Переїзд в тюрму.

Оповіданє.

 

В ґуберніяльній жандармскій управі скоро зі мною справились; там першій загальний "допрос" звичайно дуже короткій. Зразу офіцир жандармерії питає "generalia" з друкованого блянкета; до "generali-їв" належать також питаня, чи підсудний був за границею, а спеціяльно в Парижи та Швейцарії; потім прокуратор ставить питаня що-до самої провини підсудного, а сам підсудний пише власноручно у формі оповіданя "изѣясненія своего преступленія". Серед того-ж всї (разом з підсудним) пють чай і курять папироски.

 

Так було і зі мною. По скінченім "допросї" старенькій полковник прочитав менї преспокійно свою конклюзію, що могла б послужити взірцем льоґіки. Конклюзія була більше менче така: "Тому що підсудний на деякі питаня відповідає дуже скупо, то, видно, він таїть правду; а тому що він на деякі питаня відповідає дуже обширно, то, видно, він говорить неправду, ergo "до изясненія дѣла заключить єго в тюрму".

 

З тим він і приказав полицейскому приставу*) відставити мене в тюрму, а на відїзднім попращав мене евангельскими словами: "Ступайте с Богом голубчик! Желаю вам всего хорошаго."

 

Значінє тих слів в прикладї до ситуації чоловіка, що відходить в тюрму, се така-ж дісгармонія, як жандармска служба при россійскій добродушности у Москаля. Видко, старий полковник випав з ролї, а може бути, що привик реферувати людей як акти і збуваючись их з голови пращав их так без мисли. Хто-ж впрочім збагне думки старого жандарма!?

 

"Пристав" відправив мене в супроводї двох полицейских в "тюремний замок" фіякром. Наша дорога йшла по "большой житомирской улицї" на передмістє Лукіяновку, де стоїть кіївскій тюремний замок. По тій дорозї стрічали ми чимало різних людей, мчали ся на "извощиках" (фіякрах) бутні офіцири, плели ся тротуаром запиті чиновники, переходили гарні дами, куняли на козлах вільні извощики, замітали трамваєвий тор робітники — словом всї ті різномастні люде споглядали на мене не так сумно, як більше з острахом і досадою. Всїм им, видко, було ясно, що я політичний переступник, то-ж не на однім лици граючій усміх на раз завмирав перед доводом, що зелїзна рука самодержця давить кожду свобідну одиницю.

 

Я-ж знову призадумав ся над ладом россійскої имперії, де почавши зі самого царя все тремтить і все, що лиш вміє мислити, нерадо й мимохіть тягне своє ярмо. От, на приклад, мої полицейскі, бідні Малороси: кленуть свою службу але служать, бо треба-ж якось жити на білому світї. Менї видало ся, що мабуть цїла машина россійскої держави є наслїдком такої потреби житя в поодиноких людей. За гроші вони всяку службу приймають. Менї майнуло в голові, що за гроші можна-б і з половини Швайцарцїв мати шпіонів і жандармів та ввести в вільній Швайцарії абсолютизм...

 

Мої провідники вшанували мою мовчанку, не перебивали єї. Оба вони добрі мої знакомі. Вони сторожили мене першої ночи мого провізоричного арешту в жандармскій управі. Один був гарний брунет, — високій ростом і з палким поглядом мущина. Він теж интеліґентний самоук. В ночи ми розбалакали ся і він признав ся менї, що він поет. Прочитав менї свою оду до царя Александра III., в якій радить цареви не оглядати ся на своїх чиновників, бо вони всї, почавши від міністрів, а скінчивши на найнизших урядниках, "воры мошенники і взяточники". Не оглядати ся цареви й на панів-поміщиків, бо то вони вбили Александра II. за скасованє крепацтва. Царь повинен оперти ся на мужиках, дати им свободу і більше землї, а тодї й міліони мужицких грудей заслонять єго перед "посягательством" нігілістів, чиновників та поміщиків.

 

Я, розуміє ся, пояснив єму, як могли б єго за ту "оду" надгородити. Та в него був слушний жаль до чиновницкої системи в Россії. Він вислужив ся фельдфеблем, вивчив ся письма при войску і зробив екзамен на урядника, та не маючи протекцій нї грошей, він поки-що служить полицейским, щоб зложити собі де-що на урядницкій мундур. Серед тих плянів та злиднїв в него розвинулись сухоти. А він, сердега, тїшить ся мріями, як кождий сухітник, як то він прибере свою жінку панею і жити-ме з нею в Кіїві, бо він за сїм лїт подружя не прожив з нею ще й року. Все по службах тиняв ся.**) А жінка єму така люба!

 

Хиба-ж се не другій Гоголївскій Акакій Акакієвич з идеалом — шинеля? думав я тай важко призадумав ся.

 

Другій мій товариш — чистий контраст до першого, — тип безжурного кавалєра козака. В него цїла фільософія житя містить ся в салдатско-епікурейскій сентенції:

 

"Все на свѣтѣ глупость —

И богатство і чины!

Лучше выпить рюмку

И закусить ветчины."

