Від давних давен вдача Українця така, що він ніяк не підчиниться свому, не послухає свого й коли той все таки виборе собі якесь провідне місце, так ми всі накидаємося на нього, рвемо в долину, обкидуємо болотом, бо чому би мав бути ліпший Степан як Іван!?
Чужий нехай буде й патик, Українець гнути буде перед ним рабську свою спину й тремтіти буде перед його поглядом, лякаючись власної своєї тіни.
Незгода, роздор і зависть з одного боку, байдужість, трусливість і рабство за панськими ласками з другого боку, занапастили долю 45-мілйонового народу.
Наша історія має на це безліч доказів, від початку нашої державности до теперішньої доби.
Незгода між князями, ненависть між гетьманами і отаманами під час гетьманщини, зрада інтелігенції, що покинула нарід без проводу, на поталу москалям і ляхам, щоб лише забезпечити свою особу й своє майно, перекидаючись то на ляхів, то на москалів, як жадали тодішні часи, — це є причини, чому ми і нині недержавний нарід.
Було колись... мали і ми свою державу... велику, могутню, від моря до моря, а де вона!?
Згадаєш, то серце рветься! Нерозумні діти запродали матір, а тепер над тим торгуються і сваряться, чи її лопатою, чи роскалем викопати з гробу, чи її княгинею, гетьманщиною чи ненькою потім назвати!? Діти плетуть капейстру на лошака, а матір їх гниє у гробі!
Чи історія нас ніколи не поучить, не переконає? Та ж не так давно то було, як ми розгромили сяку-таку гетьманщину і не поставили нічого на місце. Скажемо, що не жаль, бо Гетьман окружився москалями і хотів змосковщити Україну. А де були тоді Українці, здається, що він кликав їх, чого вони бокували, чому не обкружили Гетьмана, чому не взяли його під свій вплив? Но, тоді, як чужі займали посади в молодій Державі, в нас було сто партій і ми бавилися в демократию, та снували соціалістичні теорії.
Но погляньмо на часи Центральної Ради. Тоді як козацькі полки по розпаді московської держави хотіли спішити в Київ, щоб станути муром довкола Центральної Ради і боронити її перед Москвою, та Рада відкинула їх услуги, бо вона не мечем, а словом хотіла спонукати московського ката, щоб визнав незалежність України.
А чи Галичани поступили ліпше? Не віддали вони всі штаби в руки чужих «лейтнантів», перед котрими самі державні секретарі стискали каблуки бо свій Стефанів, чи Тарнавський розуміє більше, чим інший Українець?
Тоді, як навіть дівчата стояли в обороні Польщі, а наші борці-герої клали на фронті буйні свої голови в нерівній борбі з французькими Галєрівцями та кіннотою Желіґовського, тоді наші провідники замість організувати резерви, спорили в Станиславові над відносинами держави до церкви!! Сумно, але правда! І що сталося? Лях зруйнував наші церкви, а священики, що служили в тих церквах і нарід, що Бога там молив за Україну, пішли до таборів на Засянє, та до Бристя над Бугом, звідки не вернулись і не вернуться, бо подібних звірств і страдань, що мусіли вони перетерпіти від „культурних поляків", не в силі була перенести і непоборима, тверда українська душа!
Минуло і це... Ми втратили все, що мали... Невільничі польські табори, червоні кулемети та тиф пожерли решту останків геройського покоління; зісталися одиниці, що пережили катастрофальну цю добу, коротаючи сьогодні свій вік на еміґрації... на чужині, тоді як чужі катують матір.
Но старої нашої хороби ми не зріклися і тепер. Даремно, що зістало нас всего горстка і що потрібна кожна одиниця, ми сваримося дальше! Даремно, що в тлі ми маємо всі одну і ту саму мету і лише средства дійти до неї в нас ріжні. Ми все таки ніяк не вступимо оден одному! Кроваві картини з історії незакінченої ще доби, не лишили в нашім серцю жодного вражіння.
Боротьба ведеться далі між дітьми тої самої матері, щоб її вороги могли лекше з того користати. Брат на брата підіймає ворожо руку. Всі будувати хочуть Київ, і всі його руйнують!...
Чи зрозуміємо ми колись, то що всі вільні народи давно зрозуміли: що без згоди нема свободи!? Та хвиля, коли ми це зрозуміємо, буде найбільшою подією в нашій історії, бо від тоді не «плакати будуть діти, не ридати буде мати».
Адвокат І.ОДОВІЧУК, провідник Українців у Мараморощині
Тижневик «Самостійність» (Чернівці), ч. 15, 8 квітня 1934 р., с. 5
Післямова та деякі пояснення
Спостерігаючи за політичним життям в Україні впродовж років незалежності (тобто, з 1991 року) у мене як патріота своєї країни виникає багато думок і цілий ряд запитань до нашої «владної еліти». З’явився навіть намір написати статтю з цього приводу. Проте перечитавши нещодавно віднайдену мною в архіві статтю мого дідуся Івана Ілліча Одовічука, я зрозумів: нічого слушного до його думок я додати не зможу. І не тому, що я нездара, а через те, що практично нічого не змінилося! Уявляєте, понад 80 років минуло, а в українському політикумі без змін на краще! Світ пережив Другу Світову війну, ряд економічних криз, розпалися всі імперії, зник з лиця землі «соціалістичний блок» тощо, а ми і далі тупцюємо на місці.
Наведена резонансна для свого часу стаття була надрукована у 15-му числі «Самостійності» за 1934 рік, тобто через 14-15 років після Першої світової війни та Перших визвольних змагань. Тижневик «Самостійність» видавався у Чернівцях накладом близько 7000 примірників. Це видання активно боролося з румунізацією краю, палко пропагувало та відстоювало ідею українського націоналізму. Мною максимально збережено стилістику й орфографію оригіналу. Слід відмітити й те, що дідусь всі статті підписував своїм іменем навіть при реальній загрозі арешту.
Фактично стаття – це крик душі патріота, якого боліла Ненька Україна. Водночас проглядаються неабиякі аналітичні здібності, які дозволяють бачити головне і прогнозувати майбутні події. Слід також додати, що автор був безпосереднім учасником боїв (офіцер першої лінії) Першої світової війни та боротьби за державність України в лавах військових формувань ЗУНР і УНР. Йому та його побратимам впродовж 1914-1920 років довелося перенести всі страхіття війни, включно з поразками, голодом, холодом, хворобами, зрадою, оточенням й інтернуванням. Це негативно вплинуло на їх здоров’я, але не зламало духовно. Про це яскраво свідчить наведена стаття, написана в 1934 році, та поезія «Лисоня», що вийшла з-під пера Івана Одовічука в 1921 році. А головне, що вони не втратили намірів наполегливо працювати для державності України. Саме цієї незламної віри в свою правоту й енергії бракує нашим сучасникам.
Ярослав ОДОВІЧУК, онук Івана ОДОВІЧУКА
04.12.2016
11.12.2016