Галичина в історії України

80 років тому (жовтень 1936 року) в «Календарі Червоної Калини на 1937 рік» вийшла стаття Омеляна Терлецького «Галичина в історії України».

Ставляючи назву «Галичина», маємо на увазі колишні три князівства: Перемиське, Звенигородське й Теребовельське, які опісля стали головними землями галицького князівства. Це край, який тепер поділений на три воєвідства: Львівське, Станиславівське й Тернопільське. Це край невеликий простором, але, незважаючи на те, він відограв в історії України вельми важну ролю. Так було особливо за часів істнування галицько-волинської держави, але також і опісля, бо в XVI і XVII. І врешті в XIX, та й XX століттю.

Княжа доба.

Галичина в княжій добі мала корисніше геополітичне положення від Східної України остільки, що не сусідувала зі степами й тому аж до ХIII століття не була наражена на наїзди степовиків, а навіть і по приході татарів у XIII століттю, вона не відчула так грози татарського сусідства, як Східна Україна. Через те життя йшло тут спокійніше, як там на Сході, населення було більше сконцентроване й загосподароване, як населення Східної України, суспільний і політичний лад був тут більше усталений і викінчений, особливо в другій половині княжої доби.

Визначний вплив мало на історію Галичини сусідство з Польщею і Угорщиною. Стріча з іншими народами й державами викликала в галицьких українців почуття окремішности й через те тут скоро розвинулося національне почуття. Воно багато причинилося до того, що Угорщині не вдалося заволодіти Галичиною, хотяй угорські королі робили зусилля щодо того. Причинилися до того також очевидячки й Карпати, які були оборонним валом перед Угорщиною.

Словом Галичина стала країною, де розвинулося інтензивне українське життя і де були всякі дані до того, щоби тут істнувала осібна українська держава. І вона справді тут повстала та вже при кінці XI. століття стала майже незалежною від Києва. А коли в 1145 році три князівства – Перемиське, Звенигородське й Теребовельське получилися і повстало одно галицьке князівство, тоді ця держава в цілій системі княжих держав займала дуже визначне місце.

Це мало велике значіння для дальшої історії України. Східна Україна зачала від половини XII століття чим раз більше підупадати. Київські князі втратили своє значіння, а сам Київ підупав дуже. Отже з цього хотіли скористати північні володимирсько-суздальські князі й здобути якщо не панування, то принайменше вплив у Східній Україні. Але цьому перешкодив галицький князь Ярослав Осмомисл, який в 1158. р. вирушив на Київ і посадив там князя по своїй волі.

Це була перша перемога Західної України над Північним Сходом. Вона стала ще більшою, як Галичина получилася з Волиню і повстала могуча галицько-волинська держава. Це була дуже корисна подія для України, бо саме тоді небезпека для Східної України з боку володимирсько-суздальських князів ставала що раз то більшою. Як передтим Юрій І., так і його наслідник на володимирсько-суздальському престолі, Андрій Боголюбський мішався в київські справи й вже таки збирався запанувати над Східною Україною. Це була критична хвиля в історії України, бо вже тоді Московщина могла здобути перевагу над Східною Україною. Але перешкодила цьому галицько-волинська держава. Князь її Роман Великий рішив справу по своїй волі. У 1200 і 1203 р. вирушив він на Київ і став зверхником київського князя. Тим способом московська небезпека була на довгі часи усунена, а галицько-волинська держава здобула цілковиту перевагу на всіх українських землях. Вона стала всеукраїнською державою і тому справедливо назвав літописець князя Романа Великого самодержцем всієї Русі, це є України.

Велика вага галицько-волинської держави проявилася також за князя Данила з хвилею, як татари напали на Україну. Східна Україна була тоді в цілковитому політичному упадку. В Києві князя не було й був тут тільки намісник князя Данила, воєвода Дмитро. Поза тим у Київщині, Переяславщині, в полудневій Волині та полудневім Поділлю не було ніякої державної влади. Давна, могуча колись київська держава розложилася в цих краях цілковито. Княжої влади тут уже не було й держава розложилася на дрібні частинки, на атоми так, що кожна громада жила своїм осібним життям, не маючи ніякої влади над собою. Але навіть там, де ще зісталися князі, отже в Чернигівщині, також не було властиво держави, бо ці всі князі не мали ні сили, ні значіння і зійшли на становиско земельної аристократії.

Тим способом галицько-волинська держава була одинокою і тимбільше тому цінною державою на всіх українських землях у XIII і XIV століттю. Тільки звідси, від заходу могло прийти відновлення державного життя в Східній Україні.