 

Він приходив сторожити мене з півночи і зараз використав те, що я не міг спати, бо вклав ся спати сам, попросивши мене вважати, чи не надходить контроля. За те ж він розповів менї много припадків арестовань і потїшив, що моя справа погано не скінчить ся. А в добавок він дав менї науку, щоб при "допросї" вдавати все чоловіка покривдженого й говорити, що я в Австрії не привик до таких порядків, то вони не забувати-муть, що я австрійскій підданий і борше пустять на вітер.

 

Доїзджаючи до Лукіяновки, я уздрів юрбу людей по більшій части обдертих і то мущин, женщин та дїтей; довкола-ж их ишло щось вісїм поліцейских. Мої поліцейскі пояснили менї, що то люде безпаспортні яких ведуть в тюрму, щоб відтам етапом (шупасом) відставити на місце приналежности. Юрба та разом з поліцейскими завернула з дороги в шинок. Я здивував ся, бо не чував ще, щоб по дорозї в тюрму можна в шиночок вступити. Але мої провідники не бачили в тім нїчого незвичайного. То-ж я заявив охоту і собі ж поступити. На се Епікуреєць сказав нїби від нехочу:

 

"Воля ваша, барин".

 

Однак автор оди зауважив:

 

"Вѣдь, брат, он политическій! Это опасно."

 

На се єму той так заарґументував:

 

"Ти, брат, дурак! Не знаєш приповідки: мовчи язичку, будеш їсти кашку? Впрочім начальство знає, що ми в службу чи на пост идем все тверезі. Друге дїло, що ми з посту пяні сходимо, але-ж і тодї йдемо в касарню спати. А вкінци все на світї глупость!"

 

Се переконало опозиціоніста. Ми поступили в шиночок.

 

Тут безпаспортні гудїли вже як пчоли, замавляючи собі їду, а передовсїм "spiritualia".

 

Моя поява викликала кілька усмішок, "Schadenfreude". Де-хто почав навіть голосно кпити собі, що "панови" здіймуть в тюрмі трехповерхій капелюх, се б то циліндер, а насадять на голову арестантску "фуражку". Однак на чиюсь замітку, що я "политическій", все втихло. Всї почали споглядати на мене з співчутєм і пошаною, бо в Россії політичних переступників справдї шанують.

 

Я казав подати своїм провідникам ческого пива і малорускої ковбаси, а се "poutроurі" з славяньских присмаків визвало заздрість в тих поліцейских, що проводили безпаспортних. Вони стали говорити, що мої мають все більше щастя чим розуму. Я-ж тимчасом придивляв ся своїм новим товаришам по доли. Найбільше зацїкавив мене вид сїльскої дївчини-красавицї, що присївши в кутику сама до себe говорила якісь незрозумілі слова і робила на мене вражіня хорої на умі — мелянхолійної. Я спитав про неї старшого і дістав відповідь:

 

"То, пане, хахлушка з Чернигівскої ґубернії. Вона "сумашедша". Ей! доля лиха! Любила ся бідна з сином священика. Теперь він тут в духовній академії, вчить ся зволочь на митрополита, а вона — от що! прийшла пішки, щоб з ним побачити ся, та не впустили єї. Так вона і з розуму зійшла. Та лїкар сказав, що по дитинї вона подужає. Тепер єї домів відставлять етапом на радість матери!"

 

При тих словах дві слези як горох покотили ся по єго лици. А в тій самій хвили один безпаспортний тиче менї в руки на кусни паперу дуже вдачно зроблений портрет тої дївчини. Не великій з мене знавець штуки, та по самих лініях так борзо і сміло кинених на папір я пізнав, що маю перед собою артиста-маляря з непослїдним талантом.

 

Яка-ж доля кинула сего чоловіка в ряди безпаспортних волоцюг? Не повірите! А я довідав ся правди від него ж самого. Він Українець і придержує ся Шевченкового досвіду, що аж по третій чарцї "дума думу поганяє". От він і глядить собі в чарках малярского натхнїня, по чім протверезує ся окрадений і попадає як безпаспортний в руки поліцейских.

 

Випитий алькоголь робив своє дїло. Серед народу зробило ся весело. Тут і став другій артист-музика грати на скрипцї. Про сего я довідав ся, що він був першій скрипач колись в Петербургскім театрі. Тепер він підупав і товче ся по етапах. Я заплатив єму пива і він заграв менї на скрипцї без смичка, так просто пальцями, як то черцї і черницї, дзвонячи кожде в cвoїм монастири, дзвонами порозумівають ся з собою і романсують на "Distanz".

 

Чудової сеї музики я нїколи не забуду.

 

Далї розспівали ся всї. Та поліцейскі пригадали собі, що по шестій годинї вже в тюрму не приймають, — казали нам платити і йти дальше.

 

Безпаспортні гукнули:

 

"В груди моей любовь кипит

И нужно нам розстать ся.

Уже в тюрму готов итить

С кандалами таскать ся."

 

*) Полицейскій пристав = начальник полицаїв.

**) В Россії женять ся перед асентирунком.

 

[Дѣло, 20.07.1896]

20.07.1896