А. Кримський до Б. Грінченка 10 (22) січня 1892 р.
Звенигородка
Шановний Земляче!
Дуже я зрадів, здобувши од Вас сьогодні листа, бо вже гадав був, що Ви або не хочете, або не маєте нічогісінько прислати. А тут така мені скрута: до кого не вдамся, ні в кого нема нічого придатного; от і сьогодні маю лист од Кониського, де й він пише, що задля простого люду в його нема нічогісінько підхожого. Оце як буду у Київі, то може щось роздобуду, але поки що Ви єдиний письмовець, од к—рого можна сподівати запомоги задля нашого видавництва. Тож будьте ласкаві, Добродію, надсилайте швидше усе, що маєте, а я вже постараюся, щоб і з матеріяльного боку Ви не зосталися покривджені, і щоб видані були Ваші твори якнайкращ. Щоб Вас одзволити од усяких прикростей, я Вам даю слово, що за точність Губанова в сповненню обов'язків одповідатиму перед Вами я, а ніхто инший.
Ви писали, що деякі рукописи Ваші знаходяться у Київі. Якщо вони ще не знайшли видавця, то просю Вас, напишіть до Ваших знайомих, щоб переслали мені.
Щодо того, кому кращ посилати рукопис до цензури, то я Вам скажу от що: робіть так, як вважаєте за зручніше. Не знаю я, чи довго тримає рукописи Ваша цензура, але Петербурзька (бо в Москві української Біг дасть) довгенько: Янчук був послав драму у січні, а одержав назад чи в кінці серпня, чи вже й у вересні. Отож, рішайте справу, як сами здорові знаєте, а я заздалегідь згоджуюся на все.
Ви мене питаєтеся, чи я автор статті у "Зорі". Еге, я мусю сказати, що я, пишучи її, силувався бути наскрізь безстороннім, і мені було здавалося, що я встиг удержати об'єктивний тон геть в усьому (це я кажу через те, що, на жаль, я страшенно слабую на нерви, і цеє не раз доводило мене до помилок і необачних ступінів так, що опісля мусиш собі раз-у-раз нагадувати: "Буде каяття, та вороття не буде"!). Коли ж оце достаю лист од Кониського, звідкіля бачу, що він покривдився! Сьогодні ж і в Вашім листі, як здається, чутно покривдженнє. Цього вже зовсім не розумію, бо мені навіть не могло і на думку прийти, щоб Вас чимсь образити. Здається, вже й з мого листу до Вас Ви могли бачити, як я дивлюся на Вашу діяльність, а в моїй статті теж не видко ані крішечки огиди Вашому таланові; коли повстав проти Вас у питанню про мову, то це ще нічого не доводить.
Правду кажучи, я був би не повинен виправдуватися перед Вами, бо не почуваю себе в нічому винним. А в тім, навіть якщо Вас справді образила моя стаття, я сподіваюся, що це Вас не одверне од того, що я Вам предложив, бо справа лубочних видань Вас так само болить, як і мене. Тому-то я з певностю чекатиму присилки. Ваш щирий прихильник
А. Кримський.
Одтепер моя адреса така: Москва. Чистые Пруды, Мыльников пер., д. Кашкина, кв. Леве, А.Е. Крымскому.
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 40—41]
Б. Грінченко до А. Кримського 21 січня (2 лютого н.ст.) 1892 р.
Відмова на лист з дня 10 (22) січня 92.
Здивували Ви мене трохи, Шановний земляче! Невже Ви справді думаєте, що я з-за неоднакових поглядів на мову можу одкинутись од роботи з Вами вкупі? Помилились Ви і в иншому. Питався я, чи Ви — автор тій статті з зовсім зрозумілої цікавости. А що до самої статті, то й про неї скажу Вам мою щиру думку Вона зробила на мене подвійне вражіння. Я радів, бачивши в авторові таку щирість до діла, талановитість і енергію, і з цього боку Ваша стаття дала мені на кільки часу радощів, бо я бачив в вас нового енергічного робітника на рідній ниві (я й раніш приглядався до Вас, а ця стаття зовсім впевнила мене в тому). Але з другого боку мене обхоплювала... злість. Простіть, — але ж я перестеріг, що казатиму щиро. Я злував на те, що Ви (така моя думка) цією нетактовною з багатьох боків статтею зробили у всяком разі не користь укр. літературі. Ви дали галичанам у руки добру зброю проти нас, а цього не треба було робити, бо деякі добродії, з їх справжні вандали в справі мови, а инші недбалі (звісно, є й винятки, але я кажу про загал). Ви сами свою мову значно підхилили під вплив галицький, а цього теж не треба було робити. Ми повинні дбати не про самих укр. письменників, а й про звичайну публіку, помоскалену нашу інтелігенцію, а ця інтелігенція зрозуміє фразу "дбав про свою мову" і спиниться перед "опікувався своєю мовою" (беру у Вас перше, що згадалося). Пишучи по-галицькому, ми одбиваємо од себе цю просту публіку, а Ваші приклади все ж зостаються винятками. Нам треба боротися з галицьким впливом, бо він може зопсувати нашу мову і на довгий час одбити од нашої літератури звичайну публіку. Це, звісно, не значить, що треба сахатися всякого галицького слова, — навпаки: треба до нашого словаря доточити чого бракує, взявши в галичан; але свого не треба міняти на галицьке, а Ви се робите ще й инших штовхаєте се робити. Взагалі — Ви чомусь не полюбляєте тих, кого Ви звете "пуристами", і знов, напр., не забули шпигонути бідолашного покійного Зіньківського (Т. Звіздочота). Я згадую Вашу одмову на його уваги про "Одіссею". Ви там трактуєте його яко такого, що в укр. мові ледві-ледві письма знає. Тим часом можу Вас впевнити, що це була людина широкої освіти взагалі і добрих філологичних знаннів зосібна: у мене лежить його невикінчена, на жаль, укр. граматика; він поклав на неї дуже багато праці, студіюючи як твори укр. авторів і нар. мову, так і тих (і багатьох инших філологів, що їх авторитетом хочете Ви впевнити мене), що така річ, як "Мені-сь кровавить серце", або що, бажана в укр. мові, і що галичане не краще зробили б, якби одкинули це геть і писали б ся чи що инше, по нашому, як то вони часом роблять (значить, можуть робити й так).
Ну, годі! Не подумайте тілки, Шановний земляче, що я це все лютуючи кажу — їй'бо з щирости! [...]
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с.56—57]
А. Кримський до Б. Грінченка 23 лютого 1892 р.
[...] Тепер хочу Вам одвітити на ті закиди, які Ви мені робите щодо мови.
Ви помиляєтесь, гадаючи, що я закликую всіх до "галицької" мови. В своїй статті я обороняв тільки Франка, а решту гудив, бо вони пишуть навіть не по-галицькому (не по-народньому). Але я знаходю, що до народньої галицької мови ми повинні бути терпимі, між иншим і через те, що мова Правобережної України не дуже-то одрізняється од неї. Ви кажете, що я сам вживаю галичанізмів, — направду ж це зовсім не галичанізми, а подільські або волинські вирази та слова (я сам, бачте, хоч виріс у Київщині, але зроду волиняк і потім вчився на Волині, коли був гімназистом). А вже ж який-небудь вираз "опікувався своєю мовою" є навіть найчистіший київський. А в тім, я овсі й не почуваю якоїсь особливої, сектярської прихильности до мови Подолії та Волині: звичайну публіку, за яку Ви згадуєте, я так само радю всім мати на оці; "пуристів" і очистителів мови я не долюбляю не стільки за те, що вони хтять викидати quasi-полонізми, а навпаки: за те, що вони ненавидять всяке слово, яке скидається на великоруське. Хоч мені й нелюбо вражати Вас згадкою за помилки небіжчика Зіньківського, але треба нагадати, що він, напр., викидав з української мови й "навпрямки", "трахнути", "мука", "сутки" і т.ин.
Ну, та годі вже про цеє. На останці сказати хіба от про що: Ви дивуєтеся, що я міг думати, ніби задля неоднакових поглядів на мову Вам не схочеться вести діла вкупі зо мною. Вибачайте, але ж я з досвіду знаю, що наші українці через дрібницю якусь ладні зачинати цілу vendett'у. Тим приятніш мені взнати, що Ви стоїте вище цього.
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с.58—61]
Б. Грінченко до А. Кримського 8 (20) березня 1892 р.
[...] Після тієї та знов тієї. Бо, бачте, мене ця справа займає глибоко. Хоч Ви й писали, що своєю статтею обороняли самого Ф., а решту гудили, але все ж Ваша стаття вийшла обороною тим галицьким добродіям. Галичанам треба казати, що вони не дбають про мову, бо вони справді про неї не дбають. А тепер, після Вашої статті, вони можуть сказати: і самі українці повстають проти тих обвинувачуваннів, які нам становить Ч. і Тво; коли так, то яку ж вони (ті обвинувачувачі) вагу мають? А чи не краще нам буде писати так, як ми досі писали, не нагадуючи того добродія, що слухаючись раз-у-раз людей, не знав чи самому їхати на ослі, чи синові, чи обом укупі, а чи, нарешті, осла на собі понести. Бо коли будемо слухатись раз одного, а тоді другого, то й ми так робитимем. — Тай нарізні Ваші доводи часом не зовсім видержують критику. Візьму хоч цей приклад. Ви кажете, що "Дзвінок" залюбки читають і розуміють на Вкраїні російській. Хто не знає, як стоїть справа, подума, що й справді "Дзв." росповсюджений у нас. Тим часом у другій половині січня (як те я знаю од редактора) "Дзв." з того року мав у нас тільки сім передплатників!! Ну як же ж після цього можна казати, що його читають, розуміють etc. у нас?
