По більш, як дволітній примусовій мовчанці, приходиться мені сьогодні знову інформувати громадянство про позитивні прояви життя української образотворчості, раз на завжди визволеної від брехливих гасел "культури... національної по формі, соціялістичної по змісту". Два роки бушувала на нашій землі безсабашна агітка, два роки провокувала наші найсвятіші почування комуністична зграя платних агентів, що, в міру потреби, прикидалися то керівниками культурно-творчого життя, то миропомазаними теоретиками "соц.-реалістичного" примітивізму. Не солодко жилося українським образотворцям під опікунчими крилами НКВД. Одні, як бл. п. Харків погибли мученицькою смертю, другі, як бл. п. Сорохтей, промучившись два роки, зійшли оце в передчасну могилу, треті, як Чорній помандрували в Казахстан, а хто все ж таки прожив ті два кошмарні роки, ховаючися в собі, то щойно тепер лікує рани і близни своєї до краю змарганої душі. Та життя, а в першу чергу творче життя кермується своїми невгнутими законами. Мов сталева пружина нагинається до крайної міри видержливості, щоби опісля, як натиск послабне, випрямитися й вернутися до своєї первісної форми. Мов невмірущий фенікс підіймається воно зі згарищ та руїн, мов ніжний підсніжок сповіщує поворот весни на довго до того, поки сонце розтопить останні снігові звали.
Ствердити наявність цього животворного права в відношенні до мистецтва мало нагоду львівське громадянство минулої неділі, коли перед ним розгорнулася весельчана галерея плястичних творів, що створили першу на визволеній землі національну по формі й національну по змісту виставу Спілки Українських Образотворчих Мистців. Львівське громадянство й запрошені німецькі гості, що битком виповнили виставові залі, з повним задоволенням ствердили, що наші образотворці, ніяк не задеревіли в безрусі по тяжкому історичному катаклізмі, а навпаки виявляють повну активність і змобілізованість, що жахливі переживання двох останніх років сплили по них, мов вода по камені й що нема такої сили, яка могла би позбавити їх змоги творчого реагування на все, що діється в них і довкола них.
Львівська Спілка Українських Образотворчих Мистців, що зорганізувалася й оформила мало не на другий день, по вмашируванні перших чет Німецької Визвольної Армії до Львова, налічує сьогодні 48 членів — малярів, різьбарів та графіків, з яких аж 36 ставилося на зов виставового комітету й обіслала виставу своїми творами. Вже сам процент членів-учасників вистави говорить за себе. Не гірше мається справа і з якістю експонатів, дбайливо пересіяних через сито виставового жюрі.
До апелю ставилися всі, в кого тільки була для цього фізична змога. Отже добре нам знайомі сеніори образотворчості Галицької Землі, як Осип Курилас, Кульчицька Олена та Манастирський Антін. Пригадалися громадянству члени бувшого, добре заслуженого для української образотворчої культури АНУМ-у, як Гординський Святослав, Грищенко Олекса, Іванець Іван, Ласовський Володимир, Музикова Ярослава, Сельський Роман — зпоміж малярів, Коварко Андрій — з різьбарів, та Осінчук Михайло, що тут попав поміж графіків. Не забракло на виставі й ще так недавно молодих і темпераментних, сьогодні вже зрілих і зрівноважених членів "Руб-а", як Баранецька-Гобус, Дядниюк Василь, Луцик Степан, Малюца Антін, Левицький Мирон, Смольський Григор, Литвиненко Сергій, ну й направду з Божої ласки різьбар Павлось Антін. Праці расового графіка Баляса Володимира та Манастирського Витовта пригадали нам колишню варшавську групу АНУМ-у, що перед кількома роками щойно заповідалася, а сьогодні вже вповні оправдала покладані на неї надії.
