ОРЛЕАНЬСКА ДѢВА.
РОМАНТИЧНА ТРАҐЕДІЯ ФРИДРИХА ШІЛЛЄРА.
На малорускій языкъ переложивъ
ЕВГЕНІЙ ГОРНИЦКІЙ.
ДѢЄВИ̂ ЛИЦЯ:
Кароль VII., король францускій.
Королева Изабо́, єго мати.
Агнета Соре́ль, єго любка.
Филипъ Добрый, єго родичь, князь бурґундскій.
Графъ Диноа, бастардъ орлєаньскій.
Ля-Гіръ
Ди-Шатель королевски офіцеры.
Архіепископъ Ремскій.
Шатілльонъ, рицарь зъ Бурґундіѣ.
Рауль, рицарь зъ Льотаринґіѣ.
Тальботъ, воєвода англійскій.
Ліонель
Фаетольфъ англійски̂ полководцѣ.
Монґомери, Валієць.
Радни̂ мѣста Орлеану.
Англійскій герольдъ.
Тібо д’ Аркъ, богатый селянинъ.
Марґота
Люйзо́нъ єго доньки.
Іоанна
Етъє́нъ
Кльодъ Мари
Раймо́нъ ихъ женихи.
Бертранъ, другій селянинъ.
Поява чорного рицаря.
Углярь и єго жѣнка.
Вôйско и нарôдъ, королѣвска служба коронна, епископы, монахи, маршалы, городски̂ достойники, дворяне и инши̂ лиця королѣвскои дружины.
ПРОЛЬОҐЪ.
Сѣльска околиця.
Зъ переду по правôй сторонѣ икона въ каплици, по лѣвôй высокій дубъ.
ЯВА I.
Тібо д' Аркъ. Єго три дочки. Три молоди̂ ôвчарѣ, ихъ женихи.
Тібо. О такъ, сусѣды мили! Днесь вôльніи
Граждане мы и нынѣ ще панами
Землѣ старои, що дѣды орали ;
Хто вѣсть, хто завтра намъ царити буде!
Бо вже повсюду горди̂ Англичане
Прапоръ побѣдвый свôй въ гору пôдняли,
Ихъ конѣ допчуть цвѣтомъ вкрыти̂ нивы,
Парижь принявъ ихъ гордеє рицарство
Й стара корона вожда Дагоберта
Красить потомка изъ чужого роду;
А царскій сынъ мовь той втѣкачь скитаєсь
Въ своѣй державѣ безъ кута и хаты,
Бо зъ ворогами єго родичь близькій
И першій зъ парôвъ заключивъ союзъ!
— То всё веде на нёго вража мати!
Навкругъ всѣ села и мѣста въ огни;
Клубами дыму идъ долинѣ тихôй
Що разъ спустошенє зближае ся страшне.
Тому-жь, сусѣды мили̂, днесь изъ Богомъ —
— Отъ, поки подумати можь, — рѣшаюсь
Обезпечити донѣ. Имъ доконче
Защиты сильной тра въ тяжкихъ потребахъ,
Любовь бо вѣрна всё навчить стерпѣти.
(До першого ôвчаря.)
Етъôнъ, ходи но! Ты сватавъ Марґотку.
Въ васъ поля разомъ, тôлько черезъ межу
И серця разомъ, — добра то надѣя,
Основа сильна щасного подружя!
(До другого.)
А Кльодъ Мари! И ты мовчишь; кохана
Люйзо́нъ моя вже очи опустила?
Чи-жь маю серця, що знайшлись, дѣлити
Для того, що у васъ богацтвъ нема?
Хто днесь богатый ? Дôмъ и що въ стодолѣ,
То певна добычь ворога, пожоги —
Та вѣрни̂ груди мужчины сильного
Въ тяжкихъ часахъ крôвля то непохибна.
Люйзонъ. О батьку милый!
Клъодъ Мари. О Люйзонъ!
Люйзонъ (обôймає Іоанну.) Сестричко !
Тібо. По трийцять моргôвъ грунту дамь я кождôй,
Та ще и хату, обôйстє, худобу;
Благословивъ мя Богъ — и вамъ поможе!
Марґо (обôймаючи Іоанну.)
Втѣшь батька, любко, за примѣромъ нашимъ,
Щобъ днесь потрôйна радôсть засіяла!
Тібо. Идѣть же, ладьте, — завтра, весѣля,
Бо хочу, щобъ у насъ втѣшались всѣ.
(Двѣ пары ôдходять, обôйнявшись.)
ЯВА II.
Тібо. Раймонъ. Iоанна.
Тібо. Жанетко, сестры весѣля справляють;
Ихъ щастє виджу, тай старый радѣю, —
Ты тôлько, серце любе, ты грызєшь мя.
Раймонъ Пождѣть! За що картати вамъ доньку?
Тібо. Отъ бравый сей та чесный молодець,
Що му рôвнѣ не найдешь въ тôмъ селѣ,
Онъ щиро полюбивъ тебе; — мабуть
Три лѣта вже тя сватає та жде,
Чей вже сповнить ся то, що серце хоче!
