(З циклю: Неймовірні оповідання).
— Спомин? Ну так, та ще й який спомин! Здається до суду віку не забути мені його, хоч скільки їх цих споминів виринає в моїй уяві, як нагадаєш ці, здається так недавні часи з перед двадцяти літ, коли то в Україні ревіли наші гармати.
Якимсь немовби кошмарним привидом маються ці часи, що усім своїм тягарем загоніли над нашими душами, цим "учора" перед яким не було ніякого "завтра", а як і було, так страшнішим видавалося за отсе "вчора!"
Карасевич замовк і задумливо вдивився проти себе. Його слова падали у вечірній сутінок і немов розгублювалися у ньому.
Сиділи в трійку. Три приятелі, з дитячих літ, яких доля то розєднувала то зводила разом, і нагадували минуле. Сірий вечір огортав хату, а в такі хвилини думки снуються стежками давно минулих літ і повертаються споминами пережитого. Часом у такі тихі вечері, вирине в уяві мелодія позабутої пісні, що мoв ниточка порвана насотується знову, та доторкаючись незримих струн душі, вдаряючи тихо по них, вичаровує ними симфонію минулого позабутого давно... Кажуть, що в такі тихі вечері в душі поета родиться пісня, а в душax мрійників оформлюються задуми великі й маленькі іскорки полумям великого вогню вибухають!..
І сьогодня, такий же нерозгаданий настрій тихого вечера огортав Степанюкову кімнату, куди, як звичайно, заходили Карасевич і Подолинський на товариську гутірку.
Степанюк підвівся з канапи, підійшов до вікна відхилив ще більше занавіску й важкою ходою вернувся на своє місце. Подолинський крутив папіроску й мовчки підсунув пушку з тютюном Карасевичеві, що все ще задумо вдивлявся проти себе.
— Так, так, спомин!.. — відозвався знов Карасевич. — Щож, слухайте, розкажу! Було це в тих лютневих днях, коли то знов, вдруге, сунула із сходу московська орда на нашу землю, коли то знову курився тамерлянський шлях, полишаючи тільки згарища, кров і сльози за собою!..
Коли то знов, удруге довелося нам покидати нашу столицю, залишаючи її безборонну на поталу наїздника, що з червоним прапором у руках ніс нам загибіль і неволю, що їй куди й рівнятися навіть до неволі Фараонів!
Вже три дні били московські гармати на Київ гень зза Дніпра, десь від Дарниці, засипуючи місто важкими ґранатами. Три дні вже косила смерть його останніх оборонців: галицький вартовий курінь, що хоронив відступаючі на захід частини й вдержував останні стійки, які розкинені були по місті.
Ще не народився маляр, що змалював би усю траґічну велич цієї руїни нашої столиці, що її несла московська орда, не народився ще поет, що виспівав би цей псалом розпуки, що виривався з грудей її оборонців...
Йшло з димом добро, що віками цілими збиралося невсипущою працею наших предків, руйнувалися святині, що їх прадіди наші будували, щоб у хвилинах смутку, й радощів розраду у них найти — гинув наш Київ, як колись давно, вісім століть вже тому, коли то також із сходу сунула орда, прадіди наїздників сьогоднішних!...
Вже відійшли останні евакуаційні ешелони з головного двірця на захід, вже покинули місто останні частики охоронного корпусу, що відступали по кадетському шоссе...
Наш курінь останнім залишився, щоби стягнувши розкинені по місті стійки, відійти із приходом ночі й прямуючи по кадетському шоссе, десь біля Жулян получитися з відступаючими частинами.
Я дістав приказ стягнути наші стійки, що розкинені були в районі Володимирської вулиці та Софійського майдану, розглянути положення. На Бобіковському бульварі й виждавши ночі на стаpокиївському участку, що недалеко Софійського Собору, прямували в сторону кадетського шоссе й там прилучитися до відступаючих з Києва українських відділів, пустився я Володимирською вдолину, збираючи по дорозі січових стрільців, що тут і там були на стійках, головно на перехресті вулиць та біля знатніших будинків, стоючи оце вже другий день без зміни у голоді, на морозі, держучи в закостенілих руках кріс!