Дереворитом "Благовіщення" пригадав себе громадянству талановитий ерудит Федюк Микола, що то зі шкодою, в рівній мірі для себе, як і для української культури "бокує" від людей і життя: Роман Турни виставив пейсажі, надійно запрезентувалася молодь, до якої слід вчислити Гарасовську-Дачишин Марію, Козакевич-Дядинюкову, Ліщинського Омеляна, Радиша Мирослава, Яблонського Анатоля — зпоміж малярів, Дзиндру Евгена, Мухіна Миколу, Прокоповича Евгена та Станька Миколу — з різьбарів, а Малюцу Антона поміж графіками.
Ревеляцією для галицького громадянства виявилися стінки, завішані творами наших братів знад Дніпра, що перші скористали з походу большевицьких полчищ на Галичину, першими тут прилинули і змішалися з "авирхтонами" так сильно приросли до грунту нашої ближчої батьківщини, що ніодному з агентів НКВД не вдалося, під час соромної втечі большевиків з Галичини, вигребти їх з підземелля й вивезти в нетри большевії. Вони свідомо планово залишилися в Галичині, щоб не тільки оживити собою громадську еліту Львова, але й налити свіжої крови в галицьку образотворчість. І треба з цього приводу бути вдячними долі за те, що позбавивши нас кількох місцевих сил, залишила нам все ж таки цінний еквівалент, яким для Галичини є громадська праця й мистецька творчість малярів — Азовського Миколи, Дмитренка Михайла та Неділка Миколи. Подібно, як по катастрофі наших визвольних змагань 1917—20 рр. прибили до галицького берега човни таких видатних образотворців знад Дніпра, як Холодний, Крижанівський, Ковжун, Лісовський, Січинський, Харків та інші, які мали вже час і змогу закріпити свої імена в історії культури Галицької Землі, так тепер ці молоді, але ж наглядно цінні індивідуальності, автоматично входять у роль своїх заслужених попередників.
Перечисливши так, а каталогом у руці, всіх учасників нашої вистави й приступаючи до властивої оцінки експонатів, мушу сказати одно: загальний рівень вистави вповні задовільний. Немає на виставі річей особливих, але немає й експонатів нижче середнього. Як рідко на наших дотеперішних виставах, різьба не ховається тут у тінь перед малярством, а графіка може похвалитися дуже цінними експонатами. В цілому вистава не приносить нам сорому перед чужинцями тим більше, що час, призначений на її організацію був надто короткий, а умовини, в яких вона повстала, не були особливо прихильні для того роду імпрези.
(Продовження слідує).
[Львівські вісті, 23.12.1941]
(Продовження).
Мистцем, якому продовж цілого його життя діялася наявна кривда, якого ніби недобачувано й недоцінювано, є без сумніву Осип Курилас. Виїмкова скромність і замкнутість у собі рідко коли примушувала т. зв. публичну опінію заговорити про нього, підкреслити його безсумнівні творчі й технічні вальори, окреслити місце, яке йому слушно належиться в плеяді піонірів образотворчої культури Галицької Землі. Дійшло навіть до того, що я сам, у свому загальному конспекті української образотворчості ("Історія української культури" — Львів, 1937, ст. 453—660) не згадав мистця ні одним словом, хоч не мав цього промовчування в плані. Скороспішність, щ якою складалася названа книга й особливо тяжкі умови мого життя в тому часі були заслабим і непереконливим оправданням не так супроти покривдженого мистця, як супроти моєї громадянської совісти. З тим більшою приємністю використовую сьогодні нагоду участи Куриласа у виставці, щоб бодай кількома словами признання направити цю поневільну кривду.