Не можу сказати, щоб і я був прихильником такого пуризму, який, напр., виявляється в тому, щоб замість світило писати світище (?!) — навпаки: я цілковитий ворог йому¹. Але одно діло пуризм, а зовсім инша річ — держатися в своїй мові певних українських мовних форм.² Коли я стріваю два синонімічні слова і про одно з їх певне знаю, що воно укр., а про друге вагаюсь сказати певне, то я завсігди вживатиму перше слово, а другого — ні. От як матимемо ми словарі та граматики, дак тоді, не боячись споганити свою мову кацапізмом чи москалізмом, будемо вживати і багато з тих непевних слів, а поки — ні! Цілком неправдивим вважаю той принціп, що коли стрівається слово в нар. творові, то мусимо його вживати (у Вас: смотріти — осмотряти). Коли так, то я мав би право вживати слова «жолати» (так галицькі вандали й роблять), та послухати на підставі оцього віршу б нар. думи:
59. Жолаєм од вашої милости послихати (Ист. п. м. н. II. 120), а також міг би вживати і безліч деяких певних москалізмів, що стріваються в нар. мові (напр. в тій місцьовості, де я живу: водка (і у Рудч. "Казки", І. 196), гарбузи" (кавуни), (вор etc.) (гляньте ще на Рудченкові "Казки"). Ви маєте за потрібне повставати проти тих, хто начебто одкида усяке слово підхоже до моск. А я так думаю собі, що українські письменники здебільшого пишуть мовою з багатьма москалізмами не стільки в лексиці, скільки в конструкції фрази і коли вже проти того повставати, то треба проти чого повставати. Ви наводите, напр., Мирного і кажете, що він пише цілком нар. мовою, а я насмілююсь думати, що міг би Вам довести, що Мирний вживає часом виразних москалізмів (і коли хочете, — то справді доведу) і, що цих москалізмів не є так-то вже мало. Ось кілька прикладів з оповідання "П'яниця": "радість удачі" (62. і форма, і друге слово; і так, що дехто, навіть з добрих письм., вживає слово «удача», удаватися в рос. значенню; але ж се не перешкожає мені казати, що вдача значить по-вкр. дещо підхоже до характеру, і "мне удалось" треба перекладати словами „мені пощастило“ — і міг би довести це багатьма прикладами).
2. Уроки (в школі) (68. Уроки — хвороба од слова).
3. Близько приняв те прохожня до свого серця (ст. 70).
4. Стрічка пишна (ст. 71 стрічки бувають тільки на голові в дівчат).
5. Красиво (ст. 72. Єсть краса, але приложник од неї красний).
6. Жалування (ст. 72).
7. "Любувався цілими годинами виступуями півня, прожорістю свиней, злістю та іграми собак" (ст. 73).
8. Перейначені у нар. перемові (ст. 73. Останнє — новинне слово).
9. Нерозгаданий (ст. 75. По-укр. не розгадувати але відгадувати).
11. Прикмета жартів (ст. 76. себто: предметъ насмешекъ !!!).
12. Скрипач (ст. 76, зам. скрипаль) і багато, багато инших. (Вживає теж і чужоземні слова: фантастичний (73), тони (75), мелодія (75).
Але хоча все це я й кажу, — все ж я ніколи і не подумав би повставати проти статті, що гудила б "пуристів" — хоч би й таких, що я їх за "пуристів" не вважаю, це було б уже зовсім нерозумно. Коли ж тепер я повстаю проти Вашої статті, то се тільки тим, що Ви свої напади на "пуристів" з'єднали з справою галицької мови — галичан не треба було обороняти; коли навіть вважати Вашу статтю за оборону Франкові (хоча, знов кажу, — вона в дійсности матиме вагу яко оборона всім галицьким вандалам), то і тоді я ж знаю, що власне викликало її: адже я казав про саму мову у галицьких поетів, а казати про зміст не схотів (і зрекаючись цього, додав, що у "Зорі" вірші Франкові та шнайдерівники змістом одбиваються од инших). Ну, та годі про це, бо боюсь, що й так вилаєте мене, що все надокучаю Вам з цією річчю. Вибачайте! [...]
Ваш Ів. Перекот.
__________________________
¹ Це, одначе, не перешкода мені — простіть! — вважати Вашу статтю проти Зіньківського, опроче двох-трьох певних зваг, — і неправдивою, і (найголовніше) несправедливою.
² Примітка автора: "Фр. вважає мене за пуриста, звісно, і наводить приклади, що я навіть кую слова. Візьмемо хоч один його приклад: мовний мотлох. Слово «мотлох» — (хлам) цілком народне, а в літературі його міг би Ф. знайти хоч у Куліша (До св. 1862, 219). Слово «мова» має в нас два значіння: а) "речь", "разговоръ" (так у Шевч. "Кобз." с. 78 та б) "языкъ" (Метлинського: Уже наша мова конає). Відповідано цьому і приложник, якщо істніє, то мусить мати два значіння: а) "разговорчивый" та б) языковый (галицьке слово, що против його, мабуть, на Ф-ву думку, і виявив свій пуризм). Чи істніє....{нерозб.}
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с.61—65 ]
А. Кримський до Б. Грінченка 20 березня 1892 р.
[...] Щодо Ваших уваг про чистоту мови, то я, на жаль, не маю часу одвітити на все докладно. Скажу тілько про слово "мовний". Ваші міркування про це слово зовсім несправедливі: ми не сміємо надавати йому значіння "относящихся к языку", бо тоді вийдуть чудні каламбури: адже ж "мовний" іменно в значінню "говіркий" або краще "одаренный способностью говорить" є слово, занадто звіснеє правобережному селянинові, щоб він міг розуміти його ще якось инакше. Опроче, я нізащо в світі не згоджуюся з Вашим правилом, що коли сущник має два значіння, то й витворений од його приложник теж мусить мати два. Адже ж приложники можуть витворюватись не через один, а через багато суфіксів. Поясню прикладом з російської мови (бо в ній ми не можемо не порозумітися). Гроза означає 1) звісне атмосферічне явище 2) напасть, страшну річ або особу (цеє значіння явилося шляхом метафори, так само як мова — разговор постало з мови — Sprache — шляхом метонімії). І невже ж грозовой і грозный буде те саме? Або візьмім приход: 1) recette, Einnahme 2) парахвія, — од першого значіння приложник буде приходный (приходная книга), а од другого — приходской. Якби, що Ви од мова образували слова мововый, то воно було б ще ясне; коли ж така форма вийшла б дуже негармонічна! Тим-то візьмімо спокійнісінько форму язиковий і не біймося, що можна буде переплутати цеє з тим язиком, що в роті. Всі народи в світі добре почувають близьке одношеннє слова людського до цієї червоної лопатки, бо навіть німці, що мають вираз Sprache, надають часом таке саме значіння і слову Zunge і в англічан tonque приймає значіннє language.
Другим разом, коли матиму більше часу, я Вам розкажу доволі повчаючу історію свого українофільства, і тоді Ви зрозумієте, через що я ворог "прочищення" мови, а тепер тра кінчити лист.
Бувайте здорові та пишіть. Ваш А. К.
P.S. Петро Голота — Школиченко — Кононенко. Якщо Ви знали Кононенка, то либонь здивуєтеся оце, почувши од мене, що він та так авторітетно глаголючий Школиченко — єдино суть. Я, принаймні, здивувавсь був.
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с.65—67]
Б. Грінченко до А. Кримського 25 березня (6 квітня н.ст.) 1892 р.
[...] Тепер про мовний. Кажете, що правоб. селянин дуже добре знає слово мовний-говіркий і тим не можна надавати цьому слову другого значіння. Ні! Літературня мова часто й густо надає якому нар. слову ширше значіння чи додає до того, яке воно вже має, друге значіння. Од цього не втечеш ніяк — хоч як там мудруй, і в кожній мові безліч можна знайти прикладів цього. Не буду їх наводити; бо кожен легко знайде їх сам. Перед цим нема чого спинятися і несила, коли хочемо виробити літерат. мову.
Ваша друга увага, що я становлю правило: коли іменник має два значіння, то й приложник од його теж мусить мати два — не зовсім відповідна. Я не становлю цього правила, і якщо сказав: мусить, то беру це слово назад і кажу: може мати. Дозволю й собі пояснити прикладами з рос. мови. Ось вони:
1) Наклонность має два значіння:
1) похилість 2) нахильність до чого. Од цього ім'я приложник наклонный теж має такі самі два значіння: 1) похилий ("наклонная плоскость") та 2) нахильний до чого.
2) Наливка = 1) відомий напиток з горілки — вистоялка на ягодах. 2) Наливання. Так саме й приложник наливочный — 1) "наливочный вкусъ" 2) "наливочное животное".
3) Опытъ = 1) досвід 2) спроба. Приложник: 1) "опытный человекъ", 2) "опытная физика".
Таких прикладів можна б знайти і далеко більше не в самій рос., але і в укр. мові. І, як бачите, це ні трохи не перешкода вам зрозуміти, що воно опытный человекъ, а що опытная физика. Так саме може бути й словом мовний". Форма мововий була б справді відповідніша, ан, як самі кажете, нечупарна, — то яке ж я злочинство роблю, коли кажу мовний = языковый ? Адже ніякого каламбуру не виходе з того (Ви цього боїтесь), що кажуть повна діжка і повна рожа? будеш битий і битий таляр? звичайна річ і звичайна дівчина? etc. etc. Так через віщо ж така неласка до мовного мотлоху? Не розумію і — не іронізуючи, пойміть земляче, віри, просю вияснити через віщо це?
