КВЯТИК

 

Таке ім’я Андрія почув від нашого приятеля редактора Ореста Друля. І це мені звучить якось рідно й правдиво.

 

Не пригадую точно, коли вперше побачив Андрія Квятковського. Здається, це було з самого початку, ще тоді навесні у квітні-травні 1987 року, коли з приятелями прийшов відновлювати могили діячів української культури, пошкоджені й понищені вандалами – зокрема Адама Коцка, археолога Ізидора Шараневича, архітектора Івана Левинського, Олени Кульчицької та інших. Тоді у квітні зібралося нас близько десяти, щоразу було більше, одні приводили інших, і це був порив їхніх сердець. З тих, що були з самого початку, пригадую Лесю Масловську, Григорія Козія, Юрка Лукомського, Остапа Патика, Василя Качмара, Ігора Копчика, Оленку Гижу, Мар’яну Гибу. Потім приєдналися Оленка і Орися Тимчишин, Андрій Квятковський, Святослав Гірний, Ярина Зайченко, Наталка Мирченко, Галя Витвицька, Орест Шейка, Мирослав Решетило. Дівчата привели хлопців. Атмосфера була демократична – приходили і відходили, коли хотіли. Але переважно, попрацювавши, не хотіли розходитися, йшли до когось на каву. Потім вирішили зустрічатися спеціально просто для спілкування ще й в неділю.

 

 

Пригадую, що тоді запамятав виразні риси обличчя, уважний і теплий погляд карих очей. Погляд, який ніколи не був спокійним, а допитливим, уважним, тривожним, запитальним, здивованим, проникливим.

 

А ще й тепер дивуюся, чому вважав, що Андрій років на 10 був молодшим від мене, хоча насправді лиш на півроку. Можливо, це враження склалося через його постійну активність і щире висловлювання власної думки у спілкуванні, повагу до співрозмовника аж до куртуазної гречності.

 

Такі риси помічав і за собою при спілкуванні зі старшими товаришами Костем Присяжним, Іваном Могитичем, Миколою Горбалем, Богданом Горинем. Не знаю, звідки в Андрія бралася та вихованість, витриманість, терплячість аж до запопадливості. Переглядаю своє з ним листування – й бачу, що це не поза, а життєва позиція.

 

Думаю, таку повагу до себе з його боку відчував кожен співрозмовник.

 

 

Пригадується, як ще 30 літ тому їздили з Дарою Ткач, з Ярком Кардашем і Андрієм Квятковським в Гавареччину знайомитися з чорнодимленою керамікою Архимовичів, Бакусевичів, Вислинського. З якою повагою він розпитував майстрів! Потім брав участь у підготовці виставки цієї кераміки в музеї етнографії, а відтак в концерті-аукціоні її в бернардинському подвір'ї.

 

 

Андрій для мене завжди був і є втіленням допитливої доброзичливої енергії. Навіть важко пригадати, в яких заходах і акціях «Товариства Лева» він не брав участі – був учасником відновлювальних робіт на Личакові, мистецьких виставок, візитів до керамістів Кордіяків і гаварецьких майстрів, вертепів, гаївок і фестин, етнографічної та історичної секцій, екологічних, культурологічних, політичних заходів, соціологічного опитування, засновником і співредактором газети «Поступ», брав участь в екологічних акціях та багаторічній експедиції «Дністер».

 

Андрій закінчив технологічний факультет Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, тож перші верстки «Поступу» були на ньому – і він прекрасно орієнтувався в тому, як має виглядати мисль у друці. На початку і я був запрошений до редколегії «Поступу», збиралися ми у гуртожитку в Кривенків на Пасічній. Та займалися «Поступом» більше люди з історичної секції «Товариства Лева», ще й однолітки, однокласники: Олександр Кривенко, Тарас Стецьків, Ігор Марков, Ігор Коліушко, Андрій Квятковський, Роман Турій, здається, ще Сергій Бадік, Роман Кечур, матеріали подавав Андрій Гречило.

 

Усі ті цікаві літа в Товаристві він був незмінно з дружиною Лесею – а нині завдяки їм Львів став багатшим на двох вродливих, цікавих творчих молодих людей Мар’яну й Левка.

