25 років тому результати Всеукраїнського референдуму підтвердили обґрунтованість Акту про державну незалежність України. Останню чверть століття розвитку українського суспільства підсумовує авторитетний київський науковець-соціолог. Пропонований текст є міксом двох лекцій, виголошених професором Головахою у Львові в середині вересня цього року.
Хоча ми і визначили тему як «вектори трансформації», на жаль, ще й досі чіткого вектору соціологи не спостерігають. А саме цей вектор має скластися з наших спільних думок, наших переконань і наших послідовних дій. Тоді можна буде сказати, що цей вектор можна чітко визначити.
Досі це все ще є, якщо не сувора багатовекторність, яку ми мали кілька років тому, то багатовекторність, яка остаточно не подолана.
Чому я почав з вектора? Тому що я вважаю: коли є така тема, необхідно відразу визначити всі поняття, які в ній присутні. І я хочу почати з поняття «українського суспільства». Справа в тім, що «українське суспільство» – це не визначення суспільства, це тільки визнання того, що в Україні суспільство є. Але яке воно і як його можна визначити, – це дуже велика проблема. І не тільки для людей, які фахово не займаються цим, але й для соціологів.
Справа в тім, що те суспільство, яке ми мали до незалежності, мало реальні визначення з точки зору тієї ідеології, яка домінувала в ті часи. Його по-різному називали: «соціалістичне суспільство», потім «суспільство розвинутого соціалізму», «суспільство, яке будує комуністичне майбутнє» і так далі. Тобто, визначався той самий вектор, за яким те суспільство живе ідеологічно, і куди воно має остаточно прийти. Коли комуністична ідеологія була не те що зруйнована, а, я би сказав, офіційно заперечена в результаті падіння на початку 1990-х років (тобто, офіційно комуністичної ідеології вже не було), виявилося, що ми не знаємо, як назвати те суспільство, яке почало складатися.
Один мій колега назвав його «суспільством, що гине».
Після здобуття незалежності дехто називав українське суспільство «посттоталітарним», «постколоніальним» і «пострадянським». Але коли ми кажемо «пост-», ми не даємо визначення, а лише констатуємо, що воно виникло після чогось. А що воно є таке, зараз ніхто не розуміє. І, справді, я писав саме про «пострадянське» і «посттоталітарне». Але пройшло вже 25 років. Це велика історія для країни. І так само велика історія для суспільства. І зараз з такими визначеннями жити вже не можна.
Євген Головаха на факультеті соціології Українського католицького університету
Так яке ж це суспільство? У кожного соціолога є своя концепція. («суспільство з подвійною інституціональною системою», «суспільство масової аномійної деморалізації і аморальної більшості», «суспільство з цінностями часів викривленого модерну», «суспільство персоніфікованої довіри з переважно негативним соціальним капіталом», «суспільство переважно негативних ідентичностей»). Я виходжу з такої. Є три основні категорії, які визначають зміни, пов’язані з суттєвими перетвореннями в суспільстві. Це категорія «модернізації» – осучаснення суспільства; це категорія «транзиту» – переходу від одного стану до принципово іншого, і категорія «трансформації» – тобто, категорія, яка відзначає суттєві зміни, але з невизначеним вектором.
Щодо модернізації велика була проблема в українського суспільства. Воно, на жаль, пережило модернізацію. Радянські зміни – то була модернізація, але досить своєрідна. Як писав один всесвітньо відомий соціолог, «то був інший модерн».
Є три терміни, які визначають кардинальні зміни у суспільстві: модернізація як осучаснення суспільства, урбанізація та секуляризація. Всі ознаки модернізації у нас були, але що не візьмеш, то була трагедія. Це була не природна модернізація, а викривлена.
Країни «третього світу» – це країни, які не пережили модернізацію (деякі африканські й азіатські країни). Україна пережила цей процес осучаснення паралельно з розвиненими демократичними країнами, але це була специфічна радянська модернізація. Урбанізація відбувалася ціною знищення селянства. Секуляризація – за рахунок знищення церкви. Знищення не тільки церковних споруд, але й людей, які її уособлювали. Тому мені назвати наше суспільство суспільством, що модернізується, дуже важко.
Інша справа «транзит» – визначений перехід. Тобто, ми маємо декларовану мету і знаємо, куди йдемо. На перший погляд, ми маємо і навіть конституційно визначену мету – це правове суспільство, політична демократія та вільна економіка з добробутом населення. Жодної з цих цілей не досягнуто. Бо сучасне ВВП України становить десь 70% від того, яке було в радянській Україні. Більш того, ми серед 4 найнещасніших економік у світі. Жодна країна за 25 роки не відстала настільки, наскільки відстала Україна. То про який транзит може йти мова, якщо ми не тільки не додали до ВВП, а ми його втратили? Про який транзит до правової держави може йти мова, якщо ми не тільки не покращили систему правосуддя, а до радянського «телефонного права» додали ще й «корумповане право».
Ну, і єдина втіха, можна сказати, – це відносна демократія. Вона є, але вона достатньо умовна. Але не в тому річ. Я, наприклад, вважаю, що вона є – у порівнянні з Радянським Союзом. Але справа в тім, що люди цього не помічають. Я можу їм скільки завгодно доводити, що в порівнянні з Радянським Союзом вони мають відносну демократію, але 80% мені скажуть, що вони абсолютно тією демократією не задоволені. Тому визначити наше суспільство як «суспільство демократичного транзиту» не вийде.
Ще є трансформація. Зміни – дивовижні, зміни – великі. Але це, зрозуміло, стихійна демократія. І як вона визначається? Відкладеним транзитом. Тобто, ми знаємо, який нам необхідно пройти шлях (від посттоталітарного до сучасного демократичного суспільства), але ми його постійно відкладаємо. Інша справа, чи починається він зараз (про це ми вже поговоримо наприкінці). Але, живучи в суспільстві стихійної трансформації з відкладеним транзитом, треба бути готовим до багатьох феноменів, які нас не влаштовують.
Отже, транзиту не відбулося, зате відбулася суттєва трансформація, яку ми виявили під час моніторингу. Це була стихійна трансформація, яка не мала реальної стратегії реалізації. Люди розчаровуються, бо ми постійно відкладаємо свій транзит, а стихійна трансформація призводить до погіршення об’єктивних показників.
Звідки це почалося? Як соціолог, я можу відразу сказати, чому ми маємо стільки проблем сьогодні. Про викривлений модерн я вже сказав. Але не тільки ми його переживали, але й постсоціалістичні країни Центрально-Східної Європи, але їм вдалося подолати багато тих проблем, які ми не можемо подолати.