[...] Що Школ. — К. — я знав і теж дивувавсь...
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с.68—71 ]
Б. Грінченко до А. Кримського 30 квітня (12 травня) 1892 р.
Чернігів
[...]
Якщо пишучи розкажете що про себе, то дуже дякуватиму. Мені про Вас хочеться якомога більше знати, бо хоч і не знаю Вас особисто, а не можу не почувати до Вас прихильности, бачучи, що Ви з тих, які стоятимуть в першій лаві в борні за наше національне право. — Тільки недавнечко прочитав Ваші вірші про Тарасове свято. Там є два куплети ("Згадуєм..."), що під їм і найбільший поет не посоромився б підписатися. Але ж, любий земляче, — простіть мене, тільки не можу сказати: така мова не прищепиться до нашої літератури (ввиділась, свого, хвалу сердечну (сердешний по-укр. той, кого серцем жаліти треба = бідолашний: сердешна дитина — як забилась!), свому, клятьбу (зам. присячання, бо — клясти = проклинати, а клятоба = прокльон, діждемся)). Навіщо ж Ви умисне вмаляєте¹ число своїх читачів. Більшій частині України рос. такі слова і наголоси негарні. А в віршах — хоч Ви що хочете кажіть — мова, форма взагалі єсть річчю такої само ваги, як і зміст. На те вони й вірші! Згадайте, як Пушкін, Гейне, Шіллср, Гете дбали про форму. (Г. Гейне: перше, що я дивлюсь у поета — се, чи подужав він форму. Гете, бувши вже славетним поетом вчить прозодію etc.). На що ж, коли так, вживати таку форму, що може (і мусить) вражати більшу частину Ваших читачів? От тільки Ви не розсердьтесь на мене за це, бо кажу це з щирої прихильности до Вас і до Ваших талановитих праць (сподіваюсь, що поймете мені віри в цьому, бо ще ту статтю міг написати на те, щоб "пошелестіти", як каже Глібов, а вже листом до автора не "пошелестиш". — Стискаю Вашу руку
Ваш
_____________________
¹ Слово не коване перестерегою! Вмаляти...{нерозб.}
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с.72—73 ]
А. Кримський до Б. Грінченка 17 червня 1892 р.
Звенигородка
[...]
Я ладнався був тепер одповідати Вам на філологічні питання, порушені Вами в Ваших листах, але Ви пишете, що незабаром з'явиться Ваша стаття в "Зорі", тож зачекаю. Зрештою, є багацько й других питань, які Ви зачепили, і за які мені хочеться побалакати з Вами. Шкода, що доводиться розмовляти листом, а не усно. (А й справді, чи не вдалося б нам колись побачитись?).
Перш усього треба мені дещо сказати про себе: Ви й сами цього бажали, але я зроблю це задля того, щоб Ви розуміли дальшеє, а не задля того, що вважаю розмову про себе вартою уваги.
Мусю Вам признатися, що в мені й кровинки української немає: Мати моя — українська полька (дуже проста жінка), а батько — білорус (міщанського роду, вчитель географії та історії в класному вчилищі, загальнорус по пересвідченням). Я родився і
виріс на Вкраїні та й українізувався. Навіть у сім'ї я чув змалечку українську мову: моя мати говорить чисто по-вкраїнськи, тілько "етімологічною правописсю" (наприклад], речення: "дай собаці їсти" звучить в неї: "дай собаце есті"), значиться, тільки з вимовою чужою. В сім'ї й я говорив отакою мовою, але поза сім'єю — чисто по-вкраїнськи або чисто по-російськи, бо я вже вмів читати, коли мав три з половиною роки. Про своє дитинство та перші хлоп'ячі роки не буду Вам розказувати, хоч вони справді зминули не зовсім звичайно: скажу хіба, що я читав страшно багато, тим більше, що батько мав і тепер має бібліотеку; од читання я й очі геть зопсував ще на 12-му році (а тепер у мене 6-е ч. окулярів), і фізично недорозвивсь (мій менший брат виглядає далеко старшим од мене). Певно, що хлопці-товариші, к-рі дуже цінують фізичну силу та зручність, не поважали мене, я часто був задля їх якимсь покидишем, але так як я вчивсь дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дуже розумним і був певен, що нікого вищого од мене немає (звісно, такі гадки я пильно хоронив при собі і нікому не висловлював). Великою школою життя була задля мене Колегія Павла Галагана у Київі. Ви знайомі з цімо закладом? Це закрита школа, трохи з українським духом. Там є тілько 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока: 750 крб. річно, так що своєкоштні вченики, очевидячки, люде арістократичних або плутократичних родин. Але тут є рівне число й стіпендіатів (а всіх учеників є більше-менше 60-65); стіпендіати вступають сюди по конкурсовому іспиту, і всі вони пролетарії й плєбеї (мій батько й теперечки незаможний, а тоді зовсім був бідний). Неважко зрозуміти, що стіпендіати та своєкоштні мусять неодмінно образувати два табори, які аж ненавидять один одного. У перших зброя — їх знання, бо всі вони були в гімназіях першими учениками, а своєкоштних зброя — їх пиха, висока гадка про своє дворянство, князівство чи гроші та ще й, звичайно, фізична сила, к-рою вони в 1-м та 2-м (себто 5-м та 6-м) класі дуже добре користуються. Якщо стіпендіат трапиться такий, що й сам може дати здачі, то вони стараються його купити грішми, себто затягують його разом з собою по кондіторських, їздять укупі п'янствувати, тягнуть його по лупанарях і т.ин. Але все-таки зостаються такі стіпендіати, що завзято ведуть боротьбу і доводять діло до перемоги. Я й у Колегії був первим учеником, гордощі розвилися в мені незмірно, тому-то хоч я себе поставив одразу так, що наші арістократи не сміли чіпати мене — слабого, але я відчував гніт над стіпендіатами ще сильніще, ніж другі і моє самолюбіє дійшло до болісности. Навіть словами (безпосередньо) мене кривдили геть менше, ніж других, а проте який-небудь слабісінький натяк на адресу плєбса мене болісно зачепляв, сіяв у мені насіння ненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу. Система її така: своєкоштні-лінюхи, тупиці не мають знаттів, вони потребують нашої помочі, — значця, залежать од нас. А коли так, то як же вони сміють панувати, бити дек-рих з нас, дорікати нам нашим мужицтвом та недостатками?! — І я таки довів діло до того, що ми — стіпендіати стали незалежні, що фізичної сили більш не вживалося, що грубої образи більше не чинилось. Певне, що вигнати з арістократів їх пиху і погорду до нас — мужиків не можна було, але принаймні в вічі вони могли обмежитися тільки натяками. Антагонізм тягся до кінця курса, і цілком зламати тих арістократів ми не могли через те, що в їх був "на вдержанню" один з наших: він один зоставався до кінця панським попихачем. Мене своєкоштні ненавиділи гірш од усіх, але й стіпендіати, хоч поважали, та не любили за мою вдачу. Бачте: коли я помічав, що хтось із плєбеїв покористується чим-небудь у багача-дворянчика, напр., позичить гроші або візьме участь в угощенню (не забудьте: закритий заклад), то мені нервовість підказувала бозна що, і иноді з мухи я робив слона, докоряв "провинникові", що він за ковбасу продає себе і т.ин. Адже ж і мені не солодко було тоді, бо я скрізь добачав непошанування плебейства і обурювався на те; але якщо мої докори та шпильки бували незаробляні, то вони мусіли одпихати кожного од мене, хоч і прибільшували повагу до тих ідей*, які мною проводились.
Як бачите, я доволі рано мусів відчути різність соціяльних становищ та класів. Панування арістократів над демосом, багачів над бідними, взагалі питання про "правду та кривду" обхопили мене саме тоді, коли я допіру почав серйозно мислити. Мене, ще дурного парубчака зглибока зачепляло питання про нерівність усіх людей на світі, і я, ще доволі несвідомо, відчув що мірилом достойносте людей і права їх жити повинна бути їх особиста праця чи то руками, чи головою, а не гроші і не те, що "наши предки Рим спасли". Природна річ, з'явилася в мене зневага до всяких традицій, до прилічностів, яко до дворянської ознаки... Знаєте, в нас кажуть часом "неблаговоспитанному мальчику": "Сережа, да не будь же мужиком!..." З традицій зневага перейшла й узагалі на авторітети. Таким способом зовсім готовий був ґрунт задля впливу літератури 60-х років, к-ру я незабаром почав читати. Спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (NB. Я літературу 60-х років знаю незмірно краще, ніж сучасну!). Вони формували мені мої змагання, дали систему мойому світоглядові, навчили мене думати.
Потім, за останніх двох років мого побуту в Колегії, стає мені ще гірше. Досі я, правда, відчував гніт педагогів, але не так сильно, тепер же він мені став нестерпучий. Тільки ж годі на сьогодні, треба зайнятися своїм ділом. Мені цеє літо зовсім не спочинок, а ще більшая праця. До взавтрього!
23 юня
Не писав скількись день, бо здобув од Вашої жінки лист, де кажеться, що Ви не скоро повернете.
