Вихід в український прокат фільму «Прибуття» дав нам одразу дві щасливі певності: що кіно на фантастичну тему не вимірюється лише коміксовими проектами студії «Марвел» і що після Тарковського можливо знімати наукову фантастику, де головну роль відігравала б людина, а не спецефекти. В цьому сенсі «Прибуття» є не тільки одним з найкращих фільмів року, а й тріумфом розуму над матерією.
Сподівано нестандартне й цікаве кіно, «Прибуття» виявилося набагато глибшим і, що особливо важливо, багатовекторним — працюючи на обидві частини аудиторії й у два боки розвитку жанрового кіно, вдало поєднуючи форму та ідею. На перший погляд це карколомний шлюб жіночного «Соляріса» 1972 року і чоловічого «Дня Незалежності» 2006-го зі свідком з мужевого боку у вигляді «Зоряної брами» 1994-го. І чоловіче начало тут мало би бути сильнішим з огляду хоч би на те, що і «муж», і «свідок» є креатурами одного патріарха – режисера Роланда Еммеріха. Одначе в нашому випадку в центрі оповіді стоїть жінка – як суміжна ланка між минулим і майбутнім, між людством і чужопланетянами, між нею та її донькою, до якої вона весь час апелює.
Як і у випадку з Андрієм Тарковським, який, екранізуючи роман Станіслава Лема, змінив основну канву, канадський режисер Дені Вільнев зробив кардинально інше кіно, ніж було прописано в повісті Теда Чана. Звісно, сюжет щодо прибуття залишився сталим, але змінилися суттєві деталі. Вільнев все зробив ближче: замість «дзеркал», встановлених на Землі, через які люди бачили прибульців, у Вільнева люди приходять безпосередньо до своїх візаві у їхні кораблі; імена двох чужопланетян-перемовників з повісті, Свистуна і Тріскуна, змінили на живі асоціації — Леннона та Маккартні, а головна героїня, перекладачка Луїза Бенкс, запрошена військовиками для комунікації з прибульцями, не сипле мовознавчими термінами і не увесь час присвячується створенню теорій походження фонем і графем мови чужопланетян (як в літературному першоджерелі), бо передусім вона — людина, яка добру частину екранного часу перебуває в драматичних думках про свою доньку. Вона бачить її маленькою, старшою, і нарешті — хворою на лікарняному ліжку... Тут заховано один з найкращих і, безумовно, один з найбільш ориґінальних ходів у кіно, про який говорити не треба, аби не перебити апетит глядача. Втім треба на ньому наголосити: на письмі, тобто в повісті, цей прийом втілений за рахунок певної форми дієслів, що трохи інтриґує від самого початку, а от в момент візуалізації, під час показу ігор та розмов героїні з донькою, інтриґа не відчувається. Щойно у фіналі головний сюжетний хід проявляється повною мірою, і ти хапаєшся за голову від захвату і ледве стримуваних емоцій.
«Прибуття» об'єднує два наріжні камені людського буття — мову як інструмент комунікації із зовнішнім світом і любов як інструмент самоусвідомлення і комунікації зі світом внутрішнім. Мова у фільмі визначає спосіб мислення, вона міняє хід думок. Вона формує думки. А разом з тим — і спосіб світосприйняття. Так впроваджується теорія, викладена ще Максом Мюллером, який стверджував, що «мова і мислення — дві назви однієї і тої самої речі». Ця тема для українців наразі набагато актуальніша і вагоміша, ніж в самому фільмі. Хоч-не-хоч, а в цю шпарину прослизає тема української мови, що протистоїть багатовіковій русифікації, і навіть більше — з'являється вкрай цікава конотація з теперішньою аґресією Росії на сході України та інформаційною війною Росії проти всього світу як проявом варварської, загарбницької ментальності.
Насправді любов як другий важливий компонент «Прибуття» навряд чи є такою очевидною. Більшість глядачів зазначать ідею позитивної співпраці з чужопланетянами, а, зважаючи на постійний неґатив у цій сфері й показ чужопланетян кровожерливими вбивцями, ця ідея, звісно, нетривіальна. Як і ідея несиметричності космічних кораблів та негуманоїдності прибульців. Гептаподи — величезні сірі «кисті рук» з сімома пальцями-ногами — це недвозначно нові представники в кінематографічному бестіарії чужопланетної живності, що займуть гідне місце поруч із ксеноморфами з «Чужих», триногами з «Війни світів» або розумними тарганами з «Людей в чорному». У цьому змаганні за увагу глядача любов програє за всіма пунктами. Але те, що вона взагалі з'явилася, — це вже перемога. Про що ж мова?
Донька головної героїні фільму Луїзи помирає. Не суттєво, від чого, про це у фільмі й так нічого не сказано; але не так, як в повісті. Знаючи про це, героїня в якийсь момент питає свого колеґу, фізика-теоретика Яна: «Ти б змінив щось у своєму житті, якби міг?». Він не знайшов, що відповісти; натомість вона, знаючи про смерть доньки, відмовляється щось змінювати. Бо для неї щастя — у кожній миті життя поруч з іще живою донькою. А кожна мить — як нескінченність.