Зі мною йшов десятник Балагурак з пробоєвої сотні та двох звичайних стрільців. Кромі крісів мали ми в руках і за поясом ручні ґранати на поготівлі, щоб на випадок нападу, можна було боронитися, бо небезпечно вже було показуватися на вулицях, хоча місто, здавалось як би вимерло. Рідко де стрічалася відчинена брама, рідко де видко було прохожого, хоч вже від учора снувалися по місті гуртки узброєних людей з опасками на раменах, з закарлюченими носами й лицями типових жуліків, як їх там називають, які поки що ще нас не зачіпали. Була це свого рода міліція, що самочинно виринула на київських вулицях, ніби то для вдержання порядку, хоч ніхто його не заколочував, здебільша молоді жидики з галицького базару та всяка босячня, що в такі переломові для города хвилі вилазить із своїх нор, використовуючи нагоду до грабунку.
Та поки що, як кажу, не чіпали нас і за появою стрільця на вулиці, розскакувалися й зникали по переулках.
Йшли ми оттак Володимирською вулицею, стягаючи стійки й прислухуючись до тріскоту стрілен, що розривалися в різних сторонах міста. Часами доводилося хоронитися у заглибленнях входових брам і переждати кілька хвилин, щоб можна було пройти дальше, бо над Володимирською розривалися шрапнелі, засипаючи мов горохом дахи камениць та замерзлі пішоходи.
Важкі думки огорнули мою душу. Я запримітив, що й кожний із моїх стрільців ішов з похнюпленою головою, мовчки ступаючи по обмерзлих хідниках Володимирської вулиці.
Ще так недавно, здається: вчора, спішили на Софійський майдан, юрби святочно прибраних людей, а з кожного дому маяли жовто-блакитні прапори, а сонце всміхалося весело своїм промінням.
Ще здається й дріжать у повітpі оклики "слава", над софійським майданом, летять смушеві шапки угору, а над цим морем голів, прапорів, знамен мов громом рокотять важливі слова: "од нині і до віку будеш вільна і неподільна!"...
І ось немов вбачалися мені ті розсміяні веселі лиця, які усією душею раділи з того, що Господь дозволив їм діждатися тієї хвилини, яка раз на століття тільки виявляється,а якої даремне покоління цілі дожидалися та із розпукою в серці лягали в могилу... Ось мов крізь імлу ввижався мені полк запорожців, що на баских конях вихром понісся таки тією Володимирською вулицею, тільки шликами маяли вгорі, тільки стукіт копит їхніх коней о вуличне каміння слався за ними й зливався з рефреном їхньої пісні дзвінкої в одно... Думалося мені...
І виринали перед очами моєї душі картини за картинами, що на них історія землі нашої свій зміст нестерпний розмальовувала. — Та мало із них було таких, що на них із почуванням радости спинитися можна, а більш за все смутком проймали вони жахом одчайним розпачі повним...
І в мозок впивалася думка, боляче питання: Чому? За віщо? Чим гірші ми за інших? Чому для світу ближчі такі ось рижі айришські пяниці й вірменські шахраї, чому дорожча для світу одна сльоза їхня за море сліз наших, чому до стогону обірваним пейсом жидівського паразита цілий світ прислухується із схвильованим від обурення віддихом, а на крик мордованих соток тисяч синів талановитої нації ніхто навіть словом не озветься?!.
Чому на рятунок різних свинопасів півсвіту повстало, а чому ні одно слово протесту не зірвалося тоді, коли то дикуни із степів надволжанських десятками розстрілювали синів мойого племени — голодом їх заморювали на їхній таки землі?! А ось і тепер...
Чи хто хоч словом озвався із того синедріону, що там над Сеною радив над долею світу, одним одніським словом, не кажу протесту, а тільки таким буденним словом спочування, що не коштує нічого, не може й не пошкодить нікому, що оттут на загибіль мойого племени суне орда, дика й жорстока, що пощади не знає, й хоч братом словянським іменує себе так тавро улусів і кінського поту не зникло ще з морд калмуцьких. Чому? Чому?...
Чим гірше слово наше, що в ньому "і сила і мягкість і потуга"? Чим гірша пісня наша, що рівної їй немає, яка красою піднебесних висот досягає, чим гірші сини й доні племени мойого, що з диких піль і степу безкрайого своєю працею цвітучу країну вчинили, в якій садки вишневі з ланами золотої пшениці чергуються...