І справді галицько-волинська держава це завдання принайменше частинно сповнила. Князь Данило зачав рішучу боротьбу з цими розкладовими чинниками, які не хотіли признавати княжої влади й воліли забезпечити себе складанням данини татарам. Були це звісні в нашій історії «татарські люди». Він примусив цих «татарських людей« з Волиня і Поділля признавати державну владу і через те усунув у великій мірі політичний хаос, який запанував у цих країнах. В часах, коли над Україною зависла вже татарська гроза, така консолідація державної влади мала велике значіння. Галицько-волинська держава була основою правно-державного порядку на українських землях. Недаром еміґрувало сюди населення із пустошених татарами земель Східної України. Галицько-волинська держава стала захистом для українського народу і в цім її велике значіння. Галичина, разом з Волиню стала підставою сили й могучости цієї держави.

Галицько-волинську державу можна під деяким оглядом уважати наслідницею давної київської держави, але в порівнянню з цією вона означала поступ. Це видко як у політичнім її ладі, так і суспільнім. Її адміністрація була складніше й ліпше уладжена, як київської держави. Те саме можна сказати про організацію військових сил. А щодо суспільного ладу, то він був більше скристалізований» як у київській державі. Виступає тут передовсім вже виразно осібна міщанська верства, яка відіграла в західній Європі таку важну ролю.

Та й політичний світогляд стояв у Галичині тай на Волині вище, як у київській державі. Тимчасом, як там поняття держави було дуже тісно звязане з особою князя, зглядно з династією Руриковичів, і витворився навіть погляд, що держава є власністю князя і то князя тільки з роду Руриковичів, то в галицькім князівстві поставлено державу понад князем і понад династією Руриковичів. Тим належить собі пояснити, чому на галицьким престолі міг засісти боярин, Володислав Кормиличич, а в 1340. по замордованню князя Болеслава-Юрія II став начальником галицько-володимирської держави боярин Дмитро Дедько. Бояри були погляду, що держава є власністю народу, а себе вони вважали очевидячки представниками цього народу.

Галицько-волинська держава вправді впала, поділена між Польщу й Литву, та сповнила своє завдання за часів свого істнування. Під опікою цієї держави сконсолідувалася українська нація і вона виховала покоління, що мали в собі державно-творчі елементи й не попали в східно-український хаос. В цім велике її значіння, а між її землями передовсім Галичини.

Свої державно-творчі змагання виявила Галичина ще при кінці XV століття, тоді, як вибухли тут повстання, що мали на меті відбудувати давню княжу державу. Їм не пощастило, їх придушено, все ж таки Галичина зісталася важним чинником в дальшому історичному розвитку України.

Козацька доба.

В козацькій добі геополітичне положення Галичини було подібне до такого положення в княжій добі. І в цій добі Галичина не була наражена на такі набіги степовиків, як Східна Україна. Життя плило тут узагалі спокійніше, як на сході України, і населення було густіше в Галичині, як у Східній Україні. Вправді на західних окраїнах Галичини зайшла зміна, бо колишня українська Ряшівщина стала польським етнічним краєм, а міста скрізь у Галичині втратили свій колишній український характер і дістали великий відсоток польської та жидівської людности, але всежтаки головна маса зісталася українською і сиділа на свому місці.

Завдяки цьому спокійному життю витворився в Галичині тип українця спокійного, під духовим оглядом зрівноваженого, здібного до конструктивної праці, заразом дуже привязаного до своєї землі й готового її боронити. Наслідком стрічі з польским народом дуже зміцніло національне почуття в галицьких українців, особливо по містах, де українське міщанство виступило активно в обороні своєї віри й своєї національности.

Зовсім що інакшого було в Східній Україні. Там татарські набіги не дозволили на спокійне життя, тай зачалась там боротьба за українську державність. Колиж врешті в 1648 році станула українська держава, мусіла вона боронити своє істнування на кількох фронтах. В зв’язку з тим усім відбувалося в XVII та й XVIII століттю пересування української людности по великих просторах Східної України. Насамперед пересувалося населення з хліборобської України на запорозькі степи, опісля, коли на Правобережжю по упадку української держави в 1676  році настало тут велике замішання т. зв. «Руїна», то населення звідси переносилося до Лівобережної  України. Коли ж на Правобережжі в XVIII. столітті настали спокійніші часи, то зачалася еміграція тим разом з Лівобережжя на Правобережжя.

