Бездоріжжя «історичної політики»

Музей в Марковій. Єврейська смерть, польська провина, спільний страх

Євреї, рівно як і вбиті разом з ними поляки, що їх рятували, заслужили на більше, ніж пропаганда "історичної політики" Музею в Марковій

Одним з найбільш видимих проявів "історичної політики" польської держави є увіковічення поляків, що рятували євреїв за окупації. Практично всі виступи польських офіційних діячів, що торкаються тематики Заглади, не можуть нині обійтися без нагадувань про "кількість польських оливкових дерев в Яд Вашем", про Яна Карського чи Ірену Сендер.

На жаль, жертовність польських Праведників — людей, які безкорисливо рятували євреїв, — сьогодні цинічно використовують для завершення дискусії про менш хвальну позицію польського суспільства. Пошук історичної істини відходить на дальший план. Зважається перш за все на міфотворчу цінність цих процедур.

Прикладом, куди веде саме таке розуміння "історичної політики", є Музей поляків-рятівників євреїв ім. родини Ульмів в Марковій на Підкарпаттю. На його відкритті в березні виступав президент Анджей Дуда, а 14 жовтня музей став місцем зустрічі чотирьох президентів держав Вишеградської групи. За задумом влади з-під знаку "доброї зміни" відкриття музею стало подією світового масштабу.

Не маєм ілюзій, що було б інакше при іншій політичній конфігурації. Колишня міністр культури Малґожата Омяловська не минула нагоди похвалитися на FB, що "Музей — це велика заслуга Підкарпатської влади — маршалка Владислава Ортиля, але також і Міністерства культури та національної спадщини Польщі і Боґдана Здроєвського".

Польська гордість

Вікторія і Юзеф Ульми прийняли під свій дах вісім осіб: п'ять чоловіків з Ланцута та дві доньки сусіда і дитину однієї з них. Вночі 24 березня 1944 р., в результаті доносу ґранатового поліціянта [польська поліція в Ґенеральній губернії] Влодзімєжа Лєся, до Маркової прибули німецькі жандарми і ґранатові з Ланцута. В процесі ревізії знайшли євреїв, яких вбили на місці. Потім розстріляли Юзефа Ульме, його вагітну дружину і шестеро дітей.

Музей їх імені ми відвідали в липні. Його вклинену в схил невеликої височини будівлю побудовано на місці, де колись стояв будинок Ульмів. Перед входом — стіна з прізвищами кількохсот поляків, що рятували євреїв.

Експозиція складається з двох основних частин: перша присвячена Ульмам та історії помочі на території Маркової, друга — зангажованості в це поляків з Підкарпаття. Зібрано фотографії, репродукції документів з окупаційних і повоєнних часів, оголошень з погрозами за переховування євреїв, мапи з ілюстраціями географії помочі і т. п. Є біографії головних винуватців вбивства в Марковій.

Про Лєся читаєм: "визнання був греко-католицького, тому дехто вважав його українцем". Треба думати, що коли би був чисто польського походження, до трагедії би не дійшло. Це припущення множать в своїх публікаціях два експерти Інституту Національної Пам'яті Матеуш Шпитма та Ярослав Шарек (нині відповідно віце-голова і голова IPN-у [Інституту народної пам'яті]), автори книжки "Жертва Праведників. Сім'я Ульмів: віддали життя за порятунок євреїв".

Творці виставки пишаються ставленням поляків до євреїв під час війни — і прагнуть, щоб ця гордість передалася відвідувачам. Основним меседжем музею є переконання, що під час окупації євреї були під охоронною парасолькою солідарності поляків і поміччю, межу якої, як у випадку Ульмів, визначала власна смерть.

Ба, в способі презентації домінує хаос. Навіть про історія Ульмів та їх смерті розповідається невдало. Поміч євреям поділено на індивідуальну і надавану Церквою. Такий поділ немає жодного глибшого обґрунтування. Реципієнт не отримує жодних даних щодо її дієвості. Загалом з довоєнних Ланцутського і пшеворського повітів зареєструвалося як такі, що пережили в укритті, в лісах і в поляків, близько 100 євреїв — коло 1 відсотка довоєнної кількості, тобто так само, як в інших місцевостях окупованої Польщі. Таких цифр ми не знайдемо на виставці. З'являється натомість цифра 2921 євреїв, "врятованих поляками" на Підкарпаттю. Реально це є число осіб, зареєстрованих в 14 єврейських комітетах на цій території восени 1944 р.