Справа вся в тому, що в нас сталася справжня революція, революція у повному сенсі цього слова. Не умовні революції, якими можна вважати «Помаранчеву революцію» та «Революцію гідності» (насправді, це просто повстання проти станових привілеїв верхівки, от і все – це моя думка), але справжня революція сталася 1991року, коли була проголошена нова держава, і законодавчо, офіційно були відмінені всі інститути попереднього суспільства. Всі! Державної економіки нема, комуністичної партії як керівної сили (тобто, як головного визначально-політичного інституту) нема. Зовсім інша система політичного устрою (тобто, замість однопартійної – багатопартійна). Фактично в історії не було ще прикладів, коли держави потрапляли в ситуацію, коли за один день відміняються всі головні визначальні державні й економічні інститути. А як похідна – це зміна і всіх інших інститутів: руйнація інституту моралі, інституту права, інституту освіти (яка почала втрачати багато рис, хоча і викривленого, але все ж таки модерну), інституту охорони здоров’я – всіх.
Тобто, сталася руйнація всіх патерналістських, але реально існуючих інститутів. Замість того були проголошені, будувалися нові інститути, але вони будувалися, зрозуміло, дуже погано. У нас виник феномен подвійної інституціональної системи. Але єдиний інститут з усіх визначальних, який зберіг свою функціональність, – це був інститут сім’ї. Це зафіксовано дослідженнями: довіра була на початку 1990-х тільки до своєї родини. Цей інститут виконав функцію збереження відносної стабільності в умовах руйнації всієї інституціональної системи та в умовах абсолютної неефективності створення нової інституціональної системи.
Що з цього випливає? З одного боку, українці продемонстрували стійкість, створили «народну економіку» замість державної. «Народна економіка» – це зовсім не так добре, як на словах. «Народна економіка» почалася з «кравчучками» і з «човниками», що їздили кудись для того, аби врятуватися від голоду. Українці боялися голоду на початку 1990-х.
Отак, «народна економіка»… і «народна політика». Власне, не народна, а сімейна. Тобто, сім’я стала визначальним принципом побудови політичної системи. Спочатку як сімейної, сімейно-кланової. І в результаті десь 50 найактивніших і «найкращих» сімей України зосередили в своїх руках десь 80% того, що є в Україні. А як можна у чомусь звинувачувати свою сім’ю? Довіра була до сім’ї. І політична, й економічна довіра залишається в нас і досі виключно персоніфікованою. А перші паростки інституціональної довіри з’явилися, до речі, лише два роки тому. До того в нас була тільки персоніфікована довіра. Чому ми довіряємо тільки тим партіям, в яких є той лідер, якого ми знаємо? Всі інші ми взагалі не помічаємо. Чому можновладці будують політику, довіряючи тільки своїм рідним, близьким, односельцям і так далі? Оце і є той політичний клас, який утворився в Україні, – кланово-родинний політичний клас. І досі він багато в чому таки зберігається.
Етапи трансформації українського соціуму багато в чому збігаються зі зміною президентів: стратегія стримування інституціональних змін у 1992-1994 роках, становлення подвійної інституціональної системи в 1995-1999 роках, нова інституціональна криза і «помаранчева революція» (2000-2004), нереалізовані «постреволюційні» очікування: від ейфорії до зневіри (2005-2010), суспільство стратегічної невизначеності і нових політичних ризиків (2011-2013), від «драми невизначеності» до «трагедії визначеності» вектору трансформації (2014-?).
Я виділив етапи стихійної трансформації українського суспільства, оскільки ми говоримо про вектори. 25 років це все існує. І вже є кілька етапів реальних, які мають певні суттєві відзнаки. Перший етап збігається з періодом перебування у влади Леоніда Кравчука.
Чому ж етапи трансформації збігаються з періодами президентства? Не тому, що кожен президент має якусь власну велику політику (хоча є такі риси, коли особистість накладає певні особливості). Бо зміна президентів – це в нас завжди певне повстання. От згадати Кравчука, чому він погодився на ті дострокові вибори? Бо він відчував, що ще трохи – і його зметуть. І отак із кожним – повстання, повстання, повстання… А чому повстання? Тому що вже терпіти неможливо було ту ситуацію. Тому одні президенти йшли в результаті виборів, як пішов Кравчук (він не дочекався повстання), а інші – в результаті повстання.
І вся його [Кравчука. – Z] політика (а вона іншою не могла бути, це була політика стримування інституціональних змін, їх штучно стримували) – це був період, коли можна було їх провести. Але, на жаль, такий нещасний випадок. З одного боку, в нас не було лідера, який би міг переконливо довести, що це треба зробити. Так, був Чорновіл, але він не зміг переконати більшість населення. За нього проголосували 25%, а Кравчук віддзеркалював переважне бажання більшості населення втримати хоча би щось! Хотіли втримати переваги радянської системи, не розуміючи, що переваги радянської системи – це тільки наслідок всіх тих вад, яких дуже хотіли позбутися в ті часи. І втримати переваги радянської системи можна було тільки ціною стримування інституціональних змін і фактично економічного знищення життя на макрорівні. І тому все це стало бартером і «народною економікою».
У 1995 році 80% людей називало себе злиденними, справді. Вони вважали, що взагалі нічого не мають. Хоча мали щось. Але ідентифікували себе зі станом зубожіння. Хоча дослідження показували, що, як же? ви маєте зараз більше, ніж мали в 1982 році, у дуже спокійний рік застою. А справа була не в тому, що вони це мали. Вони не були впевнені, чи вони завтра цього не втратять, що вони хоча би доживуть до завтра, не знали, що буде через місяць. Це була країна з абсолютною економічною невизначеністю.
Стримували, стримували й отримали 80% зубожілих психологічно людей, 80% таких здеморалізованих і 5% тих, хто виграв, створив новий стан. А от, починаючи з першого повстання проти Кравчука, яке він відчув і як людина обережна не став загострювати ситуацію та й пішов. Хоча, чесно скажу (бо я очевидець всіх подій), він вірив, що переможе. Він не думав, що так для нього все обернеться, але розумів, що треба підтвердити, щоби потім посилатися на «народ». Він вірив у свою фортуну, але програв, і щось треба було робити.
А що став створювати Кучма? Він принципово став створювати подвійну інституціональну систему. Він домагався того, аби була конституція, де були би затверджені повноваження Президента не менші, ніж у генерального секретаря Комуністичної партії. І він цього домігся. Він створив фактично, з одного боку, демократичну президентську адміністрацію, яка чудово співіснувала з радянською системою комуністичної ієрархії: від генерального секретаря до «губернаторів», тобто, секретарів обкому. Була одна нова легальна система – Президент, якого можна втратити, переобрати, контролювати, і була справжня система. Найстрашніше те, що і вона була легітимною…
Ми коли опитували населення, переважна більшість підтримувала ідею Кучми створити саме таку систему. І досі, до речі, більшість (але вже не переважна, а відносна) підтримує ідею президентської республіки для України, не розуміючи, що скільки буде в нас президентських республік, стільки буде в нас генеральних секретарів комуністичної партії.