Курилас, товариш пок. О. Новаківського по краківській академії (1895—1901), здобувець п'яти срібних медаль і 19 конкурсових нагород, заповідався якнайкраще. А хоч поматейківська доба краківської академії не прогомоніла безслідно в його тогочасних і пізніших малярських концепціях (м. і. репродукований, як настінна картина, портрет Мазепи), то на його молоду палітру впав осліплюючий промінь паризького імпресіонізму, що на краківському грунті проломлював тоді перші леди історизму й "асфальту". Свідчить про це ціла низка експонатів Куриласа на нашій виставі, а в першу чергу напів манетівська, напів менцелівська "Ревія мод на плянтах у Кракові 1900 р." (ч. 65). як теж тонка аквареля "Жнива в Турчанщині" (ч. 67). Інші картини, якнебудь їх первісний кольорит стушував час і розклад фарб, до яких хемічних сполук не прикладав Курилас стільки уваги, що його товариш Новаківський, у неменшій мірі зраджують відзивчивість мистця на сильні кольористичні побуди. Рисунок — "Тарас Шевченко на засланні" (ч. 63) говорить про Куриласа, як про першорядного ілюстратора тоді, як надто фотографічний "Портрет Ексц. Митрополита А. Шептицького" (ч. 68) виказує вже помітний спадок темпераменту і сприймання форми в того небуденного рисівника. В цілому фрагмент творчого дорібку Куриласа, показаний на виставі, вповні оправдує мій жаль, висловлений на вступі, що Курилас жив досі ніби недобачуваний і недоцінюваний дарма, що ні сьогодні ні, тим менше, в пору перших виступів Куриласа в нас малярські таланти зовсім не переливалися.
Олена Кульчицька, якої широка популярність і симпатії серед українського громадянства вповні покриваються з її творчими досягненнями і громадськими заслугами, виступила на малярському відділі нашої вистави надто скромно, аби хтось необзнайомлений з її дорібком, міг набрати належного уявлення про її індивідуальність. Тепла в кольорі а добра в рисунку та композиції "Дівчина з лялькою" (ч. 52) є тільки дрібним фрагментом великої галереї картин Кульчицької, створеної в атмосфері глибокого зацікавлення казковим світом дитини. Іконописно стилізований, до речі, іконографічно невірний "Мазепа" (ч. 53) попав у надто невідповідну й нещасливо прикроєну раму (тут бракує широкого маргінесу), аби викликати замірене враження. "Вид далеких піль" (ч. 54) не дає вповні того настрою, на якого відтворення Кульчицька вміє здобутися. Зате два інші пейсажі "Над потічком" (ч. 55) та "Зима" (ч. 56) доволі вірно характеризують Кульчицьку як пейсажистку. Шість дереворитів Кульчицької, виставлених у графічному відділі нашої вистави, дають деяке уявлення про останній етап її графічної форми. Трактуючи чорно-білі вальори виключно площинно, Кульчицька вміє віддати монументальний розмах архітектури ("Брама св. Юра", ч. 177). Так само, як інтимність екзотичної закутини, перепоєної чаром справжнього мистецтва ("Трьохсвятительська каплиця", ч. 178). Невідомо, чому кампаніля "Волоської церкви" (ч. 174) відбігла, тим разом, від архітектурної льогіки свого первовзору. Решта дереворитів Кульчицької надається не тільки до тек збирача, але й як першорядна настільна окраса кабінету мистецького конесера.
Скромніше від своєї спроможності запрезентувався на нашій виставці третій з сеніорів галицької образотворчості — Антін Манастирський. До нього можна прикласти дещо з того, що було сказано про Куриласа. Безумовно талановитий, освічений, він теж ніколи не виявив настирливості в посяганні по лаври. Може не так зі скромності, як ізза надто далеко посунутого автокритицизму, усувався Манастирський постійно в тінь, хоч деякі його портрети досягають суто галерійного рівня. Іконописне й ілюстраційне ремесло приглушило в ньому надто сміливі полети в сферу чистої творчості й тільки час до часу дозволили Манастирському попробувати своїх сил у портреті, мертвій натурі чи врешті спробах історичного малярства. Пімоненка нагадують його "Козаки в степу" (ч. 100), щирим сантіментом перепоєна його "Стара хата" (ч 99), по-малярськи відтворює архітектуру "Церква" (ч. 99).
