Рідна Церква

Продовж довгих віків була Православна Церква в Україні інструментом у руках Москви, що в національній ділянці зміряла завсіди до повного винищення усякої української окремішности. Початки цієї церковної політики сягають ще докозацької доби, що в часах козаччини прибрала наявно на силі, розмахові та безцеремонности. Московські висланники в духовних рясах знаходили доступ не тільки до козацького поспільства і міщан, але й до козацької верхівки — зокрема на Січі — й тих українських вельмож та шляхти, що залишилися ще при Православній Церкві, заступаючи під покровом благочестя виключно московські інтереси на очевидну шкоду українських державницьких змагань і самої Православної Церкви в Україні.

В першу чергу якраз через Православну Церкву пішло згодом цілою силою обмосковлення українського народу без якогось яркішого зорганізованого спротиву українського православного духовенства. Московські великі князі, опісля російські царі, забрали з України більш освічене духовенство, обсаджуючи ним єпископські катедри на Московщині й навпаки присилаючи в Україну виключно московську єрархію. Остаточно дійшло до того, що коли після упадку царату в 1917 р. формувалася самостійна українська держава, то місцева московська православна церковна єрархія, серед якої не було тоді зовсім українців, поставилася до неї ворожо. Ця ворожнеча й ненависть до українства були такі великі, що православні єпископи в Україні не хотіли висвятити українських кандидатів на єпископів, що спричинило організацію окремої Автокефальної Православної Церкви в Україні з т. зв. липківщину, якої єпископи — самосвятці — не, мали канонічного свячення і яка вкінці під большевицьким режимом заникла.

Воюючий протихристіянський большевизм змагав від самого початку до цілковитого винищення христіянської релігії, передусім католицької і православної. Під своїм патронатом зорганізував большевизм воююче безбожництво, що стало одною з установ його насильного володіння. Його виконавчі органи: ЧК, ҐПУ, вкінці НКВД, винищували духовенство, поруйнували або позамикали церкви, перемінюючи їх на магазини, кіна або льокалі для большевицьких клюбів, чи врешті на протиреліґійні музеї. Нечисленні недобитки православного духовенства та його єрархії покорилися волі червоних можновладців і... навіть на приказ Сталіна почали молитися за перемогу большевиків. Започаткований большевиками експеримент із т. зв. Живою Церквою вповні не вдався. Він урешті був і непотрібний, коли прийшло до деякого порозуміння з патріярхатом Православної Церкви в Москві, який покорився большевикам. Це порозуміння було влекшене обставиною, що большевики всуперіч постановам своєї "конституції" почали проводити насильну обрусительну політику й славословити творців своєрідного московського цезаропапізму, в першу чергу Петра І.

Сьогодні з розгромом Совітів настала велика зміна. Після вікового поневолення є змога упорядкувати і справи церковні. Як у всіх ділянках національного життя, так у першу чергу в ділянці церковній мусить щезнути й найменша тінь Москви. Цю історичну вимогу відчуває і щойно визволене українське громадянство, може інколи й підсвідомо й ще якслід незорганізовано та шукає для себе нових шляхів. Шукає їх наглядно й у справах Православної Церкви.

Большевицьке безбожництво й насильство не знищили до коріння глибоко-релігійних почувань народу, заснічуючи тільки душі частини молодшого покоління, вихованого вже виключно в большевицькій школі. Зате большевики розторощили Православну Церкву в Україні майже до її основ. З духовенства залишилися в живих лише одиниці, нині в старшому, або вже у цілком старому віці. Виховати та дати освіту відповідно до потреб сучасної хвилини новим кадрам духовенства — справа не легка. Бракує і кваліфікованих та всеціло відданих справі релігійного відродження українських кандидатів на єрархів Православної Церкви в Україні, яка сама мусить перейти основну внутрішню — очевидно в межах обовязуючих церковних канонів — і зовнішню реорганізацію. Ця річ вимагатиме більше зусиль навіть як справа організації майбутньої України. До виведення Православної Церкви в Україні на твердий битий шлях і її повного усамостійнення у виді києвського патріярхату треба буде чимало тонкої політики й дипломатії, що остаточно можна буде перевести щойно після війни. А проте заходи до усамостійнення Православної Церкви в Україні треба поробити негайно, усуваючи всяку тінь дотеперішньої залежности від Москви. Зрозуміла це національно свідома й активна частина українського громадянства недавно звільнених українських земель, кинувши гасло "Будуймо Рідну Церкву!".

Під таким нaгoловком поміщено недавно у 3-ому числі тижневика "Кремянецький Вісник" передову статтю. "Доволі вже нам русифікації в Церкві та польонізації! — пише автор передовиці. — Національна рація українського народу вимагає негайної будови української рідної Церкви. Хто цього з о.о. духовних не розуміє, хто за цим йти не хоче, того треба випросити з рядів церковних провідників українського народу. Усяким москвофілам не місце в духовнім соборі Української Православної Церкви!..."

Кремянець був за недавньої Польщі осідком великої волинської православної єпархії й очевидцем обмосковлюючої і ополячуючої одночасно праці волинських православних єрархів і кремянецької православної консисторії, що ніколи не зуміли якслід протиставитися воюючому польському духовенству й різним польським світським "місіонарям" із ославленим КОП-м (Корпус Охорони Пограниччя) у проводі. А поклонників Москви в духовних рясах на Волині ще багато, що раді б зберегти й на майбутнє єдність у церковній ділянці, а тим самим і залежність Православної Церкви в Україні від далекої й ворожої нам Москви. Кремянецький часопис поставив справу ясно, що таким не місце в Православній Українській Церкві та що гаслом дня в церковній справі повинно бути: Рідна Церква!

[Краківські вісті]