Безъ серця, зимно, ты го ôдпыхаєшь
И ще нѣкому зъ хлопцѣвъ не удалось,
Щобъ разъ узрѣти твôй усмѣхъ вѣчливый.
Въ маю лѣтъ юныхъ наче цвѣтка сяєшь,
Твоя весна вже ту — то часъ надѣѣ,
И цвѣтка жизни гарно вже розцвилась.
Но дармо жду я, щобъ вже разъ розцвивъ ся
Цвѣтокъ изъ неи нѣжнои любви,
Доспѣвъ и выдавъ золотіи плоды!
О, то зовсѣмъ не тѣшить мя; мабуть
Въ тобѣ природа тяжко поблудила.
Не люблю серце, що жестоко, зимно
Въ собѣ заперлось въ дняхъ чувства й любови.
Раймонъ. Пождѣть но, батьку! Бо любовь Іоанны
То благородный, нѣжный овочь неба,
Котрый поволи, тихо дозрѣває.
Теперь ще любить по скалахъ гуляти,
Она боить ся ще зôйти въ долину,
Степу вôльного не ôддасть за хату,
Той захистъ людскій, де журба вселилась.
Неразъ дивлюсь на ню зъ долины сеи :
Горѣ стоить гôрская мовь цариця
Помѣжь ôвцями, и поважнымъ зоромъ
Мъ маліи, земни дивить ся краины;
Здаєсь она тогдѣ чимсь высшимъ бути,
Немовь єѣ не си̂ вѣки зродили.
Тібо. То власне, що не буду я терпѣти.
Єѣ не тѣшить и сестеръ подружє,
Она бѣжить все мѣжь пустіи горы;
Не чути ще й пѣвнѣвъ, єи уже нема!
Въ годинѣ страшнôй якъ то кождый радо
Горнесь до другихъ, — а она летить,
Якъ той пугачь, що въ нôчь летить глухую,
Въ то-темне царство ночи, маръ поганыхъ;
На роздорожю стане и потайно
Начне зъ гôрскимъ повѣтрємъ говорити.
Чому же тоє мѣсце выбирає?
И власне ôвцѣ тамтуда жене?
Дивлюсь и бачу : по цѣлыхъ годинахъ
Сидить, думає пôдъ Друидôвъ дубомъ,
Що го минає всяка живина.
Бо страшно тутки; зла якаясь сила
Въ тôмъ клятôмъ дубѣ свôй зробила храмъ,
Мабуть зъ часôвъ ще древнёго поганьства.
Старіи люде наши повѣдають
О дубѣ клятôмъ лячніи сказки: —
Коли галузємъ вѣтеръ захитає,
То чути звукôвъ мову чудовую !
Якъ самъ разъ йшовъ я коло того дуба —
Вже було темно, нôчь вже наступала, —
Глянувъ, сидить якась тамъ чарôвниця;
Она помалу зъ пôдъ широкой плахты
Руку сухую простягла до мене,
Такъ я зачавъ втѣкати, що ся дало,
Вручивши Господеви душу грѣшну!
Раймонъ. Святой иконы ближина блаженна,
Що тамъ небесный розливає миръ,
Веде ю тамъ, а не дѣло чортôвске.
Тібо. О нѣ! Не дармо то бувають въ мене
Чудніи сны и нривиды трѣвожни.
Три разы вже я видѣвъ, якъ она сидѣла,
Десь въ Ремѣ, на престолѣ нашихъ королѣвъ;
Чоло красивъ ѣй діядемъ блискучій,
Зъ семи звѣздами, скиптръ въ рукахъ тримала,
Три бѣли̂ выросли леліѣ зъ него, —
А я, отець и сестры бачь обѣ
И всѣ князѣ, и графы и владики,
Ба навѣть самъ король клонивъ ся передъ нею.
Куда тôй славѣ до моєи хаты ?
О, то глубоке паденє вѣстить!
Той сонъ, мовь образъ вказує менѣ
Пустого серця суєту и гордôсть.
Она встыдаєсь простоты своєи,
Бо красотою Богъ вкрасивъ ѣй тѣло,
Чудеснымъ даромъ ю благословивъ,
И надѣливъ ю бôльшь, якъ други̂ дѣти,
Тожь грѣхъ гординѣ въ душу ѣй вселивъ ся.
А черезъ гордôсть ангелы упали
И невъ діяволъ душѣ людски̂ ловить.
Раймонъ. О, хто-жь думає красше и честнѣйше,
Якъ ваша добра дочь? Она-жь не служить
Охотно старшимъ и своимъ сестрамъ?
И хоть она и лучша по надъ всѣхъ,
Однакъ дивѣть ся, якъ она бере ся,
Мовь наймичка до найтяжшого труду;
Бъ єи рукахъ прегарно всё веде ся,
И череда и вся робота въ поли.