Так само і медицина. Повне руйнування, але існування державної. Самі лікарі, які в державній не мали нічого (навіть гіпсу – коли ламав руку, казали: йдіть, принесіть свій гіпс), але почали виникати приватні медичні установи, в яких ті самі державні лікарі працювали. І так ти за гроші отримував все, що хотів. Отака подвійна система.
І бюрократія в нас стала подвійною. Чому збільшилася майже вдвічі, у порівнянні з радянською Україною, кількість бюрократів, які нами керували?
Скажу відверто, що нинішня бюрократія страшніша за радянську. Якщо не брати ідеологічний фактор, вона значно більш жорстка і потребує значно більше дій для того, аби вирішити будь-яке питання в межах цієї системи.
А чому ми її подвоїли? Бо частина обслуговувала старих людей, тобто, тих, хто залежав від держави. І це були погані місця. А частина обслуговувала вже новий пласт, брала хабарі, бо було з кого. А найдивовижніші випадки, коли людина працювала і на тих, і на тих. Тобто, там вона погано працювала, а там – добре, бо брала хабарі. І так вона складалася, ця система. Але це подвійне навантаження на людей. Коли ти маєш утримувати подвійну бюрократію, ти не можеш розібратися, як тобі жити в цих двох світах, що дуже погано перетинаються в свідомості.
І от на цій подвійній системі можна грати, як завгодно. Тому в нас і закони були подвійні. Їх можна було тлумачити і так, і так. Зараз збираються ввести однозначність, але щось не дуже виходить. Оці децентралізація, електронне декларування… Постійно в них вносять такі подвійні стандарти, які можна використати, як завгодно. Пересічна людина не знайде цієї можливості, а "непересічна" знайде. І навіть у теперішніх законах те саме намагаються закладати. А тоді це свідомо робилося, дуже чітко.
«Помаранчева революція» – дуже цікавий феномен. Нереалізовані постреволюційні очікування. Простий приклад. Наскільки це була НЕ революція, що вже через два роки все повернулося, з точки зору громадської думки, до стану 1990-х років. Тобто, незадоволення було страшенне. Наскільки люди відчували, що нічого не змінилося.
Помаранчева революція зробила дуже цікавий експеримент. Наче йшлося про зміну еліт, європейську орієнтацію, дотримання основних політичних свобод. Але ідеологічно орієнтувалися саме на традиційну культуру – на релігію та історичні традиції, зокрема, козацтва. Спроба побудувати сучасне суспільство на цій основі закінчилася невдало. Традиціоналізм є недоречний в умовах, коли всі суспільства відкинули середньовічний досвід.
Невдалий експеримент змін став передумовою обрання в президенти Віктора Януковича. У 2005 році на запитання, за кого ви голосували у третьому турі президентських виборів у 2004 році, 55% українців відповіли, що голосували за Ющенка і 28% – що за Януковича. Але у 2010 ситуація значно змінилася: тільки 33% – за Ющенка і 38% – за Януковича. У свідомості людей Янукович переміг.
Наступне питання: як відчували себе люди після «Помаранчевої революції» – в програші чи виграші? У 2005 році 12% відчували себе скоріше в «програші», а 32% – у «виграші». У 2010 тих, хто у «програші» побільшало – 48%, а тих, хто у «виграші», суттєво поменшало – 6%.
На цьому і прийшов Янукович до влади. Бо взагалі-то його прихід – це був дивовижний феномен! Бо, взагалі, його не сприймали в усіх регіонах України. Навіть на Донбасі. Ми проводили опитування, і навіть там до нього таке собі було ставлення: мовляв, ну, так, він такий поганий, але він наш, і ми його будемо підтримувати. Тобто, підтримувати не тому, що це людина гідна, а тому, що він «наш». Така регіональна ситуація була.
Потім виникло суспільство стратегічно невизначене. У чому стратегічна невизначеність? Якби Янукович свої 5 років (або 10) використав тільки для того, аби накопичити грошей, можливо, він би і протримався – може, один термін, а, може, і два. Але ж він вирішив поставити суспільство в дивовижну ситуацію: він проголосив реформи і проголосив шлях до євроінтеграції. Багато в чому він надурив суспільство. Я знав гідних людей, які говорили, мовляв, от ті не змогли, «помаранчеві», а, бачите, Бог послав Україні такого дурня, який виведе Україну в Євросоюз. Я їм пояснював: що ви таке кажете? Це суперечить природі цього режиму і це трагічно закінчиться.
Я їм [“регіоналам“ – Z] пояснював: ваше проголошення реформ – це велика трагедія для суспільства. Бо ви органічно, за визначенням, їх проводити не можете. Вони цього не розуміли. Вони вірили, що однаково можуть і нахапати, скільки зможуть, і провести реформи. Це та сама подвійна свідомість, властива всім нам. І те, що нам вона властива – це ще так, особиста проблема. А тут проблема всієї країни. І коли закономірно дійшло до підписання, він [Янукович. – Z] цього не зробив. Це було закономірно, абсолютно очікувано. Але це було неочікувано для країни. Всі спостереження наші показували, що 2013 рік був дуже поганим за показниками. Хоча, здавалося, налаштовані всі були оптимістично – йдемо в Євросоюз! Але настрої були настільки погані, що навіть зараз, після всіх криз, після всіх проблем, які отримало наше суспільство, настрої кращі.
І всі ці чотири етапи були періодом невизначеності. А країна, яка живе у стані невизначеності (як і людина, яка живе у стані невизначеності), перебуває в стані постійного стресу, постійної фрустрації. Якщо ви не визначилися, куди вам іти, що вам робити, як вам жити, ви розумієте, в якому стані ви будете знаходитися. У такому стані жипа країна. Вектор був невизначений – і з точки зору населення, і з точки зору політичних еліт, які декларативно продовжували говорити про реформи, про правове суспільство, про демократію, а робили протилежне. Я це називав «драмою невизначеності». 23 роки «драми невизначеності» мали призвести до трагедії. Трагедія в тому, що в нас є війна, проблема з кордонами держави і великі людські втрати. Але це трагедія визначена, «трагедія визначеності». Все ж таки є якийсь переломний момент 2014 року. Визначилося суспільство хоча би в одному – у напрямку подальшого геополітичного розвитку. Визначилося нарешті в тому сенсі, що відмовилося від ідеї пострадянської реінтеграції й, відповідно, інтеграції з Росією.