Тим способом протягом цілої козацької доби населення Східної України було майже цілий час в руху. Це мало свої наслідки. У Східній Україні витворився інший тип українця, як у Галичині. Цей тип незвичайно активний, чого доказом є історія Східної України протягом цілої козацької доби. Але при тім усім витворилися тут і відміни цього східно-українського типу, з яких найважніші були українці з анархістично шляхоцьким світоглядом і українці зі степовим світоглядом. З усього того вийшло те, що українець зі Східної України був далеко активнішим від українця з Галичини, але зате був психічно менше зрівноваженим і тому замало мав у собі здібности до конструктивної праці. Тим способом в Україні витворилися ріжні культурні типи, інакші в Галичині, а інакші в Східній Україні, які себе взаїмно доповнювали.

Згадуючи козацьку добу, ми звичайно маємо на думці передовсім Східну Україну. Це річ зрозуміла, бо козаччина витворилася у Східній Україні (уможливила не тільки повстання Запорозької Січи, цієї маленької військової держави, але вона уможливила теж повстання держави Богдана Хмельницького і його наслідників-гетьманів. Алеж у цій військовій і політичній будові взяла теж участь і Галичина, бож ця політична будова звязалася тісно з українським національним почуттям.

Національне відродження зачалося насамперед у Галичині. В ньому наше міщанство відограло велику ролю. Воно ж зорганізувало ві Львові Брацтво при церкві Успенія Пресв. Богородиці, яке стало взірцем для інших Брацтв, що повстали в Галичині, на Волині й в Східній Україні. Так само друкарська штука поширилася з Галичини тай з Волині на інші землі. Шкільна наука найтрівкіше була поставлена в Галичині і звідси поширилась скрізь по Україні. Тут у Галичині було найбільше вчених людей і деякі з них багато прислужилися Східній Україні.

І так, коли ігуменом Печерського монастиря в Києві став галицький українець (з-під Золочева) Єлисей Плетеницький в 1599 році, то він спровадив друкарню з Галичини, а в Братській школі в Києві, якої ректором став Іван Борецький (з Бірчі в Галичині), пізніший Київський митрополит, вчили переважно учителі, спроваджені з Галичини. Тим способом біля Плетеницького повстав гурток вчених переважно галичан (Захарія Копистянський, Лаврентій Кукіль і інші), який дуже оживив культурне життя в Києві тай взагалі в Східній Україні. А дуже важним було те, що ці галицькі вчені принесли зі собою на Східню Україну українське національне почуття, яке в Галичині було тоді найбільше розвинене. Не можна забути й того, що Петро Конашевич Сагайдачний був теж галицьким українцем і походив з дрібної шляхти з-під Самбора, а він теж був першим, який Запорозьку Січ і взагалі козаччину зв’язав з національною справою. Звісно, що Конашевич вписався з цілим козацьким військом до Київського Брацтва. Тим способом завдяки галичанам дуже розбудилося національне почуття і патріотизм у Східній Україні. Тільки завдяки такій визначній участи галичан в розбудженню культурно-національного життя у Східній Україні стало можливим, що всі українські суспільні верстви співпрацювали при будові держави Богдана Хмельницького.

Тим способом в історії України XVII століття прийшло до синтези двох елементів: культурно-національного, що розвинувся на західніх землях, а передовсім у Галичині й орґанізаційно-військового, що повстав у Східній Україні. З цієї синтези повстала ідея української державности й врешті українська держава.

Почавши від останніх десятиліть XVII століття вплив галицьких українців на життя Східної України стає що раз менший, вкінці на довгі роки зовсім переривається. Це наслідком того, що культурно-національне життя Галичини зачало підупадати, а при кінці козацької доби нашої історії Галичина належала разом з Закарпаттям і Буковиною до країн, які щодо національного освідомлення найнижче стояли від усіх українських земель. Тоді могло здаватися, що Галичина закінчила вже раз на все свою, колись таку важну ролю, в історії України. Але так не сталося. Галичина і в новій добі заважила багато.

Нова доба.

В новій добі історії України ґеополітичне положення Галичини змінилося остільки, що Східна Україна незвичайно збільшила свою територію завдяки великій кольонізації, що зачалася там у другій половині XVIII століття. Всі колишні степи, де перебували татари, тай їх попередники, стали українськими так, що простір цілої України став два рази більший, ніж він був за часів Богдана Хмельницького. Галичина стала із-за того ледви десятою частиною простору всіх земель, де мешкають українці, і має теж десяту частину населення цих земель. Тим способом Східна Україна стала «Великою Україною», зіставляючи назву Східної України для Донеччини та інших східніх земель Великої України. Але незважаючи на таку диспропорцію між Галичиною і Великою Україною, Галичина і в цій новій добі відіграла вельми важну ролю в історії цілої України. Тільки це сталося не зараз, а доперва в другій поло­вині цієї доби.

