Промислове виробництво у галицькому містечку другої половини ХІХ – початку ХХ століття. На прикладі Судової Вишні.
Наприкінці ХІХ століття Судова Вишня, яка налічувала 4 334 мешканці, була звичайним галицьким містом із телеграфом і поштою. Життя вирувало довкола ремісництва й торгівлі, почали з’являтись фабрики. Традиційними у житті міщан залишались ярмарки – у середу після нового року, у середу після Зелених свят, а також 26 липня та 29 вересня [1].
В «Галицькій адресовій книзі» Яна Бурґера знаходимо інформацію про ремісників, зокрема, водопровідника Ігнація Стайєра, мідника Ойзера Шмідта, гончаря Францішека Завадського, коваля Івана Світлика, муляра Юліана Кузняського, столяра Юзефа Балабуха. Для чоловіків одяг шив Ґжеґож Ступек, для жінок – Ребіх Шепс. Шевцями були Дмитер Тиханович і Ян Вільд [2]. Торгівля перебувала переважно у руках євреїв. Продажем дерева займався Мойсей Шторх, спеціями торгували Шімель Деґен, Генрик Дейліх, Міхал Добжанський, Якуб Гутманн, а спеціями і винами – Фердинанд Куля. Торгівля збіжжям перебувала у руках Лемля Лібермана і Каселя Охренштейна; залізо продавав Давід Ґотлеб [3]. Дослідник Петро Чавс подає двох українських купців, що торгували різними товарами, – Петра Даниляка та Стефана Біленького [4].
Виробництво паркетів: конфлікт «христіанскіх столяров» і «простых спекулянтов, стремящихся к обогаченію»
Старий ремісничий лад, ясна річ, не міг конкурувати з фабричним чи заводським виробництвом. Хоча конкуренція з боку останніх з’являлася нечасто, не завжди була чесною. Зокрема, про це свідчить допис «Еврейская конкуренція» у газеті «Русское Слово» від 25 березня 1892 року [5].
У Судовій Вишні віддавна виготовленням підлоги (паркетів) займались місцеві столярі («христіанскіи столяри»). Це, як дізнаємося, з допису, приносило добрий заробіток, бо продукція «по поводу своей солидности и дешевыхъ цѣнъ находила широкій сбытъ въ краю». Майстри були об’єднані в організацію на зразок фабрики, бо відомо, що паркетна фабрика функціонувала у Судовій Вишні принаймні з третьої чверті ХІХ ст. У жовтневому номері Gazety Lwowskiej за 1873 рік читаємо: "Ціни паркетів у Судовій Вишні, де з виробництва цього товару живе більше 100 осіб, упали через біржову кризу, а також через упадок будівничої активності, причому настільки, що паркети, які ще 6 місяців тому коштували по 1 з[олотих] р[инських] за штуку, тепер коштують по 50-55 крейцерів" [6].
Крім нерідко несприятливої ринкової кон’юнктури, місцеві столярі потерпали і від несумлінної конкуренції. Уже 1892 року в місті було чимало «еврейскихъ тандетныхъ варстатовъ», володіли якими зовсім не ремісники, а «простые спекулянты, стремящіеся къ обогаченію». Вони продавали неякісну продукцію, проте куди дешевшу, ніж професійні вишенські майстри. Покупців на таку підлогу знаходилось чимало, бо як читаємо з допису, гендлярі «ловятъ въ свои сѣти легковѣрныхъ».
Найбільш активним у цій справі виявився Шмуль Кох, який не був ремісником, проте налагодив широке виробництво підлоги, а завдяки діяльності свого фактора Ашера Ґельцера, перетягував на свій бік традиційних покупців вишенських професійних майстрів. Коха ще перед появою допису в газеті «Русское Слово» викликали у Мостиське староство через те, що він займався виробництвом незаконно (тобто, без ліцензії), і визначили йому штраф у розмірі 50 ринських. Проте «підприємець» «не прекратилъ своей фушерки», а навпаки – найняв собі в помічники якогось Симона Фрухтмана та подав заяву на отримання концесії для створення фабрики з виробництву підлоги.
Така ситуація дуже занепокоїла вишенських майстрів-християн, оскільки для них поява такої фабрики означала би повне розорення. Вся їхня відповідь, однак, зводилась до сподівання на позитивне для себе рішення влади: «Всю свою надежду полагаютъ они однако въ тôмъ, що... власти не залишатъ ихъ взяти въ оборону и що недопустять до того, щобы человѣкъ не мающій ніякой професіональной квалификаціи, ôтнялъ имъ единственный спосôбъ до життя».