Зверніть увагу на таблицю: найкраща ситуація була в 2014 році. Але 2014 рік ми втратили. Це не визначальна втрата, але статистично значуща. Чому? У нової влади є два роки, їх будуть терпіти два роки. Цей аванс їй мають дати, бо всі розуміють, що дуже складна ситуація була в 2014 році. На жаль, не визначилися з політичними рішеннями. Хоч стратегічно визначилися чітко.
Отже, у 2014-2015 роках із «драми невизначеності» ми ввійшли у «трагедію визначеності». Як казав Олександр Пасхавер, ми визначилися в тому, що не хочемо інтегруватися у пострадянський простір, а це стало висхідним моментом початку демократичного транзиту.
Наразі ми маємо «трагедію визначеності», а суспільна визначеність – це перший крок до виходу з «пострадянського стану». Ми потребуємо визначеності національно-громадянської ідентичності та консолідованості геополітичних орієнтацій; формування нової політичної культури та атмосфери соціальної довіри; відмови політичного класу від пострадянської ненажерливості та виникнення феномену “елітарної аскези”; подолання масової соціальної відчуженості та соціального цинізму (феномен аморальної більшості), а також зміни системи цінностей.
У цей період підвищився рівень тривожності та дестабілізаційності протестного потенціалу, знизився рівень соціального цинізму та соціальної дистанційованості. Підвищився рівень соціального самопочуття. Електоральні уподобання змінилися на користь політичних сил, що підтримували Євромайдан. Раніше українці боялися підвищення цін і безробіття, а в цей період додалися побоювання нападу зовнішнього ворога та розпаду країни. Зросла соціальна дистанція до росіян і погіршилося ставлення до Росії і Путіна. В Україні вперше зблизилися електоральні і політичні орієнтації усіх регіонів України, крім Донбасу.
Індекс тривожності досяг найвищого рівня у 1998 році – 50,7 балів, і в 2014 році – 49,7 балів. Після 2012 він тільки зростав.
Індекс дестабілізаційності протестного потенціалу у 2001, 2005 і 2012 році дорівнював 4,6 балів, хоча між цими роками помітно змінювався. Найвищого рівня досяг у 2013 році – 5,4 бали, потім трішки зменшився, а у 2015 році знову зріс до 5,1 балів.
Візьмемо Україну зараз (2016 рік): 57,4% проти інтеграції з Росією, і тільки 25% за. А як було всі ці роки невизначеності? Від 52% до 60% дорослого населення України підтримувало ідею інтеграції з Росією – більше, ніж підтримували ідею євроінтеграції. Хоча проти тої відверто не виступали, просто значно менше підтримували. Зараз тільки 25%, це стабільна чверть. А чому? Це видно за регіональним розподілом, це ми бачимо. Захід – ви розумієте, Центр – все визначено. А от проблемні регіони: Південь – 50 на 50, поділений навпіл, і це дуже серйозно. Схід – практично теж, хоча там… Що таке східна Україна? Це Харківська, Дніпропетровська, Запоріжжя, а на півдні – це Миколаївська, Одеська, Херсонська, ну, і Донбас – зрозуміло. Донбас – це я маю на увазі підконтрольні території (ми на непідконтрольних ніяких опитувань не проводимо). Але дивовижна річ – позитивно 44% на Донбасі (за інтеграцію з Росією), а завжди було 80%. От це зміна. Поступово там щось змінюється. Так, змінити ситуацію з багатьох ідеологічних, історичних і політичних поглядів – це дуже довгий процес, але ми бачимо, що він є. Там є велика частка тих, хто не визначився, хто не знає, що їм робити. Але вже до Росії більшість не хоче. Тим більше, коли говорять зараз об’єднатися з Росією (це вже не наше дослідження) – там є тільки кілька відсотків за. Це ж реінтеграція. Фактично – до Радянського Союзу в новому обличчі.
Українське суспільство за регіонами має різні ідеологічні переконання. Так, 92,6% українців Заходу ставляться негативно до ідеї приєднання України до союзу Росiї й Бiлорусi і тільки 2,9% – позитивно. У той час як на Донбасі негативно ставляться лише 19,9%, а позитивно – 44,6%. На Сході між показниками порівняно невеликий розрив – негативно оцінюють 38,7%, позитивно – 43,3%.
Чому виник Євромайдан? Моє глибоке переконання, що він би виник ще 2015 року. І, до речі, Росія готувалася не до 2014 року. Я думаю, що таку дурницю, як анексувати Крим, вони вигадали з переляку, зі стресу. Я давав три інтерв’ю російському сайту polit.ru. Я усюди говорив, що це велика трагедія не тільки для України, це буде велика трагедія і для Росії, якщо вони наважаться анексувати Крим. Це просто перекреслить майбутнє країни. У нас майбутнє є, тому що нас підтримують – і я впевнений, будуть підтримувати – розвинені демократичні країни, як би їм це не було важко. Нам кажуть, що вони нас не люблять. Так, не люблять, але будуть підтримувати.
Щоби там не казала Росія, всі розуміють, що це спроби переглянути результати Другої світової війни. Цього сучасний світ, доки він існує (бо я не знаю, що далі буде), не дозволить. У різних формах.
Так, слабкі правителі зараз. Так, немає Маргарет Тетчер, ані Рональда Рейгана, ані Гельмута Коля. Але якими би вони не були персонально слабкими, вони будуть послідовно знищувати економічний потенціал Росії, поки анексований Крим буде належати Росії. Вона фактично приречена. Два простих приклади. По-перше, Росія вже витратила 2/3 резервного фонду. Хоча в неї цього року не таке скрутне становище, але немає звідки його брати. І по-друге, пенсійна система, яка якось там існувала, в Росії теж у страшних умовах. Кажуть так: ми – росіяни, і будемо терпіти, скільки завгодно. Не будуть! Це поки Путін є, а далі що? У них уявлення зараз – це страшне викривлення свідомості. Є Путін – є Росія, а як немає Путіна? А далі що? На тлі економічної кризи, на тлі всіх проблем відходить диктатор – що може бути? Абсолютно непередбачуваний розвиток…
Але пішло воно саме зі стресу передчасного Майдану. Готувались до 2015 року, до виборів, була стратегія… Вони це зробили так само погано, але для себе з меншими втратами. А для нас – я не знаю. Ми були приречені. І не тому, що він [Янукович. – Z] відмовився від євроінтеграції, а тому, що склалася така система. Вона складалася 20 років, а завдяки Януковичу… Не те, щоби він її зробив, він її просто продемонстрував. Вони демонстрували, що створилося за ці роки. І від усього цього треба якось відмовитися.
