Ромео.
Тепер я чистий, ніби на причасті.
Джульєтта.
Зате твої гріхи тепер в мені.
«Ромео і Джульєтта»,
Вільям Шекспір, у перекладі Юрія Андруховича
Усі сюжети вже переказані-переспівані. А деякі з них – класичні – стільки разів інтерпретовані, що ці інтерпретації можуть стати окремими історіями. П'єса «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра – це вічний сюжет в історії мистецтва. Здавалося, що про давно знану історію кохання юних веронців вже все відомо. Але митці шукають нове трактування, знаходять раніше непомічене й актуалізують класику англійської драматургії. Постановки цієї п'єси варіюють від епатажу на межі фолу до мінімалізму та лаконічності, режисери знаходять нові форми та сенси в старому тексті. Хоча, здається, найголовніше тут треба чути серцем і промовляти до нього.
На запрошення Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва історію Шекспіра поставив режисер Вадим Сікорський, для якого більш звиклою є сцена НАУД театру імені Марії Заньковецької. Він перейшов із формату великого театру у простір меншої сцени та до молодшого глядача; поставив виставу з акторами, з якими дотепер майже не співпрацював. Прем'єра відбулася у Тернополі на фестивалі «Театральні вечори», де, зі слів Сікорського, виставу полюбили.
Більш експериментальною та пошуковою вистава стала ще й тому, що слова героїв звучать у перекладі Юрія Андруховича: традиційний сюжет набув нового звучання – сучасного і живого. Окрім запрошеного режисера, театр також експериментально-ризиковано довірив зробити всю візуальну частину цього проекту (афіші, банери тощо) майже однолітці Джульєтти, 16-річній художниці Габрієлі Даренській.
Розповідає Вадим Сікорський, режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України:
Це мій другий досвід «Ромео і Джульєтти». Перший був акторський, років 20–30, а то й більше тому, — я грав Меркуціо у рідному театрі ім. М. Заньковецької. Від того часу у мене не змінилися орієнтири, враження від твору, моє сприйняття його чи відношення до нього. Роки пройшли, а проблеми лишилися тими самими. Я для себе його розумів як твір, який пропонує поговорити про компроміс, і про те, що таке безкомпромісність. Інша річ, якими засобами ти пропонуєш усім учасникам цього процесу про це говорити. Там же йдеться не тільки про Ромео і Джульєтту і їхнє кохання, яке стало символом людської мрії. Там ще багато «окрім». Бо, як з'ясувалося, безкомпромісність веде до великих бід... І тоді вже не будеш говорити про кохання і його красу неземну на землі, а будеш говорити про біду. Шекспір був розумний чоловік, бо не кон'юктурив, коли писав. Не писав на злобу дня, а пропонував розмову про те, як ми живемо, хто ми є тут і для чого. Розмову, яка переросла у марафон, що вже триває понад 400 років. Хоч люди і перестали говорити, як ми живемо, а радше говорять, як треба або не треба жити... Вистава ж (ця чи інша) не покликана вчити і переконувати, а пропонує розмову, в якій мене цікавить якість.
В афіші поруч із назвою стоїть позначка 16+. Адресно до аудиторії такого віку – підлітків – говорять вкрай рідко, а тим більше мовою театру. Цей випадок подвійно цінний: це не лише ілюстрація п'єси зі шкільної програми, а й чуттєве та зрозуміле звертання до глядача.
На сцену виходять не усі персонажі, й так давно знані, і відбуваються не усі події, описані Шекспіром. Режисер виводить на сцену час, діалоги та почуття. Він обирає найважливіші дії у п'єсі й складає з них сценарій, в якому розвиваються почуття. Через таку матрицю вимальовується історія кохання – така емоційна і зворушлива.
Персонажі приречені вже з самого початку – маятник у тлі вперто відлічує відведений час, і його тільки підштовхують, розгойдують і пришвидшують інші герої.
Партитура вистави наче вибудувана з емоцій героїв та зміни настроїв. Усі засоби виразності вистави – художнє та музичне оформлення – лише увиразнюють її. Художниця Дарія Зав'ялова не обтяжувала простір сцени – він був заповнений виразними емоціями. Вона зробила цю вічну історію лаконічною та універсальною через костюми героїв, що лише натякали на епоху, в якій відбуваються події.
Дарія Зав'ялова, головна художниця Першого українського театру для дітей та юнацтва, коментує:
Чотирнадцять років тому я вже ставила «Ромео і Джульєтту» з режисером В'ячеславом Жилою в Тернопільському обласному драматичному театрі ім. Т. Шевченка, і це був абсолютно інший хід. Вистава там, на противагу цій прем'єрі, була багатонаселена, багатомовна, багатослівна і багатокольорова. Там була закладена інша ідея. Там були майже всі персонажі, які є у п'єсі. Звісно, центром були головні герої, але навколо них заплітався ще вир інших подій. Мені ця вистава свого часу неймовірно подобалася, я її любила, але коли робота над нею завершилася, то перша думка, яка до мене прийшла: «Як було би цікаво поставити її ще раз, зовсім інакше». Сьогодні цей матеріал на сцені нашого театру – це моя втілена мрія. Плюс – класний збіг з особистістю режисера: роботи Вадима Сікорського давно подобаються мені ясністю думки і сучасним аскетизмом постановки. І в цій виставі все зайве виключено. Залишилися лиш основні і дуже чисті ідеї. Мені ж довелося обмежити засоби виразності. На початках з мене йшли фріоритури в силуетах, в архітектурних елементах сценографії, в декорах костюмів, але потім все прибиралося, прибиралося, прибиралося... В результаті залишився геометризований, аскетизований, ясний, точний, символічний силует. Можливо, я не закладала у коди тему болю світу, але про те, що світ нині болить і це відображається на молодому поколінні, я думала. Зрештою, це цікавий досвід роботи – коли ти маєш дуже обмежені ресурси: тільки три кольори, і забрати все зайве. Це мені заімпонувало. Втім, якщо за десять років мені знову запропонують попрацювати над цією п'єсою, я з задоволенням погоджуся, бо Шекспір універсальний і невичерпний, бо Шекспір forever!