Перечитав я те, що написав передніще, — страшенно багацько набалакав за себе: сьогодні вже буду менше допускатися чисто особистого елементу. Добродію! чи довелося Вам спізнати усі "прелести" виховання? Якщо ні, то Ви дуже щасливі. А мені довелося, і я ще й досі, коли згадаю за той час, не можу зоставатися спокійним. Навіть у гімназії, де вчеників багато, їм бува важко од "воспитателей", а що ж казати про нашу Колегію, де усього 60 чоловіка? Там гніт вихователів бува нестерпучий, бо вони мають змогу залізати своїми брудними пальцями в душу вихованця і прикладати до неї свої
психологічні міркування. О, як я ненавидю тую психологію в вихованню! Як я ненавидю те єзуїцтво! Тії вихователі зробили те, що в мене нерви зовсім розшрубовані, зовсім розверчені.
Вченик, син, вихованець etc. повинні мати які-будь права, котрих не сміє переступати ніякий вчитель, батько, вихователь. А в нас раз-у-раз робиться не такечки: в нас (я вже кажу не тільки за Кол.) і досі дивляться на хлопця як на річ, або краще — як на цуцика, якого сьогодні за яке-небудь діло можна ласкаво потріпати по шерсті (бо ми сьогодні в гуморі!), а взавтра за те саме діло — набити, одлупцювати (бо, бачте, ми не в гуморі!). В нас не хтять зрозуміти такої очевистої аксійоми, що дитина, чи хлопець — є повноправна людина, к-ра хоче доказів, а не сліпого послуху... Коли ж я вимагав од вихователів аргументів, то мене за це лаяли, звали резонером, несправедливо карали, переслідували.
Коли я покликався на ті права, якими користуються другі, то в ліпшім разі мені лицемірно одповідали, що не можна прикладати однієї й тії самої мірки до того, "кому дано один талант і кому — три"; а частіше я, замість одповіді, чував крики обурення, топотіння ногами та т.ин. Звичайно, я зненавидів вихователів і почав робити геть усе на зукір. Певне, що всяке підлизування до їх здавалося мені наймерзеннішою річчю, а тут мені довелося бачити, що підлизи тішаться навіть незаконними привілєгіями! Це все усилювало мою ненависть і злування та й довело до такої крайности, що тепер мені й самому дивно згадати. Якраз такечки припало, що мої своєкоштні товариші найбільше од усіх підлабузнювалися до начальства, так що ненависть до панства, яке я в їх бачив, злилася в мені з ненавистю до підлизування, до лизання руки деспотів. За останній рік мого вчення в Колегії я встиг отруїти життя і собі, і всім товаришам (як своєкоштним, так і стіпендіатам), бо коли хто з їх не дививсь на начальство як на варварів, то той мені здававсь підлизою, і я вже не міг здержатися, щоб щедро не розсипати своїх саркастичних та єхидькуватих уваг на його кошт. Нарешті вони вже почали мені вибачати геть усе, бо вважали за ненормального; опроче, між їми були дуже гарні люде, к-рих я теж колов, але вони хоч і не почувалися винними, та розуміли, що джерело моїх грубих слів є благородне. Моя незвичайна зухвалість та одважне "резонірство" примусило й учителів дивитися на мене як на причинного, і тільки через те не виключили. Дійшло діло один раз до того, що я, після однієї події, був на цілий місяць засланий додому. Не хочу Вам розказувати, що то була за подія, скажу тілько, що в мене тоді вдома була страшенно слаба мати, а педагоги не вважа на моє бажання, викликали батька телєграмою!
24 юня. На Йвана Купайла
Оце тепер, коли я пишу до Вас, геть уся Звиногородка лунає купальськими співами. Чудне вражіння викликають вони в мені. З одного боку не можу ж я не згоджуватися з тим, що не в піснях сила; з другого ж боку відчуваю не розумуванням, а простим чуттям, що я палко-палко кохаю цю "нікчемну форму". Та й кохатиму повік, щоб там не доводив розум або софістика! Якби що я не тямив, що я не смію тратити тепер часу, то так би й побіг до гурту співаючих!..."
Казатиму далі. — І не думайте, що мої вчителі були погані люде, — хрань Боже! Тепер я навіть дуже добре знаю, що між їми є дек-рі доволі гарні особистості, альтруїстичні, благородні, — т'але ж яко вихователі — вони до нічого незугарні і чинили (та й чинять) величезні підлоти: можна рівночасно бути дуже гарною людиною і зовсім нікчемним педагогом, вчителем чи батьком.
Моє заслання знаменує дуже важную фазу мого життя. На самоті моє злування не то не ущухло, ба розгралося ще з більшою силою. І я прирішив вчинити добру пімсту своїм вчителям: зопсувати "духом непокори" менші класи. Треба сказати, що досі я мав скількись товаришів з менших класів, — товаришів, які мене дуже любили і часто розмовляли зо мною; — педагоги ж їм заборонювали мати зо мною зносини (і взагалі неодобряючо дивилися на гарні стосунки менших колєґіатів зо старшими). Але тепер я надумав щось инше. В нас видавався потайно рукописний журнал, де сотруднічали вченики всіх чотирох класів, — я написав тепер туди довгу статтю про виховання взагалі, а про колєґіатські порядки зосібна. Два місяці навмисне читав я систематично всякі педагогічні твори і тоді написав тую статтю. Вона мала великий успіх, а один з моїх товаришів, к-рого я найбільше поважав за розум, геть захвалив її мені і навіть узяв чернетку собі на пам'ятку. Але я вже не торжествував: зо мною почало робитися щось иншеє.
Діло в тому, що узявшися за діло систематично, я допіру зрозумів, що я нічого не знаю! Хвальком я ніколи не був, в мені було навіть "униженіе паче гордости", але досі я мовчки був певен, що я дуже розумний та багато знаю; скажу навіть більше, я вірив, що ніхто в мої роки не може бути такий розвитий, як я. Та обставина, що я завше був першим по вчиттю (за того нічого не роблячи), ще більше сприяла цій думці. Немало деморалізували мене й педагоги, бо, напр., читаючи мені сувору нотацію, казали: "З вас добра не буде: ви маєте геніяльну кебету, а не маєте почуття обов'язків. Краще було б, якби в вас було менче розуму, а більше καλοκαγάυ'їн, моральної дісципліни". Ну, чи не мусіло все це справді мене зопсувати?
Але тоді, я, кажу, зрозумів, що я знаю самісінькі вершечки науки, що я тільки напівосвічений, що я нічого не знаю. Я зрозумів, що я понахоплювавсь чужих гадок, а свого нічого не маю. Я зрозумів, що я виробив пересвідчення тільки індівідуальної моральности, а громадських ідеалів не маю ніяких, або ще гірше — маю ідеали зовсім несвідомії! — Це був мені сильнющий вдар і завдав мені величезної муки. До ненависті супроти педагогів додалися ще важкії сумніви, жорстока моральна боротьба з самим собою. Я скінчив курса зовсім слабий і до краю зденервований.
Взагалі літо багацько розширює мій світогляд, бо я маю час вільно займатися читанням. Але того літа я, неначе скажений, кидався до книжок, ковтав їх одну по одній, але що далі — все краще помічав, що я цілковитий неук. Навіть у той час, як я кидав книжку, я не міг спочивати і до болю голови думав, і мучився страшно, бо не був певний, чи здатний я на щось, чи є в мене хоч трошки самостійного розуму. Я бачив, що я стою вже на порозі життя, і бачив, що я ще зовсім не приготований до життя.
Зосталося до кінця канікул два тижні. І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я мусю бути українофілом, — і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості була певна частина одвіту на мої мучительні сумніви, і от я жадібно ухопився за українство. До взавтрього.
25 юня
Ґрунт до українофільства в мене був вже давно приготований. Пригадую, наприклад], як ще за два роки перед тим мені дуже любо було являтися на любительські спектаклі в Звиногородці в щонайпоганіщому вбранню, не в чоботях, а в подраних пантофлях; це я робив нате, щоб обурити нашу провінціяльну арістократію неприлічностю своєю; щоб іще більше обурити всіх я вдавався до брата в антрактах то по-вкраїнській, то по-французькій; останнє я робив на те, щоб показати, що я вмію не тільки російської, ба навіть ще арістократичніщої мови, а все-таки вкраїнську шаную більше, бо вона мужицька. (NB. Я тоді багацько викидував таких штук, бо одно, що був зовсім ще хлопчина, а друге — хтілося дратувати своїм мужицтвом). Це, як бачите, випливало лиш з того, що я хтів заманіфестувати свій демократом, а вже ж українська мова цілком мужицька. — Потім мені вже доводилося знати студентів-українофілів, од яких я дещо довідався навіть за Галичину. Найбільше, що кидалося мені в вічі, була їх невимовна ненависть до всього російського, до "кацапів". Далі, читав я багацько українських книжок, — читав не з ідеї, а через те, що цікавився змістом. Але все це мене не потягло до українства, аж доки, як я Вам кажу, я не прочитав розумних слів Драгоманова.
Я був зовсім змучений, — українство ж мене заспокоювало. Не диво, що я, залишивши все, кинувся тільки до вкраїнських книжок (яких, до речі сказати, я міг багацько дістати таки ж у Звиногородці). І тут трапилося таке диво, якого я не можу собі нічим вияснити, опроче як браком глузду: я переплутав зміст із формою. Я й сам не розумію — яким способом, але я в протязі двох тижнів (!!!) наче зовсім забув свої передніщі пересвідчення, а натомість усвоїв усе, що тільки мені доводилося читати по-вкраїнськи. Байдуже зміст! Аби по-вкраїнській! Що мені тоді доводилося прочитати по-вкраїнськи, те вже мало задля мене святість доґмата, а так як тоді трапилися тільки писання шовіністичних націоналістів, повні москальожерства, то й я став таким, зовсім забувши, що мене привело до вкраїнства. "Прокляті питання" пощезали й не мучили мене, гадка втихомирилася, напружувати енергію нетра було... Мій потомлений мозок і нерви знайшли собі спочивок, і я раював у своїм українофільстві. В такім настрою я поїхав у Москву.
