Грибулька

Юр Волощак

«На печі в хаті жінка знайшла чотири малі черепи. В селах на Чернігівщині будували такі печі, як і по цілій Україні, що взимку діти залізали і спали там. То була корінна росіянка, котру переселили туди. Добра жінка. Розповіла про те у 1973 році: «Спочатку людей вихоронили. А тоді росіян туди переселили. То ті діточки, як батьків повезли на цвинтар, так на тій печі з голоду і попухли, а ця хата сорок років пусткою простояла, аж поки мене туди не поселили.»

«…а ти знаєш що, дорогенький, я то бачила. Мені тоді було 10 років. Різні були в селі. Було 5 активістів у селі, бо була совєтська власть. Одні вислужувалися, а що то, хіба Сталін їх розстріляв? Ні, дали директиву. Вони усе зерно й віддали. А були й мудрі. От в моєї родини в другому селі голова колгоспу був, то вони зберегли і зерно, і потрохи всього – хто який господар. Все залежало від керівництва, від тих активістів. Бо вибирали тих самих турків з того села, тих, котрі писати не вміли, читати не вміли, але вислужитися хтіли. То дуже багато людей тільки через свою дурість і що хотіли вислужитися – загинули. А що, зараз не те робиться?»

Мешканка Криму, 87 років, 2010

«Як прийшов голод з України, то нам сказали, що Росія забрала все збіжжя, їстивне все до останнього зернятка. Люди не мали що їсти і вмирали. Я збирала, приміром, своїх товаришок у класі – і ми всі голодували. Хотіли знати, як то є, коли дуже голодний.»

Любомира Котович зі Львова.

Всі довкола вмирали. За кілька місяців, ще поки не випав сніг, померли і тітка Мокрина, і Текля, і дядьки Никифор, Семен та Ничипір, і Надійка Колодієва, з іншого кутка села, котра торік смикала її за коси на колодках. Боляче смикала. То її Бог покарав. Вона ж сирітка. Мама померла ще кілька літ тому, і Настуня сама собі господарила в порожній хаті з трьома курками, поки їх не поїли голодні пси, але вже і тих псів поварили.

Була б вона цілком сама-самісінька сирітка, якби не мишка. Вона ту мишку знайшла ще мишеням, коли була ще не сірою, а рожевою, як манюсіньке пацятко, і то лиш тому знайшла, що кури показали. Вони з нею жили у хаті, і якось на світанку зчинили ґвалт між собою. Настуня прокинулася і побачила, що кури розгрібають глиняну долівку у кутку і щось дзьобають, видираючи одна в одної. Підбігла до них і побачила, що вони перекидають і роздирають малесеньких мишенят. Повідганяла дурних курей, але живим лишилося вже тільки одне. То їх за кару собаки поїли, що вони тоді тих мишенят...

Настуня якось його виходила. Годувала мушками, і крихтами, і сиром, напувала молоком і водою. І мишка виросла великою, навіть завеликою. Тільки тоді дівчинка зрозуміла, що то зовсім не мишка, а щурик. Він всюди ходив за нею, а коли Настуня ішла до Чорного лісу по гриби, то, аби не відстав і не загубився, садовила його собі на плече. Щурик з високості дивився, що вона таке робить, і запам’ятав, що вона нахиляється і підіймає з землі різні круглі кольорові штучки – коричневі, червонаві, зеленаві і жовтенькі – і кладе їх до шматяної торбинки, де, бувало, їздив і він сам.

Коли дівчинка нахилялася, щурик чув сильніше грибовий запах, і коли одного разу він, сидячи на плечі, почув той запах, а дівчинка його проминула, то писнув і збіг на землю, підбіг до гриба за пеньком і став біля нього на задні лапки. Настя повернулася і знайшла великого боровика, якого була би пропустила. Раніше вона називала щурика мишкою, як звикла, а з того часу й назвала його мишкою-Грибулькою, або просто Грибулькою.

Вона не мала з ким говорити, бо була бідною. Багацькі люди, хоча й давали їй молока, яєць і хліба, і своїх дітей посилали часом, щоби глянули, як там сирітка і занесли їй щось, але самі багацькі діти цуралися її, бо була дурна, не вчена. До школи не ходила, то й про що з нею було говорити?

