«Де ти, голубе сизий, взяв ці гроші?», — Україна вже тиждень «гуде» завершенням першої хвилі електронного декларування. Державні службовці ще ніколи не показували таких ретельних майнових звітів, зокрема не розкривали своїх готівкових коштів та елементів розкоші. Тому статки, показані чиновниками і політиками, — вражають, а деякі — шокують.
У перемоги є багато батьків, і лиш поразка завше залишається сиротою — тому сьогодні політики переважно хизуються тим, що вони згодилися на такий самозречений крок. Принагідно вони кепкують із тих, хто обіцяв е-декларуванню кончину ще до народження. Дарма що весь 2016 рік електронне декларування перебувало під ризиком зриву: спершу йому загрожували зволікання зі створенням НАЗК та спроба «розхитати» антикорупційне законодавство, пізніше — каламутна історія з програмним забезпеченням єдиного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави та місцевого самоврядування.
За тиждень перед закінченням кампанії на сайті НАЗК не вистачало 90% декларацій від народних депутатів, міністрів і президента. Це породжувало підозри, що е-декларування таки зірвуть, але, на щастя, посадовці надолужили відставання й подали фінансові звіти майже поголовно. Тому треба віддати належне політичному класові: стиснувши зуби, він свого слова дотримав. Але про кривду не забув.
«Де турбуються за великі гроші — там прийнято не довіряти нікому», — писала Аґата Крісті. «Деклараційна» кампанія унаочнила цю думку до краю. Політики не довіряють Заходові в його прагненні «вивернути кишені» українським посадовцям, не довіряють громадським «проплаченим» активістам, не довіряють правоохоронним органам. Але це для них типово. Щогірше, загострюється проблема довіри суспільства до політикуму. Оці мільйони у панчохах зводять її нанівець.
У перші дні після закінчення «деклараційної» кампанії неприємно вразило, що політикум вирішив помститися тим середвищам, котрі змусили його вивертати кишені. Промовистий приклад – цькування члена Національної антикорупційної аґенції Руслана Рябошапки (найбільш упертого та опозиційного у складі НАЗК), котрий колись уже став жертвою гакерів зі сфальшованою декларацією. Цього разу до прокуратури надіслали заяву зі звинуваченням Рябошапки у корупції. Іще один приклад – народні депутати ініціювали законопроект, який примушує до декларування представників антикорупційних організацій. Лобісти цього проекту вважають, що «ґрантожери» мусять показати власні статки, якщо їм прагнеться вимагати моральності від інших.
Один з радників Адміністрації Президента, котрому теж довелося заповнювати звіт на офіційній сторінці НАЗК, порівняв електронн декларації з кактусом. Йому і він скаржився, що чиновники «ночами не спали, давилися, але їли кактус». «А коли кактус запропонували скуштувати тим, хто найбільше кричав: "їжте, їжте, їжте!" — то раптом вони почали говорити, що блюдо подали неправильно, стіл сервіровано не так, та й голочки треба повищипувати», — писав чиновник АП, реагуючи на ініціативу поширити електронне декларування на антикорупційні позаурядові організації.
Власне, український політикум постійно намагається повернути антикорупційну тематику до парадигми «Чим ти ліпший?». Особа, примушена до самовбивчого декларування, тримається принципу: найпростішим способом виправдати власну аморальність є доведення аморальності оцінювача. Хіба хтось може говорити про правду і чесність, коли сам зберігає у шафці колекцію скелетів і готівки? Хіба систему можна вважати справедливою, якщо вона — а евентуально йдеться про систему електронного декларування — працює зі збоями, «падає» і «висить», і постійно хитається під ударами гакерів?
Акція протесту проти спроб зірвати е-декларування
Політики забувають, що мета декларування — не в тому, щоб дозволити копирсатися в кошику для сімейної білизни (хоча охочих до цього ніколи не бракувало), а в тому, щоб перевірити політика на те, чи спосіб його життя відповідає соціальному становищу, чи він гідно виконує місію, довірену суспільством. Саме тому не можна порівнювати політика і громадського активіста. Вони грають у гру, де кожен має свою роль і кожному належить арсенал інструментів та навичок, відповідний до цієї ролі. Політик має владу і доступ до скарбниці, але має і вразливі «ахіллесові» точки. Одна з них — обмеження приватного на користь публічного.
На противагу цьому існують громадські середовища без важелів влади, проте з широкими можливостями для суспільного контролю. Якщо когось не влаштовує така гра — треба мінятися ролями: хтось керуватиме державою і державними грішми, а інший контролюватиме.
