З приводу книжки: "Die Reussische Welt, Historisch-Politische Studien. Vergangenheit und Gegenwart. Von Prof. Dr. Stanislaus Smolka, Mitglied des Herrenhauses. Wien, 1916. Zentral-Verlagsbüro des Obersten Polnischen Nationalkomitees. — Сторін XIX+468.
Польський "Naczelny Komitet Narodowy" видав і голосно реклямує книжку п. н. "Die rеussische Welt", якої автором є син польського полїтика Франца Смольки, професор історії східної Европи в краківскім унїверситетї д-р Станислав Смолька, член австрійської палати панів.
"Die reussіsche Welt" — се в розуміню автора триєдиний "руський світ", зложений з Великорусів, Малорусів і Білорусів, а обходять його в сїм світї передовсїм "Малоруси" або "Русини" (автор признає право горожанства тільки сим двом назвам, натомість відмовляє його назві "Українцї"), яким властиво й посвячена цїла праця.
Цїль працї — очевидно полїтична: дати нїмецьким кругам освітленє українського питаня з польського становища. Для сеї цїли все підібране як слїд: авторитетне імя автора (професор історії Східної Европи, член австрійської палати панів, син відомого полїтика, який — по запевненям того ж сина — був горячим прихильником польсько-української згоди і вщіпив ті самі почуваня в серце його, сина), наукова обстанова книжки (кажемо: обстанова, бо науковою книжки не можна назвати, як ізза тенденційности так і ізза дуже численних фактичних помилок, які кидають світло на ученість автора) запевнюваня автора на кождій майже сторінцї, що він має на увазї тільки історичну правду, а навіть вибрано для декорації два українські імена, еп. Хомишина й п. Олександра Барвінського, й робить ся калєндарній реформі першого і полїтичному курсови й полїтичним споминам другого рекляму, щоб викликати вражінє, нїбито в українськім громадянстві є поважні круги, які солїдаризують ся з поглядом автора.
Ходить о се, щоб сими способами нїмецькому читачеви заімпонувати і здобути його довірє, а тодї можна на нього тим певнїйше впливати в бажанім напрямі.
Якими способами автор стараєть ся виконувати сей вплив, наведемо пару примірів:
Йому не подобаєть ся назва: Україна, Українцї, український. Знаємо, чому: бо вона є висловом новочасної національної свідомости і новочасних національних змагань українського народу, висловом того, що український нарід почуваєть ся нацією в новочаснім полїтичнім розуміню і домагаєть ся прав нації в Европі. Але автор сього не скаже. За те говорить він, що ту назву треба відкинути тому, бо "українізм" є висловом козацько-гайдамацьких традицій, для яких не повинно бути міст в теперішнім цивілїзованім світї.
Пише автор про реліґію українського народу в Росії. Сказати, що православна релїґія є міцним цементом, який лучить український нарід з російським (хоч се неправда; див. автономічні змаганя Українцїв на церковнім поли), було авторови легко. Та щоб показати ся обєктивним, треба було згадати, що на Україні розвиваєть ся "штунда". Але "штунда" — се-ж протестантизм; ану ж готово се подобати ся прим. протестантському Берлїнови. Ну, і автор пocпiшно додає, що штунда на Українї містить в собі елєменти комунїзму, небезпечні для суспільного ладу.
Ходить авторови і польському НКН, очевидно перше всего о Галичину. І тут автор не зжахнув ся навіть перед таким способом, як заявити, що цїле українське гр.-кат. духовеньство заражене атеїзмом. Числить ся на те, щоби книжка зробила вражінє в австрійських міродатних кругах; а що ті круги є строго католицькі, отже навіть такий спосіб добрий, щоби здискредитувати перед ними український католицизм в Галичинї.
Так можна би переходити сторінку за сторінкою й виказувати подібні приміри авторської не тільки наукової обєктивности, але просто чесности.
А провідна думка книжки?
Щоб нам не можна закинути тенденційности, схарактеризуємо її словами краківського "Czas-у", який можна вважати за найвірнїйшого інтерпретатора п. Смольки і тих полїтичних кругів, які мали інтерес в виданю його книжки. Книжцї п. Смольки присвячує "Сzas" (ч. 512 з 26. с. м.) передовицю п. н. "Sprawa ruska", де по великих похвалах (що автор "освітлив значінє руського питаня так, як воно представляєть ся зі становища історичної правди", що його книжка дає "біланс польського відношеня до Руси") читаємо:
"На чім полягає провідна думка сеї працї, висловлена зрештою в самім титулї? На розуміню руського питаня як части світа Все-Руси, "der reussischen Welth", як се автор називає, пишучи по нїмецьки. Галузь руська або — як її тепер її провідники штучно називають "українська" є частю всеруського світа, а хоч усвідомленє сеї єдности всеруського світа є досить свіжої дати, одначе має воно під собою занадто твердий реальний ґрунт, щоби можна примати, що не буде воно що раз більше й що раз ширше вкоріняти ся й розростати ся. Хто з сим фактом не годить ся або його не знає, хто конструує будучність Східної Европи без узглядненя власне сеї правди, того рахунок мусить з часом показати ся в основі хибним. Всякі противенства, які істнували й істнують між Русю київською й московською, хоч є нераз острі і кидають ся в очи, одначе нїколи не є на стільки сущні, щоб могти національну і державну самостійність "української Русі" на дальшу мету узасаднити й уможливити. Анї психічнї ріжницї, прим. тверезість одної і поетичність натури другої сторони, анї слабі історичні традиції не є достаточною запорукою, щоби над Днїпром зацвило коли власне, буйне, ориґінальне, особливо-ж державно-творче житє".