Але навіть сирітка потребує спілкування, і тому вона розмовляла зі щуриком. Розповідала йому свої сни вранці. Питалася його, чи буде нині дощ, а чи сонце. Радилася, куди сьогодні краще йти – у гриби чи в малину.

Коли вже восени стало так голодно, що люди усі припаси поїли і старші почали варити юшку зі старої лободи і з котів, то раз, коли верталася з лісу, хлопці забрали у неї всі гриби, і вона тільки ледве відрятувала свою Грибульку. Правда, один з тих хлопців на другий день помер, бо не витримав і тут таки з’їв кілька грибів сирими. З того часу Настуня з лісу вже нічого не несла, а пекла їх тут таки у хащах на вогні, розведеному з сухого листя, видобувши його від променів сонечка через лінзу, якою колись користувався дідусь, читаючи Біблію. Вона хоча й у школі не вчилася, але читати він її навчив. І коли їй було самотньо і сумно, то читала цю єдину книгу, що була в домі. Там вона вичитала про сім худих корів, що поїли сім грубих, і про сім колосків, і про сім років голоду, і тому знала, що то Божа кара, правда, не розуміла, за що Бог карає усіх людей, і старших, і молодших, і цілком немовлят.

Тоді від діда вона й навчилася, що лінзою можна видобувати вогонь, бо дідо казав, що ніколи не можна дивитися через неї на сонце – випалить очі. Коли вже осеніло, а норму хлібозаготівлі в радгоспі так підвищили, що і багачам не ставало зерна, одного разу побачила, що дід сидить при столі над Біблією без руху, а з книжки підіймається димок. Надворі світило ясне сонечко, а дідо сидів з відкритим ротом і закритими очима. Довкола яскравої плями сонця під лінзою, що він затис у руці, темнів папір і підіймався дим.

Настуня погукала діда і забрала з його рук збільшувальне скло, але дідо не поворухнувся. Він помер. Хоча дідо вже кілька разів розповідав їй, що вона має робити, якщо це станеться, а все ж вона злякалася і навіть заплакала від безпорадності, бо дідо казав, що він ляже помирати на ліжко, але слова не дотримав, і вона тепер не знала, що має робити, бо дідо тяжкий, а вона мала. Та й не мала з ким порадитися, бо тоді у неї ще не було щурика.

Але якось все вирішилося. Прийшли сусіди, поклали діда на стіл, запалили свічки, віднесли мовчки на кладовище і закопали в землю. Ще й потім зібралися у їхній хаті, разом обідали і ще співали, плакали і сміялися, гладили її по голові і називали сиріткою. Того, що лишилося від столу, стало тоді їй ще на два тижні. Це був перший похорон, який Настуня запам’ятала. За її пам’яті ніхто в їхньому селі не помирав, а мама померла, ще коли вона була зовсім малою, і то на заробітках у городі. Там десь її й поховали, бо у селі люди цуралися Мотрі, казали, що нагуляла її, Настуню, з якимось заїжджим, чи то москалем, чи сибірянином, бо таки забрали його у Сибір, як «політіческого». Там він на Соловках і згинув. Їхнього директора школи і пана Володимира Левковича Симиренка, вченого садівника, сина директора сусіднього цукрозаводу, також забрали чогось у Сибір відразу після задушних днів у листопаді цього 1933 року. А то були добрі люди. То, може, і її тато також не був поганим. Так і дідо казав. А дідові вона вірить. Але люди чогось таки їх з того часу цуралися.

Оце така вийшла довга історія, щоби пояснити, де ж це Настя навчилася розводити вогонь лінзою. Нікому її не показувала, бо одняли б та продали.

Коли ж уже в лісі і підпеньки відійшли, то прийшов справді голодний час. Люди мерли просто на вулиці, і Настуня нічого не могла вдіяти. Їй було тільки вісім літ, і вона мала тільки одного дуже маленького товариша Грибульку. Іншим він не міг допомогти, але свою приятельку врятував. А було це так.

