Бб. [Іван Боберський]

Haд Віднем ішли хмари. Дощ капав дрібно, але каплї густїли і спішили ся.

 

З мого капелюха, з передної криси стїкала струя води, а загортка втягала в себе вогкість і ставала що раз тяжша. Але мене і мого товариша стрільця, що власне приїхав з лєгіону, тягнула цїкавість глянути на Шенбрун.

 

Пан замку, керманич держави, володар шестидесяти мілїонів людий, лежить там мертвий в хвилю, коли його армія зводить кроваві бої на трьох сторонах монархії.

 

— Як виглядає сей веселий замок в сю хвилю? Як він прибрав ся?

 

Вже з далека заглядали ми на дахом і зa брамами, але нїчого не спостерегли.

 

Нїчого незвичайного. Той самий довгий дах, ті самі високі вікна, ті самі стрункі обелїски, та сама ясно жовтa весела краска стїн. Ми не вірили своїм очам і все ще очікували чогось незвичайного. Попід галузи густих каштанів дістали ся ми на простору площу перед замком. Наші очі шукали якихсь ознак жалоби.

 

Надармо.

 

Нї слїду якоїсь журби, нї одної чорної хоруґви, нї одного сумного знаку.

 

Два полїціянти, що звичайно похожають посеред замкової площі, розглядали ся туди і нинї, двірський жандарм при брамі глядїв так само, як все, на кождого прохожого, що хотїв переходити через браму в подвірє, а не мав до сего права.

 

На великім подвірю спокійно. Зміна варти відбуваєть ся власне, точно і докладно. Як усе.

 

Ми обійшли праве крило замку і увійшли в парк, щоби річ розсїжити основно.

 

Осїнь знищила тут всю зелень. Стїни алєй стратили все листє, а обтяте галузє високих дерев сторчало до нас, як колючі дроти. Дощ плескотїв по скостенїлих галузках, твердою долівкою доріжок стїкала вода. Цвітисті грядки посїріли.

 

Але камінні статуї білїли своїм тїлом, як в найпогіднїйший день.

 

Замок глядів на парк великими вікнами цїлком безжурно. Сходи так само вели ввічливо і любо в гору, а стрункі стовпи несли веселий балькон так само.

 

Ми оба були крайно здивовані і через струї дощу, попід чорні хоругви камениць дістали ся до міста, щоби там глянути ще на головний замок, на "Гофбурґ".

 

Дощ перестав, коли ми через обвішений чорними хоругвами "Грабен" і "Кольмаркт" дістали ся перед браму замку від сторони середмістя.

 

Величаві статуї стояли в тій самій поставі, як що дня, великі ворота отверті були на розтїж, як все, а вози і піхотинцї скорочували собі, як бувало, дорогу з середмістя на "Рінґ" і з "Рінґу" на середмістє. Краска стїн не змінила ся, з дахів замку не звисає нї одна чорна смуга.

 

Ми перейшли через браму на замкову площу, де Евген Сабаздський кермує конем, стає дуба, а архикнязь Карло на кони в чвалї підносить прaвою рукою прапор в гору.

 

Що се значить?

 

Оба їздцї мусять чейже знати про сумну подїю. Нема сумнїву, що знають.

 

Давний замок зі своїми гладкими стїнами і новий замок з величавими стовпами у фронтовій стїнї не змінили на лици своєї поваги і спокою.

 

Молодий замок не має досвіду. В його мурах не мешкав доси нїхто. Старий замок пізнав вже давно долю монархів: нема хвилї без монарха.

 

Адже нинї молодий цїсар заїхав о пів до 11-ої рано в замок і принимав послів чужих держав.

 

Молодий цїсар приїхав автом і се одно могло бути для старого замку невиданою появою.

 

Впрочім: вояки є на своїм становищи перед крісами на вартї, хоругов монархії стоїть непохитно, а стійка ходить перед хорухвою виміреним кроком, готова боронити її до послїдної каплї крови, як се каже закон житя держави і народів.

 

Ся незрушима льоґіка старого замку і йoго молодого товариша не промовляла нам до серця. Смерть є вправдї буденним явищем, звертає одначе все на себе увагу. Найзимнїйший чоловік бачить тут остаточний конець своїх стремлїнь і стає на ново перед вічною загадочною тайною, перед котрою здрігаєть ся думаючий мозок і кожне бюче живою кровю cерцe.