Метафора з «кактусом» — яскравий приклад, коли процедуру електронного декларування намагаються перетворити на жабомишодраківку. На забаву, в якій сторони кидають один до одного грудки бруду, радісно гигочучи. В якій усі учасники ніби є рівними, і ніби нема абсолютного добра, бо хто ж із нас не відмовляв собі у легких грошах? Тому найбільш типовою реакцією на зауваження щодо декларацій були не пояснення чи каяття — а відповідь: «А інші що, ліпші? А особисто ти ліпший?».
Ця претензія адресована не лише до «третього сектору», вона є типовою і для внутрішньополітичної кухні, тому репрезентанти різних партій і груп уже почали змагатися один з одним у новоявленому компроматі. У такій забаві інституції та закони сприймаються не як константа, котра є необхідною для розвитку держави, і є навіть атрибутом держави, — а як дошкульний інструмент, створений лише для того, щоб накапостити декларантам. Тож нема довіри до правил — є стереотип, що за тими правилами стоїть твій ворог. Конкурент з іншої партії, «ґрантожер» чи самозакоханий експерт.
Принцип політичної недовіри і конкуренції перенісся також на дизайн нових українських антикорупційних інституцій. Якщо поглянути на історію створення Національного антикорупційного бюро та Аґенції з питань запобігання корупції, то видно «торг»: в одній установі право наголосу належало Адміністрації Президента, а в іншій — Кабінетові Міністрів (партійно йдеться про поділ між БПП і «Народним фронтом»). Нагадаємо, що конкурс на посаду директора НАБУ провадився на Банковій, і саме президент у фіналі мусив вибрати одного з двох кандидатів. Натомість «кастинґ» членів НАЗК модерувався урядом, і посаду голови аґенції зрештою дістала Наталія Корчак, яка працювала викладачем Чернівецького університету за часів студентства Арсенія Яценюка.
Ці установи формувалися з запасом політичної заанґажованості, вони мали би врівноважувати одна одну. Намір втілився не цілком. Приклад Національного антикорупційного бюро показує, що інституція може міцнішати «на марші»: директор НАБУ Артем Ситник дозволяє собі щораз різкіші заяви, а «старі» правоохоронні відомства намагаються конкурувати з бюро за підслідність.
У новому періоді, розпочатому е-деклараціями, конкуренція правоохоронних органів лише посилиться. Хто тільки не зголосився до перевірки декларацій — і Національне антикорупційне бюро, і Генеральна прокуратура, і Державна фіскальна служба, і, певна річ, НАЗК! Хоч українське законодавство розписує повноваження правоохоронців у цій сфері, все ж конфлікти будуть неминучими. Як і не вдасться уникнути спроб втягнути правоохоронців у політичну боротьбу.
Директор НАБУ Артем Ситник за заповненням своєї декларації
Засадничо перевіркою декларацій опікуватиметься НАЗК. Якщо Антикорупційна аґенція виявить несуттєві помилки в деклараціях — чиновників чекатиме адміністративний штраф. Зі слів члена НАЗК Руслана Радецького, покарання за несвоєчасне подання декларації становитиме від 850 до 1 700 грн., а за приховування статків — від 17 до 43 тис. грн. Якщо вартість прихованого майна перевищуватиме 345 тис. грн., то декларантів чекатиме кримінальна відповідальність, і тоді НАЗК передаватиме справу правоохоронним органам.
Майже всі карні справи, в яких фіґуруватимуть вищі посадові особи (а зокрема, народні депутати), передаватимуться до Національного антикорупційного бюро. Але є винятки. Шматочок проваджень перебиратиме і Генеральна прокуратура. Юрій Луценко заявив, що ГПУ вивчатиме декларації депутатів, котрі задекларували понад $100 тис. готівкою. Українських парламентарів перевірятимуть на дотримання 212-ї статті Карного кодексу (ухиляння від сплати податків). Ця стаття є одним з нечисленних винятків, коли «депутатська» справа підслідна ГПУ, а не НАБУ. Експерти прогнозують інституційну битву на цьому біговищі, бо там, де знайдеться ухиляння від сплати податків, там може йтися і про інші корупційні злочини. Луценко визнав, що «податкова» справа може привести, наприклад, до статті про відмивання коштів (ст. 209 ККУ, підслідність НАБУ), але висловив сподівання, що тут ГПУ знайде порозуміння з Антикорупційним бюро.
Оскільки немає монополії на вивчення «корупції» декларацій, то деякі політики почали подавати скарги на своїх опонентів до правоохоронних органів з приводу незаконного походження статків. Але пікантним є те, що кожен пише до «улюбленого» органу: хтось — до ГПУ, а хтось — до НАБУ. І це — продовження політичної традиції, коли законодавство сприймається, як дишло, а правила та інституції трактуються як інструмент для політичної розправи. При тім один з перших ударів припав на людей та структури, котрі спричинилися до змін. «Покажіть-но нам, чим ви ліпші?!».