Коли воєнні знайшли у сусіда, дядька Михайла, пів мішка кукурудзи і забрали його в гóрод, то за кілька днів кудись поділася і його сім’я. Зима вже надходила люта, а в Настуні і груба розвалилася, бо дід не мав сили підмазувати. То вона перебралася до Михайлової хати. Там хоч і все воєнні забрали, бо розкуркулили, так подвійні шибки лишилися, грубу можна було напалити і не замерзнути. Так вона й сиділа на печі, не виходячи нікуди, аби не впустити морозу. Бо й чого було виходити. Все одно в селі їсти нічого, а мертвих вона їсти не буде, бо м’яса зроду не їла, хіба раз у рік курячий борщ на Великдень. Не тому, що не було, – не любила. Картоплю любила, капусту, гриби, ягоди, кукурудзу, яйця, сир, молоко. Всього ж було вдосталь – і хліба, і набілу. Село ж їхнє, Мліїв, багате було, Симиренківське. А от коли воєнні все одібрали, то хоч і біда настала, а все ж м’яса їсти не буде, бо ж воно було живе, а у тій дідовій книзі Бог казав – „Не убий!”. Навіть ті воєнні, хоч з ружжами ходили, але нікого не вбивали, тільки забирали кудись на возі.

По дрова також виходити не буде, ще трошки під грубою є, а як не стане, то спалить табурет, коли сил стане розбити. А сил щораз менше, треба б уже розбити, але спати так хочеться. Сниться поле, і пшениця хвилюється, і карасі у воді зблискують боками у тих пшеничних хвилях, і одуди дудукають, і тих карасів довгими дзьобами виловлюють, і несуть до її хатинки, і кидають просто у віконце, й карасі заповнюють усю хату і шарудять, ніби пересипаються зерно з долоні в долоню. Так тільки зерно й шарудить. І пересипає то зерно в лапках її щурик, такий величезний, що аж під стелю.

„Грибулько, дай зернятко, зернятко”, – шепоче крізь сон дитина.

І дійсно, чому Грибулька зовсім не схуд, а у Насті самі шкіра й кості?

Відкрила очі від холоду. У грубі самі вуглинки. Ледве сповзла з печі. Чи стане сил вилізти. Місце під грубою майже звільнилося від дров і... Настуня протерла очі. Що то їй привиділося? На підлозі розсипано кілька пшеничних зерен. Щурик виткнув носа з діри в долівці, виліз цілий і знов пірнув додолу, з-під його лапок вилетіло ще одне зернятко.

Настя впала на коліна і скоренько вкинула сухі зерна в рот. Зуби заболіли, зерна, здавалося, були твердими, як камінь. А все ж вони пахли і смакували, як ніщо раніше. То був запах життя. І той запах дихав із щуриної нори. Дівчинка взяла цурпалок і обережно, щоб не поранити Грибульку, почала розпорпувати суху глину. Не глибше, як на дві долоні ручка намацала порожнину, а далі пірнула в прохолодну тонь дрібних зерен. Вже обома руками вирвала кілька кім’яхів глини і зрозуміла, звідки була та порожнина. То Грибулька виїв може цілу миску зерен з цього дорогоцінного скарбу, якого у дядька Михайла не знайшли воєнні.

Не виймаючи усього, зі страху, щоб ніхто не відібрав, Настуня насипала у миску три жмені, а нірку заклала глиною і патиками. Розпалила вогонь і зачерпнула відразу за дверима неторкано білого снігу, що нападав за тиждень, коли вона не виходила з дому. Поставила на піч і вже за годину зварила пшеничної каші. І добре, що каша з водою була гаряча й вона не могла її їсти швидко, бо відвиклий від їжі шлунок міг би вибухнути або стиснутися в ніщо і не пропустити життя до малого змученого серденька.

Настуня пережила зиму і дочекалася до перших їстівних пуп’янків завдяки своєму Щурику. Коли ж навесну пішла селом, то застала живими лиш кілька людей. Інші вимерли або пішли світ за очі. З дітей у селі лишилася тільки вона – сирітка.