Подібні твердження і постулати, та ще й подані в такій формі, вкрай рідко трапляються у великобюджетному голлівудському кіно. Адже таке важко показати без сентиментальності, та ще й так, щоб це сприйняла більшість. Таке знають лише ті, хто має дітей, та й то не всі батьки здатні на любов, і тим паче на жертву заради неї. Вільнев наважився — і голлівудські компанії-дистриб'ютори Sony та Paramount це схвалили — показати перевагу і цінність однієї миті над часом загалом. Драматичні й навіть трагічні події в житті героїні не ламають її, а змінюють, готують до майбутнього. В цьому, зокрема, проступають, як кава крізь серветку, контури ще однієї ідеї, через яку повість Теда Чана засипали нагородами і визнали новаторською. Одномоментність часу як такого. Час не є лінійним, як ми його сприймаємо (чим сильно себе-таки і обмежуємо). Все відбувається одночасно, і саме так прибульці його сприймають, і саме так у них виглядає мова на письмі. Тед Чан це описав так детально і переконливо, ніби сам був прибульцем, володів їхньою мовою і знав майбутнє, в якому треба не інформувати, а актуалізувати, проявляючи вже записане в скрижалях історії.
У фільмі ідеї Теда Чана проявлені не менш вражаюче. Для цього Вільнев придумав горизонтально-вертикальну форму. Маючи 50 мільйонів доларів бюджету і місце фільмування у Квебеку, в Канаді, де знімати набагато дешевше, ніж в США, він запросив трьох голлівудських зірок — Емі Адамс («Людина зі сталі»), Джеремі Реннера («Месники») і Фореста Вітекера («Останній король Шотландії») — і знайшов могутніх голлівудських мейджорів для прокату, чим забезпечив глядацький потенціал і охоплення аудиторії.
Тим часом Вільнев попрацював зі сценаристом, Еріком Гайссерером («Кошмари на вулиці В'язів», «Не вимикай світло»), який, взагалі кажучи, спеціалізувався на жанрах горору і трилеру. Як наслідок, «Прибуття» вийшло його найкращим сценарієм — він дуже органічно переосмислив формат і нюанси твору Теда Чана, додав політичну й соціальну ситуативність (з вимогами Китаю до прибульців покинути Землю та масовою панікою людей у світі), а у фіналі зробив кілька витончених арок і одну пузату інтриґу. Потому Вільнев вибрав за оператора Бредфорда Янґа. Того самого, який тепер призначений для знімання спін-оффу «Зоряних воєн» про Гана Соло. Але перед тим Янґ прославився призами на фестивалі «Санденс» («Знедолена») і своїм фірмовим стилем з мінімумом штучного освітлення. Його картинка видається максимально наближеною до реальності, через що Washington Post якось назвала цю манеру поетичною. «Прибуття» повною мірою охоплює таланти Янґа та їх визначення.
Отже, фільм вийшов темніший за решту прокатних стрічок (відеопіратам буде важко його якісно вкрасти), з масою великих планів, знятих рухомою камерою. Чіткість обрисів героїв часом пропадає, ніби показуючи, з одного боку, ідею нетривкості часу і реальності, а з іншого – драматичність пережитого героїнею. Це передчуття, це острах за майбутнє, це стан сп'яніння і отруєння від надміру кисню в крові та від подій, що відбуваються.
Напруги додає музика постійного композитора Вільнева, ісландця Йохана Йоханнссона: вона похмура, часом різка і бравурна, вона лякає, і трохи штучно підштовхує глядача до розуміння неминучого зламу ситуації, до невідворотності фіналу з його очевидним драматизмом. Але наприкінці немає розчарування, немає болю; хоч до цього все і йшло. Навпаки, в кінці тунелю — світло. І сльози щастя, може, десь і мазохістичного, але точно чудово зрозумілого для тих, хто має дітей, хто пережив розлучення і не вважає свій розвалений шлюб найбільшою помилкою життя тільки завдяки спогадам про фантастичні миті спілкування з маленькими людьми, породженими тобою.
…Цікаво, що приблизно ті самі емоції — та й ті самі теми! — були в іншому непересічному науково-фантастичному фільмі — «Інтерстеллар» Крістофера Нолана. Цікаво з огляду на його епохальність; бо видається дуже правдоподібним вплив фільму Нолана на всю кіноіндустрію. Адже майже 700 мільйонів доларів, зібраних стрічкою «Інтерстеллар» по всьому світі у 2014–2015 рр., чітко дали зрозуміти виробникам: не бійтеся розумної фантастики. Це двосічний меч, він може вразити ідейно і фінансово. Тільки використайте його в бою за глядацьку увагу! І виробники блаженно прислухалися.
10.11.2016