Тут я зупинюся, а скінчу в дальшім листі. Дальша моя історія зачепить і Франка, і "Народ", — тому-то я не одповідаю сьогодні на Ваші запити про їх.
Хтів би й я од Вас почути якнайбільше звісток про Вас самих.
Будьте ласкаві, нікому не розказуйте того, що я написав, бо 1) я тільки задля Вас¹ рішивсь писати все цеє, 2) я Вам викрив деякі закулісові боки Колегії, а це дуже свіже діло, 3) мені сором себе самого, 4) в мене є написано скількись повісток, к—рі той, хто прочитав би цей лист, міг би стосувати до мене самого, а це мені було б дуже нелюбо, бо й не справедливо.
Напишіть мені, що Ви думаєте про моє оповіданнячко, яке я Вам прислав.
Ваш щирий прихильник.
___________________
¹ Крім Вас, я ще тільки Франкові дещицю оповідав про себе, та й то дуже трохи".
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 76—85]
А. Кримський до Б. Грінченка 30 червня 1892 р.
[...]
Що ж до мови мого оповіданнячка, то, певне, що не може вона бути така, щоб уже нічого ніхто не міг їй закинути. Не тільки не ремствую на те, що Ви мені в таких випадках завважаєте, але ще радію, бо мови тра вчитися ціле життя; хоч і те скажу: приймаю тільки ті вказівки, які вважаю доказними, основними. Напр., ніколи Ви мене не переконаєте, що не можна казати: "тому", "того", "цього" і т.ин.: не переконаєте, бо я щодня чую такі наголоси (не після предлога). Слова "змущатися" вживаю тим, що не
знаходю другого: навряд чи вживає народ* глагола "скаламутитись" в значінню "gestört werden, devenir confus ". Дайте мені кращий вираз, — охочо його прийму. Мені багацько доводиться перекладати з перських поетів, і иноді не знаходю я цілком відповідного слова. Тепер, так як Ви такий ворог нечистоти мови, я буду радитися з Вами в подібних пригодах. Добре? Коли Ви мені даватимете кращі слова, ніж я можу сам нашукати, я всякий раз буду дуже вдячний.
Нарешті, запримітю ще, що деякі помилки в мові мого оповідання вийшли з вини друкарні (напр., "суровий").
5 юля
Не міг узятися до листу, бо був зайнятий.
Однак тра скінчити оповідання за себе.
Я Вам писав в остатньому листі, що я пристав до українофілів зовсім таки слабий і поїхав у Москву в такім настрої, що кожна річ, нагадуюча за Вкраїну, мене кидала в солодке умилення, а що торкалось "кацапів", те все обурювало мене. Але, приїхавши в Москву та проживши з місяць на самоті, у спокої, я потроху очутився й вернувся до притомности, себто почав міркувати, що треба не ненависті, а якоїсь праці задля українського народу. Звісно, я не міг, якийсь там мізерний студентисько, нашукати безпосередньої праці задля простого народа: адже ж я на чужині, мусю вчитися, живу од України далеко etc., etc., — отож і зоставався один тільки вихід: робити щось задля національносте. І от, з цього часу починається мені немало півтора року такого життя, що я на саму згадку за його готов зубами скреготіти. Але.. "буде каяття, та вороття не буде"!
Не казатиму я, що те, чим я займавсь, є річ взагалі погана. — ні! Тільки ж я зле зробив, що виключно їй оддавався.
Бачте, діло було так. Я дуже старанно виучував усе те, що читалось на лекціях (на першім таки семестровім екзамені мав усі 5 (з плюсом)), і через те мені здавалося, що решту часу я можу й смію присвятити цілком українству. Я не гадав про те, що коли вдовольнитися самісінькими лекціями, то можна й десять факультетів скінчити, а зостатися таким самим неуком! Я не хтів зміркувати, що задля України я зможу бути корисним тільки тоді, коли я матиму основні, всесторонні знаття, коли я буду людиною, а не якимсь хлопчиною, — коли я матиму широкий світогляд. Я цього не зміркував: мені здавалося гріхом "не побігти на пособу по моїй Неньці", яку я допіру "обрів", — я не хтів бути "зрадником". І я побіг.
Кожнісіньку вольну од "офіціяльних" занять часину я й присвячував "Україні". Перша ознака національносте є мова, — я єю найперше й заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу увагу звертав на етнографічні матеріяли, перечитав усякі філологічні праці. Далі: знайомився з нашою літературою, спішився перечитати навіть погань. Кинувся й до літературної праці: перекладав, писав оріґінальні твори (на щастя, послав і пошлю до друку дуже мало ціх "овочів незрілої музи." Хай собі, по заповіту Горація, полежать: nonum premam in annum!). Знайомився з Галичиною та її діячами, завів переписку; і в Москві я придбав собі одного знайомого з галичан, к-рий навіть дещо писав по часописях (перекладав з московського), от од його я дуже багато дізнався за тую "Галилею". Нарешті, поліз і в політику...
Господи, Господи, Господи! Мені гидко й згадувати за той час. Погадайте собі: недовчений "недоросль" скрізь тика свого носа, мов щось справді путяще! Погрузнувши в "Рутенії", в рутенській літературі, я, безперечно, не дуже-то міг розвитися, навпаки — мусів отупіти. Пишучи недостиглі повістки, я, неук, робив цим навіть неморальність; ще неморальнішс було з мого боку братися за дописі. І на мою біду, все сприяло моїй блуканині. Перш усього, я чув собі похвали за дуже гарне вчиття; тому-то совість моя зоставалася спокійна, і я не міг зміркувати, що можна бути навіть вченим в якій-небудь галузі, а не бути образованим, загально образованим! Друга річ, дуже шкодлива. — були мої знайомости (од яких я, хоч і великий домонтар, не міг таки втікати); знайомий я був з студентами тільки двох останніх курсів унів-та, а сам був на 1-м, і тим часом, бачив з їх боку поважаннє! Все це мені затуманювало очі.
І бували ж, бували ж у мене хвилини, коли я загадувався питаннями: Чи не краще було б замість переписувати забороняні твори Шевченка або дряпати віршики про Вкраїну — прочитати "Логіку" Мілля? А друге: яка ж реальна користь народові з усього
того, чим я займаюся? — На перше питання в мене була відповідь: Чи ж є що вищеє, що солодшеє од любові до Вкраїни?! А треба Вам сказати, що я тоді, судячи по сімптомам, був зовсім закоханий в Україну, або краще сказати — в українську мову та національність. Ми маємо (надто на Сході) приклади, що містики цілком закохуються в свого Бога, наче в любку; оте саме було зо мною (тим більше, що я маю трошки хору фантазію). Україна мені навіть снилася. Я був тоді патріот до фанатизма... але ні, ці слова дуже слабі, щоб виразити мої тодішні почування! Це було якесь містичне кохання (до речі признаюся, що тут була чимала доза й нетерпимосте, хоч певне не тая, з якою я приїхав у Москву. Поясняю я це тим, що я був неофітом, або ренегатом, — я ж родом не вкраїнець, — а звісно, що ренегати завше переборщують).
Друге питання було важче: "Чи ж є яка користь мужикам з твого патріотизму?" Це питання, надто під кінець першого року, сильне мене муляло: згадайте все те, що я Вам писав за своє виховання, і Ви зрозумієте, що демократизм зрісся зо мною органічно. Я був неук, — це так; цілий рік заняття, переважно рутенщиною, мусів мене теж чимало спотворити, — це так; а проте я ж не міг не почувати якихсь докорів совісті, коли поставало оце другеє питання. Тільки ж не міг я нічого вдіяти; сунувсь був складати популярну книжочку, але зараз побачив, що не зможу (NB: і тепер так само не зможу — це дуже важка річ). Тим-то я з нетерплячкою чекав канікул, коли я поїду додому, на Вкраїну, щоб "працювати" задля народа.
І ось я приїхав. Не буду Вам оповідати всіх моїх почувань, коли я опинився вдома (напр., я зараз по приїзді побіг у гущавину, впав і цілував землю і зомлів од зворушення). Не буду, кажу, оповідати про свої восторги та екстази, — доволі сказати, що їх за час у свого літа було чимало... але ж, чимало!.. Потім почав "роботу"...
Я й досі патріот, і навіть гарячий, але, згадавши за отеє літо, не можу зостатися спокійним, і мені хочеться дерти на собі волосся та гукати з одчаєм: Vare, Vare! redde mihi legiones! Ніхто мені не верне того літа, не верне! Мені тільки й зостається безнадійно казати вкупі з Саадієм:
"Щохвилини одлітає з життя по одному повихові,
І коли зчуєшся, то вже їх зосталося геть мало!"
та додавати з його ж таки:
"Що робити старій блудниці, як не каятися в своїх гріхах?" Як побачите з дальшого, порівнянне з блудницею дуже сюди підходить.
9 юля
Хто його зна, коли я скінчу! Не можу ніяк дописати листа! Або часу нема, або я слабий. Тут у мене сестра дуже зохотилася піти на курси, і мені до моєї звичайної роботи додалося ще три годині щоденних занять з нею; я почув себе дуже втомляним і, щоб навернути час, почав пити щодня по скількись шклянок найкріпшої кави і таким способом займався до четвертої години ночі. Але, нарешті, од тієї кави я зовсім загубив сон і взяв слабіти. Позавчора хтів був уже одіслати Вам тс, що написав досі, і додати, що божеволію і саме через те не можу скінчити. На щастя, не написав я такої нісенітниці, але все їднаково — одсилаю лист не скінчений: вибачайте та почекайте декільки днів. Якщо буде охота, напишіть, а ні — то заждіть, доки здобудете нового листа од мене.
