По таборах

Кому пощастило в літі побувати в Галичині чи взагалі на наших етнографічних теренах, цей напевне зустрічав довгі валки людей, що тягнулись безладно в куряві доріг. Вже здалеку вони впадали в очі. Їх постава різко різнилась від вояцької лави, що її зустрічаємо на наших землях.

Большевицькі полонені! Проминаючи їх, напружено шукаєш в обличчях. Чи в цій жовто-зеленій масі блисне щось рідного? Чи є якісь признаки лиш свого у погляді чи типі?

Їх майже нема. Бездушно дивляться скісними очима узбеки чи носаті вірменські обличчя. А все інше, дрібне й вихуділе, залякано зиркає вбік. Ідуть підтюпцем марні постаті в драних, вируділих одягах, безвладно котиться вперед валка тупої безнадії.

Стоїш хвилину на місці, дивлячись їм у слід. Що це сталося із здоровим хліборобським народом? Багато з нас памятає ще з світової війни могутні постаті козаків та добре вбрані ряди піхоти. Селянин Великої України корисно відбивав тоді своїм типом від збідованого галицького. А тепер? Нема навіть порівнання між нашим — невеликого росту та кріпким дядьком, — із цими, замореними в дитинстві постатями.

Безконечна жовто-зелена валка котиться далі і вливається в свої табори. Здавалось би, що вона вже недоступна для нас за потрійною огорожею дротів.

Та атмосфера табору діє інакше. Народ розміщуються по землянках і бараках, групується по "землячествам". Спершу це ще одна сіра маса, але по декількох днях уже вирізняються гурти.

— Українці? — розказує німецький старшина на запит про ваших земляків у таборах. — Так, вони впадають в око. Коли закликати охотників до таборових робіт, найбільше зголошується українців. Вони взагалі найрухливіші. При кожній таборовій події виходять із бараків, цікавляться. Правда, мабуть і найбільш запальні й непосидющі.

— У порівнанні з ними інші народи інакші. Східні племена — узбеки, кірґізи — пасивні й ліниві. В них здається навіть проблиску думки нема.

У другому таборі вже перевели відділення українців. Вони дістали окремий барак. За кілька днів уже змінився його вигляд. Над входовими дверями в дереві примітивно вирізьблений тризуб, на стіні висить портрет Кобзаря, мабуть витятий із якоїсь газети. В бараку порядок, долівка чисто виметена. Навіть подвіря перед бараком — із браку інших прикрас — виложене камінчиками у взір. У цьому бараку постійно майструють. Примітивним знаряддям, як загострений цвях чи тупий клин, гиблюють, допасовують, різьблять.

Поміж українцями зокрема вирізнюються галичани. Вже зовнішний тип їх відмінний, бо хоча змаргані трудом дороги, проте краще рослі та відживлені. І найцікавіше — що й краще одягнені. Чому воно так? Здавалось би, що вбрання в совітській армії діставали однакове. Та галичани зберегли його майже в цілості. Хоч як нераз важко було двигати шинелю серед літньої спеки, все ж не покинули її серед дороги, не проміняли за дрібничку. Знали, що треба на зиму оглядатись. А інші не так. Совітське виховання вбило навіть примітивну ініціятиву самозбереження, що діє в усіх людей, а передусім у звірят...

Таборове життя пливе своїм ходом. Реєстрація, потім таборові роботи, часом вихід поза табор на роботу. Відміну вносить газета "Нова Доба", така незвична для загалу. Більшість таборів уже має Богослуження раз у місяць, або й кожної неділі.

Вістка про те, що будуть полонених українців звільняти, розійшлася в половині вересня. Та заки поголоска стала рішенням, проминуло ще трохи часу. Не всі ще освоїлись із нею та й невідомо, чи перед приходом зими всіх удасться звільнити.

Та звязок із таборами вже є. Український муж довіря має доступ до табору, приглядається полоненим, часто й кермує їх освідомленням. Через нього передають поодинокі УДК допомогу, що її складають самочинно громадяни — в харчах, одязі і книжках. Через його руки пливе жива течія співчуття й опіки — від західніх українців до далеких східніх братів, що несподівано знайшлися між нами. Добре, якщо вони відчувають її, оту теплу, братню руку, що простягається до них через дроти. Може й це поможе їм вирізнитись із жовто-сірої совітської маси.

[Краківські вісті]