Композитор Юрій Саєнко продовжив емоційну картину музичним звучанням, підсилив ефект – протягом всієї постановки цитується (хоч і ненав'язливо) єдина тема з балету «Ромео і Джульєтта» Прокоф'єва. Світло вистави зводиться до гами трьох кольорів: чорний – мітка трагедії, білий – невинність та чистота закоханих, і саме кохання, позначене кров'ю (таки кохання, а не пристрасть) – червоним. Світло, продумане Миколою Новосадом, білим, чітко спрямованим променем вириває у темному просторі сцени силуети героїв, роблячи їх центром Всесвіту.
Кожен актор, який діє на сцені, знає правду свого персонажа. Джульєтта, створена Наталею Мазур, – смілива та чуттєва. Внутрішня впевненість у своїх діях та хоробрість зодягнені у білу сукеночку, що додає їй невагомості та легкості. Амбівалентність Джульєтти, присутня і в Шекспіра, зачаровує: юній дівчині вистачає сміливості суперечити батькові, вона майже без вагань випиває отруту, щоб прокинутись у зовсім непевному майбутньому. Хоча Наталя Мазур переконує глядача (чи то не дає йому забути), що Джульєтта – ще зовсім юна дівчина: актриса правдоподібно сама наче вібрує юністю та безтурботністю – в очах, пластиці та голосі.
І Джульєтта має рацію в тому, що не довіряє повністю Ромео – такому імпульсивному вітрогону. То ще вранці він закоханий у Розаліну, а за декілька днів вже віддає життя за Джульєтту. Ромео у виконанні Василя Баліцького йде по горизонталі від зовнішнього до внутрішнього: за допомогою різких рухів та зміни інтонування і сили голосу він створює необхідну емоційність. Скутий та несміливий з Джульєттою (хоч і запалений почуттями), він стає з товаришами романтичним хуліганом, для якого життя – азартна гра.
Гра відбувається на татамі: на ньому розтікається ніжність та чуттєвість головних героїв і водночас відбувається боротьба, де переможець наперед відомий. Тільки одного разу ринґ перетворюється на ложе – Ромео і Джульєтта, спонукувані найсвітлішими і найчистішими почуттями, заливають сцену білим світлом.
Чи не найсильнішим емоційним контрапунктом у виставі є трійця друзів: Ромео, Меркуціо, Бенволіо. Вони блазнюють і кривляються. Правдивості й органічності цим персонажам додає мова: переклад Юрія Андруховича наче сам диктує правила, за якими потрібно грати виставу – так по-хуліганськи та живо, без надмірної патетики. Щоправда, актори зберегли цей стиль і в декламації тексту, від чого він збіднів і втратив своє багатство – не був до кінця почутий у глядацькому залі.
Апогеєм, зовнішньою емоційною кульмінацією, найдраматичнішим місцем вистави і по-акторськи довершеною була сцена вбивства Меркуціо у виконанні Михайла Понзеля. Ось його пронизує лезо, і на мить здається, що режисер змінив класичний хід подій. Сміх – ні, його зовсім не поранено: ось Меркуціо піднявся і марширує на місці з диким, вже істеричним сміхом. Актор створює емоційно виправдане підґрунтя для того, щоб проклясти обидві родини. І ще раз закрадається надія, що знову режисер змінив хід сюжету, коли ця сцена повторюється – в тому самому емоційному градусі, з тією самою напругою. Але це лише гра режисера із глядачем.
Нянька Джульєтти у виконанні Тетяни Максимюк стала неймовірно важливою героїнею. На пару із Лоренцо, якого втілював Ігор Данчук, вони стають головними персонажами – адже від їхніх дій залежить розвиток сюжету. Ігор Данчук знайшов ідеальний ритм існування свого персонажа – розмірений та спокійний, що тільки додало правдивості образу духівника.
«Ромео і Джульєтта» триває у прискореному темпі: актори швидко читають слова, гублячи часом їхній зміст, але наповнюючи їх натомість емоціями. Зворушливо, лаконічно, синхронно. Режисер подав квінтесенцію всього твору, звів світ шекспірівської п'єси до одного почуття.
Запрошення до співпраці режисера з іншого театру, що, на жаль, так рідко трапляється у львівському театральному просторі, розворушило творців вистави. Вони привели Ромео і Джульєтту у теперішній час, обравши безпрограшний варіант – розмову про вічну любов. Класика літератури, яку вивчають у школі, читають напам'ять й інтерпретують у всеможливих варіантах, у Львові цієї осені зазвучала дуже правдиво, щиро, чесно та інтимно. Режисер заговорив до глядачів, і головне – знайшов з ними спільну мову.
19.10.2016