Р.8. Ні, напишіть хоч два рядочки, бо мені тра знати, чи одержали Ви мої листи. З того літа, за яке я згадував, починається мені такий період, за який я не хтів би писати, якщо мої ці листи не доходять до Вас, а дістаються в руки непроханим "читачам".
10 юля
Сьогодні встав я пізненько, коли почта вже одійшла. Тим-то листа не посилаю, а накидаю ще декілька рядків, щоб хоч трохи прикінчити.
І так, я тоді приїхав на Вкраїну щоби "принести їй безпосередню користь". Задля цього я ціле літо тільки те й робив, що блукав по селянах та міщанах. А чим я міг їм допомогти? Порадами? Дак я ж сам нічого тоді не розумів в селянських потребах (я до того часу знав селянське та й надто міщанське життя тільки емпірично, а якої-небудь свідомої теорії, якого-небудь наукового погляду я зовсім не мав). Може, я тямив що-небудь в державнім устрою Росії і міг розказати, витолкувати селянам їх права? Дак і тут, як і в передущому питанню, я мало тямив. (Взагалі я тоді представляв собою те, що звуть "півобразуванням", — все, що я знав, були вершечки, а так як тих вершечків я знав безліч, то не міг вірити в те, що я цілковитий невіглас, тим більше що "чистым разумом" міг діскутувати про які завгодно питання). Будити в народі національну самосвідомість та вчити моралі? Еге ж, оцім я й зайнявся...
Я не хочу нічого казати проти т. зв. "зілляння з народом" та "хожденій" в народ, але тепер вічно казатиму, що перше тра до цього підготуватися серйозною працею. Отії "хожденія", які практикують такі неуки як студенти, є страшенна погань і мерзота. Перш усього, велика шкода доводити тим, що молодик повинен був би не гаяти час, і не гаяти власне задля того, щоб опісля, якими-небудь трьома-чотирма роками пізніще послужити тому ж народові. (На мою гадку, це саме міркування тра було б прикласти і до поля реагування взагалі). Друга шкода — та, що "просвіщати" народ, будучи неуком, не маючи суцільних пересвідчень і основуючись на трьох-чотирьох соціалістичних та нігілістичних (тай то погано розчовпаних) книжках — цс є неморальність. Але чи я міркував про те! "Вчитися задля будучого, тим часом як тепер все гине! Міркувати про людськість, тим часом як страждає Україна!" — Це мені здавалося тоді негарною річчю, образою святині.
Коли б я тоді керувався хоч трохи розумом, а не чуттям, то я міг би регулювати себе, себто присвятити скількись годин "єднанню з народом"¹, а решту дня працювати над собою. А мене "скудоуміє" повело не так. Коли я не блукав "в народі", тоді я зайнявся "прелюбодеяніем мысли", знов-таки на патріотичному ґрунтові: дряпав віршики, складав чудернацькі повістки (NB: а якби я їх послав у Галичину, то далебі вони були б надруковані!), ненавидів Драгоманова... Треба пояснити, що значить остатній вираз: це, бачте, я иноді годин із дві оддавав роздумуванням про Др-а, повторяв із злобою деякі його слова, силувався зробити собі кожне слово його ненависним, гидким, мерзенним etcaetera, etcaetera... Заложуся, що Ви зараз погадаєте, що в мене не всі вдома, але Ви помиляєтеся: я тоді зовсім здоровісінький, — а це мені виявлявся таким способом патріотизм!.. Коли ж я "зливався з народом", тоді читав йому вкраїнські
книжки (цt ще була найкраща річ), заводив патріотичні, ентузіястичні розмови, записував етнографічні матtріяли, "розкривав народові очі на дійсний стан речей у державі"...* — ні, я всього й не розказуватиму, хоч власне дрібниці було б Вам почути найцікавіщ, — не розкопуватиму, бо аж досі червонію з сорому. Коли й є яка одрадісна згадка за той час, так лиш тая, що все я робив од щирого серця. (Може бути, мої знайомці цеє відчували, бо не вважаючи на колосальні нісенітниці, які я їм плів, мене любили і ніколи в вічі не сміялися). Звісно, "щирого серця" ще недоволі, і-і-і! Дуже-дуже недоволі! Я це знаю, ну а все ж констатую факт, що все теє діялося в мені од щирости. І знаєте що? От і тепер, коли я з ненавистю гадаю про свою минувщину, иноді повстане в моїй уяві такий образ: місячний вечір; рибальська хатина над кручею; уся сім'я в зборі і тепер вечеряє на свіжім повітрі; я теж їм вкупі з усіма і страшенно радію, що не почуваю ніякої гидливости їсти з однієї миски²; потім розмови: старшенький хлопчик щільно притиснувся до мене, і я його обійняв, пригорнув, а сам або слухаю, або розмовляю, розмовляю не про "ідею" і не через те, що "ідея" вимагає цього, а попросту через те, що любо мені вести розмову... При такій згадці щось одрадісне доторкається до мене, і на душу находить настрій...* — не знаю, як варто його назвати: чи "плаксивий", чи "чутливий"? І мені стає чогось так шкода, так шкода!
Зминуло літо: зминув той час, що я міг у його надолужити загубляний рік. І я знов поїхав у Москву, боючися зробити рахунки з самим собою і почуваючи неодмінну потребу зробити їх. Отут час розказати й про свої стосунки до радікалів...
________________________
¹ Цікаво згадати, що я на свої тодішні зносини з народом дивився якось особливо, наче на яке священнодійство. Я ж і до того часу мав з народом стосунки, але цім разом мене обгортало якесь благоговійне ночування.
² Поясню. До мене в цім одношенню, як до Чічікова, можна прикласти слова Гоголя: "Наш герой, хотя происходил из очень низкаго рода, всегда отличалея благородством привычек". — Скажу зрештою, що гидування, гребання, не є примха, а хороба. Цілком її викорінити, здається, не може й найсилніща сила волі, а хіба лиш сила почуття. Я в свій час до пересади ігнорував був усякі прилічності, силуючись навіть у сім виявити своє плебейство, а проте нічим не міг вигнати єдиного почуття: гребання.
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 85—93]
А. Кримський до Б. Грінченка 20 липня 1892
[...]29 юля
Взагалі останні півтора року я вважаю дуже любим задля мене часом, але перший місяць — то було справжнє раювання. На душі мені запанувала якась давно незнана гармонія, нервові пароксізми пощезали, докорів совісти не було, натомість з'явилося внутрішнє задоволення. Я з запалом поповняв пробіли в своїм образуванню і
не почував ніякісінької втоми.
Контраст з попереднішим часом і настроєм був такий разячий, що трохи мене був зовсім не одштовхнув од українства. В мені розпочалися всякі сумнівання, але навіть не дуже сильні: я без усякої боротьби холонув до українства і непомітно забував його. І це не дивниця: в російській та чужоземській науці знаходив світло, живу гадку, щастя, а дотодішня любов до України кинула мене бозна куди; загал наших діячів був (і є) такий, що може тільки одіпхнути од усякої української ідеї. Зрештою, кажу Вам, я ще не рішавсь собі сказати, що я не українофіл, — я попросту несвідомо забував за Україну; а коли б мене хто тоді спитав, то я б йому одказав, що українофільство — річ дуже шанована.
Зіньківський своєю статтею піділляв оливи в вогонь. Коли я йому одповідав, я ще не був обоятним до українства, — поганий вплив його рецензії про "Одисссю" та статті про Шевченка виявивсь на мені трошки пізніще. Потроху, непомітно, крадькома залазило мені в голову боязливе питання: "Та чи існує українська мова?". Стаття про Шевченка своїм стильом нагадала мені дуже багацько відомих мені прикладів вивчення "української" мови, — бо тая стаття яркійше відтіняла собою стан річей, стан нашої літературної мови: адже наша літературна мова постаралася зовсім одбитися од народньої, страшенну силу набрала кованих слів та позичених з польського. Що ж до рецензії Зіньківського про "Одиссею", то вона дихала ненавистю до слів, схожих із російськими, хоча ті слова вживаються самим народом. — Я став українофілом (казав я собі) через те, що дійсність мені довела українську окремість; я бороню самостійність української мови, бо вона таки справді самостійна, себто, російської мови наш народ не розуміє. А тим часом які тенденції я бачу в певних українофілів? Не через те, що народня мова малорусів є окрема мова, зробилися вони українофілами. Навпаки! Через те, що вони хтять зробити якусь окрему мову, вони постановили собі метою переформувати живу мову українського народа! тим-то вони силуються знищити quasi-російські слова, яких вживає народ, а натомість накинути йому нові: чи польські, чи виковані.
В такім разі всеньке українофільство є фікція, непотрібна і навіть шкодлива фікція, — гадав я. Штучно витворювати новітню мову є нерозум... Тут почали мені насувищи й инші гадки. — Хто я такий зроду? — питав я себе: — ніяк не українець. Хто я де facto? — де facto (по вихованню) я найбільше — руський, великорос, і жадної мови не знаю так гарно, як знаю великоруську... Так... Ну, а коли мови української не існує, то чому ж це я, великорос, зробивсь українофілом? Чому? Чому? Чи ж не краще вдатися до російства, к-ре мені дало все найкращеє, що я маю в собі?...
