Ми в точці перегину, і повоєнний порядок зруйновано.
Ще тільки позавчора багаті демократичні держави уявляли, що світовий порядок після холодної війни формується за їхнім власним зразком. Тепер вони рятуються від світу.
В цього нового порядку мало бути три опори. М'який гегемон в особі США повинен був залишатися ґарантом міжнародного миру, що допомагає просуванню ліберальної демократії. Європа мала експортувати свою модель постмодерної інтеґрації своїм безпосереднім сусідам і навіть далі (пам'ятаєте розмови про те, що Асоціація держав Південно-Східної Азії скоро стане зовсім як Євросоюз?). Занепадаюча Росія разом з Китаєм та іншими висхідними країнами Сходу і Півдня мали побачити свої хосени, щоб стати стейкхолдерами в розробленій за західним проектом системі.
Це було тоді. США все ще виняткова держава, але незалежно від того, чи Гілларі Клінтон чи Дональд Трамп виграють президентство в листопаді, внутрішній політичний імпульс спрямований на те, щоб цофнутися зі світової арени.
Європа занадто зайнята заліплюванням тріщин у власному проекті, щоб звертати увагу на те, що відбувається в інших місцях. Охоплений кризами — єврозона, міґрація і остатньо Brexit, — цей континент втратив здатність мислити стратегічно. На додачу до всього ні Росія, ні Китай не схильні приймати правила, написані США.
Що сталося? Війна в Іраку, що покликана була продемонструвати потугу американського впливу, насправді виявила її обмеження. Ґлобальна фінансова криза 2007–2008 рр. жорстко оголила слабкості ліберального капіталізму.
Інтеґраційні мрії Європи розбилися об кризу єврозони. Китайська економіка росла швидше за будь-чиї очікування, і це призвело до перерозподілу сил в ґлобальній системі.
Нині лейтмотивом є націоналізм. У США це приймає форму «Америки передусім» — войовничого, як дехто каже, ізоляціонізму. Для Владіміра Путіна озброєний реваншизм — єдине, що в нього лишилося: Росія слабка у всіх вимірах сили, крім мілітарного. Європа, з її популізмом і кишеньковими авторитарями, як угорський Віктор Орбан, забуває уроки власної історії. Китай хоче викреслити з пам'яті сто років приниження. Всі вони, можна сказати, вестфальці нині.
Про глибину нерозуміння і недовіри нагадала мені недавня конференція в Пекіні. Щорічна Сяншанська конференція з безпеки — майданчик, де військові і політичні еліти Китаю говорять зі світом. Для людей Заходу це захоплюючий захід — майданчик, де голос європейців та американців має конкурувати за час і подіум з голосом таких країн, як Тімор-Лешті, Камбоджа, Монголія і, звичайно, союзника Китаю за інтересом, Росії.
Обраною темою на 2016 рік був пошук «нової моделі міжнародних відносин». Підтекстом був меседж: Захід має визнати, що старий порядок вже в минулому і пора спільно з Китаєм зайнятися редизайном його заміни.
Західні розмови про узгоджену з Пекіном адаптацію існуючої системи не враховують, що йому потрібно щось абсолютно нове. Перш за все це Сполучені Штати, як сторонні щодо статус-кво у Східній Азії, повинні пристосовуватися до нових реалій. Система альянсів другої половини XX в. не підходить для геополітичних реалій епохи піднесення Китаю.
Якщо не брати до уваги окремих різких заяв про рішучість Китаю захищати свої інтереси в Південно-Китайському морі, мова господарів форуму звучала цілком примирливо. Китай шукає співпрацю з позитивною сумою і сповнений рішучості уникнути «пастки Фукідіда» — зіткнення між вже існуючою і новою потугою. Але новий порядок не може бути подібним до старого.
Але як же тоді він може виглядати? Подекуди можна почути розмови про новий договір наддержав за зразком моделі Меттерніха на Віденському конґресі в XIX столітті. А може, про низку реґіональних балансів сил на чолі з Китаєм і США? За менш оптимістичною версією замість порядку прийде просто напіворганізованний безлад.
Все ж є і ще одна школа мислення — назвемо її реалізмом, прагматизмом або, скоріше, фаталізмом, — адепти якої говорять, що нічого спеціально робити не потрібно. Рано чи пізно цей багатополярний світ знайде нову рівновагу. Дозвольте країнам самим розібратися в своїх власних проблемах і конфліктах, пропонують прихильники цього підходу. В підсумку з'явиться новий баланс.
Проблема в тому, що може виявитися пізно. Близький Схід вже палає, а Росія хоче перевернути в Європі встановлений там після холодної війни порядок, але дійсно небезпечні точки перетину великих держав — у Східній Азії. Додайте до реґіонального суперництва на Східно- і Південно-Китайському морях північнокорейську ядерну програму — і неважко побачити, як суперництво США та Китаю перетвориться в конфронтацію, а то і в щось гірше.
Світ є в точці перегину. Порядок, що склався після холодної війни, організований навколо США як єдиної наддержави, ґлобальних інститутів західного зразка і багатосторонніх правил і норм, еродується. Принцип верховенства сили виступає проти принципу верховенства права, націоналізм — проти інтернаціоналізму.
Дехто думає, що простий факт економічної взаємозалежності врятує ситуацію, адже в разі конфлікту програють всі сторони. Але ця динаміка може працювати в іншому напрямку. Не випадково в останньому річному звіті МВФ політичні ризики названі головною загрозою світовій економіці. Ліберальна економічна система в першу чергу залежить від світової системи безпеки.
Philip Stephens
How the west has lost the world
The Financial Times, 13.10.2016
Зреферував О.Д.
25.10.2016