Не подано даних стосовно способу переховування, невідомо, хто вижив в таборах, хто в інших місцевостях, хто був в лісі, хто в партизанах, кому помагали поляки, а кому ні. Відвідувачам суґерується, що всі вони своїм "життям завдячують полякам", що є непорозумінням. Інша справа, що євреям в Перемишлі помагали також і українці, в тому числі і греко-католицькі священики. Але про це на виставці нема жодного слова! На мапі, що показує географію помочі, виділено території, населені українцями. І це все. Експозиція стосується виключно поляків.

Маркова, як констатував президент Дуда під час відкриття музею, "це велике місце Річпосполитої, бо тут відбулися речі, завдяки яким ми, яко поляки, можемо чутися гідно". Справді, можемо. Але так, як і всюди тут відбулися також і страшні речі, внаслідок яких може постраждати національне еґо.

Громадська спілка

Для розуміння того, що відбулося в цій місцевості, мусимо піти шляхом документів і рапортів, яких би даремно шукали на виставці. Першою зупинкою є Ґнєвчина Ланцутська, чимале село, розташоване недалеко Маркової. Це там восени 1942 р. місцеве населення вчинило злочин щодо єврейських сусідів.

Наддаймо голос Тадеушу Маркєлові, свідкові подій: "місцеві, коаліція, а може краще сказати — спілка еліти громади, а саме: керівник Добровільної пожежної команди [OSP — Ochotnicza Straża Pożarna] разом з активістами команди, що були найближчими сусідами єврейської сім'ї Тринчерів (...), влаштували облаву на місцеві єврейські сім'ї, виловивши більшість дорослих і дітей з восьми сімей. Всадили нещасних на вози як везених на ярмарок свиней чи телят і разом з озброєною охороною довезли їх до будинку Лейби і Шанґлі Тринчерів в центрі села, коло костелу і плебанії, недалеко від школи".

Наступними днями пійманих єврейських жінок гвалтують, а чоловіків катують, щоб витягнути інформацію про схований одяг, меблі чи гроші. Це відбувалося на очах мешканців села, всі про це знали. Вкінці катівники телефонічно викликали жандармів з Ярослава, які розстріляли всіх ув'язнених.

Який зв'язок між Ґнєвчиною а Марковою? Отож бо — поведінка місцевого населення, мобілізація OSP і тут, і там були ідентичними. А жертви — євреї, замордовані в обох місцевостях, — спочивають на тому самому цвинтарі, в Яґєллі /Нєхцялках біля Пшеворська.

Полювали на нас

Щоби в повністю зрозуміти, в чому полягає "історична політика", виразом якої є виставка в Марковій, звернімося до документів, що творці її вирішилися уникнути або затаїти. Надаймо голос Моше Велцові, що походить з Маркової.

Із складеного безпосередньо по війні звіту випливає, що під час ліквідаційної акції Велц (як і багато інших) пробував втекти і заховався десь в околиці: "тоді, під час акції, частина євреїв втекла, частина притаїлася у бункерах. Про це знали поляки і самі влаштували полювання на євреїв, щоб їх пограбувати, а потім вбити. В селі Марковій, під Ланцутем, поляки знайшли 28 євреїв й застрілили їх, забравши в них все, жертвам навіть виривали золоті зуби. Ватажком цієї групи поляків був Антоній Циран. Він зайняв всі єврейські посілості, а нині й надалі живе в цьому ж селі. В цьому ж селі, Марковій, в масовій могилі лежить понад 200 євреїв з цілої околиці, які за весь цей час були застрелені поляками". Безустанне полювання на євреїв в селах під Ланцутем свідчило про виняткову натугу жаху в цій околиці.

Антоній Циран разом з двома іншими мешканцями Маркової, Францішком Циранем і Францішком Хомою був засуджений в травні 1943 р. в догану за "близькі стосунки з німецькою поліцією і німецьким населенням шляхом взаємних запрошень на гостини і спільні пиятики". Вирок був оголошений в конспіративній пресі. Всі троє належали до OSP.

Про облави і вбивства Вельц міг багато взнати від своєї родини, яка переховувалася в панства Шиларів в Марковій.

Відразу після служби Божої, під костелом

На виставці представлено машинопис обґрунтування судового вироку з 1952 р. Однак все зроблено так, щоб утруднити читання. Його розділили на кілька частин і кожну помістили в пересувні металеві рамки. Прочитавши один фраґмент, треба пересунути рамку, щоб дістатися до наступного. Доступитися до останніх частин тексту особливо важко. Нічого не лишається, лиш як сфотографувати всі частини і читати на моніторі комп'ютера при відповідному збільшенні.

