коссак вдома?"
"Вдома, при вечері".
Я застукав. "Прошу!" Входжу. При малесенькім столику сидить отаман Коссак. На столику вечеря, якесь студене мясо та флящина вина й хлїб. Той столик, два крісла невиразної конструкції і якась скринка — то цїла обстанова отаманської кватири. На долівцї солома, застелена грубим полотном з намету — постіль отамана. Все те освічує стеаринова свічка, застромлена в фляшку.
Пан отаман прийняв нас щиро, як все, — по господарськи. По малих шибах його кватири застугонїли сильні течії дощу. До кімнатки почали вступати стрільцї й офіцери в справі нічної служби.
Вечір уже давно запав був.
Die Sonne sank, das Land war rot,
Bis alles im Feuer ertrank...
Ein Dämmerstreifen blieb.
Der Tag war tot...2)
За годину спали ми твердо в отаманській кватирі над берегом Стрипи. Без снїв і без мрій, як від якогось часу — все стрілецтво.
1) Щасливий той, що здалека від турбот публичного життя оре батьківські ниви.
2) Сонце запало й країна почервонїла, аж усе потонуло в огнї. І день сконав.
[Вістник Союза визволення України, 04.02.1917]
04.02.1917