За Януковича дуже яскраво проглядався феномен подвійної інституалізації, коли система правління відтворювала досвід не тільки «радянського», а навіть і феодального суспільного устрою. Президентська вертикаль влади була копією компартійної. «Радянський блат» перетворився на пострадянську корупцію. У суспільстві домінував тіньовий сектор, а владні привілеї розширилися навіть у порівнянні з привілеями радянської номенклатури. Соціальна сфера, культура, наука фінансуються все за тим же самим «залишковим принципом», як і у радянському минулому. Суд і прокуратура залишаються залежними. Громадськість розчаровується і не довіряє демократичним інститутам і ринковій економіці. З’являється відчуття соціальної безпорадності.
Наш моніторинг відрізняється від інших діахронних системних досліджень тим, що ми відпрацювали систему показників, серед яких є показники, які оцінюють загальний стан суспільства, враховуючи психологію й орієнтацію людей. В нас є кілька відпрацьованих індексів. Одні з них – це адаптовані міжнародно визнані методики, інші ми розробили самі. І саме вони свідчать про ті зміни, які сталися. В них віддзеркалення проблем суспільства.
От аномія. Що таке аномія? Це стан нормативної недостатності, коли в суспільстві руйнується нормативна система, і люди не бачать тих норм, до яких треба адаптуватися, вони не знають, що є прийнятним, а що – ні, за що – заохочення, а за що – санкції. Вони бачать, що інший краде мільярди, а їм тільки заохочення. А я чесно працюю, а на мене тільки накладають тарифи, і все. Люди не бачать, що за гідну справу їх заохочують, а за негідну – карають. І отакий стан – це не для нашого суспільства.
Для будь-якого суспільства, до речі, властивий стан аномії. Аномія – це з древньогрецької. Коли почала розкладатися общинна система і створюватися міста-поліси. Анонімна культура – контролю немає, «что хочу, то ворочу»… І в людей було таке уявлення, що закону вже нема, порядку нема, і от виникло це слово «аномія» – безнормовість. Це результат виникнення древньогрецького полісу.
У такому стані зараз перебуває і українське суспільство, яке почувається досить розгубленим і невпевненим у своїх діях. Проблема в тому, що 76% українців у ніщо не вірять, 50% почувають себе ніяково, 65% українців сказали, що раніше люди краще себе почували, бо знали, як вчинити правильно. 63% українців вважає, що декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони і демократичні процедури. Хто як не соціологи можуть пояснити, що відбувається з українським суспільством і як вийти зі стану аномії?
Тест на аномію в українському суспільстві (основні показники соціально-психологічного стану населення України) можна провести за такою шкалою:
У нас безнормовість – результат руйнації однієї інституціональної системи і неспроможність побудувати ефективну нову. А є такий чудовий закон, який сформулював Роберт Мертон, і він його назвав так дивно – «велика теорема структурного функціоналізму». Але вона дуже проста. Якщо ти руйнуєш певну структуру, яка виконує певну функцію в суспільстві, але не підготував нової, в результаті буде повна дезорганізація у даній царині. А оскільки ми зруйнували майже все, то, відповідно, в нас хаос виник майже в усіх сферах, окрім сім’ї, яка витримала це. От вона і побудувала, наша сім’я, таку політику. Тобто, сім’я – як деморалізатор. У 1992-му воно ще трошки менше діяло. У 1999-му максимум був. Хоча вже в 1992-му було зрозуміло, що щось незрозуміле робиться.
У 1999 році індекс аномійної деморалізованості досяг найвищого рівня – 14 балів, у 2012 також перевищував норму – 13,3 бали. Але у 2014 році цей показник зменшується.
Бачите, 2005 рік був найбільш оптимістичним. Взагалі, в історії України – це друга втрачена можливість побудувати нову інституціональну систему. Друга втрачена можливість, коли було максимум довіри і мінімум деморалізації людей. Перша можливість була втрачена на початку 1992-го. А друга можливість була втрачена на початку 2005-го. Потім зростає і максимуму досягає на початку 2012 року. І дивіться: 2014 рік – відносно стабільне суспільство. 2014 рік – війна, біженці, девальвація, а рівень деморалізованості нижчий, ніж у благополучному 2012-му році.
Чому так сталося? Ще не виникли нові норми, але виникла надія, що вони можуть з’явитися. Тобто, надія на те, що ми починаємо транзит. І от 2016 рік – змін не сталося. Тобто, два роки втрачені – з точки зору побудови нової нормативної системи. Практично немає змін.
Індекс цинізму максимальний у 2012 році – 10,1 бали, а потім починає спадати.
Далі – рівень цинізму. Цинізм – це нехтування моральними засадами життя суспільства. У нас рівень цинізму достатньо високий. Що таке цинізм? Такий тест є, і такі там прості запитання: «Як Ви вважаєте, більшість людей ошукають вас, якщо в них буде добра нагода для цього, чи ні?». Або «Чи підуть вони на нечесний вчинок заради кар’єри?». Або «Чи більшості людей не можна довіряти?». Тобто, цинізм – це уявлення про те, що люди не заслуговують на повагу і довіру. А якщо таке ставлення, то можна їх самих ошукати.
Радянська система не заохочувала цинізм, вона казала, що всі люди, окрім «відщепенців», – добрі, нормальні радянські люди. Ідійсно, у 1982 році ми опитували людей, і люди не вважали, що більшість піде на нечесний вчинок заради користі чи кар’єри. А вже в 1999-му вони саме так і вважали. І бачите, як зростає соціальний цинізм, потім стабілізується, потім до 2005 року – падіння, потім знов приходить (Янукович демонструє такі норми поведінки), і знову зменшується. Але, на жаль, за два роки трохи навіть підвищився, але так, це статистично…
Далі суттєвий показник – на яку відстань ми можемо підпустити представників іншої національності. Це загальний, середній показник, якщо брати 10 національностей. Взагалі, в нас дуже високий показник соціальної дистанції. Це одна з наших визначальних рис – соціальний ізоляціонізм. Кажуть, це ксенофобія. Це не ксенофобія, це бажання триматися на відстані від інших. До речі, за 23 роки тільки дві національні групи – росіяни і білоруси – на дуже близькій відстані були від нас. Зараз тільки білоруси залишилися. Росіян відсунули на велику відстань.
Якщо 66% сьогодні вважають, що Росія – це ворог, то до 2013 року таких було лічені відсотки, хто вважали, що Росія – це ворожа територія. Все, зараз 66%. Це вирок цим братерським відносинам. Це все, що зробила країна, яка мала, я не скажу, брата, але союзника у великих геополітичних змінах наступного століття.
