Радник.

З "Бриґідських" споминів.

Юліянови Федусевичови.

Не має гірше як в неволі! Гей, гей, братці, чого ми дочекали ся? Доведеть ся мабудь тут погибати. Ні написати, ні звідати ся, ніхто не загляне, ніхто не займеть ся. Добре, в кого гріш, до того й адвокат загляне. А в нас? обідраних, грабованих? прийдеть ся до кінця заверюхи сидіти, як що тиф не визволить нас. А о нього не трудно. В мене стара мамуся, сама, саміська, як сирітка на старість лишилась. В него молоденька дружина, як ягідка червена, з маленьким синочком, а в тамтого дівчина, як мак огородний, в кождого хтось є. А чи дочекаємо до них вернути, обійняти, поцілувати, їм насущного хліба заробити? Та за що держать нас? Що своїй державі служили?

Комуж мали?! Ані не обікрали, ані не зрабували, ні замордували нікого. Гроший також не заробили, щоби тепер могли грішми викупляти ся. Дати дві-три тисячі адвокатам і "добродіям", що звідси витягають, а пішовби домів. A за дармо нині ніхто нічого не зробить, навіть свої люди!

Так нарікали сердеги. Нарікали сидячи на брудній, ніколи не змиваній підлозі, на якій весь порох наче автоматично порушав ся. Тужили виглядаючи крізь міцно закратоване вікно на денне світло, на волю.

А виходило війно їх на вулицю. Виділи сонце, виділи рух, людий, трамваї, розріжняли поодинокі особи, що їх знали, або часом колись виділи. І бачимо кількох, знаних їм вже панiв, що з теками під пахою попід їх тюрму крутили ся.

Ади, се той панок, що увільняє. Але коштує в него 3000 К.

Звідки взяти аж тілько? 250 ринських може жінка де знайшла би. Якби хотів за ті гроші витягнути, зараз давби.

За ті гроші не зробить. Він тут має свого аґента, що людий йому насилає. Коштує півтора тисяча, а як що справа легенька, то за тисячу ринських зробить.

Знаєш, брате, давби я. Коби лише витягнув. Продам в дома, що лиш зможу хотівби звідти видістати ся. Але при душі тепер ні шага не маю.

В тім то й діло! Бо їм сейчас мусиш задаток дати, бодай мізерних 200 ринських.

А котрі ліпше роблять, сі жидки, чи ті наші Українці?

Хто його знає? Всі одинаково. Одинаково на нас заробляють.

І знов пішла розмова на сю тему дальше: хто ліпше робить, хто дорожше бере, то що. А одного лише не могли зрозуміти: як се можливо, що вони, українські селяни, сидять замкнені, а українські адвокати можуть собі свобідно ходити та їх на рівні з Жидами, Поляками адвокатами, з "Бриґідок" витягати.

Але чи всі лиш за гроші витягали? Чи всі з нещасних шкуру дерли? Чи всі лиш тим помагали, хто в стані був оплатити ся!

Ні!

Протиділав сему Український Горожанський Комітет у Львові, а саме його судово правна Секція поради.

І ходили з рамени комітету до "Бриґідок". Ходили, хто до них звернув ся, ходили до висших властий інтервенювати за всіма.

І позволили їм в кінци до середини до "Бриґідок" заходити, нести, кому вдасть ся правну пораду.

Несли не лише пораду, а несли й поміч. Як інтернованим, так і полоненим.

Инший світ настав в "Бриґідках", коли почали відпоручники Горожанського Комітету заходити. І інтерновані инакше почули ся і полоненим надія заблисла.

За кождим інтернованим ішли до канцелярії місцевого "суду", вишукували акта, число, приспішували справу, самі подання писали, вносили, а коли кому мимо всего вивезення "на захід" грозило, йшли аж до самого шефа виміру справедливости при Д.О.Ґ. і в богато-богато случаях помагали. Встримували транспорт, а потім вже о конфінацію старали ся.

Тай о полонених долю старали ся. Заложено навіть осібну комісію що до урльоповання полонених. Треба було вносити подання до команди станиці з наведенням "даних", що свідчилиби о його добрім поведеню зглядом польської людности за українських часів, які відтак відсилали з канцелярій до дотичних громад, куди мав бути полонений урльопованим.

І розпочала ся робота. Тревала вона тижні цілі. Що дня, рано і пополудни приходив голова правної секції Горожанського Комітету, ставляв в разі погоди столи на Бригідськім подвірю, в случаю знов непогоди в "великій" салі на II. поверсі, скликав до помочи инших правників та писарів з поміж інтернованих, розкладав папери, приготовані формулярі та списував ґенералія і "дані" до умотивовання просьб. І не десятки, сотки людий облягало їх, кождий хотів записати ся, кождий бажав як найскорше прийти на чергу, бо рвав ся до дому. Ті, що гроші мали, вже повиходили, а вони, сердеги, без сотика. Не мали навіть 5 К. на стемпель до подання.

Робота відходила. Стоси подань що дня списувано, а радник збирав всі, переглядав, поправляв, сортував та відносив до дотичних судіїв. Праця завалювала його. Все щось нового, все новий "клієнт", все нова несподіванка. Того вивозять, тамтого не хочуть конфінувати, сего на Баторого взяли, а X пішов на Замарстинів, У захорів, инший пiдходить та питає, як його справа стоїть, бо не кличуть і не переслухують, а десятий просить о інтервенцію в судії Б., двайцятий о пожичку в Земельнім Банку та так дальше без кінця.

А він витягнув нотес та записує, що кождий просить, молить або навіть енерґічно жадає. На память ані Соломон не затямивби.

І дивне. Його се не зражує, не нервує, до всіх усміхнений, нікого не помине.

Тому всі його полюбили, без ріжниці, а коротко "радником" звали навіть відфотоґрафували ся з ним на памятку.

Все, що хто мав на серці, радникови сповідав ся з повним довірєм, що він поможе йому.

А радник працював, запрацьовував ся. (Вправді помагали йому з інтернованих, а саме радник Ґісовський і секретар бл. п. Омелян Куліковський, що в "Бриґідках" на тиф вмер).

Він не жалів себе, не жалів свого труду для помочі меншому братови. Жалів за то тих власне нещасних братів, яких полюбив всею душею. Він болів над ними, як над рідними синами та братьми, коли дивив ся на їх нужду, на їх чисті душі, на їх всі зримі і незримі скрижалі.

Не лише болів, але й плакав. Плакав, коли прийшов на келію, а там аж 92 горячкуючих на голій підлозі знайшов. Чекали вони, на віз чекали, щоби до барак виїхати. Його благородне серце стиснув такий жаль, що він не міг поздержати своїх сліз, які покотили ся по його змороженім лиці. Було се в той самий день, коли Куліковський, права рука радника в "Бриґідках", помер.

Заняв ся похороном нещасної жертви. Був для него тоді братом, заступав в тім сумнім обряді місце жінки небіщика, а місце батька безталанним доням покійного.

Помагав всім, де міг, хто потребував його безкорисної помочі.

Працював так довго, поки сам не уляг як жертва свого самопожертвования, поки сам не захорів тою всесильною пошестию, якою є тиф.

І лежить він нині в горячці, кров його точить сей неперебірчивий баціль, а вся суспільність та всі ті, що від него добра зазнали, чекають з нетерпливим серцем на його скоре виздоровлення, якого всі з найщирійшої душі йому бажають.

До побачення знов при праці!

[Нова Рада, 07.01.1920]