Українська парляментарна репрезентація.

З приводу відокремлення Галичини.

На засїданню Загальної Української Ради з дня 1 падолиста 1916 р. дискутовано над поголосками про намірену зміну правно-державного становища Галичини та прийнято до відома намір парляментарної репрезентації українських послів з Галичини й Буковини вислати до президента мінїстрів д-ра Кербера депутацію й зажадати вияснення щодо намірів правительства в українській справі.

Дня 2 падолиста відбули ся в парляментї під проводом д-ра Костя Левицького збори українських послів з Галичини й Буковини, на яких ухвалено вислати до президента мінїстрів у повищій справі депутацію, в склад котрої вибрано пп. д-ра Кoстя Левицького, Романчука, д-ра Петрушевича, д-ра Евгена Левицького, д-ра Льва Бачинського й Миколу Спинула.

Сю депутацію прийняв президент мінїстрів дня 4 падолиста, а про перебіг послухання подали львівські українські часописи в дописи з Відня такі інформації.

Авдієнція тривала півтора години.

Представив депутацію новому премєрови віцепр. парляменту Романчук, після чого п. др. Кость Левицький виложив справу, яка спонукала загальну українську парляментарну репрезентацію домагати ся розмови з шефом нового правительства.

Ми довідали ся з авторитативного джерела, — казав др. Кость Левицький, — що незабаром мають появити ся манїфести, якими маєть ся реституувати Польщу, а Галичина має дістати дуже широку автономію. Загальна українська репрезентація мусить перш усього застерегти ся проти того, щоб в такій важній справі рішало ся про нас без нас. (Тут кілька рядків сконфісковано). Ми все стояли на поглядї, що український народ може свобідно розвинути ся тільки в тїсній злуцї з сею державою, і ми не тільки були і є противниками поширення галицької автономії, в котрій Поляки мають перевагу, але жадали й жадаємо, щоб край подїлено на часть польську й українську й щоб історичні й етноґрафічно українські землї віддано під національну українську самоуправу. Проголошення відокремлення Галичини стає не тільки на перешкодї здїйсненню сих єдино справедливих і корисних для держави домагань, але видає увесь український народ у Галичинї на поталу його національному противникови (знову сконфісковано кілька рядків). Поважно занепокоєні, домагаємо ся рішучого вияснення зі сторони правительства.

По сїй промові, яка містили в собі рішучий протест проти намірених реформ, забрав слово др. Кербер, переказуючи точно зміст манїфестів і відручного письма в справі Галичини, які мали в пресї появити ся щойно найблизшої днини, після чого став доказувати, що відокремленнє Галичини не рівнозначне з виданнєм на поталу українського елєменту. Він одержав мандат до предложення дотичних конкретних внесень щодо унормування відносин у будучій Галичинї й буде в можности знайти "ґарантії й кавтелї", які забезпечать українське населеннє перед національним поневоленнєм. Він сам є тільки щойно два днї при кермі правительства й не може входити в подробицї акту, підготовленого в цїлости його попередником. Він мусить тільки спростувати погляд депутації, немов то постанову про вилученнє Галичини умовлено наперед з польською стороною з поминеннєм української. Таких пересправ не було (?), а постанови вийшли з вищих кругів під впливом розвитку воєнних подїй.

По сих ревеляціях д-ра Кербера розпочала ся оживлена, подекуди дуже гаряча дебата, в якій взяли участь усї члени депутації і в якій підношено, що обітницї, нїби в новій відокремленій Галичинї можна забезпечити українську національність ґарантіями й кавтелями, не мають для нас реальної вартости, бо наш досвід довгого співжиття з Поляками доказує, що над ґарантіями й кавтелями польська більшість звикла переходити до дневного порядку, а центральна державна власть, яка вже тепер не могла собі дати ради в автономній Галичинї з верховодячою польською стороною, тим менше могтиме інґерувати у відокремленій Галичинї, коли не лиш фактично, а й правно її вплив зведеть ся до нулї. Український народ потерпів найбільше в часї сеї війни, зложив великі жертви майна й крови, вислав на місце бою свої лєґіони (тут сконфісковано більший уступ).