Якщо знати, що в Китаї є стратегія, на 50 років розрахована, то вони тільки через 50 років почнуть вважати, що прийшов час їм повертати свої втрачені території (до речі, це два мільйони квадратних кілометрів території Росії). Тобто, створити феномен ворожого сусіда з заходу – це дивовижна дурість. Ну, це окрема розмова. Вона їм просто дуже дорого буде коштувати.
А от наша дистанція – вона наростала в нас. Це ж американці придумали цей тест на соціальну дистанцію. Він спочатку називався індекс расової дистанції. Вони вивчали його й до білих, й до чорних, як чорні до білих і як білі до чорних. Так от, білі до чорних – менша була дистанція в період сегрегації у Сполучених Штатах, аніж, до прикладу, до німців, чи до арабів, чи до циган.
Інтегральний індекс національної дистанції з 2008 по 2012 залишається на рівні 5,2 бали, а у 2014 йде на спад.
Це показник відстані, на якій ми тримаємо інших за національністю людей. Маємо дуже великі дистанції між нами і тими, кого ми вважаємо іншими. Ми не можемо відкритися, хоча орієнтуємося на західне суспільство, в якому відкритість – одна з визначальних цінностей. Відкритість і довіра взаємопов’язані. Деякі живуть за принципом «треба довіряти, але перевіряти». Але без довіри немає еволюції і нормального розвитку.
Суспільства, які довіряють, краще розвиваються за ті, які переважно не довіряють. Хоча довіряти ризиковано – це або ефективний розвиток з ризиком або стагнація без ризику.
Щодо нашого ізоляціонізму. Ми маємо жити в цьому стані, на жаль. Зараз війна, нам всім тривожно. Індекс расової дистанції зростає.
У мене є співробітник, Дембіцький, він зробив оперативний варіант дуже відомого тесту на стан психічного здоров’я у світі. Там 90 питань, а ми зробили для масового опитування на 9 запитань. І я вам скажу (ми цього року якраз це опитування ставили), що в нас 25% населення України перебуває в стані «дістрес». Хто знає, що таке дістрес? Я поясню. Дістрес – це стабільний стрес, який виснажує людину фізично та психологічно. Він є тим чинником, що призводить до серйозних захворювань і до вичерпання ресурсів людини. 25% – я не знаю, як було раніше, але це дуже багато, це серйозний показник. І чим ближче до фронту, тим більше дістрес. І найбільший дістрес спостерігається саме в тих регіонах, що близькі до воєнних дій.
Так вимірюється самопочуття людей. Найгіршим воно було в 1998 році. Це був рік найбільшої кризи в суспільстві. А от був рік 2008 – і цей негативний стан майже анулювався, негатив не переважував над позитивом. Ситуація дуже погіршилася з 2014 року, але все одно краще, аніж було у 2012 році, коли люди найгірше почувалися в 2000-і роки. Я звертаю увагу на позитивні зміни, щоби не здавалося, ніби нічого доброго в нас нема.
А от щодо дестабілізаційності, щодо протесту: 2001 рік – це «Україна без Кучми», 2004-2005 – це «Помаранчева революція». Взагалі-то ці рівні, настрій, що панує серед людей, треба заміряти щомісяця. Якщо ми будемо мати тенденцію, тоді зможемо говорити. А передбачувати… Взагалі-то влітку малоймовірні якісь протести, ми все-таки аграрна держава (ми ж втратили промисловість і багато в чому відновили свої аграрні звичаї). Це про дестабілізаційність і про те, чи можливі наразі якісь протести.
Але я вам покажу дуже важливу позитивну зміну, яку я вражаю принциповою. Ми розробили тест на політичну культуру. Я був членом Міжнародного комітету політичної соціалізації, я там дуже активну участь брав і з ними співпрацював багато. І ми дійшли до того, що з політичною соціалізацією в нас багато проблем. Вона в нас була комуністична, а потім ми не створили демократичної системи політичної соціалізації. А її треба зі школи створювати. І вона є в розвинених демократичних державах, у них є схеми, бо вони вважають, що як не сформуєш розвинену політичну культуру, то демократія буде під загрозою.
Але політична культура не тільки спрямовано формується, вона формується і стихійно. Але формується в правильному напрямку. Я вважаю, що типологія політичних культур може розподілятися за двома основними ознаками: демократичність і недемократичність (або тоталітарність). Тобто, зосередження влади в руках однієї людини, партії. Якщо людини – це авторитаризм, а якщо партії чи клану – це тоталітаризм.
А ще – активність/пасивність. Тобто, можна мати 4 типи політичної культури. Подивіться, скільки в нас було активно тоталітарних людей в 2006 році – більше третини населення. Подивіться, скільки їх у 2016-му – майже в 2,5 рази менше стало. Дуже суттєва зміна. Активно тоталітарні люди (це ті, що активно виступають проти європейської інтеграції) – їх стало реально менше в нас. І це ми, до речі, багато в чому бачимо на виборах, але не бачимо в окремих регіонах, бо там значно гірша ситуація з політичною культурою.
Пасивно тоталітарні люди – подивіться, наскільки їх стало менше, десь втричі. Активно демократичних – на жаль, майже не побільшало, трохи. Але дивіться, що з пасивно демократичним типом – він став визначальним! А він не був визначальним. Визначальним був активно тоталітарний. То був модальний тип політичної культури. І він, до речі, – тип сталінської політичної культури. Це була більшість, це був модальний тип. А тепер модальний – пасивно демократичний. Що це означає? Що люди вважають, що нам треба будувати демократію, але самі нічого не можуть. Допомогти нічим не можуть, бо вважають, що від них нічого не залежить. Вони би хотіли мати демократію, але робити для цього нічого не можуть. Така їхня позиція.
За 10 років з 2006 по 2016 рік можна простежити динаміку розподілу населення України за типами політичної культури:
Хоча маю сказати: активно демократичні люди – їх 20%. Це досить багато для змін, хоч і не критична маса. Я вважаю, що критична маса починається, коли показник наближується до половини. Але це серйозна сила, яка може щось змінити в суспільстві, якщо вони будуть лідерами громадської думки. До речі, десь стільки ж людей сьогодні кажуть, що вони можуть протистояти владі, коли вона буде порушувати їхні законні права й інтереси. А це вдвічі більше, аніж було ще декілька років тому. В нас, взагалі, ще декілька років тому казали лише 7% на державному рівні і 10% на місцевому, що будуть протистояти владі, якщо ЇХНІ ВЛАСНІ інтереси будуть порушувати. Зараз їх побільшало. Отже, все не марно, не марно все те, що ми зараз переживаємо. Але треба долати нам дуже багато проблем.