В першій половині доби аж до останньої четверті XIX. століття Галичина не могла нічого дати іншим українським землям, бо вона представлялася дуже слабо й то на всіх ділянках національного життя. Велика Україна виглядала під тим зглядом далеко ліпше, бо там ще в першій четверті XIX століття була досить живою українська державна традиція Але вже в 1848. в Галичині оживилося національне життя, а хотяй занепало воно опісля, то однако ж в сьомому десятиліттю XIX століття національне життя розбудилося знову й то під впливом творчости Шевченка і з того часу воно вже безупинно розвивалося далі. А коли у Великій Україні саме тоді зачалися з боку російської влади репресії проти українства й врешті в 1876. році появився звісний указ царський, який мав на ціли убити українське національне життя, тоді українці з Великої України увійшли в зносини з галичанами й в галицьких виданнях помішували свої письменницькі твори. Це знову причинилося до оживлення національного життя в Галичині й Галичина стала від тоді осередком цілого українського життя.

З того часу значіння Галичини в українському життю зросло дуже й воно таким було аж до першої революції в Росії в 1905 році. А значіння це не тільки лежало в тому, що, незважаючи на ріжні перешкоди, все ж таки українські книжки передіставалися з Галичини до Великої України, але ще й в тому — і це було дуже важне — що істнування національного життя в Галичині давало віру й українцям з Великої України, що все ж таки українство не тільки не знищене, але що воно кристалізується, набирає інтензивности й сили та що воно має всякі дані розвиватися там, де нема йому занадто великих перешкод. І в цім лежить велика вага Галичини в останній четверті XIX століття, тай з початком XX.

Галичина тай побіч неї маленька Буковина давали українцям з інших земель зразки національної органічної праці. Тут повстали в останній четверті XIX і в початках XX століття ріжнородні організації, культурно-освітні, економічні, професійні й врешті політичні. Тимчасом, як у Великій Україні українство занепало й стало аполітичним, а всяка орґанізаційно-освітна чи економічна праця відбувалася в рамцях російської державницької ідеольоґії, то в Галичині українське життя розвивалось самостійно й воно обняло майже всі важніші ділянки національного життя. А що дуже важне: українство в Галичині та й Буковині мало в собі також і політичний характер. Його остаточні висновки зводилися до того, що будучність української нації лежить у повстанню української держави, збудованої на руїнах «єдиної, неділимої Росії«.

Прийшла врешті світова війна, з вибухом якої галицькі українці зв’язали всі свої політичні сподівання і надії. Настали великі події, в яких Галичина відіграла вельми важну ролю. Побіч Української Народньої Республики у Великій Україні повстала в Галичині Західноукраїнська Республика. Ця держава мусіла взяти на себе цілий тягар оборонної війни з Польщею, і вона цей обов’язок гідно сповняла. Невелика своєю територією і населенням, зіставлена сама собі, без ніякої внішньої помочі, вона не могла встоятися перед силою цілої Польщі, яка ще дістала підмогу від могучої Антанти. Але це не вменшує цінности цієї держави, як історичної появи. Вона істнувала коротко, але, як на такий короткий час та воєнний стан, вона була доволі добре зорганізованою і упорядкованою і то на європейських засадах. Її ціла будова, її політично-суспільний лад не виявив таких крайностей, як велико-українська держава. Вона представляла собою компроміс поміркованих соціальних течій з націоналізмом. В повстанню галицької держави не було революційности, а було завершення цієї політично-суспільної еволюції, що її перебула Галичина протягом цієї Нової Доби; галицька держава лучилася органічно з минулим. В цім лежить велика позитивна вартість галицької держави і через те вона стоїть під соціольоґічно політичним оглядом вище, як велико-українська держава. Хотяй далеко менша, як ця, галицька держава мала більше даних до життя від велико-української держави. Маючи це на увазі, ми можемо зрозуміти, чому Антанта більше рахувалася з малою Галичиною, як з Великою Україною. Доказом того може бути плян французького маршала Фоша, який хотів погодити галицьких українців з поляками (місія Бертельмі), щоби їх разом кинути в боротьбу з большевиками.