Знов повторю, що всякі такі міркування приходили до мене потайки. Я чи боявсь, чи соромивсь зробити остаточний вивід. В усякім разі я тижнів із три до жаднісінької української книжки не доторкався: потреби не відчував; на що мені було українство, коли в обіймах російства мені був душевний рай?!
Обрятував мене Драгоманов. Якось я взяв читати "Чудацькі думки", і миттю ожив задля українства. Я тоді був спокійний, безсторонній, встиг призабути галицькі та київськії "брязги" і міг спокійно судити ідею по самій ідеї, а не по її прихильникам. Тим-то речі Драгоманова перейняли мене до глибу серця. Він мені нічого нового не сказав, — він тільки формулював усі ті міркування та гадки, які мене обгортали в протязі мого українофільства.
Др. знов розбурхав мій патріотизм, і вже тепер я ніколи не зверну з української стежки; чужинець зроду, я вже вічно буду українцем. Я дуже виразно бачу свою святу ідею, і хоч би геть усі тії люде, що поклоняються їй таки ж, зрадили її або перекрутили, я вже не зважатиму на їх і розумітиму українську ідею, як розумію тепер.
Що я вже не можу не бути українцем, видно Вам буде з того, що я Вам далі про себе розкажу.
В послідній рік мого пробування в Москві я увійшов в зовсім инакшеє товариство. Діло, бачте, в тому, що, хоч я навсправжки є ніщо, але в мене знаходилося чимало добродіїв, які хтіли бачити в мені "светлую личность" та талановитість; мало того, — їм здавалося, навіть, що я є молодий учений! Через те вони, зовсім без мого відома, зложили мені дуже гарну (хоч і не заслужену) репутацію і потім ввели мене в товариство літераторів та вчених. Після товариства студентів оце новеє здалось мені сцілющою водою (і робить мені велику користь, бо примусює мене клопотатися своїм образуванням: я виразно бачу, що я зовсім неук, і що мені ще зостається дуже багацько вчитись). Можна було б сподіватися, що воно мене так звабить, що я одкинуся од українства. А тим часом нічого цього не робиться, і я такий самий гарячий українофіл, як і був, тільки трошки розумніший.
Ну, вже час і скінчити. Про "Народ" і про те, що є в йому доброго або поганого, побалакаємо після.
Тепер же Вам іще одвітю на одну річ. Ви колись питалися, через що я йду на другий факультет. З мого оповідання, сподіваюсь, Ви побачили, що в мойому образованню багацько пробілів, я мусю їх заповнити. Я вже тепер не змарную часу, а використаю його якомога. Ви, переконуючи мене, казали, що великовчення одбірає в людини силу і пускає в життя вже надламану. Не знаю, як другі люде, але я од того часу, як займаюся наукою, зробився більш урівноваженим і почуваю, що мені прибільшало сили. Навіть фізично я поздоровішав: правда, нервовість зосталася, але такого зденервування, що переходить у божевілля, вже зо мною за того не буває. (Взагалі я помітив, що будь-яке зденервування гоїться роботою. Та й самі нервові розстрої походять в нашої інтелігенції найчастіш од лінощів). Другим разом я Вам напишу, як я міркую про свою будущину
Заодно Вас дуже-дуже просю: не пишіть мені ніяких компліментів, бо цим Ви мене дуже покривдите. Я людина дуже собі звичайна і до того невіглас. Бажаю бути вченим, але забажати — це не значить зробитися. Ars longa, vita brevis, — а я навіть оте коротке життя не встиг використати як слід. Ваш щирий прихильник
А. К.
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 94—106]
А. Кримський до Б. Грінченка 19 серпня 1892 р.
28 авг.
[ ...] Здобув я "Зорю", ч. 16-е, де є Ваша стаття про мову. Шкода, що Ви того Кокурудза дуже делікатно зачепили: варто було б йому завдати гарного прочухрану за його буржуазні гадки. Швидко після того, як я написав торік у "Зорі" про мову, я був аж каявся, бо прочитав замітку Кокурудза; я тоді ж таки подумав: "Гм! А може моя статейка (хоч і проти моєї волі) наведе галичан на такі самі рутеньські погляди, які висловлює пан Кокурудз?!" Признаюсь Вам, що боронив я галицьку мову зовсім не через те, що вона мені люба, — о, ні! Навпаки, я б дуже радів, коли б галичане писали достоту так, як українці. Але мною керувала думка: Peremundus, fiat justitia! Мені думалось і думається, що примусювати галичан жертвувати рідною (і що найголовніше: простою, народною — таки) мовою задля української] — це буде несправедливість, кривда задля галицьких мужиків. Очевидячки, я й на думці не мав обороняти львівську рутенщину, яка є ще чужійша галицькому простому людові, ніж українська мова...
А Ви (не сердьтесь тільки) трошки схитрували з моїми доказами. Я "ту" в "Слові о Полку Іг." вказував не на те, щоб рекомендувати "Слово" яко підручник до вивчення живої української мови; я "Словом" доводив лиш, що "ту" не є форма польська; а коли вона сміє існувати, то сміє через те, що вона живе в устах народу, а не через те, що трапляється в "Слові". — Або знов (NB — вживатиму російської термінології): я писав, що "несовершенный вид глагола" "клячати" може українець зрозуміти, бо навіть у Лівобережній Україні він чує: "поклякли колоски" (Гребінка), "заклякла земля"; "поклякли" — це є вид "несовершенный" того самого глагола, а "заклякла" — більше-менче нагадує своїм значінням слово "клячати". А Ви написали, буцім я дозволю брати чужі слова, якщо корінь їх — український! Та ще є й другі приклади несправедливости Вашої супроти мене.
А в тім, киньмо балачку про це.
(Ні, зверну Вашу увагу ще на одну річ: "присмака" (російське] "приправа") повинна зостатися, бо "закуска" має инче розуміння). [...]
29 авг.
Оповідатиму далі про "Народ".
Він (як і Драгом.) зве себе космополітом, але ж треба бути дуже упередженим, щоб повірити йому. Правда, в йому є дещо космополітичне, але ж це космополітічнс навіть не нагадує того, що звичайно звуть космополітичним. Прочитайте хоч би й ту оповістку, яку я Вам був прислав, і Ви в цьому пересвідчитеся. "Народян" тра звати націоналами: не націоналістами, але націоналами.
Що "Н." найдемократичніший та найпоступовіщий од усіх руських видань, це факт. Але й на полі національносте він робить більше прислуги українству, ніж присяжні націоналісти. Він не кричить про свою любов до мови, а тим часом фактично доводить свою любов. Напр., "Народяне" більше говорять між собою по-руськи, ніж народовці"; вже цим одним вони доводять, що рідну мову справді шанують. Перед урядом вони консеквентніще вживають руської мови, ніж народовці, і вже ж не вчинять такої штуки, яку вчинив Огоновський (Може Вам не звісно, що Ог. на зборах "Просвіти" без потреби розмовляв з комісарем по-польськи; і це скоїлось через де-кільки хвилин після того, як він сам слізно прохав зібраних шанувати мову своєї Неньки та безстрашно говорити нею перед урядом!). Сама мова галицьких радікалів краща од мови народовців. Одшукайте мені, напр., таку мову, як Павлика, де-небудь у народовців! Франка Ви лаяли, а скажіть по щирости: чи багато галицьких націоналів можуть його перевершити мовою? (От хіба лиш О. Барвінський). Радікали, як Ви справедливо завважали в своїй статті, багацько позичають російських слів: — але ж не забудьте, що таким способом вони хтять не до російської мови наблизити свою, а до української, — хтять утікти од рутенщини. — Далі: народовці до недавнього часу уперто писали етимологією (бо з етимологією можна скинутись на "русскіи" писання: — це знов рутенська черта), — чи робили таке радікали?! — Радікали мовчки більше підносили мову, ніж ті, що голосно за неї розпиналися. Та й не завше мовчали радікали: коли треба було, вони піднімали голос і боронили націю не охами та ахами, а дуже переконуючими резонами. Я вже Вам писав, що батько галицького радікалізму — Драгом. — дуже слушно доказував, що кожне слово, сказане українцем не по-вкраїнськи, є втрата задля України. Що радікали не забули його аргументів, Ви маєте доказ в сьогорічнім "Н", де Павлик воюється з Полінковським, котрий з українця перекинувсь на обрусителя.
Читаючи Павликову статтю, я аж дивувався: я все-таки не думав,
що Павлик був закоханий' у національність. Я думав був, що він, напр., мову поважає та попросту любить, аж тим часом (як видко із статті) він її палко кохає; бачити, що любов до національносте випливає в його не тільки з теорії, а обгортає геть усе його почуття.
Скажете: "а чому ж він видає московський додаток до "Н."? Перш усього це не його замисл; а друге — нема нічого ганебного. "Народом" зацікавилось чимало росіян, і в їх майнула гадка, чи не краще буде друкувати російську нелєґалыцину в близькій Галичині замість далекої Швейцарії та Англії? Деяким українцям сподобалась ця гадка; вони знаходили, що це була б і вкраїнцям на руку новинка (звісно, я говорю за вкраїнців-політиків). Отож, ці українці порадили "Народові" видати неперіодичний рос. додаток, щоб: а) воочію показати росіянам, що можна зробити в Галичині, b) краще познайомити російську публіку з "Народом", попурізувати "Народ". Треба було б Вам особисто прочитати той додаток, щоб побачити, що в йому "Н." ані кришечки не зрадив українства, а навпаки... Та вже самий той факт, що цей московський додаток був тільки додатком, був т. ск. хвіст, показує, що непошанування рідної мови не було.