Вслід за сеніорами, пора перейти до мистців знад Дніпра-Словутиці, що їх нам зіслала доля в еквівалєнт за втрати, понесені Галицькою Землею під час воєнного лихоліття.
Безумовно перше місце поміж ними належиться маляреві й організаторові мистецького життя Михайлові Дмитренкові.
Людина — розмірно молода, здорова тілом і душею й тому при всіх дотеперішніх досягненнях — многонадійна. Уродженець Лохвиці на Полтавщині, (1908 р.), учень Київського Художнього Інституту (закінчив у 1930 р.), якийсь час (1929—1932) працював як маляр у "Театрі робітничої молоді" в Києві, відтак у харківському "Робітничо-селянському театрі" (1932—1934), після чого став асистентом проф. Федора Кричевського, а згодом доцентом рисунку в Київському Художньому Інституті. В 1939 р. відряджений до Львова для декораційно-пропагандивних робіт, залишився тут на становищі керівника оргкомітету Спілки Радянських Мистців, а сьогодні — члена Правління Спілки вже не "радянських", а просто українських мистців-образотворців.
(Продовження слідує).
[Львівські вісті 24.12.1941]
(Продовження)
Знаючи ателіє Дмитренка, я непомірно здивувався, що на виставці найшлося так мало матеріалу суто характеристичного для цього маляра. Три портрети, два портретні етюди й чотири пропагандивно-ілюстраційні композиції з циклю "Україна" та кілька добрих рисунків, це коли не кількісно, то якісно речі слабо характеризуючі Дмитренка. Правда, кожному іншому маляреві в його віці і з його молодечим стажем, було б цього доволі для гомінкого заманіфестування своєї участи в плястичному турнірі. "Портрет прал. Лициняка" (ч. 13.) та два жіночі портрети (чч. 14 і 15.), з яких один дає дуже культурну костюмову студію з вичуттям духа часу, інтимного чару минулого й деякої долі суто жіночої психології, та чотири розмашні й переконливі ілюстрації до історії недавно нами пережитого, це справді позитивні досягнення, але... треба підозрівати, що Дмитренко готується до індивідуальної вистави й тому так скромно обіслав цю збірку. Так, як запрезентувався Дмитренко на нашій виставі, то мусимо привітати в ньому маляра з легким помахом кисті, з широким діяпазоном кольориту й формального виразу, незасклепленого в ніякому "ізмі", расового реаліста з чистомалярським світосприйманням.
Близько до нього стоїть старший на кілька років Микола Азовський, що кромі репрезентативного портрету фірера (ч. 1.) виставив два суто психологічні портрети (ч. 3. і 4.) та більш графічно ані ж по малярськи трактований, але сильний у виразі "Пейсаж" (ч. 4.). Подібно як Дмитренко, це маляр з особливою предилєкцією до широких площ і складної композиційної мережі, з кольоритом може й надто "передвижницьким", але психологічно переконливим.
Малярем глибоко й тонко відчутого пейсажу виявив себе Микола Неділко, що ледве чи не одинокий з виставців, показав нам речі нові, ніде ще не виставлювані, спеціяльно для виставки виконані. Людині, відзвичаєній від старо-академічного "асфальту" особливо там, де його ніяк не всилі сприйняти нормальне людське око, трудно погодитися з деякими кольористичними підходами Неділка, але ж те, що в пейсажі суттєве — настрій, вповні окуплює ті, думаю, тимчасові недотягнення Неділкової палітри.
"Морські пейсажі" Олекси Грищенка (ч. 9—12) можна сказати, попали на нашу виставку припадково. Як знамениті зразки експресіоністичного пейсажу, французької школи, вони наче не в'яжуться з розвоєвою лінією українського малярства наших днів і тому, при всій своїй кольористичній виразистости, становлять різкий дисонанс на доволі згармонізованих стінах нашої вистави.