 

Завдяки своїм непересічним знанням з історії й культури Андрій Квятковський з перших своїх публікацій став авторитетним журналістом, а головне – дуже добрим редактором, зокрема «Post-Поступу» й онлайн-видання zbruс.eu.

 

Але між цими працями у Львові Андрій 15 років жив на два міста – Львів і Київ, куди його запросив приятель Сашко Кривенко. Там він працював редактором на київських телеканалах СТБ (шеф-редактор програми «Вікна-новини» з березня 1998-го), 1+1, 5 канал та ICTV – аж до 2013 року, відколи Орест Друль запросив його у редактори «Збруча». Андрій був щасливим повернутися до Львова, до родини, яку дуже любив.

 

Пригадую, як мені довелося приїхати десь у 1998 р. до Києва на телепередачу про сучасне козацтво, в якій брав участь і Дмитро Корчинський. Випадково чи ні, зустрів на студії Андрія. Не забуду, яким радісним, щасливим був він від цієї зустрічі, як гостинно запросив на каву і з якою тугою розпитував про Львів. У ці ж цікаві літа Андрій Квятковський брав активну участь у громадсько-політичному житті, був учасником обидвох революцій – і 2004-го, і 2013 років. Ось фрагмент тодішньої атмосфери Києва 2004-го:

 

Більше двох годин відстоявши у почесній варті біля Тараса, під час промов і виступів наших гідних громадян – Юрія Костенка, Івана Плюща, Івана Зайця, Дмитра Павличка, Юрія Шухевича, Павла Мовчана, Степана Хмари, хору „Гомін” Леопольда Ященка, гурту „Кобза” та інших, ми знову стрічаємо Феодосія Гуменюка, і вже цілим гуртом ідемо до козацької канцелярії братства Київщини до Вадима Скрипцова. Йдемо вже з новими і старими друзями, серед яких, усмішкою Долі, до нас прилучився Андрій Мороз, товариш і багатолітній помічник Духовного батька української еліти і козацтва Івана Макаровича Гончара. Він подарував Товариству „Кіш” своєю працею створену і видану книгу „Дорога до себе” (Київ-2005), на світлинах якої, окрім славнозвісних постатей Байди, М.Аркаса, П.Куліша, Г.Хоткевича, В. Стуса, І.Гончара, М.Грушевського, О.Гончара, В.Романюка, І.Зайця, І.Мазепи, є й наші подруги і побратими В.Чорновіл, О.Доній, М.Іващишин, Н.Кирчів, А.Квятковський, І.Калинець, Т.Гунчак, Я.Кендзьор, О.Карелін та інші учасники національно-визвольного руху і українського відродження.

 

Пізніше, у Львові, завдяки його прискіпливо-аналітичній увазі до матеріалів, які я надсилав у редакцію «Збруча», й власному опрацюванню їх з уважною перевіркою достеменності всіх фактів, недопрацьований матеріал моїх статей перетворювався у концентрат достовірної й цікавої інформації. Для цього варто подати фрагменти нашого з ним обміну думками. Думаю, не лише мене зігрівало в цьому спілкуванні оте звертання Андрія «Друже, сервус».

 

Ось зразки такого листування:

 

05/13/2016

Юрію, сервус! Ти архітектор, компетентна людина. Ось прес-конференція забудовника Чайковського, 31 youtube. Ти вважаєш, що це все нормально? Ці шановні панове мають рацію?

 

 

08/22/2016

Юрію, сервус! У тексті про Ю.Липу, який ти надіслав Друлю, а Друль переслав мені, як розділити слова Ю.Липи і слова Ю.Волощака? Я собі з цим раду не можу дати. Можна слова укладача виділити іншим кольором від цитат Ю.Липи? Поки ще час не пішов, бо давати "в поросячий голос" нема сенсу.

 

12/16/2016

Друже Юрію, сервус! Була в нас розмова про публікацію в "Збручі" листів А.Коверка до Є.Дзиндри, і ти мав написати до них якусь "текстівку". Беру на себе нахабство поцікавитися, як там воно.