Повстання аж двох українських держав мусить дивувати необізнаного з українськими обставинами чужинця, але воно було вислідом окремих політичних обставин, в яких переживали дві частини українського народу в часі до світової війни. Акт з 22 січня 1919. року мав більше формальне, як реальне значіння і в дійсности обі держави не були з’єдинені ніколи. На це зложилися ріжні причини, про які годі тут говорити, але деякі з них лежали поза волею політичного проводу обох держав. А не можна забути того, що обі держави мали зовсім відмінну заграничну політику. Тимчасом, як велико-українська держава мала своїм першим завданням боротьбу з Росією, та західно-українська держава стояла цілий час свойого істнування у війні з Польщею. І в цім лежала трудність кооперації обох українських держав і навіть причина деяких конфліктів.

Все ж таки до деякої співпраці дійшло і коли Велика Україна дала Галичині полководця ген. Омеляновича-Павленка, Ген. Грекова тай інших, а також кілька військових відділів, то Галичина дала Великій Україні Січових Стрільців, багато старшин, підстаршин і урядовців. По відступі У. Г. А. за Збруч і тим самим заломанню галицької державносте, участь галицьких українців у подіях у Великій Україні в 1919-1920 роках стала дуже визначною. Славний похід на Київ був ділом як велико-української, так і галицької армії. Дня 31. серпня 1919. вони зі заслуженим тріюмфом увійшли до Києва.

А пам’ятати треба, що галицька армія багато заслужилася у визвольній війні не тільки в Галичині, але й на великих просторах Великої України. Своєю дисципліною і поставою вона здобула прихильність і признання як Галичими, так і Великої України. Через те вона була цілий час державно-творчим чинником, який в інших обставинах був-би вирішив позитивно справу української державности й то не тільки в Галичині, але також і у Великій Україні.

Як з цього всього бачимо, то Галичина також і в новій добі історії України відограла визначну ролю. Істнування західно-української держави було великою цінністю для української нації, бо воно було доказом, що Галичина мала всякі дані до активного виступу в українській справі, а було це заразом відновленням давної державницької традиції.

І коли приглядатися з історичної перспективи нашій визвольній боротьбі з 1917-1920 р., то не можна не завважити одного. Велика Україна показала дуже багато розмаху у визвольній боротьбі, в цім вона мав велику перевагу над малою Галичиною – Галичина менше руйнувала, тут мав значіння дух консерватизму, тут менше було плянів і широких горизонтів, було може трохи забагато льокального патріотизму і ексклюзивного галицького світогляду, але робота йшла тут солідніше, як у Великій Україні. Через те Галичина являється у історичній картині наших визвольних змагань дуже позитивним чинником.

(«Календар Червоної Калини на 1937 рік». – Львів, 1936. – С. 28-36)

ПРО АВТОРА

Омелян Терлецький, галицький педагог, історик, географ, громадський діяч, народився 1873 року в Надсянні (Ярославський повіт), гімназійну освіту здобув у Стрию.

У 1892-1896 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету. Його викладачами були, зокрема, такі видатні науковці, як історик Михайло Грушевський і географ Антоній Реман. Географічна освіта так вплинули на Терлецького, що надалі, працюючи переважно істориком, він зберіг географічний стиль мислення, і кожна його велика наукова публікація ілюстрована численними картами.

У 1896-1897 роках, ще студентом, опублікував перші дві наукові праці в «Записках Наукового товариства імені Шевченка»: «Політичні події на Галицькій Русі в 1340» (1896) та «Козаки на Білій Русі 1654-1656» (1897).

Починаючи від 1898-го, 13 років викладав географію у Тернопільській гімназії. У 1911-му очолив новостворену Чортківську українську гімназію, якою керував до початку Першої світової війни.

За часів Першої світової війни як представник Союзу Визволення України працював у таборах українських полонених у Німеччині.

Після війни – гімназійний учитель у Тернополі та Львові. Член НТШ з 1921 року.

Пік громадської активності Терлецького припав на 1920-ті року. У 1923-1924 і 1926-1927 роках він очолював товариство «Рідна Школа», а водночас – також «Учительську Громаду». Був активним членом головного Виділу товариства «Просвіта».

У 1926 році видав підручник «Елементарна географія» для українських ґімназій.

У 1940-1948 роках (з перервою на період німецької окупації) викладав на історичному факультеті Львівського університету. Також працював у Львівській філії Інституту історії АН УРСР. Помер у Львові 1958 року.

Терлецький Омелян – автор наукових і науково-популярних праць, які друкувалися в «Записках НТШ» і окремо. Найголовніші з них: «Історія Української Громади в Раштаті 1915-1918» (1919), «Історія української державности» (у двох томах, 1923-1924), «Україна заборолом культури і цивілізації перед степовиками» (1930), «Вплив природи на історію України» (1930), «Гетьманська Україна й Запорозька Січ» (1935) та ін.