Народилася 26 березня 1936 р. у м. Львів.
У 1945–1955 рр. навчалась у середній загальноосвітній школі №34.
У 1955–1960 рр. здобувала освіту у Львівському державному університеті. Навчалася на факультеті української філології.
З 1961 р. працювала на Львівському телебаченні помічницею режисера, згодом – режисером.
2000 р. вийшла на пенсію. Мешкала у Львові.
Вона мала щастя створити велику, щасливу, люблячу, талановиту, співочу родину. Галя Ярема – кохана дружина інженера-будівельника, письменника й соліста хору «Нескорені» Романа Яреми. Кохана мама Оксани Кровицької – оперної діви, солістки Львівської філармонії і Сіті-опери Нью-Йорка, і Наталі Миронюк – режисера Львівського телебачення, авторки й ведучої програми «Львів мистецький».
Внуки Христя і Микола, правнуки Оля, Оксана, Андрій, праправнук Ромчик.
Зразок оптимізму, радісної, люблячої підтримки за всіх обставин, у випробуваннях. З усіма доброзичлива і легка в спілкуванні.
Життя сестричок Віри і Галі у Львові почалося власне з сутерин (підвалу) на розі Глібова і Драгоманова.
То абсолютно історичні вулиці, бо мають щонайменше по три назви. Глібова за німців називалася Блюменштрасе, а за Польщі – Хмєльовскєго; Драгоманова – відповідно, Гохштрасе і Мохнацкєго. Дивно, що в назвах не відбилося німецького патріотизму. Певно, німаки розгубили вже своїх героїв і діячів по штрасах польських, судетських, французьких міст. Цікаво, скільки вулиць у Парижі перейменували на німецький манір. У нас же логічно вулиця Леніна стала вулицею Гітлера. Ще Драгоманова ввійшла у світову історію тим, що саме на ній Митрополит Андрей з Іларіоном Свєнціцьким створили Національний музей, при ньому жили Віра і Марія Свєнціцькі.
Микола Костко з доньками Галею та Вірою
На Драгоманова мешкала бабця засновника і редактора "Мікроскопа пана Юрка" пані Кебусова, там само пани Ласко і Жовнір, були і є університетська бібліотека і ботанічний факультет, єдиний у Львові справжній бароковий мур, ботанічний сад, водяна помпа з важелем, а також вихід на Калічу гору.
Вулиця Глібова була і є славною своїми таємничими брамами і закапелками, а ще тим, що на ній мешкав композитор Анатолій Кос-Анатольський, який дружив сім’ями з Колессами, Сясьом Людкевичем і Дорою Волощаковою. Мешкали поряд вчені й громадські діячі Анатоль Вахнянин, Кирило Студинський і Олександр Тисовський ще до 1944 року.
На вулиці росли величезні тополі і ясени, плівся дикий виноград і була маса квітів у вазонках, був осібняк з коровою на фасаді, а пан Шваб'юк завше на ніч зачиняв брамку своєї кам’яниці на ключ. Правда, та кам’яниця була вже на Калічій Горі.
Аби зрозуміти, що Косткова парость потрапила у Львові на сприятливий ґрунт, треба оповісти, що ж діялося на тому розі славетних вулиць, де вона проростала у п’яти особах на 20 кв. м сутеренового покоїку з двома вікнами до сходу. П’ять осіб, то були дві Гані – пані Косткова і сестра її загиблого чоловіка інтралігатора Оссолінеуму (бібліотеки ім. Стефаника) Миколи Костка, пані Білінська зі своїми дітьми Вірою, Галею і Стефком, родом з хутора Саски Новосілки Опарської.
Коло Саски і Малої Горожанки біля Миколаєва є поряд Розвадів, Стільське, Угринів, Вербіж, Дроговиж, є ремісничі села Демня, Майдан і Поляна. Я туди часто раніше їздив у дитинстві. Там у самій землі дуже сильна мистецька енергія.
У їхньому покоїку посередині під лямпою, у якій нераз палилося гасом, був чудовий стіл, накритий білим як сніг вишитим обрусом, що освітлював ціле мешкання. Під вікнами стояли два зграбні накаслики, були ще комод, шафа і креденс, а в куті піч з блятом, на котрій і варили, і гріли, і виварювали білизну, і сушили сливки і трави, у котрій палили дровами і газом. Купалися в цинковій балії у нагрітій на печі воді.