Що нам треба змінити в нашому суспільстві, і ці зміни вже почалися? Нас було десь 40% людей, які визначали себе насамперед громадянами України, а потім вже ким завгодно – регіону, міста, колишнього Радянського Союзу. Зараз – нас 60%. І якщо регіонально брати, таких людей суттєво побільшало на Донбасі. Дуже суттєво. Їх там було дуже мало, а зараз більше 40%. Це дивовижні зміни. От формування нової політичної культури та атмосфера соціальної довіри.
Щоби зрозуміти, наскільки ми потребуємо реформ, варто звернути увагу на дослідження «Кому найбільше довіряють українці»:
Наша проблема в тому, що є мало активно демократичних людей. Слова про демократію не перетворюються в демократичну активність. Люди довіряють лише 4 інститутам – церкві, армії, волонтерам і науковцям.
В нас була така дискусія, що, мовляв, суспільства без довіри бути не може. Може! Без інституціональної довіри – треба було уточнити. І нам треба формувати інституціональну довіру. Нам нарешті треба починати комусь довіряти з інститутів влади. Я поясню, чому. От народ у нас не довіряє інститутам. Бо в нас – це не як у Швеції, де довіряють благодійним організаціям. У нас ніколи не довіряли благодійним організаціям. А волонтери і благодійні організації – це одне й те саме, як не смішно, тільки назви різні. І все це благодійність. А в нас і раніше були благодійні організації, але ніхто їм не довіряв. А волонтерам довіряють.
Друге – це церква. У нас церкві чомусь завжди довіряли. Питання – чому? Бо в нас церква – одна з найбільших проблем. Я це говорю не тому, що я без поваги ставлюся до церкви, а тому, що в нас церква – один із найпроблемніших інститутів. Але довіряють. Не всі, не переважна більшість, а відносна.
Армії зараз довіряють. Тому що є ворог, і комусь треба вірити. А ми живемо спокійно, і тут, і в Києві – це тому, що армія виконує свою функцію.
А науці довіряють? Довіряють. Теж не переважна більшість, а відносна, але довіряють.
Але все ж нема довіри. А чому без довіри не можна? Бо вже експериментально доведено, соціально-психологічними дослідженнями, що людина з превентивною довірою до будь-чого в середньому виграє більше, ніж людина з превентивною недовірою. Але ризику більше. Тобто, що ми обираємо? Яке суспільство ми хочемо? Без довіри і без ризику? Чи з ризиком і довірою? Суспільство, яке має визначальну цінність «безпека»? До речі, в українців визначальна цінність (та, що на першому місці), наприклад, за шкалою Шварца, – безпека. А вже свобода, самореалізація – там десь далі. А в тому світі, до якого можна приєднатися, безпека вже не так важлива. Свобода важливіша. Свобода – і деінде навіть без безпеки. А в чому ж справа? Це знаєте, як колись британцям запропонували – ганьбу чи війну. Вони обрали ганьбу, а отримали війну. Це відоме висловлювання Черчилля щодо Чемберлена і його Мюнхенської угоди. І в нас така ж ситуація – ми обираємо безпеку, а отримуємо війну.
Якби ми обрали свободу і самореалізацію, можливо, і війну не отримали би. Але це не гарантовано, бо ризики завжди є. Але дорослих ви вже не переконаєте, повірте мені, тут треба дітей переконувати, що вигідніше жити з ризиком і довірою. А якщо вже їх не вдасться переконати, то матимемо грандіозну проблему. І якщо це не буде виконано, то в нас майданів буде ще стільки і стільки.
У той час коли в українців визначальною цінністю є безпека, на Заході – самореалізація і свобода. Після теракту французів опитали, чи не бояться вони виходити в центр міста. На що вони відповіли, що свобода для них дорожча безпеки. Якщо більшість українців, а не лише лічені волонтери назве свободу визначальною цінністю, то наше суспільство стане зовсім іншим.
І я сподіваюсь, що, оскільки є довіра до волонтерів, і коли війна закінчиться (бо поки вона не закінчиться, транзит не почнеться, на жаль, а нам треба почати транзит) нам потрібен постійний громадський контроль. Це має робити преса, всі інститути громадянського суспільства, інтелектуальна еліта – всі, до кого є довіра. А якщо є до науковців довіра, то і ви беріть у цьому участь, роз’яснюйте публічно, а преса має викривати.
* * *
У нас елітарна ненажерливість. Як країна стає багатою? Коли від ненажерливості переходить до аскези. От мільярдер, скажімо, XVIII-XIX століть – він ненажерливий, він жере, це вже в XIX столітті він почав будувати якісь музеї, а в XX столітті він просто каже (це найбагатша людина у світі): я віддаю дві третини своїх статків (а це десь 35 мільярдів) на громадські потреби і закликаю вас всіх, мільярдерів, так зробити. І багато хто відгукнувся, Гейтс, наприклад. Пояснити це може тільки громадський тиск. Тут має бути постійно громадський контроль і тиск.
* * *
На означення нашого суспільства я маю ще один термін «аморальна більшість», з приводу якого було багато дискусій. Але як ще можна назвати суспільство, в якому 69% населення відповідає «так» навпроти тези «Я думаю, що більшість людей здатна піти на нечесний вчинок заради вигоди». Більшість людей дійсно так вважає. Звідси і виникає соціальний цинізм як нехтування моральними нормами і зневажливе ставлення до людей, яке знищує засади будь-якої інтеграції людини. Без інтеграції ми втрачаємо можливість нормального розвитку.
Подолання соціального цинізму – це велика проблема для соціологів; цей феномен «аморальної більшості», про який казав («більшість населення є аморальною»). А насправді, ні, аморальна більшість – це уявлення людей самих про себе. Мій досвід говорить про інше – що більшість людей поводиться чесно і заради кар’єри не зроблять погане. Але вони так не вважають, і я нічого не можу вдіяти. А, може, навіть їхній досвід не свідчить про те, що люди навколо поводяться чесно. Така атмосфера в суспільстві. І головне, їм це демонструють представники еліти. А якщо вони це демонструють, і постійно це стає предметом публічних обговорень у ЗМІ, то складається враження, що у нас все суспільство таке, а іншим бути не можна.
* * *
Ну, і останнє – зміна системи цінностей. Я би сказав, що це головна проблема з точки зору великої перспективи закінчення транзиту, але починати можна і без цього, бо цінності дуже повільно змінюються. Але тут у мене є приємна новина, яка випливає саме з наших моніторингових досліджень. У нас є свій фахівець, який розробив свою власну класифікацію цінностей. Що таке цінності? Це те, що важливо для тебе. А якщо важливо, то ти з цього виходиш, коли щось робиш.