Про що йдеться? В 1952 р. у воєводському суді в Ряшеві слухалась справа проти кількох мешканців Маркової, звинувачуваних у відловлюванні і вбивстві євреїв, що переховувалися. Як свідчив 45-літній Якуб Айнхорн, котрий переховувався в Марковій в курнику в ґаздівстві панства Барів, в полюванні і мордуванні євреїв участь брало багато мешканці села. Як можна судити зі скупого на слова обґрунтування вироку, суд підсудних виправдав, а свідченню Айнхорна віри не йняв. Польські свідки, мешканці села, одностайно свідчили, що згадані ним особи не коїли інкриміновані їм вчинки, а з курника, в якому переховувався, він не міг нічого впевнено побачити.

Оце те, що ми можемо дізнатися з виставки в музеї Ульмів. Іноземці, що при її відвідуванні, здані на ласку лаконічних перекладів, зрозуміють ще менше.

Чому ж один з тих нечисленних уцілілих, людина, що завдячує своїм життям полякам, які його переховували, вирішила звинуватити мешканців села? Після келецького погрому більшість євреїв втекла з Польщі. Якщо якийсь єврей свідчив — наприкінці 40-х —початку 50-х років — проти польських сусідів у справі про вбивства євреїв, то ця людина мусила бути дуже здетермінованою. Виглядає, що Айнхорна був саме таким.

Поляки з Маркової спричинилися до смерті його дружини, трирічної доньки, трьох сестер і двох братів. Восени 1942 р. він мешкав в Хусуві, тут же біля Маркової. Діставши інформацію про плановане вивезення євреїв ціла сім'я вирішила сховатися. Айнхорн разом з дружиною і донькою та зі ще близько сорока інших євреїв втік до ближнього лісу. Того ж дня, перед заходом сонця, в погоню за ними вирушило 38 польських пожежників, членів OSP з Хусува, Маркової і навколишніх сіл.

Ані в Хусові, ані в інших селах тоді не було жодних німецьких постів. Вивезення євреїв і гонитва за втікачами відбулися виключно силами місцевих селян. А сама погоня — теж за їх ініціативою.

Під час облави пожежники захопили 35 чоловіків, жінок і дітей. Їх безжалісно побили і пограбували. Ловці збагатилися пограбованими речами, вони "вимагали від євреїв різні речі — такі як золоті бранзолетки, кульчики, золоті перстні, які — я бачив особисто — носили на пальцях" — свідчив після війни один селянин.

Айнхорнові тоді вдалося втекти. Але 7 грудня 1942 р., під час наступної облави, дружина і дитина Айнхорна потрапили до рук ловців. Їх додали до більшої групи спійманих, яких тримали в ув'язненні в одному з будинків. Жертв незабаром перевели до пивниці ґмінної управи в Марковій, де протягом цілої наступної доби тортурували. Наступного дня місцеві послали по німців до Ланцута, які всіх євреїв (в тому числі дружину і дитину Айнхорна) розстріляли тут же біля ґмінної управи. Згідно слів Айнхорна вбивали "в полудень, коли люди виходили з костелу".

Євреї, яких спроваджували на смерть пожежники, були голими — ще раніше одяг з них здерли. З трирічної доньки Айнхорна також стягнули вбраннячко. Після екзекуції марковські пожежники влаштували собі пиятику з німецькими жандармами. Тоді смерті уникла молода єврейка, яка переховувалася разом з братом в одного з господарів. Ґвалтована пожежниками, вона вкінці завагітніла. "Тоді пожежники забрали ту молоду єврейку з братом, пов'язали їм руки, відвели їх в невідомому напрямі і вбили," — завершив свої покази Айнхорн.

В праці про Ульмів Шарка і Шпритми про це нема ані слова. Згідно з ними полюванням на євреїв в Марковій займалися виключно німці, а один з упійманих, коли його вели на смерть, ніби навіть окликнув польського мешканця: "До побачення, сусіде!"

Тим часом кількох учасників облави в Хусуві було засуджено і покарано в процесах, матеріали яких знаходяться в архіві установи-працедавця обох авторів, — IPN-і. В одному з них, лютого 1949 р., перед Окружним судом в Ряшеві постало шість учасників облави. Двоє були засуджені за те, щоб впіймали в березні 1943 р. Ксиля Хіршфельда, якому тоді вдалося втекти і переховатися в одного з поляків. Інших виправдано.