Бунтувалася душа моя в мене і не було відповіді в ній на це настирливе питання. А над Києвом рвалися мoсковські ґранати й орали нашу святу землю... І здавалося мені в той мент, що кожний тpіск, що кожний гук московської ґранати громом промовляє до сумління синів землі нашої грізним: збудися!... Збудися і бий московську наволоч, що твою землю pyйнує, безчестить твої святині, соромить твоїх матерей і сестер твоїх, грабує добро твоє, топче те, що найсвятіше в тебе, з лиця землі стерти тебе хоче!...
Збудися і бий, чим можеш, чим маєш, скільки сили в тебе, рви, кусай, — бо знай, що ніхто, ніхто не поможе тобі, ніхто не стане за тебе, ніхто не скривиться із жалю за тобою...
І вчувалися в оттому тpіскоті стріла гірка іронія, насміх гіркий над всіми тими сподіваннями, надіями нашими на брaтерське революційне єднання, самоозначення народів, апель до культури, поклик на право до життя, відклик до думки культурного світу!...
Ми йшли далі Володимирською й наближалися до Софійського майдану, де коло Старокиївського участку стояла наша стійка із скорострілом.
(Далі буде.)
[Краківські вісті, 18.10.1941]
Була може четверта година сполудня, та зимою день короткий і скоро сутеніє. Що раз важче було йти, бо вже поодинокі кpiсові кулі дзичали понад вулицею — хто й звідки стріляв, не можна було розпізнати.
Ми виходили до Старокиївського участку. Тут довідався я, що вже передполуднем місцева босячня, радіючи з цього, що наближаються большевики, намагалася набути участок та скоростріл відбив наступ.
— Так, хлопці, сказав я до стрільців, звідсіля важко буде видобутися. Треба буде поодиноко, в певних відступах пробиратись попід доми, та якось дамо собі раду!
Залишалося ще простежити, що діється на Бібіковському бульварі. Це завдання треба було виконати самому.
Значить, стягнені стійки зі скорострілом виправити, нехай бічними вуличками відступають в напрямку на Кадетське шоссе, а потім ще в яку годину прослідити по Бібіковському бульварі та його поперечницях, в сусідстві Володимирської, та десь на північ встигнути до Жулян, де мала бути збірка всіх, якщо доведеться щасливо видістатись звідсіля!
— Слухайте Балагурак, — звернувся я до десятника — заберіть хлопців та скоростріл і відступайте у напрямі Кадетської шоси! Де має бути збірка знаєте! Я обійду ще Бібіковський бульвар та наздогоню вас. За мене не бійтеся, буду берегтися. А уважайте! Йти гурмою, а держатися здебільша мурів, тепер пройти можна. А ґранати на поготівлі. На передмістях уважайте! Поодиноко перескакувати. Хай вас Бог береже!
— Приказ, пане поручнику! Видобудемося, коби тільки перейти головні вулиці, на передмістях ніхто не чіпатиме.
— Йдіть з Богом, хлопці! — сказав я раз прощаючись із стрільцями. І довгу хвилину дивився я їм у слід стоючи на порозі участку — як пробігали гусаком Софійський майдан і один за одним зникали в бічній вуличці, що вела на захід.
Я залишився сам.
Ніяково було, та що ж — приказ! В думках — приказ! В думках укладав собі плян, як мені пробратись на Бібіковський бульвар і почав іти, стараючись як можна скоріше видобутися з майдану. Проти мене маєстатично знімався Собор св. Софії та памятник гетьмана Хмельницького.
Я почав іти. У вечірньому сутінку гopдо дорисувався на фоні неба профіль софійської дзвіниці, довгі тіні лягли від церковних бань по білому снігу, що вкривав майдан.
Свята Софія!.. Віки цілі проходили біля неї, радощі й смутки землі нашої й племени нашого, ділила вона все найкраще, найзнатніше, що видала земля наша, горнулося під її омофором...
Може ще тремтять в закалубинах її мурів дрижачі слова молитов та зідхань, що заносили їх перед її престолом князі наші та воїни, в поход вибираючись, може ще відгомін пісень переможних та гомін літаврів, що ним стрічали після походу Великого Богдана, блукає по аркадах її каплиць, відбиваючись об "стіну нерушиму"...
