За урядування першого Кучми був доволі дурнуватий закон стосовно образи гідності і права на моральне відшкодування. Досить було трохи зачепити кого-небудь, як відразу ця глибоко ображена особа мчала до суду з позовом і вимагала купу грошей.
Апетити були різні – від 10 тисяч гривень і до мільйона.
І треба сказати, що майже всі позови через мої статті газета «Поступ» програвала. Правда, був один нюанс. Судді, вочевидь, мали на меті не розтягувати волокиту і воліли задовольнити позов, аніж наражатися на апеляції та касації. Однак ніколи не присуджували газеті тих сум, які вимагали позивачі, а на кілька порядків менші.
Серед позовів, які програла з моєї вини газета, були доволі таки кумедні. Якось ідучи містом, я зауважив крамницю під дивною назвою «Лонія». Знаючи, де саме знаходиться лоно, я не мав жодного сумніву, що йдеться саме про те лоно, про яке я подумав і глибоко поважаю, а не про лоно Авраама. Сексшоп! – зрадів я. Нарешті і на наші загумінки прийшла Європа. Та коли я увійшов до тієї крамниці, то відчув глибоке розчарування, бо то була продуктова крамниця.
Розпитавши продавців, дізнаюся, що назва – це всього лише абревіатура з ініціалів власника, його дружини і дітей. Я про це й написав, постібавшись із тупезних назв загалом, але... допустився катастрофічної помилки! Я завдав жахливої моральної травми бідолашній родині, перекрутивши їхні імена: бо не Олена, а Оксана, чи не Олег, а Остап і т. д.
Цей невинний огріх, як з’ясувалося, «суттєво вплинув на повсякденне життя та трудову діяльність» власника крамниці, він став «нервовим та подразливим, став зриватись на рідних і близьких». Хтозна чи не кусав сусідів і не вив ночами на балконі. А бідна дитина страждала ще більше, бо в школі обзивали «газетним» іменем.
На такому унікальному безглузді й був побудований позов. Суд власник крамниці виграв, розжившись аж на дві тисячі гривень, але не думаю, що це йому покращило настрій...
Не меншої моральної травми зазнав Союз українок. Я пожартував, що на Івана Купала вони закупили собі бікіні, розшиті синьо-жовтим хрестиком, збираючись стрибати через вогонь. Середній вік союзянок тоді був 70-80 років і, можливо, мій жарт справді їх зачепив. Але підстава для позову звучала феноменально: голова Союзу цілком поважно переконувала, що тепер вони не отримають ґрант, на який так сподівалися, коли там, в Америці, довідаються, куди вони витрачають гроші.
Старенька бабуся, член Союзу українок з 1930-тих років, яка пережила Сибір, а зараз вела гурток вишивання, свідчила особисто про те, яка то була для неї травма «оте бікіні». На запитання судді, чи знає вона, що це таке, бабуся відповіла: Раніше не знала, але тепер знаю, бо пані голова мені пояснила». – «І що ж то?» – запитала суддя, донька якої, теж суддя, недавно так гарно засвітилася зі своїми автами, шмотками і фотками в бікіні.
«То такі майточки на шнурочках», – відповіла бабуся. Уявити собі літню пані в таких майточках на шнурочках навіть суддя не могла і оголосила рішення на користь Союзу.
Не поміг у захисті газети цілий науковий трактат, якого написав тодішній шеф-редактор «Поступу» Орест Друль, де оперуючи етнографічними, філософськими і психологічними арґументами, цитатами і посиланнями доводив, у чому полягає суть гумору, іронії та сарказму.
Другим його не менш науковим трактатом було глибинне тлумачення слово «баюра», якого я вжив на адресу львівського пива, адже це слово й справді до війни широко побутувало, як синонім «пива». Керівництво заводу з цим не годилося. До суду не дійшло, але я не п’ю більше їхнього пива.
Після тих усіх судів я став обережнішим. Почав зашифровувати прізвища тих, про кого щось погане думав. Тодішнього мера називав Куйбідоном, одного з депутатів Кендзьоравим, а кучманоїда Васю – Базилем Васівим чи просто Базильком.
Базилько теж судився з газетою за мою статтю і теж виграв. Після чого я сотворив цілий фейлетон під назвою «Потоп», де поглумився і над Базильком, і над цілою бандою обласної адміністрації. В тому числі й над паном Залупківським. Покійний Роман Федорів тоді мені сказав: «А ти знаєш – ми його так і називали!» Ти ба! А я думав, що це я такий дотепний.
Кучму я називав не інакше, як Татусько або Жовта Кульбабка, а Януковича любовно – Дон Вітторіо, не забував і про Інну Геббельсівну Богохульську.
На щастя, вже за другого Кучми, оновленого, той безглуздий закон відмінили.
А перед самим Майданом відбувся процес із Вадимом Калєснічєнком, з якого я дер лаха не раз. Але одного разу перегнув палку. Це сталося після відомого виступу Вадіка у ВР, де він повідомив сенсаційну річ: його батько згорів у танку! Це викликало сміх і кпини, бо батько згорів у танку в 1944 році, а сам він народився в 1958. Я вирішив допомогти людині і висунув версію, що його батько, ідучи на фронт, залишив свою цілющу живицю мамі і попрохав, аби на випадок його загибелі вона її використали. Мамуся ту живицю занесла в льох, прикрила льодом і забула. А за одинадцять років згадала, і ось так народився наш Вадік з примороженими мізками.
Це було надруковано в оновленому «Post-Поступі». Подавати до суду за цей жарт для Вадіка було не дуже комфортно, бо це викликало б тільки ще більше глуму. То він подав до суду за мої висловлювання на нашому спільному ефірі в Єгенія Кисельова на «Інтері». Йому не сподобалося, що я вступив з ним у суперечку щодо того, що українські книжки нікому в СССР не були потрібні, а за російськими він мусив їздити аж у Молдавію.
Перший суд, який відбувся у Львові, він виграв. А незабаром почався Майдан, адвокат «Post-Поступу» подав на апеляцію, і ми виграли суд в Калєснічєнка.
Цікаво, що судді, які судили автомайданівців, були здебільша люстровані, а суддя, яка задовольнила безглуздий позов Калєснічєнка, який навіть не з’являвся на слуханнях, ні.
А нелюстована суддя відчуває себе БОГОМ.
Це феноменально. І тягне за собою наслідки: не покараний суддя-пиворіз в липні 2016 року «задовольнив позов "дівчини в червоних штанях" і скасував постанову патрульної поліції міста Львова». Це та дама, яка «4 квітня перекрила своїм авто трамвайну колію. Патрульні по відео знайшли порушницю і через місяць її таки наздогнала справедливість разом із штрафом у розмірі 510 грн. «Але, – як пишеться на сайті "Корупція", – "свідки касти привілейованих" так просто не здаються. Дєвочка оскаржила постанову в суді». І виграла!
Останньою краплею здихаючого режиму було попередження, яке надійшло від Кабінету міністрів. Стосувалося воно в.о. прем’єра Арбузова. Я написав, що дуже люблю дивитися його виступи. Але доводиться зсувати докупи два телевізори, щоб він помістився на екрані.
Після цього волію компліментів міністрам не робити. Не мають вони почуття гумору.
22.01.2017