Ще в покої було велике люстро і кілька малих люстерок – бо ж, прецінь, штири кобіті. На протилежній від нього стіні були два великі гарні образи Ісуса і Матінки Божої з палаючими серцями у тернових вінках, простромленими кинджалами, у дубових рамах. Таких чудових образів я більше ніколи і ніде не бачив.
Анна і Микола Костки, Галя, Віра, Юлько і п. Вдовичева
ЦЬОЦЯ ГАЛЯ ЗЕЛЕНЕНЬКА
Пісні, вірші і світ Галини Яреми з її розповіді
Зелененькою називав цьоцю Галю, як синонім чогось гарного. Та й любила вона вдягатися у зелене. Розповідь не раз починала з пісні, бо з дитинства любила співати. А знала їх безліч – колискових, дитячих, народних, колискових, обрядових, оперних арій. Деякі написала сама. Крім українських, знала польські й німецькі пісні.
Недаремно була режисером музичних програм. Відкрила для нас «Ватру», «Смерічку», сестер Байко, Володимира Івасюка, Ігора Білозора, Оксану Білозір, Остапа Стахіва й багатьох інших.
Малесенькі сніжиночки, вродились ми з води.
Легенькі як пушиночки спустилися сюди.
Але вітрець буйнесенький жене і крутить нас.
Не дми, не дми, дурнесенький, бо спатоньки вже час.
Матуся наша Земленька холодна і суха
Бо дуже змерзла бідная вона без кожуха.
Матусю нашу рідную присиплемо сніжком,
Теплесенько накриємо легеньким кожушком.
Анна і Микола Костки з дітьми Галею та Вірою
«Знаєш, там на Івана Франка нагорі коло Стрийського парку є станція юних натуралістів. Ми туди ходили як юнати, рослини вирощували. Малі ми ще були, в першому класі, і в другому, і в третьому. Кілька літ ходили. Там дуже цікаво. Як нам робили там якісь ранки, а не було з чого костюми вшити, то мама нам шила з марлі такі пачки. Пришивали щось, що блистіло, від цукорків завиванки. Тоді там були білі миші, яких ми годували, були щурики, рибок дуже багато, величезні акваріуми. Ми їх годували, чистили акваріуми. І були дуже гарні чучела і звірят, і птахів. Була літня веранда для вазонків, і виносили влітку на величезну терасу. Ми вчилися розмножувати рослини з насіння, з коріння, з гілочок. Просто надзвичайно.
Там робили нам ранки до нового року. То ми з танцями ішли по колу, ручками махали. Нас туди хтось зі школи перший раз привів. Хоч то й було досить далеко, але ми сідали на десятку і їхали. То був десь 1947–49 рік.
Ми досить довго там ходили, мали там свої грядки. Був гурток фотографії, гурток авіамоделювання. Нас возили на екскурсії, на з’їзди. Навіть в дев’ятому класі я була, то ми їхали на з’їзд юних натуралістів в Київ. Потім з Києва нас возили в Канів, потім в заповідник Асканію-Нову. Надзвичайно. Ми пливли по Дніпру щось три дні на теплоході. І тоді, що для мене особисто було дуже і дуже цікаво, на тих зльотах ми робили зустрічі з композиторами, з поетами, письменниками, і я запізналася з Копиленком, з Сосюрою.
То була зустріч на радіо, і нас навіть записували. Певно, не збереглося. Ті фонди кілька літ тому згоріли, ще як був головою Держтелерадіо Зеньо Кулик. Він колись в нас помічником режисера працював. Потім поїхав в Київ.
Якби не пожежа на Держтелерадіо, то можна було б і нині почути голоси Косткових Віри і Галі.
А вікна плакали холодними сльозами
І листя із дерев зелених опадало
Так несподівано зненацька серед ночі
Зима хурделицю-розвідницю прислала.
Пожовклий клен що ніч стояв на чатах,
Молив у жовтня сонечка ясного,
І сонце ясно у ранкових шатах
Промінням рясно сипало на нього.