Далі, Вам не до вподоби, що "Н." мав зносини з москальофілами (NB: тепер він не має). А моя думка: з москальофілами не можна вести справу спільно, але не через те, що вони москальофіли. Ви ж мусите згодитися, що москальофілом може зробитися людина не тільки з користолюбивих причин, а й з пересвідчення, з щирого пересвідчення. І чи сміємо ми такого чоловіка осуджувати? Чи сміємо нарікати його падлюкою? Я думаю, що ні. Йому пересвідчення велять бути "русеким", — ну, чи ж сміємо ми вимагати, щоб він робивсь українофілом? "Але ж він родивсь українцем!" — скажете, може. Ви. Походження не має тут найменчої ваги. Напр., я себе почуваю українцем, хоча не маю, як я Вам писав, ані кровинки української... Виходило би, що я зрадник Росії. До того, москальофіли не вірять в те, що справді існує окрема українсько-руська мова. І чи знаєте? Я їх почування розумію. Бо коли візьмеш в руки дещо писане галичанами, то побачиш иноді таку мову, що усумнишся. Думаю, Вам самим траплялось бачити такі антіки, де всі слова і складня" — покотом польські,тільки писані руськими буквами, або польські та перемішані з викованими словами. Я цілком розумію, що людина, прочитавши таку "мовочку", може сказати: "Це мова нежива, штучна. Народ її не зрозуміє, — значиться, українофільство не має d' être". Я охочо допускаю, що така людина не з злої волі, а просто з несвідомости забуде, що є инша відповідь, себто: "Ця мова — не українська, дарма що нею пишуть т. зв. українофіли. Треба її закинути, а писати щиро-народною". А в тім, мені доводилося читати в москальофілів навіть таке: "Ми ладні писати задля народа українською мовою, але справді українською, себто народною. Теї ж польщини та тих попакованих слів (яких, додам, трапляється в иншого автора більше, ніж народніх) — ми не признаємо". А що їм на це одповідають галицькі народовці? Одповідають, що ті брешуть, бо, мовляв, рутенщина — се й єсть правдива монголо-руська мова. Чи Ви осудите москальофіла, коли він після того
плюне на "малоруську" мову?! Я не осудю. Я скажу, що він ступив на неправдиву стежку, це так, але заразом не зможу кинути в його камінюкою, бо розумію, що не сам він винен у своїй помилці.
Звісно, є проміждо москальофілами велика сила погані: необразованої, грубої, ретроградної і через усе те — нетерпимої. Очевидна річ, що до таких підступати — це значить руку забрудняти. "Народ" на таких і не рахував. Йому вірилося, що між москальофілами познаходяться такі люди, к-рі хоч і признаватимуть, що вони — діти єдиної, неділимої Росії, але зрозуміють, що тим часом треба спершу підняти галицького селянина матеріяльно та морально, а для цього треба поки що просвідчувати народ на його рідній мові. І Франко, і Павлик вірили, що знайдуться такі москальофіли, — вірили, бо згадували, як колись вони сами були москальофілами, а потім під впливом рад Драгоманова згодилися через врем'я писати народною мовою "в ожиданіи будущих благ" (NB. Вам відомо, що т. способом вони непомітно забували й про "будучі блага", а зробились українофілами). З такими-о москальофілами вони раді були піти в спілку. Отак розпочалося "братання" (вираз народовців) "Народян" з
москальофілами. Спершу, за гарячих часів новонародженої "Нової ери", радікали не могли докладно розкусити своїх спільників: їм здавалося, що москальофіли зробили-таки уступки. (Зрештою, почасти це була й правда; спершу "Нова ера" так налякала москальофілів, що вони учепилися були за "Н.", як сліпий за поводатаря). Зминуло трохи часу, радікали пересвідчилися (і писали про це привселюдно), що старі москальофіли — безнадійні плосколоби, а вести справу можна тільки вкупі з молодими. Цього року, після довгих непорозумінь, "Народяне" заявили, що з ніякими москальофілами не можна їм іти вкупі, і молоді москальофіли — однаковісінькі зашкарублі ретрогради, що навіть за економічний побут селянина не дбають, а на першім місці ставлять ідею єдиної, неподільної Росії тай не поступаються нічим задля неї.
Здається, я хоч трохи зміг розвіяти брехні, яким Ви вірили з слів гал. народовців (рутенців тож). А от деякі київські радікали одграли комічну ролю щодо москальофілів, — це так. Коли нагадаєте, як-небудь розкажу.
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 106—119]
А. Кримський до Б. Грінченка 9 грудня 1892 р.
26 грудня
[...] Питаєтеся, про що пише Лосун. Нехай Вам замість мене одкаже "Народ": "Всеучителі галичан в українській мові, "спеціялісти", як д. Лосун і инші, що розказують у "Зорі", як не писати русинам, роблять се такою рутенщиною, таким шкаралупництвом у формі й змісті, що просто сором за таких "спеціялістів"! Що ж казати про "дрібноту" галицьку, та ще таку, що пише про саму порожнечу?!..."("Народ" 1892 р., ч. 24-е, замітка Павлика). [...]
[йдеться про редакторську примітку в коломийському «Народі» від 22.12.1892:
Ш. Автор звиняєся за свою украінску мову, котрою отсе пише в перше. Ми умисне не тикаємо в ній і букви для того, щоби мову першака з Росіі можна було порівняти з мовою наших галицких писателів, що здавна пишуть по укруйінски, — навіть все-учителів Галичан в украйінскій мові — „спеціялістів“ як д. Лосун і инчі, що розказують у „Зорі,“ як не писати Русинам та роблять се такою рутенщиною, таким шкаралупництвом у формі й змісті, що просто сором за таких „спеціялістів.“ Що-ж казати про „дрібноту" галицку, та ще таку, що пише про саму порожнечу ?!]
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 130—134]
А. Кримський до Б. Грінченка 13 січня 1893 р.
Дорогий Земляче!
Дякую Вам дуже за прихильність до мене! Признаюся, що згубити її тепер було б мені вже важко, — важко через те, що я Вас дуже полюбив: Ви перша людина, з якою я можу поділитися не тільки думками, але й особистими почуваннями, не лякаючись опісля глумливого насміху. Тільки от про що прохатиму: якщо, бува, Вам коли-небудь хоч трохи стане нелюбо одержувати такі листи, де я розводитимусь за себе самого, то Ви заразісінько напишіть мені про це просто й щиро: я, бачте, трохи душевно слабий, і в мене дохо аж до болісности страх залежности од когось, або приймати "благодіяння". Тим-то, якби, що Вам колись надбридло читати мої листи, та якби, що Ви мені цього не сказали, та якби, що пізніше я про це сам довідався, то це дорізало б мої нерви вкрай. Звісно, мої нерви нікому не потрібні взагалі, а Вам зосібно (бо й справді і який кому клопіт, що якийсь там А. Э. К. страждає та слабує?) — тільки ж навіщо чинити біль будь-кому, хоч би й звірюці якійсь?!
А, знаєте, Земляче, моя прихильність до Вас не перебила мені встругнути проти Вас рецензію і, боюся, може занадто різку. Я кажу про "Проф. Пшика". Я люблю Вас, люблю як особистість, але проти деяких думок повставати мусю. Боюся тільки (це я й у рецензії зазначив), що я осудив не справжню Вашу думку, а тую, яка випливає з самої поеми проти Вашої волі, несамохіть. — Ви кажете, що Вас лають за фельєтон в тому ж ч. "Зерк. ", де надруковано й "Проф. Пш." і питаєтеся, чи є за що. На мою гадку, нема за що, хіба за те, що не видко, на чиїм же боці стоїть Ів. Перекотиполе, і що він розуміє під словом "лібералізм". Слово, бачте, тим позначене, що дозволяє сорок витолкувань. На Заході "ліберал" є найчастіше те саме, що й "буржуа", — ну, а в нас, в Росії, іменням "ліберал" звуть і людину буржуазного напрямку, і ліберального демократа, і соціаліста-радікала. З тієї неозначености слова вийшло те, що не видко справжнього ідеала д. Перекотиполя: добре, що я, знаючи Вас більше-менче особисто, зміг зрозуміти суть згаданого фельєтона, — ну, а що мусить думати той, хто Вас не знає?!
[...]
Хто такий Лосун, на жаль не знаю. Щодо його загальнофілологічних знаттів, то скажу, що в багато дечому з їм згоджуюся, а в дечому — ні; я навіть не думаю, щоб це міг бути Огоновський.
17 янв.
А чи варто йому одповідати? — питаєтеся Ви. — Моя гадка така, що не варто: часу шкода. Хоч Ви мені ніколи про це й не писали, але я й сам дуже добре зміркував (судячи на підставі тих Ваших праць, які мені доводиться воочію бачити), що в Вас зовсім нема часу. А коли так, то чи ж варто гайнувати його на безцільну спірку? Ручуся Вам, що своїми творами Ви пересвідчите читача швидше, ніж філологічними суперечками з Лосуном, та от, коли хочете знати, я теж позичив з Ваших творів декільки слів, тоді як з загальними Вашими поглядами на мову — не згоджуюся. Що ж до Лосуна, то буде вже з його й тих кількох рядків, якими його привітав "Народ". Dicte: non multa, sed multum! [...]
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 137—140]
Б. Грінченко до А. Кримського 13 (25) лютого 1893 р.
[...] Згожуюсь з Вами, що Лосунові відповідати не варт. "Н" сказав гарно й так. [...]
[Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (К., 2005), т.1, с. 143—147]
28.11.2005