Головуючий суддівської колегії Владислав Пятковський видав характерне обґрунтування: він визнав, що участь в облаві, яку провадили всі дорослі чоловіки, була "нейтральним вчинком для окупанта, (...) це був вчинок такої ж ваги як і різні вчинки ¾ польського суспільства в час окупації," — треба би було "засудити декілька мільйонів поляків, в тому числі щонайменше кількадесят тисяч селян за вчинки, ідентичні з вчинками обвинувачених, бо примусова участь сільського населення в облавах застосовувалась як Польща широка і довга ". А тоді "німецький окупант сьогодні, тобто чотири роки після поразки у війні, досяг би мети, задля якої вів цю війну, бо отримав би винищення польського народу". За його оцінкою участь в облаві не означала "участі в захопленні", тобто не була актом колаборації, переслідуваним державою на підставі закону.

Повернімося однак до Маркової і подальшої долі Айнхорн. Після захоплення і екзекуції дружини і дитини він і далі переховувався в Марковій, в будинку Францішка Бара, свого сусіда. В сусідньому будинку переховувалися два брати і три сестри Айнхорна. 12 грудня 1942 р. відбулася наступна облава, в результату якої їх всіх захопили і мали вбити.

Айнхорн свідчив: "я почув, що знов привезли якихось людей і, як я зорієнтувався, то був Зелік зі сім'єю, яких привезли підводою і закрили в пивниці (...) Зеліків захопив Анджей Ревер, Міхал Шпитма та інші члени пожежної команди. (...) Я чув від Францішка Бара, що Ревер запропонував солтису, щоб не повідомляти гестапо, а дати йому самому по 50 злотих за голову, і він особисто всіх євреїв застрелить. Наступного дня, про що знаю від Міхала Древняка, Ревер сам пов'язав всіх захоплених і вивів на кінське окописько, де вже була поліція і тих людей застрелила. Мені відомо, що ціла пожежна команда разом з іншими чоловіками з села брали участь в облаві".

Облаву на євреїв організовано відразу після служби Божої, перед костелом. Можна би було запитати істориків з IPN-у, авторів виставки в Марковій, де був місцевий ксьондз, коли солтис після богослужіння закликав мешканців до полювання на євреїв. Чи втрутився, забороняв, відмовляв у розгрішенні? Нагадував, що вбити невинних є смертельним гріхом? Чи може опинився на довгому списку священиків, що помагали євреям, що ним можна подивлятися на виставці?

Наступного ранку на полях

Наступний документ, існування якого автори виставки в Марковій вирішили затаїти від відвідувачів, це цитоване раніше в історичній літературі свідчення Єгуда Ерліха. Цей рапорт, зладжений в Ізраїлі кільканадцять років по війні, кидає світло безпосередньо на трагедію Ульмів і відсутність його в Марковій є симптоматичною. Ерліх переховувався в Сєтеші, селі, що лежить дослівно за гіркою, від сили 20 хвилин пішки від крайньої будівлі Маркової. Ось його покази in extenso :

„Це були тяжкі часи для них [Яна і Марії Віґлюшів, котрі переховували Ерліх і двох інших євреїв; отримали Медаль Праведників в 1982 р.]. Тривали обшуки, які провадили німці та польські селяни, котрі хотіли знайти євреїв, що переховувалися. Навесні 1944 року виявлено переховувану в польських селян єврейську сім'ю. Всю цю польську сім'ю — вісім душ разом з вагітною дружиною — вбили разом з євреями, що в них переховувалися. Через це серед польських селян, які переховували євреїв, виникла велика паніка. Наступного ранку на полях було знайдено двадцять чотири тіла євреїв. Їх вбили самі селян — селяни, які переховували їх впродовж [попередніх] двадцяти місяців".

Цей рапорт не вимагає коментаря — так як не вимагає коментаря його відсутність в музеї в Марковій.

Вигляд мали інтелігентний

Беручи до уваги наратив виставки в Марковій, гірше обізнаний з історією відвідувач міг би припустити, що визволення принесло подальше укріплення дружби, яка зав'язалась, незважаючи на такий великий ризик, між євреями, що переховувались, а поляками, що їх переховували. Можна би було просто подумати, що мешканці Маркової мали би бути щасливі, що деяким з їх єврейських сусідів вдалося вижити. Дізнаємось, однак, що переховувані євреї швидко покинули село. Одночасно з цим на діаграмах можна прочитати, що з багатьма євреями сім'ї з Маркової зберегли дружні контакти.