Може ще часом у ніч глуху, як темінь вкриє землю і сон на вії зможені налягає, стрясає мурами її виття Джінґісханових орд, а в золоті бань її майне відблиском блиск палаючих теремів прадідів наших — майне і згасне...
І мимохіть, несвідомо може, спрямувалися мої кроки у той бік, де розхилені ворота дзвіниці давали перехід на церковну ограду. А так!
Треба вступити до святої Софії, майнуло в моїх думках. Може ніколи в життю не доведеться мені вже тут побувати, може це востаннє вже мої очі любуються її красотою. І схоронитись треба було, бо саме в хвилину розірвалася над софійським майданом шрапнеля, а кулі як горох, залопотіли по даху митрополичої палати.
А далі друга й третя. Я прискорив ходу й бігом пройшов крізь ворота й опинився під церквою. І в ній були відхилені двері.
Я війшов у середину. Темно було вже майже у притворі та бічних каплицях, тільки перед іконостасом проти головного вівтаря й непорушньої стіни горіла звисаюча до половини висоти лямпада, кидаючи слабке світло на іконостас та середину церкви.
Якесь боговійне почування огорнуло мою душу, коли я ступаючи дальше пройшов може до половини церкви й спиняючись став навколішки.
Тихо було тут, тільки інколи ледве чутний тріск горіючої лямпи затремтів у сутінку. Тоді світло мигало хвилину, а слабкі промінчики бігали по золоченнях стін та по образах святців у іконостасі.
Довгу хвилину клячав я й хоч уста складалися до молитви ні слово не протиснулося крізь них, бо думи важкі лягали на душу й одна одну переганяла...
Так! Завтра увірветься оттут орда, ще лютіша може від тієї із перед віків та сплюгавить цей храм, це святая святих мого народу...
Завтра виття московських дикунів і вереск їхніх пісень сороміцьких сколихне тишею цих мурів святих, завтра смердючий московський чобіт ступатиме по слідах наших князів та гетьманів...
(Далі буде).
[Краківські вісті, 19.10.1941]
І завтра злочинна рука московського большевика сягне по те золото, яке віками цілими прадіди наші складали в пошані Богові землі нашої, погасить вогонь цей, що його запалили предки наші на Його хвалу...
І може завтра сколихне цим храмом зойк мордованих слуг Його, може замість фіміяму закуриться ватра наїздника, що судитиме біля неї свої смердючі валянки...
Я почував, як серце моє здавив біль... Саме тоді десь недалеко від церкви, на протилежній вулиці може, роздався гук вибухаючої ґранати, а за ним в недалеких наступах дальші. Голосний гомін відбився об церковні мури і довгу хвилину стрясав ними.
— Мабуть перекинули обстріл на Coфійський майдан — думалось мені. І як тут тепер видістатися відсіля?
Та в цю мить — якась тінь майнула по церковній долівці і я мимоволі повернув свій зір убік... Від правої стіни, що поринала у сутінку, відділилася якась постать та спрямувалася повільно в мій бік. Я здивовано вдивився у неї.
До мене підходив монах у кльобуці, з довгою, сивою вже, на скільки це можна було у вечірному сутінку пізнати, бородою. Якось дивно, маєстатично ступала ця постать і по хвилі спинилася біля мене. Я підвів очі й тоді побачив лагідне, привітне лице, що якось не гармонізувало з сивою бородою і такі чорні очі, що вдивлялися в мене. Довга ряса вкривала струнку стать, що дивно відбивала чимсь, чим не міг я собі зясувати — від звичайних постатей православних монахів чи батюшок.
Коли б не борода, так сміло моглаби ціла його постать скидатися на якогось єзуїтського патері, чи якогось іншого західно-европейського священика.
Хвилину вдивлявся він у мене, а відтак озвався тихо: — Встань та ходи за мною!
І я мов у сні, — відрухово піднявся — й не надумуючись пішов. Саме в цій хвилині знову пролунали вибухи стрілен. Я мав вражіння, що ворог бє, як попало, більш на те, щоб ширити паніку й дезорієнтувати противника, аніж, щоби влучити намічену ціль.