Ще б день, ще два, щоби усе поснуло:
Поля, ліси, дерева, трави, квіти.
Прийди ж, зимо, турботливо й дбайливо
Всю землю до весни килимом білим вкрити.
То пісня дитяча, а то ще одна.
Чи неба синь, чи птах у синім небі,
Чи срібне павутиння на вікні –
Так безнадійно радісно і млосно
Стиснулось серце болісно в мені.
Полинула у ті далекі роки,
У той весняно-барвінковий час,
Коли любов робила перші кроки,
Коли кохання поєднало нас.
З тих пір любов зростала до безміри,
До діток, внуків, правнуків малих,
До сонця, квітів, неба, України,
До всього, що створив Бог на землі.
Родину, друзів, свята, правду, щирість
І хліб святий щоденно на столі,
І неба синь, і птахів в синім небі,
І срібне павутиння на вікні.
А то ще є дитяча пісенька, що я написала – і я хочу, щоби хлопці ще зробили для неї аранжування.
Той хлопець із ґанку, що кожного ранку
На мене в вікно поглядає.
Годину по тому виходжу із дому,
А він вже на мене чекає.
Ти на мене, ти на мене не сердись,
Ти на мене, ти на мене не дивись.
Ти на мене, ти на мене не чекай,
Бо я, бо я не для тебе.
Я їду в трамваю, в вікно поглядаю –
Все місто кружляє у танці.
Той хлопець із ґанку стоїть біля мене
Із квіткою в синьому ранці.
Чом він, чом він, чом він, чом він тут стоїть?
Чом він, чом він, чом він, чом він все мовчить?
Чому, чому, чому, чому, чому ж він
Не заговорить до мене?
Виходжу з трамваю, мене обганяє
До школи удвох поспішаєм.
В перерві у школі не гляне ніколи,
Так ніби мене і не знає.
Тільки, тільки, тільки, тільки знаю я,
Що зі школи, що зі школи не сама
Що зі школи, що зі школи ми удвох
Ми додому поспішаєм.
Тільки, тільки, тільки, тільки знаю я,
Що зі школи, що зі школи не сама,
Що зі школи, що зі школи ми удвох,
Ми додому повертаєм.
А прийде субота, отак без турботи
Піду я удень в бібльотеку.
А вечір як прийде, біжу я до школи
На нашу шкільну дискотеку.
Бо він, бо він, бо він, бо він там стоїть
І на двері, і на двері все глядить
Знаю, знаю, знаю, знаю, знаю він,
Що чекає лиш на мене.
Бо він, бо він, бо він, бо він там стоїть
І на двері, і на двері все глядить
Знаю, знаю, знаю, знаю, знаю він,
Що чекає лиш на мене.
Гримить дискотека, шумить дискотека.
Кричить, веселиться, тупцює.
Та хлопець із ґанку стоїть, позіхає,
Так, ніби усе ігнорує.
Може, може, може, може я сама
Підійду я, підійду до нього я
І спитаю, і спитаю я його
"Ну чого ж ти не танцюєш?"
Мабуть, мабуть, мабуть, мабуть я сама
Підійду я, підійду до нього я
І спитаю, і спитаю я його
"Ну чого ж ти не танцюєш?"
— А коли то написалося?
— Десь минулого року, 2007-го. А чи ти ті львівські батярські знаєш?
У Львові на ринку зустрів я дівчинку,
Така вже гарненька була.
Ще й досі не знаю, бігме присягаю,
Чи панна була, чи вдова.
І шмінка на оці, і пудер на щоці.
Така вже гарненька була.
І я закохався, і вже не вагався,
І чорт мене мало не взяв.
То треба згадати і записати все. Наприклад:
На вулиці Сикстуській я її пізнав.
Така була файна, що-м ся закохав.
А як ззаду прочитав,
Що "Нур фір дойче дізе фрау",
То мало що не впав, то мало що не впав.
— А от в час війни співали – "Ванька", ну літак летить російський:
Їде Ванька за хмурами, освічає ракетами.
На вулиці шум і крики, всі втікають до пивниці.