Чи дійшло до створення згаданої фабрики паркетів, інформації нема. Натомість відомо, що вишенським столярам вдалося створити свою організацію. Цісарсько-королівський окружний торгівельний суд у Перемишлі 25 лютого 1895 року вписав до реєстру співтовариств "Товариство паркетно-столярське у Судовій Вишні". Йшлося про організацію з обмеженою порукою на підставі статуту від 24 січня того ж року. Садиба товариства містилась у Судовій Вишні. Метою організації було налагодження постачання матеріалів для виробництва паркетів та інших столярських виробів, а також заміна деяких ручних процесів використанням нового обладнання. Товариство ставило собі за мету посередництво у продажі виробів своїх членів, а також купівлю за рахунок фонду самого Товариства цієї продукції з її подальшою реалізацією. У склад дирекції тоді увійшли: директор – граф Роман Дрогойовський, касир – Юзеф Шепетовський, магазинер – Юзеф Охли та контролер – Владислав Хан. Заступником директора обрали Адольфа Севковського, заступником касира – Людвіка Пашковського, заступником магазинера – Міхала Добжанського, а заступником контролера – Станіслава Чеховича. Усі члени Дирекції проживали в Судовій Вишні. Згідно зі статутом Товариства, всі оголошення і повідомлення у справах Товариства повинні бути підписані двома членами Дирекції. Публічні оголошення надсилали у котрусь із львівських щоденних газет [7].
В «Адресовій книзі» Яна Бургера за 1896 рік читаємо, що Товариство паркетно-столярське очолив Юзеф Труханович, якого не видно у складі дирекції за 1895-й. Але очевидно, що йдеться про одну і ту ж організацію. Цікаво, що, крім неї, в Судовій Вишні функціонувала і фабрика паркетів, яка належала Антонію Кралю і М.Ресхесу [8]. Той факт, що про вишенські паркети нерідко писала Gazeta Lwowska, свідчить, що їх виробництво було візитівкою Судової Вишні. Але не єдиною.
Родина Марсів і фабрика «Junta»
З інших промислових об’єктів у місті в другій половині ХІХ століття діяла цегельня, яка належала графу Роману Дрогойовському та Шимону Шварцу. Граф також володів тартаком [9]. Була ще й паперова фабрика, яка згоріла у 1890-х роках [10].
Поштовх до розвитку промислового виробництва у Судовій Вишні задала родина Марсів, яка осіла у місті з 1890 році. У Rolnik-у читаємо похвалу Марсу: «Наявний власник самостійно веде господарство дуже інтенсивно і у високій культурі».
Кшиштофу Марсу [11] належала механічна парова фабрика «Junta». Основною її продукцією була цегла та дахівка. «Будівлі й устаткування, – читаємо далі у Rolnik-у, – засвідчують європейську якість». Цегельня у день давала продукції в 700.000 штук цегли (у рік – 5.000.000). Дахівка надходила до Скнилова й Станіславова [12]. Це була друга візитівка тогочасної Судової Вишні.
Млин (на електричному двигуні) у центрі міста також був власністю Марсів. Згодом був проданий місцевому єврею. Оскільки працював на електричному струмі, то й отримав назву «електрівня» [13].
З початку ХХ століття в місті починають виникати товариства, які мали на меті організувати промислове виробництво. Йдеться про філії відповідних польських організацій, які діяли у Львові чи Кракові. У Судовій Вишні через свій комітет діяла "Ліга промислової допомоги". Склад комітету був обраний на промисловому вічі 19 вересня 1905 року: головуючий – бурмістр Шимон Торський, секретар – Володимир Струсевич (секретар магістрату). Попри кількаразові спроби, комітету не вдавалось створити власне промислове товариство. Цією справою занявся вишнянський адвокат Якуб Кохане. 24 квітня 1910 року відбулося одне з чергових промислових віч. Число учасників і їхня увага до реферату делегата "Ліги" секретаря Соколовського ("Праця товариств промислової допомоги в краю") та співдоповіді Богдана Криштофовича ("Про бойкот прусських товарів") обіцяла значне пожвавлення праці.
Аби реорганізувати товариство і тим самим відновити його діяльність, на вічі обрали членів управління, а саме: головуючого Яна Марса, власника маєтку, та членів: Жигмунда Пляхнера, суддю; Якуба Кохане, адвоката; Томаша Тихоновіча, будівничого; Адольфа Блюма, аптекаря; Стефанію Саланяк, учительку; Францішека Штайєра, столяра; Юліана Кузьнярського, муляра; Юзефа Лео, податкового службовця; Людвіка Деллера, нотаріуса; Юзефа Краля, паркетного майстра й Емілію Міснякевич, учительку [14]. Про успіхи цього вишенського товариства нам достеменно нічого невідомо. Очевидно, добитись поважних результатів не вдалося. Після Першої світової війни ми знаємо про активну діяльність українських кооперативів, але аж ніяк не польських організацій. Ті ж фабрики, про які піде мова далі, якогось відношення до місцевого товариства «Ліги промислової допомоги» не мають.