Володимир Баляс, що по смерті Ковжуна перейняв жезл репрезентативного українського графіка, дав на нашу виставу не тільки цілий цикль незрівняних в почерку, композиції й загальному оформленні графічних праць, (чч. 160—165), але знаменитий "Фрагмент панорами Львова" (ч. 5), в олію, що примушує нас пізнати в ньому не тільки безконкуренційного графіка, але й маляра з тонким вичуттям для кольористично-простірних вальорів.
Хотів би я на цьому місці віддячити мойому приятелеві Іванові Іванцеві за дружню ювилейну сильвету, вміщену недавно на шпальтах "Львівських Вістей" й з радістю підкреслити перехід цього расового баталіста до репрезентативного, історичного малярства, але з прикрістю мушу ствердити, що його скороспішний і непродуманий до краю шкіц до картини "Хмельницький" мене не переконує. "Коники" на цьому етюді ніяк не пригадують давніших Іванцевих коників, повних расового темпераменту й шляхотних ліній, як теж розподіл кольорових плям не заповідає монументальної композиції майбутньої картини. Іванець, що малював свій шкіц в жахливих умовах большевицького пекла, якнебудь дав у ньому своєрідну малярську концепцію, матиме ще змогу його перекомпонувати й створити направду історичну картину, для якої є в нього в рівній мірі рисунково-малярська як і історично-музейна підготова. "Козацький старшина" (ч. 48), "Коні" (ч. 47), нашої вистави, як теж підгорецькі акварелі (ч. 209—211), вповні виправдують висловлені мною сподівання. Позатим знаю, що експозиція Іванця ніяк не відповідала матеріялам у яві, зосібна його "евакуована" перед самою виставкою робітня.
Темпераментний і плодовитий Василь Дядинюк виставив цілу серію своїх декоративних пано до Української Історії, супроти яких виставочне жірі могло керуватися двома критеріями: або виставити цілий цикль, зв'язаний своїм характером і змістом, або вибрати з нього те, що з мистецького боку було найбільш цінне і переконливе. Жірі вибрало першу критерію й виставило цілий цикль, у якому, при всій однозгідності композиційня, заходять розбіжності творчого й технічного характеру. Маючи перед очима цілий цикль Дядинюкової історії України, мусимо потрактувати його як грандіозний цикль етюдів до майбутньої галєрії українських історичних постатей, що при совісному перестудіюванні історично-побутового матеріялу, як теж при основній ревізії формально-композиційних заложень, деяких моментів цілості, дасть направду цінний вклад в український образотворчий дорібок нарівні з оживленням нашого величнього минулого в очах сучасників і потомности. Дядинюк, той, що я його знаю з досьогочасних виставок дав поважну запоруку успішності такої концепції.
(Докінчення слідує).
[Львівські вісті 26.12.1941]
(Продовження)
Доволі повно запрезентований на нашій виставі малярський дорібок одного з видатних учнів пок. О. Новаківського — Степана Луцика. Луцик, що поза малярською палітрою пробує з помітним успіхом мистецтвознавчого пера, уявляє собою тип свідомого своїх сил і засобів пейсажиста й портретиста. Діяпазон його виразу доволі обмежений, палітра програмово підпорядкована проблемам пленеризму, місцями дещо суха й схематична. Можна б заризикувати твердження, що Луцик далеко краще розуміє, аніж відчуває кожне з поставлених собі завдань і тому так небагато в його творчих маніфестаціях безпосередності й темпераменту.
Три широко заложені, згармонізовані в кольориті, бравурні в малярській техніці, але мало характеристичні пейсажі (ч. 102—4) показав талановитий учень варшавської академії Витовт Манастирський. Психологічно тонкий автопортрет (ч. 109) й формалістично трактований пейсаж (ч. 110) показав Мирон Левицький, що в відділі графіки виставив три добрі екслібріси (ч. 179—80).