Та вже досыть о тôмь! Мовчати буду,
Дитя своє не буду я винити;
Нѣчо менѣ, якъ тôлько помолитись,
Остеречи ! Отсе моя повиннôсть!
Лиши той дубъ, не будь сама, дитино!
О пôвночи не йди шукати зѣлля
И не вари го и въ пѣску не значь!
Бо легко злющихъ духôвъ подразнити;
Лежать они и ждуть укрыти̂ тихо,
А скоро вчують, нападуть сейчасъ.
Не будь сама, бо на пустинѣ чортъ
Самого Бога не боявсь кусити! (Дальше буде.)
Вô всѣмъ, що робить, ллє ся всюды щастє.
Тібо. Надмѣрне щастє, правда! Мене-жь ажь лякъ
И дрощь збирає, якъ єго згану.
Тібо. То власне, що не буду я терпѣти.
Єѣ не тѣшить и сестеръ подружє,
Она бѣжить все мѣжь пустіи горы;
Не чути ще й пѣвнѣвъ, єи уже нема!
Въ годинѣ страшнôй якъ то кождый радо
Горнесь до другихъ, — а она летить,
Якъ той пугачь, що въ нôчь летить глухую,
Въ то темне царство ночи, маръ поганыхъ;
На роздорожю стане и потайно
Начне зъ гôрскимъ повѣтрємъ говорити.
Чому же тоє мѣсце выбирає?
И власне ôвцѣ тамтуда жене?
Дивлюсь и бачу: по цѣлыхъ годинахъ
Сидить, думає пôдъ Друидôвъ дубомъ,
Що го минає всяка живина.
Бо страшно тутки; зла якаясь сила
Въ тôмъ клятôмъ дубѣ свôй зробила храмъ,
Мабуть зъ часôвъ ще древнёго поганьства.
Старіи люде наши̂ повѣдають
О дубѣ клятôмъ лячніи сказки: —
Коли галузємъ вѣтеръ захитає,
То чути звукôвъ мову чудовую!
Якъ самъ разъ йшовъ я коло того дуба —
Вже було темно, нôчь вже наступала, —
Глянувъ, сидить якась тамъ чарôвниця;
Она помалу зъ пôдъ широкой плахты
Руку сухую простягла до мене,
Такъ я зачавъ втѣкати, що ся дало,
Вручивши Господеви душу грѣшну!
Раймонъ. Святой иконы ближина блаженна,
Що тамъ небесный розливає миръ,
Веде ю тамъ, а не дѣло чортôвске.
Тібо. О нѣ! Не дармо то бувають въ мене
Чудніи сны и привиды трѣвожни̂.
Три разы вже я видѣвъ, якъ она сидѣла,
Десъ въ Ремѣ, на престолѣ нашихъ королѣвъ;
Чоло красивъ ѣй діядемъ блискучій,
Зъ семи звѣздами, скиптръ въ рукахъ тримала,
Три бѣли̂ выросли леліѣ зъ него, —
А я, отець и сестры бачь обѣ
И всѣ князѣ, и графы и владики,
Ба навѣть самъ король клонивъ ся передъ нею.
Куда тôй славѣ до моєи хаты?
О, то глубоке паденє вѣстить!
Той сонъ, мовь образъ вказує менѣ
Пустого серця суєту и гордôсть.
Она встыдаєсь простоты своєи,
Бо красотою Богъ вкрасивъ ѣй тѣло,
Чудеснымъ даромъ ю благословивъ,
И надѣливъ ю бôльшь, якъ други̂ дѣти,
Тожь грѣхъ гординѣ въ душу ѣй вселивъ ся.
А черезъ гордôсть ангелы упали
И невъ діяволъ душѣ людски̂ ловить.
Раймонъ. О, хто-жь думає красше и честнѣйше,
Якъ ваша добра дочь ? Она-жь не служить
Охотно старшимъ и своимъ сестрамъ?
И хоть она и лучша по надъ всѣхъ,
Однакъ дивѣть ся, якъ она бере ся,
Мовь наймичка до найтяжшого труду;
Въ єи рукахъ прегарно всё веде ся,
И череда и вся робота въ поли.
Вô всѣмъ, що робить, ллє ся всюды щастє.
Тібо. Надмѣрне щастє, правда! Мене-жь ажь лякъ
И дрощь збирає, якъ єго згану.
Та вже досыть о тôмь! Мовчати буду,
Дитя своє не буду я винити ;
Нѣчо менѣ, якъ тôлько помолитись,
Остеречи ! Отсе моя повиннôсть!
Лиши той дубъ, не будь сама, дитино!
О пôвночи не йди шукати зѣлля
И не вари го и въ пѣску не значь!
Бо легко злющихъ духôвъ подразнити;
Лежать они и ждуть укрыти̂ тихо,
А скоро вчують, нападуть сейчасъ.
Не будь сама, бо на пустинѣ чортъ
Самого Бога не боявсь кусити !
(Дальше буде.)
[Зоря, 1888, с.100-101]
27.03.1888