Львів, 15 вересня 1891 р.
Вельмишановний добродію!
Даруйте, що трохи опізнився відповідати на Ваші лис¬ти, та оце на днях приїхала жінка з дітьми, пішли кло¬поти, біганина і проч., то тяжко було взятися за перо. Ледве-не-ледве, крадучи час у друкарні рано, переписав Вам «Іюду предателя», посилаю так, навіть не колаціону¬вавши правопись; неконсеквентна вона, та тим інтересна, що не знає ы і пише, напр., оувій зам[ість] оувы. Ну, та текст списаний вірно, інтерпункція підправлена. Весь збірник дуже інтересний, є в нім різні «слова», оповідання, резюме з книг біблейських, апокрифи (є й уступи з Єванге¬лія о дітстві Христовім: як Христос зробив 12 горобців і др.), є виписки із книги «Перло многоцѣнное», обширне «Хожденіє богородиці по мукам» (без початку), а також декілька віршів на різдво і воскресеніє, є й інтересна бібліо¬графія теологічної літератури канонічної і апокрифічної. Коби було де друкувати, то я зладив би докладний опис сеї рукописі з обширними виписками.
Дуже мене врадувала відомість, що Ви взялися далі до писання Ваших споминів. Конче би треба їх скінчити та випустити книжкою суцільною, я зладжу до них індекс назв при кінці. Тільки з друком не піде так швидко. Я на¬діюся вправді покрити часть свого довгу в друкарні гоно¬раром за казку, що друкується в «Зорі», та все-таки оста¬неться ще зо 70 гульд[енів], а до того набралося у переплет¬чика звиш 100 гульд. довгу, котрий треба сплатити, заким приступити до дальшого друкування. Є у мене одна спеку¬ляція, та ледве щоб вона вдалася: написав я драму з на¬родного життя і послав її на конкурс у виділ крайовий. Та не маю я щастя до конкурсів. Ну, стрібувати можна, а якби получити хоч найменшу премію (150 гульд.), то можна би бодай одну книжечку видати на готові. На 13-ту книжечку я хотів би дати Верна «Досліди про Пента¬тевх».
Вертаючи до Вашої статті в «Хліборобі», скажу ось що: кампанія наша не програна, а треба її вважати не розпо¬чатою, і розпочинати наново, exemplo doctis1. А exemp¬lum2 — се, по-моєму, ось яке: 1) писати речі наукові без публіцистичного вістря, а навіть без усякого вістря, т. є. говорити і не договорювати до крайнього слова; 2) писати речі суцільні, зв’язані одні з одними, але без спільного титулу, а по змозі писати так, щоби преміси були осіб¬но, а виводи осібно. Се способи, яких ми тут вживаємо, щоб обійти глупоту нашої прокуратори; тягатися з нею по судах у нас нема найменшої рації, бо суди у нас такі, що в справах пресових майже завсігди рішають по думці прокуратори, а коли перша інстанція рішить інакше, то прокуратор відкличеться до вищого суду, а сей перері¬шить по-прокураторському. Я дуже тішуся за Вашу стат¬тю про Швейцарію, та все-таки бажав би, щоб Ви вели дальше свої розмови про релігію. Осмілюся пригадати Вам нашу розмову про 10 заповідей божих; адже з сього можна зробити чудесну статтю або навіть книжечку популярну на 2—3 листи друку; розібрати тексти за¬повідей, скритикувати їх як документ праводавства, як кодекс моральності, порівняти з іншими стародавніми ко¬дексами того роду, а в кінці довести річ до наших днів і показати, які вимоги ставить нинішня мораль до чоловіка. Я й сам радо б узявся до оброблення сеї теми, та боюся, щоби чого не напутати, бо діло заходить тут на такі поля, де я зовсім дурний.
З Росії жінка привезла лиш одну новину, котра вияс¬нює, чому мені не вільно стало їхати до Києва. До Ольги Петрівни, Вашої сестри, прийшла вість від Комарова з Одеси, буцімто в Києві Новицький-жандарм тягав до до¬просу Трегубова і Кониського по поводу того місця в моїй автобіографії, де сказано, що кияни дали мені на видавництво газети 300 руб. Звісно, нічого їм Новицький не зробив, але страху все-таки напустив, так що Трег[у¬бов] навіть до моєї жінки в Колодяжнім не осмілився ані разу написати, а тільки переказував їй часом дещо через Петра Антоновича. Жінка моя дуже вдячна Вашій сестрі за гостину і за правдиву материнську чулість до на¬ших дітей, котрі особливо в останні часи причинили їй багато гризоти тим, що в Колодяжнім багато дітей хорувало на дифтерит. Ольга Петрівна дуже затурбована Вашим нездоров’ям і збирається сама їхати до Вас. Ле¬сю, мабуть, вона привезе-таки додому, бо боїться, щоб і Ялта не була так само заражена, як і другі купелеві місця.
Посилаю Вам 1 півлист «Народу», «Сурку» і «На новий шлях». «Сурку», тямиться, я вислав Вам ще зараз по ви¬ході разом з іншими книжками. Написана вона в тюрмі, в самі тяжкі години, коли мені здавалося, що прийдеться пропадати з гризоти. Бажалося віддихнути згадкою про дітей, та власне ся згадка найдужче мучила, бо бачи¬лось їх самих, покинутих і безпомічних, мов те старченя в снігу. От тут і підвернулося оповідання конокрада Гершона про Сурку, і я взяв його живцем та й обробив вір¬шами болгарських пісень. Чайченка повісті ще не вийшли, та зате в «Правді» розпочалася його громова стаття про галицькі вірші, інтродукована денунціаторським покликом редакції до властей шкільних у Галичині (поляків), щоби не допускали русинам калічити своєї мови. Може, воно й не à propos1, але я таки не видержав і вичесав трохи і д. Чайченка, і редакцію «Правди», та тільки не знаю, чи схоче «Зоря» помістити критику на свого чільного співро¬бітника, гонорового члена «Просвіти» і т. п. В своїй статей¬ці стрібував я підійти трохи до прояснення того питання (порушеного й Вами), чому се галицькі вірші не подоба¬ються українцям і з погляду на мову, і з погляду на всю техніку поетичну.
П[авли]к сидить у хуторі Зарогізній (пошта Жидачів), та верне, мабуть, на днях. «Хлібороб» почне друкуватися по скінченні «Народу», мабуть, іще сього тижня.
Чи се Ваша замітка в останній «Киевской старине» про «Шолудивого Буняка», з підписом Р. Л. Н.? Щось не похоже на роботу звісних мені українців, а заразом трохи відмінне й від Вашого способу писання. Ну, та міркуючи по «Корделії-замарашці», можна підозрівати Вас і в сій масці. Кінчу сей лист, бо ще треба лагодити кінець казки. Кланяюсь Вам, і жінка моя засилає Вам щире поздо¬ровлення.
Львів, 15/9 1891
Ваш
Ів. Франко.
[І.Франко, Зібрання творів у 50-ти томах, т. 49, с.295—298]
15.09.1891