Др. Кербер вислухав уважно всїх виводів речників українського народу та пробував їх успокоювати, але се, очевидно, не мало й не могло мати успіху. Результат депутації такий, що др. Кербер на рішучі домагання заявив, що протест і мотиви депутації перекаже на найвищім місцї.

Ще дня 4 падолиста на нарадї української парляментарної репрезентації, перед авдієнцією в президента мінїстрів, ухвалено отсю резолюцію, оголошену у віденських нїмецьких часописях, а потому повторену українськими часописями у Львові:

"З огляду на вісти з авторитативних джерел про намірене нове упорядкуваннє державно-правних відносин у Галичинї в напрямі розширення краєвої автономії зглядно відокремлення сього коронного краю — українська парляментарна репрезентація в імени українського народу Австрії рішучо застерігається проти всякої зміни в сїм змислї, уважає її за нaйнебезпечнїйшу для українського народу, як також за крайно шкідливу для австро-угорської монархії, застерігаєть ся з найбільшим натиском проти чого, що таке нове упорядкуваннє переводить ся без порозуміння з українською нацією. Поручаєть ся президії безпроволочно повідомити всї міродатні круги монархії про одноцїльне становище цїлого українського народу в сїй справі".

В днї оголошення манїфестів у польській справі, себто 5 падолиста, на спільнім засїданню галицько-українських парляментарних клюбів (національно-демократичного й радикального) президії обох клюбів зложили свої президіяльні мандати, а в дальшім ході засїдання під проводом найстаршого віком Романчука ухвалено скликати на день 7 падолиста пленарне засїданнє без Буковинцїв у цїли прийняття державноправного застереження в справі відокремлення Галичини.

Се засїданнє відбуло ся під проводом Романчука й на нїм пос. др. Кость Левицький подав докладне звідомленнє про переговори з правительством під час війни, при чім з натиском зазначив, що попереднїй президент мінїстрів гр. Штірк більше разів — останнїй раз 10 жовтня с. р. — запевняв про незмінне рішеннє міродатних державних чинників уконституувати східну Галичину як окремий коронний край з українською автономією.

По оживленій дебатї порішено одноголосно отсе врочисте правне застереженнє:

"Наш рідний край, Королївство Галичину й Володимирію прилучено до австро-угорської монархії на основі дїдичних прав Габсбурзької династії. Через пізнїйше прилученнє польських областей: вел. князївства Краківського й князївства Освєнцїмського й Заторського до сього українського Королївства злучено два національно й історично ріжні краї в один коронний край і таким чином штучним способом утворено пануваннє польської більшости над українським народом Галичини й Володимирії.

"Український народ Австрії нїколи не признав сеї єдности краю, навпаки все проти неї врочисто й рішучо протестував і стояв непохитно при природнім праві автономії своєї національної території.

"Тому заповіджене відокремленнє Галичини нарушує найглибше історичні, як також уже набуті права українського народу й видає четвертий з черги щодо великости народ держави під необмежене пануваннє його національного противника.

Український народ нїколи не признаєть відокремлення Галичини під польським пануваннєм і нїколи не зречеть ся права автономії своєї національної території й утворення окремого українського коронного краю в рамах Австрії".

...Положеннє, утворене заповідженим відокремленнєм Галичини, — читаємо в комунїкатї секретаріяту української парляментарної репрезентації, — спричинило тїснїйший звязок українських партій Галичини.

