У середу, 2 жовтня, в "Дзизі" о 17:00 відкривають виставку дитячих малюнків. Вона четверта після виставок у Чикаго, Відні й Ірландії
Дім
Діти
Діяти
Дістали
Дідусь (а завжди чомусь бабуся)
Дізнайся
Ді-ді – це моє ім’я у внучки)
Ді ді ді – безліч ді…
Дім, однак – це те, що спочатку після мами, стелі над головою у колисці, коли ще не треба повертати голову.
Дім існує як повітря, якого не помічаєм.
Дім пізнається у деталях, проте нема такої картини, яка б умістила всі деталі дому.
Домів стільки, скільки і людей.
Домів вертаються…
Дітися нема де…
Стінами дому гуляють сонячні промені – «зайчики», як пояснюють дитині, або химерні повіви дерев за вікном відбиваються напівпрозорим видивом на стіні кімнати.
Виявляється, крім кімнати, є ще й інші кімнати – це коли тебе немовлям носять або сам повзаєш по підлозі, долаючи високі пороги, осягаючи простір.
Страшно, коли тебе забирають із дому.
У незнайомий світ.
Може бути прогулянка парком, а може бути подорож до людини у білому халаті.
А МОЖЕ БУТИ – ВІЙНА!
Спочатку у візочку, а потім на своїх двох – ох, як хочеться на ручки – мамині, татові…
Потім – незрозумілість переміщень, доріг, бруків, калюж під ногами, вагонів, коліс, полиць…
Доростання…
Потім пізнаєш білий папір, олівці, які малюють різними кольорами, колись довго вчитимешся користуватись цими кольорами, а тепер відомо все – береш і малюєш зелене листя, жовте сонце, синє небо, маму, тата, кота, сестричку, братика, бабусю з дідусем…
Так все просто…
Як мало всього у цьому світі, але який він безмежний, незрозумілий, страшний…
********************
Наталя малює з дітками, деколи з їхніми мамами, деколи приходять суворі чоловіки у строкатому одязі, бувають перебинтовані, кульгаючи, – і теж малюють.
Може, єдиною відповіддю дитини на запитання від світу, від зрозуміння життя є її малюнок. Здатність малювати – це божественна здатність творити те, чого нема без малюнка.
Божественна здатність – бо дитина створює світ.
Тому ми, дорослі, ніколи не втомимося заглядати у дитячий малюнок – ану ж там є щось, чого ми не знали, не бачили, не відчули.
Папір і фарби, папір і олівці, кольорові папери і ножиці-витинанки – ось і усі засоби для творчості.
Треба мати талант від Бога, щоб дитина, нерідко стресована, зранена, з лікарні, з утечі з власного покинутого, але не забутого дому, – почала малювати.
Страх, недовіра, боязнь, знову страх, хочеться плакати, все таке незнайоме, ці фарби зовсім не як удома, але поруч хлопчик завзято рисує воїна, прапор, танк, літак – незмінні атрибути хлопчачих забав. Дивись, який хоробрий!
Я теж зможу!
Білий папір безмежний, білизна страшить, бо кричить – білим є хіба що сніг, але як його намалюєш, коли він білий і папір теж білий: багато фарб, а фарби снігу – нема.
Невідомо, що малювати: щось чи просто водити пензлем, бо це захоплює, пуделка з фарбами такі загадкові…
Наталя тихенько запитує, чи любиш кицю, а-а – не маєш киці, але маєш песика, любиш його – намалюй. Не знаєш як – малюй як знаєш, згадай, який він.
Це не дитячі малюнки.
Ці діти бачили стільки, що не завжди і життя вистачить на таке.
Діти створюють своє бачення світу, неповторну візію свого досвіду переливають фарбами на білизну дороги у творчість, у мистецтво, навіть не підозрюючи, що воно таке.
Так воно якось виходить.
Саме.
Ніхто не ставить такої мети.
Дорослі думають, що мистецтво лікує.
Діти не думають – вони просто йдуть цією стежкою, спотикаються, бо вона веде, щоб спіткати себе...
Йдуть до себе, втративши дім,
до себе, як до дому…
так стають всесвітом –
малюнки показують їх відчуття відповідальності за цей світ,
бо їх світ заснований на правді, не на справедливості, як світ дорослих, яку вони завжди оминають, бо що ж собі залишиться…
Малюнок
Веде кольором, а може передусім забуттям пережитого, вилитого на папір і тим і подоланого…
Бо сказаного, сказаного мовою лінії, фарби, бо ніяк інакше не висловиш усього, що треба сказати цьому світові…
Створення свого таїнства.
Для дорослих, а діти не задумуються над цим – просто творять. Вони усередині, бо самі – таїнство.
Носій і результат злиті, нероздільні: дайте дітям папір і фарби – й побачите правду світу.
У діалозі з Наталею, а до нього долучається донька Юстина (студентка-дизайнерка), з дитини спадають трими непевності, страху, з’являється бажання, просто хочеться хотіти.
З’являється бажання мати бажання. А це так нелегко. Бо хто його задовольнить.
Бажання несміливе, але власне певність, яку дає усмішка Юсті, лагідний голос Наталі, подана фарба знімають усі перепони – і починається народження чогось.
Спостерігаючи за дітками, які малюють, можна відчути, звідки приходить мистецтво, з яких непізнаних висот, а водночас – глибин буття дитини, що ходить по землі, виринають ці лінії, плями, фантастично несподівані співставлення кольорів, вживання яких забороняють усі мистецькі школи й авторитети.
Тут не стоїть завдання навчити – радше повернути дитині відчуття подиху на повні груди, радості побаченої усмішки, своєї власної свободи, що може тому називається – творчості, бо творить, творить із білого і кольорового те, що я хочу, врешті я нічого не боюся, мамо, я малюю…..
А далі – як на санках із гірки – тримайся міцно і лети у фантазіях, у минулих і майбутніх часах, які стираються у єдину мить бути тут і мати ці кольори, і малювати, малювати…
До знемоги…
Було, що поранені, щойно з-під крапельниць дітки у охматдиті, але нестримні в бажанні малювати, навіть мліли від перенапруги над фарбами.
Але були безмежно щасливі обіцянці прийти до них малювати ще.
**********************
Як дитина, яка змінила чотири міста в евакуації, щораз далі їдучи на захід, що пережила жахи окупації, блок-постів ворога, ночівлі в степу, може малювати такі світлі образи, зображаючи однак будинки без вікон, розбомблені міста, понівечені дерева?
Як багато тут побаченого, закарбованого на вік у дитячих очах, якими вона дивиться на світ крізь ці карби.
Як можна пережиті страждання, зустріч зі злом показати у позитивному вимірі як красу, яка ллється із цих маленьких листочків?
Перетопивши жах на спостережливість, розлуку на надію повернутись, безмірність втрат на віру в можливість здобути знову, розпач горя на крихти любові крізь сльози до цього світу.
Тут краса і жах обнялися.
І тільки дитячою здатністю переплавити світ, може увесь всесвіт, спромогтися на перемогу доброго, теплого, притульного, відсовуючи холодне, зле, чуже далі від себе – може лише на це здатне мистецтво, яке виходить з-під цих дитячих рученяток…
Може, світу більше й не треба – цього мало би вистачити, щоб він перемінився у щось дитяче, що з трудом розуміється дорослим світом.
Але для дітей зовсім не важливе це доросле розуміння світу, якщо воно приводить до такого світу, який лише і можна рятувати дитячими ручками і цими кольоровими листками – бо, властиво, лише це і є майбуттям цього світу…
І ніщо інше…
01.10.2024