А в пивниці якось темно, цілуватися приємно.
Марек Янку десь там стиснув, Манька дала му по писку.
Війна була, а люди жили нормальним життям... А потім ще були про панну Францішку на Личакові.
Але ще про дитячі пісеньки:
Сипле, сипле, сипле сніг.
Сипле, сипле, сипле сніг.
Вже засипав гори й доли...
Або "Раз я взувся в чобітки...", або Кос-Анатольського пісня:
Як тільки в зеленому гаї зозуля
Ку-ку закує
Ку-ку, ку-ку – чути в ліску,
Ку-ку, ку-ку – чути в ліску.
Ходім співаймо, радо витаймо гожу, гожу, гожу весну.
Ходім співаймо, радо витаймо гожу, гожу, гожу весну.
Або:
Ми голубку уловили, доокола обступили.
Ой голубко, чого тужиш?
Вибирай си кого любиш.
Ой голубко, чого тужиш?
Вибирай си кого любиш.
То для таких найменших діточок. Вони беруться за рученьки довкола. Ходять, одну голубку випускають всередину. Вона є голубкою. Потім вона собі вибирає якусь іншу дівчинку. Та дівчинка стає голубкою, а та стає на її місце. То для дітей цікаво, бо дуже часто вони є запотребовані. Відспівали один куплет – і вже вона є голубкою, і вже вона когось вибирає. Така гра є.
А як цьоця Люся Горницька мала ті хори дитячі, вона хотіла заспівати "Вальс" Штрауса, хотіла, щоби я їй переклала, бо українською мовою нічого не було. Колись-то я сіла згадувати той текст – і згадала лише приспів. Я десь маю то записане. Цьоця Люся співала то на якихось олімпіадах. Дістали вони нагороди з тим дитячим хором.
О весна, о весна, ти нам радість принесла.
О весна, о весна. Хай навкруг буяє весна!
По траві, немов по шовку, легко танцювати нам.
Хай пташок веселих звуки нашим голосом летять.
О весна, о весна, ти нам радість принесла.
О весна, о весна. Хай навкруг буяє весна!
Вийшла дуже гарна пісня.
Ой у Львові, та ще й на риночку,
Там Василько коня напуває.
Коня напуває, личко умиває,
Йому Маруся рушничок тримає.
Як він поїде до самого міста,
Купить Марусі подаруночок.
Подаруночок – злотий перстіночок.
Купить Марусі подаруночок,
Як він поїде до Львова-міста,
Купить Марусі золоте намисто.
То ми разом ходили на ту станцію натуралістів зі старшими. Там була пані Міля Кібусова, Віра Гаврушкова, Оля Мартинякова, Головацька Ірена, а ще була Аделя Павлівна Вінклер, то є рідна цьоця Пасічнички Зоряни. А Зірка Пасічник – то колєжанка Люби Івахової, і вона якось через неї через свою цьоцю нас заохотила, щоб ми туди пішли. Ми цілою вулицею туди ходили. Собі сіли коло Паркової на десятку трамвай догори по Франка і поїхали.
Той трамвайчик мав ззаду такі площадки відкриті. Він їхав помаленьку, і молодші могли на ходу сідати. То якби з ґанку заходив.
По Зеленій трамвай їздив №11 і №12 на Високий Замок. На Зеленій був трампарк. Колись то здавалося, що то страшно далеко вони їздили.
Отам, де Збишек Кшановський дістав помешкання, в такому домику, що як ластівчине гніздо зі шпилями, що коло нього побудували такий з зеленими вікнами будинок. То він ходив до нас. То я ще казала: "Йой, Збисю, як ти далеко мешкаєш!” А тепер я ще дальше мешкаю, і зовсім мені недалеко, бо я тоді на Спартака (Ковжуна) жила».
Сестри Галя і Віра
«Різні люди були. Навіть за німців, ще за поляків ми дружили. З поляками дружили. Колєґи, колєжанки. То навіть не колєґи, а діти такі, що зналися. І забави разом робили, і бавилися у всякі класики.
То було настільки близьке і настільки дороге, що як їх вивозили вже після війни, то стільки було плачу. То було шкода. Ті не знали, куди їх везуть. До Сибіру везли одних, а других везли до Польщі, ніби на ліпші місця. І так весь час згадується добрих людей.