Але перепало всім. І «традиційним» багатіям, котрі накопичили десятки об'єктів нерухомості та земельних ділянок, і міністрам-реформаторам, які зберігають удома сотні тисяч доларів готівкою, і популістам-«радикалам», котрі задекларували стільки грошей, що позаздрить великий бізнесмен, і молодим політикам-антикорупціонерам, які нажили собі широчезні апартаменти у центрі столиці.
У перші дні після закінчення декларування декотрі експерти прогнозували, що розкриття чиновницьких статків спричиниться до ґлобальної делеґітимізації політичної еліти і зірве клапан народного гніву. Дехто додавав, що наслідки будуть дуже неґативними, адже навзамін нинішнім політичним силам немає альтернативи. Кого вибирати і кому довіряти?
Відповідь: не покладатися на персоналії — а продовжувати вимагати змін, подібних за значенням до цього електронного декларування. Зневіра не має ховати виборців у «норах» чи кухнях. Е-декларації тотально декласовують український політикум – але не заперечують мрії про кращу державу. Власне, від того, що оприлюднено декларації, мрія не змінилася. А навіть стала ближчою.
«Ґрантожери» не шкодували гумору для кпинів з декларантів
Зокрема, історія з е-декларуванням загострила в Україні майже філософську дилему: чи захисник ідеї мусить бути її носієм? Чи той, хто вимагає від інших чесного способу життя з чистими грошовими активами, теж мусить мати чисту біографію власного капіталу? Очевидно, що цього хотілося б. Ні, це навіть безсумнівно: політик має відповідати за свої виборчі обіцянки, а його риторика мусить відповідати способу життя на щодень. Але перша хвиля деклараційної кампанії показує, що знайти «пророка» — дуже важко.
Оптимальний вихід — не шукати собі «месій», не кидатися з надіями на вчорашніх комбатів чи політичних в'язнів Кремля, а шукати політиків, спроможних зреагувати на суспільний запит: котрі підтримують створення нових антикорупційних інституцій, розкривають державні реєстри, виводять на чисту воду тендери, розписують до дрібниць анкету для чиновницьких декларацій. Саме тому в історії реформ Сергій Лещенко з його квартирою матиме більше значення, ніж скромний, але неохочий до змін депутат із проурядової ложі, не кажучи вже про тих скоробагатьків, котрі використовують гріхи «молодих політиків» для виправдання власних мільйонів. На наступні вибори треба йти до виборчої дільниці не лише з роздруківками електронних декларацій, а й із розумінням, хто підтримував цю новацію, а хто намагався їй перешкодити.
Виконавчий директор фонду «Відродження» Євген Бистрицький у своєму коментарі після закінчення кампанії е-декларування написав, що Україна не має рецепту на раптові тектонічні зміни. Зокрема, вона не може чекати їх від народного бунту, поки не матиме адекватних політиків і адекватних партій, «яким ми, потенційний суб'єкт влади, можемо довірити накопичену напругу для кардинальної дії зміни». «Нам залишаються зміни через поточні реформи. У кінцевому рахунку, саме вони, роблені під подвійним тиском громадянського суспільства зсередини та міжнародних політиків і інституцій ззовні, довели нашу випадкову еліту до ціпких лапок е-декларацій», — констатував пан Євген.
Бистрицький цілком слушно зазначив, що для оновлення еліти Україна потребує, по-перше, нового виборчого законодавства, по-друге, якісного партійного будівництва «на антикорупційних та ідеологічно-реформістських засадах».
Отож це — етап. Електронне декларування не забрало брехню з української політики, але зробило так, що брехати стало важче. Важливо, щоб ця нова традиція не втопилася в болоті політичної боротьби і не стала жертвою корупційного реваншу. Важливо не збитися на таку типову українську жабомишодраківку, в якій «нові» битимуться зі «старими», а ті, хто має владу, — з тими, хто намагається їх контролювати; в якій законом та інституціями крутять, наче дишлом; в якій не матиме значення, хто має рацію, — а важитиме лиш те, як на персональній кухні з телевізора пожартує над цим «95 квартал». Це не забава і не шоу, де Святий Миколай роздає чемним діткам годинники, а найчемнішим — трильйон гривень. Ідеться про інструмент, який має змінити політиків, державу і, зрештою, нас.
Хоча хотілося б, щоб ішлося ще й про вироки.
04.11.2016