— Чуєш? — озвався знов монах. — Та я проведу тебе, не лякайся!
Я мовчки йшов, ступаючи тихо за монахом, що крізь бокові двері у іконостасі повів мене за вівтар до нерушимої стіни.
Дивно мерехтіла у слабкому світлі лям паді мозаїкова постать Бого-Матері. Йшов якийсь блеск від неї, сумовито вдивлялися її очі у сутінь просторого храму.
Може так само колись, сотні літ тому, дивилися ці очі, як татарська орда, зруйнувавши заборола, ввірвалася в цей храм й мордувала галицьких лицарів короля Данила, воєводи Дмитра, оборонців нашої столиці й цього храму.
Мій поводатор повернувся до заглиблення у правій стіні за вівтарем, взяв із столика, що стояв у ньому лямпу наповнену олією, засвітив її та підійшов до непорушної стіни. Тут підняв лямпу лівою рукою високо в гору, так, що світло її огортало велику частину мозаїки й почав пильно приглядатися мерехтячим камінчикам. Відтам правою рукою натиснув один із них, котрий, не знаю. Я придивлявся цьому всьому мовчки, не знаючи пощо це все. Та нараз тихо, без шелесту, усунулась частина стіни, а за нею показався коридор чи якась велика прогалина.
— Ходи за мною — повернувся до мене монах і ввійшов у цей коридор, вузький та доволі високий. Кілька сходів веде у ньому вниз, а дальше була вже гладка долівка.
— Не лякайся нічого — почав знова монах. — Я виведу тебе. Крізь двері ні вулицю не видобудешся, там стріляють тепер!
Ми пішли. Напереді монах з лямпою з руці а я за ним. Минаючи останній схід я оглянувся. Тихо, без шелесту засувалася за нами стіна так, що за хвилину не можна було розпізнати, чи був у ній який перехід. Ступаючи поволі, ішов я за монахом, що попереду просвітлював мені лямпою дорогу. Ми находилися в вузькому, підземному коридорі, що губився десь перед нами у теміні, куди не проникало світло лямпи. Я мав вражіння, що ми опускаємося униз, то знов дальше підходимо вгору. Часами коридор завертав убік, то знову здавалося мені, що ідемо у противному напрямку чим йшли досі. Сірий, місцями почорнілий від старости мур творив стіни, в яких місцями були доволі великі заглибини, щось як у катакомбах в Зальцбурзі, які я бачив. Як довго йшли ми — не знаю. Загубилася в мене свідомість часу, чи може ця одно марність цього підземного хідника, спричинила, що я не всилі сказати, чи був це ще вечір, чи може ніч уже вгорнула землю. Час до часу коридор вривався, перед нами виринала сіра одноманітна стіна. Тоді мій поводатор знову підносив на висоту очей свою лямпу, знову рукою натискав якесь місце в мурі й стіна мов зачарована без шелесту усувалася кудись убік, пропускаючи нас у коридор, що дальше провадив у підземелля. Коли ми раз підходили до одної такої поперечної стіни, в мене забилося серце й якась дрож стрясла цілим тілом. Бо в слабому світлі лампи, що на кілька кроків ледви прояснювала темінь, яка виринала проти нас, запримітив я якусь постать, що здавалося опершися плечима о стіну, загороджувала нам дорогу. Ступивши кілька кроків ближче, побачив я, що це кістяк, який із якоюсь сатанічною усмішкою на вищірених зубах вдивлявся у нас порожніми ямами, в яких колись були очі...
— Нічого, це печеніг, що пробрався аж сюди, ще в часах Святослава — сказав монах, не звертаючи навіть своєї голови до мене, немов би не хотів бачити остраху на моєму лиці й не бажав мене засоромити... Ми пішли далі.
І знова біля однієї такої стіни побачив я нову постать, цим разом куняючу на долівці, що робила вражіння богомільного прочанина, вкриту якимсь лахміттям!
— А це знов жидовин, що в часах Хмельницького вспів аж так далеко зайти сюди! Цей був проворніший за печеніга. Їжу забрав і збрую зі собою. Та й це йому не помогло, — сказав монах вказуючи на останки якогось глечика й заржавілий ятаган, що лежали на долівці біля жидовина... — О, свята Софія вміє добре зберігати свою тайну, не дозволить нікому непокликаному безкарно вдиратися у її святая святих!... говорив дальше монах.