Від перших революціонізуючих українську образотворчість виступів М. Бойчука, крізь компромісову пристосованість Сосенкових ікон та поліхромій, тягнеться в наших творчих маніфестаціях останніх десятиліть червона нитка українського "неовізантинізму", якому в свій час сплатив належний довг малярської культури й ерудиції, як Петро Іванович Холодний. Це змагання — при допомозі закорінених в українській образотворчій культурі ідей і форм візантінізму дати вираз українській самобутності, доволі яскраво заманіфестоване і в експонатах нашої вистави. Найстарший і найбільш безкомпромісовий з наших неовізантіністів — Микола Федюк виступив, на жаль, з одним тільки дереворитом "Благовіщення" (ч. 200). З Федюком не легко спорити, а вже нема мови про те, щоби його переконати. Все ж таки можна б поставити питання, чи для сучасної образотворчості оплатиться витрачувати стільки знання і праці, аби повторювати форми і прийоми, створені для ідей і уявлень давно прогомонілих, чужих і незрозумілих для сучасного, а тим менше для грядучого покоління. Чи не краще й не доцільніше піти шляхом хоч би найближчого (колись) приятеля й однодумця Федюка — Михайла Осінчука, що у своїх дереворитних композиціях екслібрісах та іконах (ч. 194—199) зумів визволитися віл рабського наслідування середньовічних майстрів-анахоретів, а перейнявши від них те, що класично переконливе в формі й виразі, перепоїти те все новим духом і змістом? Тією дорогою пішов теж безпосередній учень Осінчука Анатоль Яблонський, що в "Перемозі Святослава над Печенігами" (ч. 120) та в циклю історичних портретів (ч. 130—4) дав продуману до краю спробу самобутнього використання "преданія предків" для завдань про які нашим предкам не могло і снитися. В цілому групі "неовізантіністів" нашої вистави належиться дяка за врятування українського характеру вистави.
Кінчаючи огляд малярської частини нашої вистави слід згадати, що з праць Святослава Гординського виставлено тільки давній його автопортрет (ч. 6) та "Пейсаж зі Сновидова" (ч. 7), що не характеризують сучасного стану його образотворчості так само, як два портрети (ч. 95—6) не характеризують безупинно кипучої, темпераментної творчості Володимира Ласовського, ані зусиль колишнього сірреаліста Романа Сельського (ч. 124—6). Теплий у кольориті й добре нарисований акт Гарасовської (ч. 8), симпатичні пейсажі і квіти Козакевич-Дядинюкової та культурні пейсажі Романа Турина (ч. 128 і 208) доповнюють гармонійну цілість вистави.
Переходячи до різьби, треба з місця підкреслити що, оскільки в малярському відділі царює Дмитренко, а над графіками верховодить Баляс, то безспірне першенство в різьбарському відділі нашої вистави належиться Павлосеві. Вже на малярському відділі вистави звертають на себе увагу і малярські спроби Павлося — знаменитий в характеристиці "Автопортрет" (ч. 119), добрий в композиції й виразі руху, але кольористично сирий "Ярмарок" (ч. 118) та найслабший з Павлосевих малюнків, бо, як на Павлося надто банальний в шабльоновому настрою "Св. Юр" (ч. 120). Зате на різьбарському відділі царює Павлось як справжній, з ласки божої, суверен. Виставив усього вісім різьбарських етюдів і проектів (ч. 149—156). "Хмельницький" і "Мазепа" в погруддях природньої величини, це довг сплачений Павлосьом громадськості, який про його маєстру в орудуванні плястичною формою говорять розмірно небагато. Про почуття монументальности свідчить Павлося "Проєкт пам'ятника Шевченка" (ч. 151) несподіванкою мусить бути для нас "Родина львів" з її незрівняним вичуттям форми й психології (ч. 155) врешті "Материнство" (ч. 153) і "Жниця" (ч. 156) дають уявлення як без натуги, просто граючись плястичною формою, доходить Павлось до своїх постатей. Направду треба радіти, що зрілий вік Павлосевої творчості припав на часи, в яких не може вже бути й думки про поворот тих жахливих умовин, у яких проходила його творча молодість.