"Дня 8. XІ відбули ся засїдання обох українських клюбів (національно-демократичного й радикального). Обидва клюби одноголосно рішили з огляду на загрожене положеннє українського народу розвязати ся й утворити спільну на основі найстрожшої солїдарности всїх українських послів і членів палати панів оперту клюбову орґанїзацію під назвою "Українська Парляментарна Репрезентація". Перед розвязаннєм нац.-дем. клюб рішив відкликати з Загальної Української Ради своїх делєґатів. Безпосередньо після сього відбуло ся під проводом віцепрезидента палати послів Юлїяна Романчука яко президента з віку спільне засїданнє обох фракцій, на якім заложено нову орґанїзацію. Новозорґанїзована репрезентація вибрала головою через аклямацію Юлїяна Романчука, заступниками голови д-ра Евгена Петрушевича й д-ра Льва Бачинського, секретарем д-ра Льонґіна Цегельського, дальшими членами парляментарної комісії д-ра Евгена Левицького (пізнїйше зрезиґнував) і д-ра Кирила Трильовського, а їх заступниками Володимира Сїнґалевича і д-ра Миколу Лагодинського. По уконститууванню рішено видати манїфест до українського народу з зазивом зєдинитися в цїли національної оборони довкола парляментарної репрезентації. Неприсутний український coц.-дем. посол Семен Вітик запевнив своє приступленнє до нового клюбу."

Як бачимо, до нової формації української парляментарної репрезентації не входять українські посли з Буковини.

Провідник буковинських Українцїв і віцепрезидент Загальної Української Ради, п. Микола Василько, який перебуває тепер як xopий в Берлїнї, також зайняв становище супроти подїй в письмі до президента Ради, д-ра Костя Левицького, яке появило ся з початку у "Wiedensk-iм Kurjer-i Роlsк-ім", a пoтім у нїмецьких і українських часописах. Ось зміст сього письма:

"Берлїн, 5 падолиста 1916. Пане Президенте, Високоповажаний Приятелю! Заложеннє Загальної Української Ради мало на цїли за згодою нашого й нїмецького правительства працювати над підготовленнєм визволення наших українських братів, а також справити відносини нашого українського населення в Австрії, в признанню його розвитку й відповідно до його традиційних почувань для династії монархії, в приміщенню до мілїтарних інтересів центральних держав, на всю будучність на властивий шлях на основі досвідів сеї війни. Оголошений 5 с. м. за порозуміннєм обох монархів манїфест про утвореннє польського королївства, котрий в сей твір втягає великі области, які під історичним і державно-правним оглядом українські, й має на увазї втягненнє ще дальших чисто українських російських ґубернїй, які тепер ще лежать у воєнній области союзних військ, далі звернене Його Великістю — нашим достойним цїсарем до австрійського президента мінїстрів, так само 5 с. м. оголошене відручне письмо, що автономію, яку має надати ся краєви Галичинї, відносить також до будучности мілїонів австрійських Українцїв, — роблять дїяльність нашої З. У. Р. зовсїм ілюзоричною. Одначе маємо тут дїло з рішеннєм монархів. З огляду на се моє незмінне переконаннє я на найблизшім засїданню З. У. Р. поставив би внесеннє на її розвязаннє. На жаль мій дуже ослаблений стан здоровля стоїть на перешкодї сьому намірови, тому мушу обмежити ся на те, щоб зголосити у Вас, Високоповажаний Пане Президенте й Дорогий Приятелю, моє особисте виступленнє з президії З. У. Р., і складаю отсим поручене менї лєґальними заступниками нації становище віцепрезидента. Доки мав я промінь надїї, що займаю се становище для охорони моїх мандантів, видержував я наперекір всїм трудностям, не зважаючи на фізичну слабість. Нинї наповняє мене непохитне переконаннє, що я і цїла З. У. Р. зайві. З просьбою повідомити зараз З. У. Р. про се письмо — уступаю з Вашого круга з тяжким і зломаним серцем. З вірним привітом Микола Василько."

Ухвалений на засїданню української парляментарної репрезентації з дня 13. XI. 1916. манїфест до українського народу з приводу відокремлення Галичини наведено вище.

[Вістник Союза Визволення України]