І той наш фахівець вимірював. І, зрозуміло, попереду завжди (і це нормально, правильно) – здоров’я, сім’я, майбутнє дітей і добробут. Це нормально. Але все, що стосувалося суспільства, наприклад, можливість контролювати владу, можливість брати участь у діяльності громадських організацій, політичних партій і так далі, – все це на останніх місцях. В нього 5-бальна шкала, тому там все просто пояснюється. Якщо, скажімо, добробут для тебе на 4, майже на 5 балів, на 4,7 важливий, то, скажімо, можливість брати участь у громадській роботі – 1,7. У нас 23 роки, щоби там не було, отак коливалося – 13-14% людей, хто бере участь у діяльності хоча би однієї громадської організації. При тому, що в тому європейському світі, західному, участь хоча би в одній громадській організації (хоч ти там у тенісному клубі) бере переважна більшість громадян. І це вважається нормою, а в нас – тільки 13-14%.
І тільки от у 2016-му році, після всіх тих подій, сталися зміни – цей показник піднявся до 18%. Оце ціна таких цінностей. Але якщо брати до порівняння 2016 рік і початок 1990-х, то за 5-бальною школою оцінки цінностей громадські цінності оцінюються вже як 3,1. Тобто, ми з «двійочників» перетворилися на «трійочників». Це дуже важливо. А цінність, можливість контролювати владу з 2,7 (майже «трійка» була), а сьогодні 3,8, тобто, майже 4. З точки зору соціології – це дуже суттєві зміни.
Отже, зараз в Україні 18% тих, хто є членами хоча б однієї громадської організації. Тобто 82% українців не є громадсько активні. Знову ж таки є відмінності за регіонами:
Найменше активно залучених в громадську діяльність на Донбасі і Півдні. Як не дивно, найнижчий рівень протестної готовності на Донбасі. На Заході, в Галичині – найбільший рівень готовності до соціальних протестів.
Участь у політичних партіях і громадських організаціях у ієрархії цінностей завжди була на останньому місці, а на першому – власне здоров’я. Нам потрібен прискорений транзит і для цього є певні передумови у політичній культурі і цінностях. Цінності визначають пріоритети діяльності – можливість підприємницької ініціативи, створення приватних підприємств. Цінності розвиненого капіталістичного суспільства стають більш вагомими. Політична культура змінюється.
Але остаточного транзиту так і не відбулося. Ми деґрадуємо за об’єктивними показниками, але ми не деґрадуємо за більшістю суб’єктивних показників. Тобто, поступово закладається база перетворень у тому декларованому напрямку, закладається база початку реального транзиту. А чи почнеться він, час покаже, я нічого сказати не можу. Я можу тільки відслідковувати. Але я вважаю, що база для цього вже поступово формується, і чим раніше, тим краще.
Є три варіанти, а точніше два – як у тому анекдоті: фантастичний і реалістичний. Фантастичний – це якщо вони нарешті візьмуться за голову, зроблять все своїми руками і змінять ситуацію. А реалістичний, – що з іншої планети прибудуть прибульці й усе вирішать. Приблизно таких у нас є два варіанти. Є у нас фантастичний, дуже прискорений – це зміни згори. Це якби в нас з’явилися люди, які дійсно власні інтереси ставлять нижче за інтереси суспільства та держави. Реально, не лише на словах, бо на словах всі так роблять. Враховуючи наш ієрархізований пострадянський інституціональний структурний простір, щоби там швидко можна було почати. Маленький приклад зміни ставлення людей, відповідальних за країну, чудово би змінював ситуацію на всіх рівнях. Але я вважаю, що це все-таки фантастичний варіант. А реалістичний – це об’єднання країни навколо ідеї євроінтеграції. А чому? Я скажу. Якщо у вас інституціональний простір – хаотичний, несформований, і його не можете самотужки змінити, треба вводити його у більшій упорядкований інституціональний простір. І так зміни будуть швидше. А третій варіант – це той, що визріватиме століттями.
Той фантастичний варіант ми могли би зреалізувати самі, якби в нас виявилася еліта відповідальна і незажерлива. Років би вистачило, щоби почати дуже принципові зміни. Другий варіант, якщо ми об’єднаємося навколо ідеї і дозволимо контролювати все Євросоюзу, я впевнений, який би він не був слабкий, як би ми не страждали від того, що вони нас не підтримують у повній мірі, але вони мають контролювати владу. А разом з нашою громадськістю подвійний контроль призведе до змін. Це на десятиліття варіант. І на століття – якщо ми відмовимося від нього. Тому треба дуже чітко усвідомлювати і зберігати цю консолідованість громадської думки навколо ідеї євроінтеграції. Якщо ми від неї відмовимося – це вже розвиток на століття.
Ми починаємо виходити із стану повної соціальної ізольованості. Ми долаємо певні суб’єктивні передумови неможливості розвитку. Зараз Україна має почати ефективний демократичний транзит. Тоді я визначатиму це суспільство не як суспільство стихійної пострадянської трансформації і відкладеного транзиту, а як суспільство демократичного транзиту. А це стане переходом до розвиненого демократичного суспільства.
ДОВІДКА
Євген Головаха – доктор філософських наук, професор, український психолог, соціолог та громадський діяч. Він завідує Відділом методології та методів Інституту соціології НАНУ, а також є заступником директора цього інституту.
Закінчив факультет психології Московського державного університету ім. М.Ломоносова (1967–1972) за фахом «психолог, викладач психології». В 1977 захистив кандидатську дисертацію «Структура групової діяльності: соціально-психологічний аналіз» (Інститут філософії АН УРСР). У 1990 році захистив докторську дисертацію «Життєва перспектива та професійне самовизначення молоді» (Інститут філософії АН УРСР).
Євген Головаха є співавтором техніки «каузометрії» – біографічної психотерапевтичної методи, яка набула поширення в 1980-х роках у СРСР. А також автор власної психолого-соціологічної інтерпретації масового психологічного явища соціальної амбівалентності українського суспільства.
У різні роки був членом Комітету політичної соціалізації і політичного навчання Міжнародної асоціації політичних наук, Європейської асоціації експериментальної та соціальної психології, Американської асоціації досліджень особистості та соціальної психології. Є одним із найбільш цитованих українських соціологів.
Лекції, які лягли в основу цього тексту, були виголошені під час урочистостей з інавгурації студентів-соціологів Українського католицького університету (15 вересня 2016 р.) та у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (14 вересня 2016 р.).
Відеозапис лекції «Українське суспільство: вектори трансформації», виголошеної у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів, 14 вересня 2016 р.).
Підготували Ірина НАУМЕЦЬ, Катерина ФІГУРІНА, Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
01.12.2016