Якось різко пролунали оті слова мойого поводатора у вузькому підземеллі й глухим відгомоном відбиваючись об стіни, котилися в безвісті коридора.
А за кожною оттакою стіною, що перетинала коридор, наша дорога звертала звичайно у бік, часом то ми, здавалося, верталися назад. Спочатку я старався затямити ці всі переходи, числив ці закрути й перепони та відтак дав спокій, все одно, думає, нічого з цього не вийде! Кінець кінців має вражіння, яке чогось не покидало мене, що ми цілий час крутимося на одному місці, що ми, якщо не находимося під самою церквою святої Софії так недалеко відійшли від неї. То знову траплялися місця, де наш коридор вривався, а перед нами виринало кілька нових гирл підземелля. Монах вибирав одно з них і ми йшли дальше, щоб за якийсь час знову станути на такому розпутті.
— Вже не далеко — сказав до мене монах, коли запримітив мабуть, що я втомився й ледви волічу ноги за собою.
І ще одно явище кидалося мені в очі. За цілий час нашої дороги цим підземним хідником запримітив я, що в коридорі було доволі чисте повітря, хоча снувався він мені в безконечність. Значить, і за це подбали його, незнані мені, будівничі! Звичайно буває в таких підземеллях таке попсоване повітря, що й дихнути важко, а нераз приходиться ледви з життям видістатися з них. Та тут, чиясь розумна голова, подумала й про це!
Я ішов мовчки й цілий час не відзивався й словом, хоч безлік думок ворушилося в моїй голові, а кожна кінчалася зaпитом: — Куди це веде мене, той монах?
(Далі буде).
[Краківські вісті, 21.10.1941]
Я добре придивлявся йому, оскільки це можна було в блідавому світлі невеличкої лямпи, яку ніс у руці. Що вражало мене, то ця дивна елястична хода його й стрункість цілої його постаті, що якось не гармонізувала зі сивою бородою.
— От, ми вже й на місці, — сказав він, коли перед нами виринула знову стіна, яка загороджувала нам дальшу дорогу. Знову підняв він лямпу вгору, знову натиснув він мур в одному місці й знову тихо, без шелесту, відсунувся цей мур у сторону, відкриваючи перед нами широку, здавалося, чотирьохкутну кімнату, до якої вхід закривала занавіса, відхилена дещо, звисаюча від стелі.
Ми ввійшли. Попереду монах, відгортаючи занавісу набік, я за ним. Ми опинилися в просторій кімнаті, освітленій великою лямпою, старовинної форми, що звисала із стелі по самій середині кімнати. Праворуч, майже по середині стіни звисала барвиста занавіса, закриваючи собою мабуть вхід до якоїсь дальшої кімнати. Я став розглядатися.
Обстановка кімнати подобала на таку, яку стрічається по старовинних замках чи дворах, все, на чому спинилися мої очі, носило сліди глибокої старовини, яку бачиться сьогодні хіба тільки за вітринами музейних саль. І зброя, розвішана по стінах, і портрети на них, і широкий дубовий стіл по середині, і старовинний килим, що застелював долівку, і тапчан у кутку, вкритий грубою медвежою шкурою — все те носило на собі сліди глибокої старовини! Далеке й чуже було тим гранатам і шрапнелям, що оце в тій хвилині може розривалися над Софійським майданом. Все те, і ця обстановка, і цей монах, і ця довга мандрівка по підземеллі видавалися мені якимсь таким несамовитим привидом, що я питав себе, чи це не сон часом зморив мене у старокиївському участку й оце розстелює передімною міражі давно минулих літ...
Та ні!
Я мимоволі, несвідомо, прикусив уста. Заболіло! Знак, що я на марю у сні, що це все не привид.
Мовчки розглядаюся далі.