 

02/14/2017

Друже Юрію, сервус! Як там з обіцяним текстом про Володимира Гаврилюка? Мало бути на 15 лютого.

 

02/16/2017

Друже Юрію, я дуже вдячний за додаткові ілюстрації та текстівку. Але проблема в тому, що я в цьому тексті нічого не можу розібрати – якась суміш цитат й інших кавалків, де не ясно, де уривки з якихось творів, де твій текст і т. д. Щоби з цим якось швидко дати раду, я просив би для початку відповісти на кілька питань: 1) Що це було за місце – «Качиний Діл» – Набеляка (Котляревського), 39? Хто цю назву вигадав, що вона означала? 2) Це була чиясь квартира? Чи осередок якоїсь організації? Чому це місце вважають місцем зустрічей львівської укр. богеми? 3) Вони збиралися у підвалі будинку? Що зараз у цьому будинку?

 

І таких листів між нами було багато. Й ось зразки його тактовності й тонкої організації:

 

12/20/2017

Друже Юрію, сервус! Ще одне питання: у тексті Андрія Мороза "Гончарі" (про Овсія Гончара) на початку написано: "газета "Перемога". Цей текст уже публікувався у якійсь газеті?

 

12/21/2017 8:06AM

От втішив, Андрію, мене, а особливо Морозів і людей їм прихильних на Фастівщині. Як Ти може зрозумів, їм там і нині доводиться працювати в умовах напів-підпілля, тож кожна така публікація є великою підтримкою.

 

12/21/2017 10:34AM

Так як? Чи "бо", "позаяк", "оскільки" тощо? Перепрошую за недостатню куртуазію )

 

Але особливо зачепив мене й спонукав до дій ось цей останній лист про мою улюблену бабцю Дору:

 

Друже Юрію!

У процесі підготовки до публікації твого тексту я зробив відкриття, яке мене просто шокувало.

Йдеться про твою бабцю, Ізидору Волощак. Мені завжди здавалося, що це досить відома історична особа, про яку я чув уже віддавна (ще як вона жила). Я про неї згадував у своїй книжці про Личаківський цвинтар (передусім як про першу активістку есперанто-руху в Україні). 

Яке ж було нині моє здивування, коли випадково з'ясував, що особа Ізидори Волощак у сучасній Україні є абсолютною "білою плямою" (на відміну від Андрія Волощака, про якого дещо можна дізнатися).

Як з'ясувалося, статті про І.Волощакову нема в укр. Вікіпедії, Енциклопедії українознавства, УЛЕ, Енциклопедії сучасної України, Енциклопедії історії України, не кажучи вже про УРЕ. Тобто, мені не відомо жодного довідника, де була би хоч маленька стаття про Ізидору Волощакову.

Не є помічним також Гугл. За пошуком у Гуглі не вдалося знайти ні текстів, ні жодного портрету І.Волощак. Єдине, що подає Гугл – обкладинка книжки І.Волощак, виданої 1971 року вид-вом "Молодь".

А, отже, я пропоную тобі добрий пункт докладення твоїх зусиль. Як на мене, твоїм моральним обов'язком є повернення імені твоєї баби в інформаційний простір Галичини. І я з радістю готовий у цьому допомогти.

Я був би дуже вдячний тобі за текст (ще краще серію текстів) про Ізидору Волощак. Я беруся все це опублікувати. Можна про ІВ писати будь-яку інформацію, бо в публічному просторі практично нема жодної. Дуже важливим моментом є також світлини. Я на власні очі не бачив жодної!

Ти, Юрію, є фактично єдиною живою людиною, яка володіє величезним масивом інформації (з перших рук!) про ІВ. І нам з тобою Україна не пробачить, якщо ми не оприлюднимо максимум інформації про Ізидору Волощак!

З надією на плідну співпрацю,

Андрій Квятковський

 

Тож якщо Андрія шокувало таке відкриття, то відразу надіслав йому ряд статей, своїх спогадів і матеріалів. Але тепер, з його благословення, доведеться створити статтю самому.

 

Дякую, Андрію, що Ти був і залишаєшся зі мною.

 

10.05.2018