Така була пані Юнчалікова, що не раз було так, що була в хаті скрута в нас. То вона, бідацтво так само, якщо мала бульбу, обирала її, миту бульбу, а потім з тої обираної бульби робила пляцки — з тих самих лушпайок. І завжди закликала і поділилася. Було так само двері в двері в нас жили жиди. Він був швець. То він ніколи в мами не взяв копійки за те, що він нам черевички чи мештики підбив. Якось так щиро люди були.
За німців кожна мама чи тато десь працювали, не мали часу, а дітиська ганяли по вулицях, по подвір’ях, бавилися, як могли. І ми раз побігли дивитися в магазин якийсь (склеп ми казали), дивитися якісь ляльочки чи щось. Одна така була, найменша з нас, Мирося Вербова. То ми стояли, той магазин був якраз біля будинку там, де зараз стоїть пам’ятник Івасюкові, там ззаду є така невеличка кам’яниця, і там ззаду є три сходки догори, був маленький магазин ляльковий, іграшковий.
Ми там постояли, дивилися-дивилися. Якийсь німець надійшов. І так до тої Миросі каже: «Тобі яка ляля найбільше подобається?» А вона показує пальчиком. Він зайшов в магазин, купив ляльку і дав їй. Ми були всі здивовані, але заздрісні, бо то є діти».
Микола Костко, батько Галини Яреми (Костко)
«Згадала я вуйка Стефана. Так само тяжко загинув він. Не знаю, чим він займався. Наймолодший брат мамин. Так сталося, що як розстрілювали "на Лонцького", він якимсь чином там опинився. Він раненько прибіг до нас додому. Каже, що він дістався з купи мертвих і втік додому такий покалічений, мокрий, скривавлений. "Бо інакше, якби я не втік, то би, – каже, – нас розстріляли". Бо там розстрілювали.
То ще вдосвіта він втік. А пізніше він вже пішов у групу бандерівців. І як в нас на селі їх оточили і взяли, в свій час вже, коли йшла боротьба з ними, то з усього села викликали людей таки в поле, і там було повно молодих хлопців. Його несли на самих штиках і показували: "Скажіть, чий то син?" І ніхто з людей не показав, не розказав. І навіть бабця вистояла і витримала то. Так він загинув».
«Багато людей було на студії, якими можна пишатися, що ти з ними працював. Вони вміли і працювати майстерно, мистецьки і глибоко вникали в суть кожної справи. І так вміли якимсь чином показати, що ми чогось варті, навіть в досить складних умовах. Тому що так само кожного пильнували, кожного вичитували. Обов’язково треба було писати сценарій, обов’язково сценарій несли на вулицю князя Романа (тоді Ватутіна називалася, а колись називалася Батореґо). Там був радіокомітет, і там сидів цензор. До цензури треба було нести все. Треба було дотримуватися тексту. Тому навіть, хто виступав, тому диктору і ведучому, підглядав і тільки так, щоб нічого лишнього не сказати».
Галя і Яро, 29.04.1956
Зі спогадів режисера музичних програм ТРК «Львів» Лесі Рибінської:
«Кожен період у суспільному житті відображається на телебаченні. На мою думку, 80-ті роки – це пік найбільшої активності у музичній сфері на Львівському телебаченні. Цьому сприяла народна творчість таких виконавців, як гурт "Ватра", Ігор Білозір, Володимир Івасюк. Завдяки Львівському телебаченню світ дізнався про цих людей.
Знаковим у той період був проект Тетяни Магар "Ватра", який знімали в Карпатах. Його транслювали і на Центральному телебаченні.
Масштабні проекти на ТРК "Львів" реалізовували такі режисери: Галина Ярема, Ростислав Саєнко, Збігнєв Хшановський.
Були на студії люди, що є серцем і душею ТРК "Львів".
Знаковою особою для музикантів був Мирослав Федорович Скочиляс. Також серцем ТРК "Львів" можна назвати Галину Миколаївну Ярему, Любов Олексіївну Козак, Валентина Григоровича Зуєвського...»
10.12.2018