Наліво від входу, в кутку, стояв невеличкий столик, на якому знаходилася розгорнена грубезна книга в шкуряній оправі, з золотими клямрами по боках, як це буває при давних євангеліях. На середній стіні проти входу находився великих розмірів щит, критий блакитною емаллю, що блистіла в промінцях лямпи, а на ньому виднів золотий тризуб. Праворуч від нас, на стіні, висів портрет на ввесь ріст якогось старця, з довгою сивою бородою, із задумчивими очима, що, мов живі, вдивлялися в нас. Одягнений був той старець у довгу хламиду, спяту блискучою аграфою на правому рамени. Рука старця сперта була на головище топора дивної форми й вигляду. Попід стінами тут і там стояли дебелі скрині, дивної форми. Подібні стрічається часом у притворах старих церков, у яких ховають церковну утвар.
В одному кутку спостеріг я сперту об стіну старовинну зброю, панцир із шоломом та покинуту на долівці рогатину.
— Спочинь, козаче! — відозвався до мене монах лагідним голосом, відсуваючи один із стоячих біля стола стільців. — Ти втомився, а нас жде ще далека дорога, якщо хочеш безпечно видобутися із того пекла, що його зготували нашому Києву большевицькі наїздники! Ти з галицької частини, як бачу! Так! Бачив ваших стрільчиків-галичан, як очайдушно потраплять боротися в обороні рідної землі. Ще минулого року бачив, коли то орди Муравова також руйнували наш Київ. Спочинь, вояче!
Я присів на стільці й схилив сумно голову. Щойно тепер почав я усвідомлювати собі цю незавидну долю, яка ждала мене й усіх нас — ізгоїв із нашої столиці, яку полишали ми на поталу нашому відвічному ворогові.
...Попід чужими плотами тинятиметеся й чужі гонитимуть вас від своїх порогів — гомоніло болюче в моїх думках, і я нагадав, що ціла наша історія — це історія народу-ізгоя, який блукає на рідній, не своїй землі, гнаний чужинцями, які загарбали цю землю...
— Засумував... — озвався по хвилині монах. — Так, так, велика смута сповила нашу землю, ще важча може від тієї, що колись, перед віками налягла була на нашу країну! Бо грядуть дні, дні важкої спроби для племени нашого! Грядуть дні, в яких брат повстане на брата, син батька рідного відцурається, найлютішого ворога пpиятелем своїм називатиме... Йдуть дні важкі, прокляті дні для нашої землі!... А ця земля, що медом і молоком спливала, полин гіркий тільки робитиме для цих, що в поті чола свойого каратимуть на ній... Тільки пси голодні витимуть на згарищах, де колись хатки біленькі, сади вишневі пишалися... Тінями примерклими, не зі світу цього, зватимуться сини цієї землі, цвітучої колись, — рабами безсловесними тинятимуться на згарищах батьківщини своєї... Бо гряде день великої спроби для племени нашого! І горе йому, якщо не видержить тієї спроби, якщо признає наїздника за свого пана, якщо одвічного ворога свого назве братом, якщо повірить у брехню слів його лестних... І не зараз скінчиться ця година спроби, яка заваготіла над племенем нашим, не зараз втихне плач і ридання синів і дочок землі нашої!.. Бо оце гряде день Господнього гніву!... Гріхом великим, гріхом непростимим сповнилися серця цих братів наших, що кість від кости нашої, кров від крови нашої були, яких доля сіллю землі цієї вчинила й світло в їх руки вклала, щоб вели братів своїх серед теміні — а вони брата свого відцуралися, вогники блудні за світло сонця взяли — чужих богів пішли шукати — сини незрячі, тієї святої землі!...
Якось різко дзвеніли слова монаха, а з очей його йшов блиск, який опромінював цілу його постать, що, здавалося, дрижала вагою говорених слів.
Я мимоволі піднявся й спитав дрижучим голосом:
— Хто ти, отче?...
— Я?... Я отець Полікарп, служитель із святомихайлівської обителі, а тепер сторож святософійського храму... Заспокійся, вояче, спічни перед дальшою дорогою.
І простягнутою рукою знов вказав мені стілець, а в його очах меркли вогники надхнення, що перед хвилиною тремтіли в його словах.
В моєму мізку майнула думка:
— Так колись мусів виглядати Торквемада, коли звертався зі своїм вогненним словом до товпи...
(Далі буде).