Гідним конкурентом Павлося на нашій виставі являється його старший товариш Андрій Коверко. Це направду рутинований майстер форми, що давним-давно зрезигнував зі скороспішних ефектів податливої глини чи плястеліни а з завзяттям гідним великої справи хапається за камінь і дерево, що як знаємо виключають легкий, а тим менше припадковий ефект. За цю творчу самодисципліну мусимо шанувати Коверка. Його "Погруддя Фірера" (ч. 137) та "Погруддя Франка" (ч. 138) сильні в виразі тієї елементарности, яка їх зродила, це справді галерійні твори сучасної скульптури Галицької Землі.
(Кінець слідує).
[Львівські вісті, 27.12.1941]
(Докінчення)
Цілий десяток дрібних, пестливо цивельованих скульптур Миколи Мухіна, зовсім заслужено звернув увагу відвідувачів вистави на цього молодого мистця. Мухін, уроженець Катеринославщини (род. 1910 р.), учень харківського, одеського й київського Художнього Інституту, запрезентувався як знаменитий технік і багатий на творчу уяву композитор. А хоч більшість виставлених ним скульптур осцилює поміж чистим мистецтвом і мистецьким промислом, то такі речі, як "Купальниця" (ч. 203) або "Старшина" (ч. 147) з незрівняним виразом психіки старого січового вовка, зраджують в ньому мистця, якому під силу найбільш з технічного складні і сміливі з композиційного огляду завдання. Речі Мухіна, творені в аспекті бронзового відливу, не уступають в нічому анальогічним творам сучасної і клясичної західно-европейської скульптури.
За неприявністю Сергія Литвиненка у Львові, появилися на виставі тільки три його "Головки" (ч. 143—5), що ніяк не характеризують творчості цього інтересного різьбаря-імпресіоніста.
Доволі симпатичним і заповідаючим слід признати дебют трьох молодих різьбарів — Евгена Дзиндри (ч. 135—6), Миколи Станька (ч. 157) та Евгена Прокоповича (ч. 158—9). Підкресливши позитивність їхнього дебюту, треба ждати на дальшу еволюцію їхніх талантів.
Оставало б ще кинути оком на графічний відділ вистави, де в незгаданих досі мистців звертають на себе увагу вдячні вирізки з українського народного побуту Баранецької Гебус, (ч. 166—172), аквафорти дозріваючого на наших очах Антона Малюци (ч. 182—9) та стилізовані в неовізантіністичному дусі деревориті ікони Ярослави Музикової (ч. 190—3), що на малярському відділі вистави пригадалася нам своїми пейсажами, квітами та мертвою натурою (ч. 105—8).
В той спосіб оглянули ми цілість вистави, зложену з більш, як двох сотень експонатів тридцяти шести мистців, що заманіфестували свою змобілізованість на службі української національної культури. Коли зважимо, що вистава була аранжована в наявному поспіху й тому не могла охопити праць багатьох членів нашої образотворчої спілки, а деяких запрезентувала не надто щасливо дібраними працями, то можемо бути спокійні за найближчу виставову імпрезу, якої запланування буде справою спілкового правління вже, коли не від сьогодні, то в найгіршому випадку по належному підведенні підсумків теперішньої вистави.