Може євреїв вабило краще життя на Заході? А може не хотіли постійно згадувати своїх найближчих, що загинули від рук німецького окупанта? Творці виставки залишають відвідувачів в невизначеності. А достатньо ж сягнути до свідчень Юзефа Резенбаха (уродженого в Марковій в 1930 р.), щоб зрозуміти причини, через які євреї втекли з Маркової так швидко, як тільки могли.

Молодий Резенбах знайшов сховок — разом зі своїми двома сестрами і батьками — в будинку панства Юлії і Юзефа Барів. Це під їх дахом єврейська сім'я пережила всю окупацію — і про це ми дізнаємося в музеї. Але не про те, що після визволення Резенбахи повернулися до свого дому, в якому вже понад два роки мешкали місцеві поляки. Можна собі уявити, що нові господарі не були в захопленні фактом, що саме "їх" євреї пережили і заявляють претензії до дому, який польська сім'я з давніх пір трактувала як свій власний.

Резенбахи в нім довго не пожили: одного вечора до дому постукали озброєні люди, в шпарці дверей з'явилася люфа гвинтівки, а напівголий батько сім'ї рятувався втечею через вікно. Бандити пригрозили євреям смертю. Вже наступного дня ціла сім'я в паніці і назавше покинула Марковою.

Можна вважати, що мала щастя. Гірше було в недалекій Каньчудзі. 31 березня 1945 р., у Великодню Суботу, там дійшло до масових вбивств врятованих. Невідомі вбили щонайменше 13 осіб. Не більше пощастило євреям, які повернулися до Кісєльова, віддаленого села за кільканадцять хвилин їзди автом від Маркової. Тут також загинули євреї, що поверталися з сховок: сім осіб, в тому числі двоє малих дітей. При подібних обставинах загинула сім'я Фінґерхутів з Ґродзіска Дольного, вбита озброєними особами, які "говорили по-польськи, мали інтелігентний вигляд, а до нас зверталися дуже ввічливо" — як свідчили міліції польські свідки, яких "інтелігентні" вбивці пощадили.

Існує у досить розлога історична література на тему, здійснених поляками вже після війни вбивств євреїв в околицях Маркової, —невідома, безперечно, творцям виставки.

Контрреволюція

Музей в Марковій пробує переписати наново історію Заглади — Голокост тут постає перш за все історією благородних поляків, котрі несуть поміч тим, що гинуть, а головною аксіомою є засновок про невинуватість власного народу. Однак за такий ґатунок письменництва і виставкарства доводиться платити високу ціну — приховування фактів і переінакшування історичних свідчень.

Ян Жарин, науковий куратор виставки в Марковій, один з найактивніших прихильників "історичної політики" та історичний радник президента РП, констатував, що "настав тепер час на початок запізнілої контрреволюції, спрямованої на зміну стану історичної свідомості сучасного світу, принаймні нашого культурного кола". Жарин занадто скромний; контрреволюція в польській історії розпочалася вже давно. Тепер всього лиш інтенсифікується.

Маркова є селом, в якому поляки переховували євреїв з великою самопожертвою. Це також місце, де поляки відловлювали і жорстоко вбивали євреїв. Інколи траплялося, що ті самі поляки раз помагали, а раз вбирали або видавали на смерть. Є це місце, яких було дуже багато в окупованій Польщі.

Музей в Марковій є частиною амбіційного, але заснованого на півправдах і недомовках проекту, метою якого є освоєння Голокосту для польської пам'яті. Замовчування цілих сфер життя під окупацією, в яких домінувала зла воля і терор, дозволяє тим, що відвідують, оглядають і читають, досягти повного комфорту, усунути гносеологічний дисонанс, який як правило супроводжує спроби засвоїти "важку" історію. Найгірше, що для досягнення пропаґандистської користі використано яко інструмент смерть героїчних людей. Як євреї, так і загиблі разом з ними поляки заслужили на більше. Направду.

Ян Ґрабовський — 1962 р.н., історик, займається в т.ч. дослідженнями Голокосту. Професор на історичного факультету Оттавського університету, член Центру досліджень Заглади євреїв Інституту філософії та соціології ПАН

Даріуш Лібонка — 1963 р.н., історик, доктор наук, професор Інституту філософії та соціології ПАН, займається в т.ч. II світовою війною і польсько-єврейськими взаєминами. Головний редактор щорічника " Zagłada Żydów. Studia i Materiały"

Текст є скороченою версією статті з найновішого тому " Zagłada Żydów". Заголовок і підзаголовки— редакції