Отже національна і державна самостійність України являєть ся yтoпiєю. Українцї як чaсть "руського світа", в якім найсильнїйша російська нація, мусять утонути в російськім мори. Так переконує нїмецький світ своєю ученою повагою п. Смолька і так голосить польській суспільности "Czas".
Пригадаємо, що в 1908 р. той сам погляд голосила польській суспільности ґрупа, з якою, здавало ся, "Czas" в сїй справі основно розходить ся. У вшехпольській віденській "Роlnіsсhе Post" (ч. 13. з 25. марта 1908) помістив був тодїшний парляментарний посол д-р М. Глїбовицький полїтичне "credo" галицької "російсько-національної ґрупи", а орґан Подоляків "Gazeta Narodowa", реклямуючи в статї п. н. "Program narodowo ruskiej partyi" (ч. 75. з 31. марта 1908) ту ґрупу, писала: "З москвофільства партії, яке Поляки так сильно поборювали, повстали річи, з якими кождий може згодитися, з якими кождий, що стоїть на науковій основі, згодити ся мусить, а саме признанє культурної єдности цїлого руського народу, себ-то малоруського, білоруського і великоруського племени".
Тодї "Czas", здавало ся, був иншої думки; тепер — констатуємо — відбув він разом з полїтичним табором, який він репрезентує, еволюцію, яка в розуміню української справи ставить його на рівнї з російським правительством.
Від такої "історичної правди", голошеної п. Смолькою, сподїваєть ся "Czas", що вона "покладе кінець тенденційно пропаґованим обітницям, нїби-то "Русь-Україна" жде тільки як зачарована королївна чародїйної палички з Заходу, щоби пробудити ся до повного, подібного иншим народам полїтичного житя і виступити на історичну арену як повний житєвости твір, який раз на все відграничить московський світ від середини Европи. Сим оманам — каже "Сzas" — коли вони ще є над Дунаєм чи Cпpeтою, завдає книжка Смольки чей же рішаючий удар".
Се є одна сторона тої медалї, якою являєть ся провідна думка книжки п. Смольки: представити український нарід як часть "руського світа", яка нїколи не може усамостійнити ся супроти Росії, з чого вийшла би для центральних держав полїтична наука: не брати України як самостійного чинника в рахунок своїх міжнародних плянів.
Але є й друга сторона медалї: що український нарід лиш настільки визволювався з-під російського впливу і переймав ся західною й католицькою культурою, наскільки оставав під польським панованєм і впливом.
Щодо сього п. Смолька богато говорить про потребу польсько-української згоди. Як він її розуміє?
В половинї 19. столїтя бачили Поляки — каже він — полагодженє української справи в формулї gente Ruthenus natione Polonus, яка значила, що інтелїґенція, яка походить з українського народу, повинна переймати ся польською національною культурою і польською полїтичною думкою і в сїм дусї працювати серед українського народу, уживаючи в сїй працї, де треба, також української мови.
Тепер сю формулу, яка означала: з поступом цивілїзації польонїзація українського народу, — вважає п. Смолька неможливою і каже, що треба придумати нову. З його книжки виходить, що треба Полякам зректи ся масової польонїзації інтелїґенції українського роду і оставити Українцям плеканє національної культури, надаючи формулї gente Ruthenus natіone Polonus тільки чисто полїтичне значінє, иншими Словами: допустити національний розвиток українського народу в межах інтересів польської державности, які означали би йому простір, напрям і цїль, — очевидно так, щоби український нарід під полїтичним оглядом нїколи не міг перестати бути частю польської нації.
Словом, провідна думка виводів п. Смольки — український нарід нїколи не зможе усамо стійнити себе супроти Росії, хиба на стільки, на скільки буде захоплений польським впливом.
Не є се думка анї нова, анї дивна: чуємо ми її в ріжних варіянтах то з польської, то з російської сторони віки цїлі, з окрема від самих початків українського національного відродженя. Здаєть ся нам, той у нїмецькім світї не зpoбить вона того вражіня, якого сподїваєть ся по нїй польська сторона. Вже занадто видна в нїй польська полїтична цїль.
До цїли сеї Поляки все стреміли, ріжні була тільки їх дороги до осягненя її. Одна з доріг ішла через доказуванє австрійському світови, що держанє українського елєменту в рамках одноцїльної Галичини, надїленої як найбільшою правно-полїтичною автономією "краєвою", відданою в польські руки, справдї відповідає інтересам габсбурґської монархії; друга, рівнобіжна дорога вела через заходи польських полїтиків, щоби у самій же українській суспільности видвигнути на верх бодай маленький гурток т. зв. угодовцїв, котрі годились би на ту польську концепцію "краю" Галичини і істнованєм своїм сю концепцію до певної міри лєґітимували перед міродатними кругами.
Се історія стара. Відсвіжила ся її актуальність для польської полїтики від часу, коли вже й до публичної дискусії допушено питанє будучности Польщі, коли отже польська полїтика знов стала перед потребою заняти становище до питаня про правнополїтичну будучність Галичини, про національно-територіяльну автономію і т. п. Розпочали ся знов відомі "доказуваня" в напрямі Австрії й Нїмеччини, і нові залицяня в напрямі "угодовців" в українськім таборі. Появили ся статї проф. Яворського в тім змислї, тепер виїхала найбільша гармата — книжка проф. Смольки.
[Дїло]
01.11.1916