Рідна пісня

У сторіччя народин письменника і композитора Анатоля Вахнянина Українські Музики і Письменники у Львові влаштовують вечір в його пам’ять. З цієї нагоди містимо уривок з "Автобіографії" А. Вахнянина ( з книжки: "Спомини з життя", вид. у Львові, 1908 р.) на тему розвитку музичного життя в Галичині. Редакція

"Замилування до музики завдячую моїй матері, Каролині, німкині з роду, що своїх дітей змалку заправляла до пісні. В гімназійних школах у Перемишлі учився я нотного співу під рукою професорів Серсавія і Льоренца. Ця наука лежала в тодішній системі шкільного виховання. На т. зв. "зінгштундах" тричі в тиждень співали ми легенькі квартети виключно німецьких композиторів. Задля доброго альтового голосу прийнято мене незабаром (1853 р.) до хору в українській катедральній церкві. Цей хор заснував в сорокових роках епископ Ів. Снігурський, а управу його віддав у руки знімченого чеха Нанке. З того часу вперше розбудилося ширше замилування до нотного церковного співу в Перемишлі. Я співав в цім хорі під наслідником Нанке, згаданим Серсавієм, відтак під відомим нашим композитором Іваном Лаврівським опісля під Петром Любовичем і Седляком (чехом). Тут я і мої численні шкільні товариші мали нагоду пізнати церковні композиції Бортнянського, Нанке, Серсавія, Львова. Ів. Лаврівського і Михайла Вербицького, тодішнього пароха в Млинах (біля Краківця).

Перемишль був неначе розсадником музикального життя українців, в якім брали живу участь музикальні родини Раставецьких, Леонтовичів, Сінкевичів, Менцінських, Витошинських, Лаврівських, Войтовичів, Носалевичів, Кордасевичів і інших. Під проводом Ів. Лаврівського і Мих. Вербицького. двох сучасних українських композиторів, стала тоді крім церковного співу звільна розвиватися і світська українська пісня. Молоді співочі сили збиралися в хаті Ів. Лаврівського і тут при помочі старших виконували свіжо скомпоновані ним твори. Згадаю лише про "Річку", "Осінь" та "Красну Зорю", що в тім часі повстали.

До Перемишля навідувався з Млинів дуже часто Мих. Вербицький і привозив свої твори, переважно укладені на мужеські голоси. Ці пісні йшли відтак в гурток гімназійної молоді. У саді Менцінських (на Підгір'ю) лунала літнім вечором рідна пісня і будила до "свого життя".

В 1856 році попав я, як питомець духовної семінарії у Львові, вдруге у музикальний семинарський гурток і як баритоніст брав живу участь в їх хоральних продукціях. У Львові існували тоді два хори: Ставропігійський під управою Рудковського і семінарський під управою кращих співаків. В 1861 р. завитали в українську духовну семінарію вперше Шевченкові твори, а з ними і деякі збірки українських народних пісень, як Коціпінського. Ми пізнали окремий характер українських мелодій, дуже відрубний від німецькик або на німецький лад скомпонованих хорів. Тут і поважився я вперше зложити квартет до слів Юр. Федьковича: "Чи знаєш, де країна наша мила?". Зі Львова поніс я українську пісню до Перемишля (1863), де відтак, покінчивши теологічні науки, одержав я (1864) місце гімназійного суплента. У Перемишлі засновувалася т. зв. "Громада", а в ній повстав і гурток для плекання української пісні. Гурток розжився скоро, так що вже в 1865 р. змогли ми роковини смерти Тараса провести концертом, в якім Перемишль вперше почув українську пісню. В 1866 році кинула мене судьба у Відень на філософію. Для мене розкрився новий світ: німецька класична музика крім пісні західних і полудневих слов’ян. Я опинився в чеськім співацькім Товаристві, яке під управою Ферхгот-Товачовського стало плекати і нашу пісню і взяв навіть участь у святкуванні пам’яті Шевченка, зааранжованім нашим молодим академічним товариством "Січ" (1668 р.). Під кінець 1868 р. одержав я становище гімназійного учителя у Львові і знову трапилася мені нагода плекати рідну пісню між українською молоддю. В 1870 р. заснував я статутове музичне товариство "Теорбан", в якім учив музики відомий в своїм часі польський композитор Гунєвич. Цей Гунєвич і довів мене, щоб учитися композиції. Хор "Теорбан" складався з молоді, між якою визначалися пізніше відомі артисти Закревський і Мишуга. По недостатку матеріяльних засобів "Теорбан", що містився таки в моїй приватній хаті, занидів.

Наші співочі сили лише від часу до часу громадилися в "Руській Бесіді". а частина їх мусіла прилягти до других музичних товариств у Львові, іменно до хору Сігнія, "Галицького музичного товариства", а відтак від 1881 р. до "Лютні". Все ж бодай у роковини смерти Тараса можна було щороку виступати з концертами, на яких звеніла рідна пісня. Праця на полі музики була нелегка. Жіноцтво (крім панєн Любовичівних) соромилося виступати на концертовій естраді, а до того з концертами мусіли ми тинятися по "Стрільницях" та магістратських залях у Львові, бо "Народний Дім" був для нас зачинений. Аж з 1891 роком зуміли ми зорганізувати своє співацьке товариство "Львівською Бояна", в якім віддано мені мистецьку управу. Історія розвою цього товариства відома. Твори я писав принагідно без всяких претенсій, бо ж я автодидакт на полі музики. Таким способом повстали чоловічі хори: "Молоді сни", "Наша жизнь", "По морю" (до "Ярополка" К. Устияновича), "Стіймо разом друг при друзі", дві кантати на привітання цісаря в часі гостини у Львові (1880 і 1894) у Львові і Тернополі (1887) з супроводом військових орхестр; опісля занявся я враз з Порф. Бажанським видавництвом "Кобзаря" (1885 р.), в якім згармонізував я деякі народні пісні: "Чи я в лузі не калина була", "Ой, нависли чорні хмари", "Чи се ж тая керниченька?" "На долині, при Чигирині" і ін. Для хору "Львівського Бояна" зорудував я кілька т. зв. "В'язанок з народних пісень", для народних шкіл зложив "Церковний співанник" (виданий польським педагогічним товариством), а решту моїх слабих сил зужив я на чотириактову оперу "Купало". Сьогодні труджуся по змозі у "Вищому Музичному Інституті" у надії, що з цієї інституції вийдуть "люди".

[Львівські вісті]