Кава по-судововишнянськи
Новою фабрикою, яку можна вважати третьою, після паркетного виробництва та фабрики «Junta», візитівкою Судової Вишні, була фабрика «Стар» [15]. Вона існувала щонайменше з 1926 року (якщо судити з інформації патентового управління). Акційна спілка – власниця фабрики мала садибу у Львові. В числі акціонерів були польські, чеські, словенські та хорватські купці. Мережа фабрик з виробництва кавового сурогату охоплювала такі міста в різних країнах, як Колін, Любляна, Жечани, Хропін, Прасцеїв і Судову Вишню.
У Судовій Вишні відкрили філію Колінської фабрики, причому з найновішим устаткуванням (зокрема, споруджено сушарню) Для виробництва продукції використовували виключно сировину місцевого походження.
Основною продукцією був сурогат кави [16]. Серед товарів фабрики «Стар» відзначимо замінник (namiastka) кави «Kolinka», який продавався в упаковках по 100 г.
З 1935 року в Судовій Вишні функціонувала фабрика мила Х.Глянзмана. Продукція призначалась для миття та прання [17]. Серед найвідоміших найменувань – мило «Золота ренета» («Złota Reneta»). На жаль, дізнатись більше про фабрику Глянзманна наразі не вдалося. Так само, не натрапляв на рекламу її продукції у періодичних виданнях.
***
У цій статті я не згадав тієї частини виробництва, яке було пов’язане з українськими кооперативами. Це тема для окремої статті. Тут перелічив власне ті об’єкти, які перебували поза кооперативним рухом. Їх було немало, як на невелике галицьке містечко. Тим паче, що продукція користувалася постійним попитом і була відомою галицьким споживачам. На жаль, для Судової Вишні цей досвід донині залишається недосяжним. Гортаючи тодішні газети та журнали, часто натрапляємо на рекламу цегли Марсової «Junty» чи кавових напоїв з фабрики «Стар». Сучасна Судова Вишня не може похвалитись таким успіхом. Отож, з промислового погляду нині місто є більш провінційне, ніж сто тому.
ПРИМІТКИ
[1] Burger J. Galicyjska księga adresowa obejmująca adresy fabrykantów, przemysłowców, przedsiębiorstw górniczych, artystów, kupców i t. p. posiadających swe zakłady w Galicyi. Lwów, 1896. S. 272.
[2] Ibidem.
[3] Ibidem.
[4] Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина. 1976. С. 196.
[5] Русское слово. Львовъ, 1892. 25 марта. Т. ІІІ. Ч. 11. С. 8.
[6] Gazeta Lwowska. R. 63. Nr. 225. Sroda, 1 października 1873. S. 3.
[7] Gazeta Lwowska. R. 85. Nr.91. Niedziela, 21 kwietnia 1895. S. 10.
[8] Burger J. Galicyjska księga adresowa... S. 272.
[9] Ibidem.
[10] Чавс П. У вирі життя... С. 165.
[11] Rolnik, 1867-1937. Lwów, 1938. S. 78. Кшиштоф Марс закінчив Рільничу Академію у Дублянах. В 15 років вступив до 1 полку артилерії польських легіонів. За заслуги у битві над Стоходом генерал Бернард нагородив його німецьким Залізним Хрестом. Крім цього, нагороджений Хрестом Доблесті та Незалежності. Служив у польському війську під час польсько-української та польсько-більшовицької війн. Пізніше – поручник резерву. Марс віддав на потреби «Стрільця» 1 га землі, на потреби «Сокола» – морг землі, і школі – також морг землі.
[12] Rolnik...S. 77.
[13] Чавс П. У вирі життя... С. 164.
[14] Sprawozdanie z działalności "Ligi pomocy przemysłowej" za czas od 15. sierpnia 1908, do 31. grudnia 1909. t. j. za szósty rok istnienia. Lwów, 1910. S. 118-119.
[15] Чавс П. У вирі життя... С. 162.
[16] Wiadomości urzędu patentowego. R. IV. Zeszyt 11. Warszawa, dnia 30 listopada 1927. S. 682.
[17] Wiadomości urzędu patentowego... S. 505.
02.01.2017