[Краківські вісті, 22.10.1941]
(Докінчення)
— А може й не зясовуєш собі — почав дальше чернець, коли я усів знову на стільці, — де ти находишся тепер, козаче? Так знай, що отут ноги твої доторкаються найсвятішого місця, "святая святих" землі нашої... Тут, над нами, де тепер здіймається свята Софія, пишалося колись каплиця Перуна, найбільша святість нашої землі в давних часах!... А перед ним, ще геть давним-давно, в цих давно померклих часах, про які не згадує вже ніяка історія нашого племени, стояла тут святиня Сонця, якому покланялися й яку збудували колишні володарі нашої країни, яких знамя — тут чернець вказав на висячий на стіні щит із тризубом — стало знаменем нашої землі, прадідів наших і цілого племени нашого... Принесли вони його із собою з далекої землі, що процвітала колись там, далеко, серед моря широкого, де сонце клониться на захід... Та про це ця книга розказала би більше, — сказав чернець, показуючи рукою на золотоковану книгу на бічному столику.
— Так, козаче, святе оце місце, де тепер находишся і багатьом уже перед тобою давало воно охорону в скрутній хвилині! Тут, в оцій саме обителі, скривався колись Аскольд, коли печеніги облягали його в Києві, тут воєвода Дмитро збирав на раду своїх ратників, стаючи на бій із ордами Джінґіс-хана. Тут скривався також Хмельницький і кріпив свого духа перед тією великою хвилиною, заки підняв наш нарід до визвольної боротьби... Й неодному ще синові нашої землі доведеться тут шукати прибіжища у важких хвилинах, бо лягли тіні на нашу землю довгої ночі неволі... — говорив чернець своїм надхненним голосом.
— Та й вона минеться, — почав він дальше, — минеться, козаче, як усе минає на цьому світі, і добро, і лихо!... І знову встане ясне сонячко з-за Дніпра, і знов золотитиме лани пшениці й садки вишневі і з піснями веселими стрічатиме його наш нарід, що тоді знатиме вже ціну волі, окупленої цим морем сльоз і крови, що спливають тепер по нашій батьківщині. Бо довгий ще шлях судилося верстати нашому народові в мандрівці віків...
— Та ми ходімо вже, козаче, якщо хочеш наздігнати свої частини. Ще добрий шмат дороги, заки вернешся до своїх.
Я піднявся. Чернець знову взяв лямпу і повів мене в коридор. Переступаючи поріг місця мойого хвилевого відпочинку, кинув я ще раз оком на цю підземну кімнату і мій погляд спинився на блискучому тризубі, що відбивався від блакитного поля щиту.
— Це знамя наших прадідів, під яким вони колись у бої ходили, — думалось мені. — Це й наш теперішній знак, що виведе нас з неволі на волю. Він стане цим сполучником цього далекого "вчора" із цим близьким "сьогодні"...
Знак прадідів наших...
Ми пішли. Знов вела дорога наша підземним коридором, із його безчисленними закрутами, поперечними стінами, то вниз спускаючись, то знова підходячи вгору.
Як довго ми йшли — не знаю. Коли по якомусь часі в коридорі проти нас стало сіріти і мій поводатор сказав "Ось ми вже доходимо до краю" — то ступивши ще кілька кроків, станув я серед лісової гущавини, що добре вкривала вхід до підземелля. На дворі стояв морозний день, а снігові пластинки аж іскрилися на вітках дерев.
— Підеш просто, козаче, ще кільканадцять кроків й натрапиш на стежку, яка тебе просто заведе у Жуляни. Бувай здоров, хай Бог береже тебе в ласці своїй. Бувай здоров, козаче!
Заки вспів я отямитись і сказати хоч слово подяки черцеві за його поміч, він зник і тільки сліди по снігу вказували те місце, куди він пішов.
Постоявши хвилину й подякувавши в душі Богові, що вирятував мене з такого важкого положення, попрямував я за вказівками черця й за доброї пів години був уже в Жулянах, де саме наш курінь збирався до дальшої дороги.
— Ось і такий мій спомин, — сказав Карасевич, запалюючи папіроску, яка погасла була підчас його оповідання. — Сонним привидом здається він мені нераз та все ж, таки я пережив дійсно ці хвилини, про які я оце вам розказував. Вірте, або й ні, та мені їх не забути ніколи...
[Краківські вісті, 23.10.1941]
23.10.1941