Вага недорішень

Шандор Мараї, видатний угорський романіст минулого сторіччя, у захопливій книзі  спогадів про перші повоєнні роки наводить чиєсь дотепне міркування, що зміну соціального устрою можна порівняти до вельми складної медичної операції зі зміни статі. Наслідком такої операції чоловік має перетворитися на жінку, а жінка на чоловіка. Проте найчастіше з усього цього виходить гермафродит.

Ознак такого гермафродитизму в сучасній Україні більше ніж достатньо. Ось хоча б деякі з них.

З одного боку в країні начебто й існує свобода преси та ширше – свобода критики,  але з другого – тотальна корумпованість судів та органів правопорядку, що означає фактичну неможливість для звичайного громадянина захистити свої інтереси правовим шляхом. З одного боку маємо досить жваве зростання приватної ініціативи через т. зв. «малий і середній бізнес», але з другого – повсюдну присутність в економіці олігархічних угруповань, які й диктують правила, тобто в разі потреби легко цей «малий і середній бізнес» руйнують і знищують. З одного боку  – відчутне зростання ролі і впливу недержавних громадянських, зокрема і правозахисних організацій, з другого – таємне застосування силовими структурами замовних убивств, тортур чи принаймні телефонного прослуховування. З одного боку – цілком демократична і проєвропейська риторика всіх провідних політичних середовищ, але з другого – реальна зорієнтованість більшості з них на «значно ефективніші» російські авторитарні зразки і «таємну дипломатію» взаємного неперервного зрадництва. З одного боку – активне становлення зорієнтованого на сучасні іновативні тенденції мистецького середовища, але з другого – засилля в інформаційному просторі майже винятково російського маскульту.

На кожне «з одного боку» в нас обов’язково знайдеться принаймні одне «з другого». Сказати, що ця країна сповнена суперечностей і протистоянь – це не сказати нічого. Насправді вона не те що сповнена ними – вона просто-таки сплетена з них. Аж доводиться констатувати, що ними вона і є, тобто що в них її суть. Це такий взаємосуперечливий організм і він – де мені знайти точніше порівняння? – немов живе унаочнення тієї гермафродитичної версії соціальних змін, що про неї 60 років тому з такою гіркою дотепністю написав Шандор Мараї.

Тут, після слова «Мараї», годилося б закрити лапки. Усе, що ви прочитали досі, є розлогою автоцитатою, а цифру 60 в останньому реченні от-от пора буде виправляти на 70. Тобто все, що ви прочитали досі, я відшукав у своїх записах з року 2007-го. Нічого з того я тоді з якихось причин не опублікував. Але виразно пам'ятаю, що саме тоді, заглибившись у мемуаристику «угорського Набокова» (в її переклад польською, коли точніше), я думав про цілком очевидну застосовність отого «гермафродитичного методу» до наших тодішніх післяпомаранчевих реалій.

Десять років по тому реалії в нас уже начебто зовсім не післяпомаранчеві, а країною встигло струсонути стільки трагедій, що вона, здавалося б, не могла не змінитися просто-таки категорично. Проте, перечитуючи всі згадані «з одного боку» та «з другого», я ніяк не позбудуся враження їхньої абсолютної актуальності. А вжиті десятиріччя тому ключові словосполучення на зразок «тотальна корумпованість судів», «олігархічні угруповання», «таємне застосування тортур», «взаємне неперервне зрадництво», ба навіть «засилля російського маскульту» жодним чином не хочуть відлипнути від описів сьогодення й назавжди осісти у хроніках проклятого минулого. З чого випливає чергова незавершеність процесу і відкритість ситуації до будь-яких, включно з реваншистськими, варіантів.

Країні потрібна допомога. Вона, країна, того варта. Тільки от без поданої руки їй себе не витягнути. Про це можна було здогадуватися й десять років тому, коли з європейського боку лунало ввічливе «не зараз». Не було б тоді того «не зараз» – не було б і президентури Януковича з усією пролитою згодом кров’ю та спустошеннями без кінця. З огляду на які те, що існувало як здогад, уже давно стало певністю: кожне європейське «ні», кожне малодушно відкладене й напівпоховане рішення, себто недорішення, тягне за собою реванш. І навпаки – кожен крок назустріч реванш унеможливлює. Тільки от де вони, ті кроки назустріч?

От і така дрібниця, як європейський безвіз, могла б зіграти без перебільшення рятівну роль. Це ж тільки на перший погляд суто бюрократичний чи то пак технічний момент. Насправді в ньому неймовірний потенціал справжнього цивілізаційного прориву, завдяки якому можна було б урешті констатувати й таку собі історичної ваги дрібницю, як остаточне завершення СРСР.

Але з Брюсселя знову повідомляють про якесь чергове «перенесення розгляду» в типовому для сучасної гермафродитичної ЄУ капітулянтському стилі. Й це означає, що ми виходимо на чергове коло тієї самої спіралі. А європейським достойникам слід готуватися до чергового «періоду складних і виснажливих стосунків» з черговим проросійським керівництвом нашої країни.