Двохлітні експерименти, проводжені большевиками "кульгуртрегерами" на живому тілі української образотворчості, не залишили, як бачимо, особливо глибоких слідів. В порівнянні з літературою, що мусіла не так сама існувати, як спасти життя своїм адептам, й тому не могла не йти назустріч вимогам червоної агітки, образотворчість, спираючись на своїй куди менше гнучкій формі, могла далеко успішніше висмикуватись спід большевицьких інспірацій. Поза кількома шабльоновими портретами Сталіна та його "соратників", могла українська образотворчість законспірувати свою справжню душу, коли не в зовсім аполітичних портретах, пейсажах і мертвій натурі, то бодай в тематиці, яка в рівній мірі відповідала національним почуванням мистців, як і не йшла в розріз з програмовими наставленнями "свише". Хто мав нагоду в 1941 р. оглядати у Львові велику виставу радянських художників знад Дніпра, той з приємністю стверджував, як зручно, а при тому задовільно для себе й для большевицьких замовців вивихалися "хитрі малороси" зпід витягнутого шнурка. Одні малювали "щасливу й квітучу Україну" в повені її справжнього, незалежного від большевицького режиму багатства форм і кольорів, другі відтворювали з її сучасного та минулого ті моменти, що при всьому свому соціяльному забарвленні були рівночасно маніфестаціями національного, коли не націоналістичного наставлення самих мистців. Такі теми як Хмельниччина, Гайдамаччина, опришківщина, такі постаті, як Хмельницький, Гонта, Залізняк, Кармелюк, а в першу чергу Шевченко, в цілому й подробицях анектовані большевицькою агіткою, були невичерпною криницею творчих натхнінь для тих, що не мали заміру пересаджувати у виявах своєї відданості й льояльності для большевицьких можновладців. Тільки тій обставині можемо завдячувати те, що не згадуючи імен українських мистців, яких большевицька навала пірвала зі собою, можемо сьогодні радіти здоровою творчістю такого Дмитренка чи Азовського, що як не як, а в жахливих умовах большевизму провели свою творчу молодість. Тій теж обставині завдячуємо й те, що мистці Галицької Землі, які перебули дволітнє большевицьке пекло, заманіфестували на нашій виставі нічим невикривлену лінію своєї індивідуальної творчості й виявили себе вповні підготованими до завдань, які накладає на них нова дійсність.
Правда, рівночасно з заіснуванням тієї нової дійсності, мусять прийти й згідні з її аспектами, обов'язки українського, зорганізованого громадянства до образотворчости, яка має і мусить репрезентувати культуру того громадянства у нутрі і на зовні.
Але ж дійсність, в якій ми живемо, вимагає від нас не тільки квістистичного конесерства творами т. зв. чистого мистецтва. На люксус в тому роді могли собі дозволити наші попередники; не виключене, що зможуть собі на це дозволити наші нащадки. Ми, що живемо в твердих умовах боротьби за існування нації, що ведеться всіми засобами й на всіх фронтах, не можемо виключити з них мистецького фронту. Наші образотворці мусять дати з себе максімум творчого напруження для того, щоб доступними їхньому мистецтву, їхній техніці й формі засобами дати повний вислів змаганням нашої доби. На службу актуальним і щодня назріваючим вимогам нації мусить станути наша образотворчість, не лякаючись навіть політично-програмової тенденції так сердечно зненавидженої в часах "ляртпурляртизму". Творча контемпляція мусить змінитися в стихію боротьби й праці навіть тоді, коли не кожному з нас таке поставлення справи індивідуально відповідає. "Арс мілітанс" — єдине окреслення, єдина програма, в якої аспекті мусить розвиватися наша образотворчість найближчих днів. Наша вистава показала, що проблиски такого наставлення вже існують в атмосфері багатьох наших мистецьких робітень, що ті проблиски розгоряться в міру перших досягнень невідхильного з’єдинення всіх фронтів бою і всіх верстатів праці, звернених на добро Нації. Але якраз тому українська образотворчість мусить відчути на собі опікунче око громадянства, наші мистці мусять мати постійну, вперту й консеквентну його підтримку. Наша вистава дала м. ін. докази на те, ще більшість з її учасників на таку підтримку вповні заслугує.
[Львівські вісті, 28.12.1941]
28.12.1941