Вони вигорають, так швидко. Вундеркінди, юні таланти. Мрія дідів, надія батьків, гордість родини, неприхована заздрість ровесників і звичайно ж найближчих колеґ по роботі й сусідів. Наші діти. Вони виростають, так швидко.
Вже в п'ятнадцять, а в когось раніше буває, настає перелом, тебе манить надвір, бо там твоя компанія, ровесники, тебе манить туди, де є кавалєрка, колєґи, пригоди, зовсім інше, незнайоме і часом небезпечне життя, сигарети, наркотики, випивка, поза межами школи і дому.
Вони, ще вчора такі чемні, слухняні, не слухають старших, не вірять, не хочуть ходити на танці, грати на флейті, трубі, плавати, бігати і малювати картини, бо, виявляється, їм не цікаво, проґрес у навчанні, їхнє творче зростання зупинилися і процес не приносить жодної радості. Тепер це скоріше рутина, ніж забавка, ніж гра, як це було ще зовсім недавно — декілька років тому, коли з мамою, з татом вони вперше прийшли на перше заняття, прослуховування чи тренування. Навчання, їхній розвиток, вимагає від них постійної, щоденної праці, а вони не готові, вірніше не хочуть. Перемоги даються з величезним трудом, а, в більшості випадків, результатів нема. На додаток і цілі не видно, все частіше виникає питання: для чого? Чемпіоном не станеш, таких, як ти, тисячі, якщо не мільйони, в консерваторію тебе не візьмуть, співати ти будеш лиш в хорі. Танцювати? — а де?, хіба що для себе, а так — який з тебе скульптор і що ти будеш ліпити, різьбити і малювати, хто то купить, коли? Мотивація наніц відсутня, більше скепсису, а час то йде. Старші класи, треба братись за голову, знайти репетиторів, попереду вступ, ЗНО, випускний.
Залишаються вірними вибраній долі лиш одиниці. Найбільше затяті, кому справді то йде, їх пре, у них справді виходить, їм подобається долати опір і… найбільш інертні. Хочуть батьки, хоче бабця, ну то будемо грати на скрипці.
На стіні, на найбільш видному місці в кімнаті, на поличках чи просто в шухлядах їхніх учнівських столів залишаються грамоти, кубки, медалі, дипломи, залишаються свідчення їхніх перемог, а точніше, документальне підтвердження їхніх здобутків. В минулому.
У молодшому віці так просто, у старшому так все дивно, незрозуміло. Але невблаганна наука говорить, що у вас або є, або зовсім відсутні схильності, здібності, фізичні дані, тобто мова йде про талант, вроджений, він або є, а найчастіше немає. Все це гени, спадковість. Бібі Кінґ з вас скоріш за все не вийде, навіть якщо будете мучити гітарні струни вдень і вночі, бо таким потрібно родитись, але лабух у кнайпі чи музика з весілля — це вам як розрада.
Тільки всі ці гуртки, секції, школи-студії, додаткові заняття, це все не намарно — вас не тільки навчили тримати у руках стек, олівець, пензлик чи ножик, грати на бандурі чи плисти півтора кілометра. Музика, попри той ненависний, обридлий баян, піаніно чи флейту, щось залишить по собі, відчуття гармонії звуків, елементарні знання з історії класики, і це зовсім не мало. Художня школа — це принаймні розуміння того, чим насправді є скульптура, живопис чи графіка. Вам, їм, буде що передати, пояснити, показати, навчити, це — Never ending story.
Надіятись, допомагати, бути опорою, всіляко сприяти, а головне вірити в них, як колись вірили у вас.
18.10.2016