 

Ми конче хотїли знайти якісь наглядні докази суму в каміннім замку і наблизили ся до брами з написю: Іustіtia fundamentum regnorum.

 

Cя напись стоїть нa чолї пятилукових воріт, звернена до всїх вікон цїсарського замку. З кожної салї її видно.

 

Читає її кождий горожанин, що переходить через замковий майдан.

 

Кілько разїв я сю напись тут прочитував! Нинїшного дня прочитав я її знов, разом з товаришем стрільцем, з синьо-жовтими вилогами, в українській стрілецькій шапцї.

 

Ми перейшли ворота і побачили як якийсь чоловік пересував драбину на колесах, а його товариш знїмав ся на драбинї, щоби розвісити дальше чорну опону, яка вже висїла на трох луках воріт. Дальші два луки були ще свобідні. По обох боках дороги від воріт до Рінґу будували теслї з дощок по 4 обелїски, обтягнені вже по части чорним сукном, долїшну підставу потягав власне робітник чорною краскою. На горі обелїсків сторчали газеві цївки з ящиками на поломінь.

 

Нам обом стало відраднїйше. Прецїнь старий замок не такий холодний, як видаєть ся. І він сумує по володареви, що провадив неспокійну монархію шістьдесять вісїм лїт, осягнув найвисший вік між монархами нинїшного світа, а як чоловік дожив цїлий ряд болючих страт.

 

— Бачите, каже стрілець, тут вже є слїд жалоби в цїсарськім замку, але я мушу нинї вечером їхати до лєґіону. Не буду нїчого бачити з погребу.

 

— Виїдьте кілька годин пізнїйше. Нинї зачинаєть ся похорон.

 

— Коли ж початок?

 

— На нинїшний день, 27. падолиста, точно на десяту годину вечером заповіджений перевіз тїла з Шенбруну до Бурґу. Станьте бодай дві години скорше на котрійсь вулицї, куди переходить похід, щоби вибрати собі добре місце.

 

— Спробую, а тепер пращаю.

 

— До побаченя вечером, або аж в Галичинї!

 

Але я вже ceгo дня стрільця не стрінув.

 

Вечером о 7-ій ходили люди по Маріягільферштрассе сюди і туди і уставляли ся. Мусїв я також десь станути і станув при ґазовій лїхтарни на розї улицї Швайґгоферштрассе; за мною яснїли великі лямпи складу одїжи.

 

Небавом найшли ся сусїди на лїво і на право. Як далеко сягало око довгою Маріягільферштрассе стояв берегом обох хідників ряд людий, a за ними доставляли ся другі, що прийшли пізнїйше. О 8-ій наступали в улицю війскові віддїли. Йшли чвірками, стягали ся в двійки, опісля в черги і уставляли ся, щоби утворити живопліт по обох боках вулицї від Шенбруна до Бурґу.

 

На чорній масї видцїв відбивали сїраві постави вояків, три кроки один від другого, кріс в правій руцї, опертий о землю. Вузким простором поміж публикою на хідниках і вояками на улицї похожали поліціянти, що успокоювали ввічливо, щоби не тиснути ся наперед.

 

Між 7. і 8. погасали світла склепових вікон і величава своїми виставовими вікнами Маріягільферштрассе стемнїла. Світили ся лише ґазові лїхтарнї, оплетені чорною ґазою, а ясні банї елєктричних лямп на високих лукастих стовпах давали з під чорного серпанку придавлене, скорбне світло.

 

Товпа ждала спокійна, поважна, стукала однак з легка чоботами, щоби розігріти пальцї, бо по вогкім дни позимнів воздух а улицю пронизував від часу до часу подув студени. Два темні вали збитої маси людий тягнули ся на лїво і на право кудись в непроглядну даль.

 

Легкий гамір уносив ся понад товпою.

 

Хмарне небо розпростерло в горі темну опону над обома рядами камениць, які тісно одна попри другу стояли і творили своїми стрімкими стїнами глибокий провал темряви. На поблизькім освітленім годиннику міг я слїдити кожду мінуту, на яку вказівка пересувала ся.

 

Вже 10.53.

 

Від сторони Шенбруну понїс ся приказ від віддїлу до віддїлу: "Schultert!" Ha плече кріси, a товпою йде шепіт:

 

— Похід надходить.

 

Вже!

 

Декотрі лямпи великого склепу за нами загоріли на ново. Улиця стає дещо яснїйша...

 

(Конець буде.)

 

[Дїло, 22.12.1916]

22.12.1916