§6. Місце Б.Грінченка в дискусії про українську мову 1891-1892 років

(З книги «Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX — поч. XX ст. (на матеріалах спадщини М. Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка та ін.)», Ужгород, 1997, с.286—344)

 

Значну роль відіграли праці Б.Грінченка в унормуванні української літературної мови в галузі фонетики, лексики, граматики, стилістики. Ця проблема стояла в центрі кількох дискусій, які відбулися в кінці XIX і на початку XX ст. і в яких узяв участь і Б.Грінченко. Зазначене питання хоч і було вже предметом дослідження українських учених, проте розглядалося воно не в повному обсязі¹³⁴.

 

Найбільшу увагу цій дискусії приділив Ю.Шевельов, подавши загальний її огляд на с. 61—68 своєї книги "Die ukrainische Schriftsprache 1798-1965”, яка з’явилася у Вісбадені в 1966 році. У праці цього ж автора "Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус”, виданій 1987 року в Мюнхені (видавництво “Сучасність”), окреслено лише проблематику та значення цієї полеміки¹³⁵.

 

Б.Д.Грінченко став ініціатором першої серйозної загально-української полеміки про шляхи розвитку української літературної мови, започаткувавши її статтею “Галицькі вірші”, опублікованою у газеті “Правда” за 1891 рік (№ 8, 9, 10) під псевдонімом Василь Чайченко. В існуючій літературі з цього питання, яка з'явилася в Україні, стаття Б.Д.Грінченка “Галицькі вірші" оцінювалася в основному негативно. Ось як характеризує цю працю, в якій проаналізована мова західноукраїнських поетів, що друкувалися в "Зорі” протягом 1883-1889 рр., в т. ч. й мова І.Франка, П.Д.Тимошенко: “Вірно вказавши на наявність великої кількості діалектизмів та слів іншомовного походження в галицькому письменстві, Б.Грінченко повів полеміку в дуже гострому тоні, зовсім не звернувши уваги, в яких умовах це письменство розвивалося, ультимативно пропонував галичанам писати мовою наддніпрянців”¹³⁶.

 

І далі П.Д.Тимошенко підкреслив: “Будучи палким прихильником єдності української літературної мови на наддніпрянській основі, І.Франко не міг не виступити проти статті Б.Грінченка “Галицькі вірші”, надрукувавши в № 18 “Зорі” за 1891 р. статтю-відповідь “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка” Відзначивши, що Б.Грінченко має рацію, коли говорить про засмічення мови галицьких поетів вузькими діалектизмами і зайвими полонізмами, І.Франко вказав на загальний хибний характер статті. Б.Грінченко не хотів враховувати історичної обстановки, в якій розвивалося протягом довгого часу західноукраїнське письменство, наслідком чого є ті діалектизми та полонізми; звів на галичан тяжкі і незаслужені звинувачення у літературно-мовному сепаратизмові, звисока поставився до рідної їм з дитинства говірки, образив їх почуття”¹³⁷.

 

У полеміці взяли участь, крім Б.Грінченка та І.Франка, ще М.Школиченко, І.Кокорудз, А.Кримський, І.Верхратський. П.Д.Тимошенко, даючи загальну оцінку статті Б.Грінченка “Галицькі вірші”, наголошує: “Виступ Б.Грінченка викликав недовір’я і різні сумніви галичан щодо щирості східних українців і був на руку ворогам українського слова, які зразу ж поспішили скористатися моментом: реакційна газета "Галицкая Русь” у № 157-160 за 1891 р. повністю передрукувала статтю Б.Грінченка, навіть “скаженим” фонетичним письмом на доказ того що, мовляв, української літературної мови не розуміють навіть українські письменники і, отже, вона не потрібна. На Грінченка, як і на І.Нечуя-Левицького, посилалися в своїх українофобських виступах Флоринський, Мончаловський, С. Щоголєв і ін.”¹³⁸ П.Д.Тимошенко зазначає, що думки Б.Д.Грінченка засуджував і П.Грабовський, неприхильно натякала на полеміку Леся Українка, негативно оцінив виступ Грінченка Л.Глібов та ін.

 

На полемічні статті, які з’явилися в ”Зорі”, Б.Грінченко відповів новими працями: “Додаток до замітки “Галицькі вірші” (З приводу виступу “Галицької Русі” про мову)” (опубліковано в журналі “Зоря” за 1891 р., № 24, с. 476”); “Кокорудз і причинок до спору язикового” (Зоря — 1891. — № 24. — С. 471) та “Кілька слів про нашу літературну мову” (Зоря. — 1892. — № 15. — С. 297—298; № 16. — С. 310-314).

 

Проте зазначена полеміка між Б.Грінченком та І.Франком дістала в україністиці й дещо інше висвітлення. Так, С.Гречанюк зазначив, що головне спрямування статті “Галицькі вірші” — відстоювання ідеї єдиної української літературної мови, виступ за її чистоту — правильне. Він підкреслив, що тут Б.Грінченко виступив проти “самоізоляції ряду галицьких письменників од загальноукраїнської літературної мови, що, на його думку, завдавало шкоди духовній єдності народу, розмежованого державним кордоном”¹³⁹. Зазначивши, що в дискусії взяли участь І.Франко та А.Кримський (останній виступив на боці І.Франка), С.Гречанюк пише: “Підтримавши головний пафос статті Грінченка, вони висловилися проти деяких наведених ним прикладів і аргументів, підкреслили, що національна мовна скарбниця має збагачуватися з різних джерел, зокрема й шляхом критичного засвоєння мовних традицій, які постали на терені Галичини”¹⁴⁰. В.В.Яременко, розглядаючи статтю І.Франка “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка”, підкреслив, що Каменяр “спрямував її швидше проти ліберального журналу “Правда”, де Грінченко надрукував статтю, і редакційної передмови до неї”¹⁴¹. І далі автор зазначає: “Цю працю І.Франка часто беруть за визначальну в оцінці Б.Грінченка, хоч через 10 років сам Франко в іншому місці писав з цього приводу: “...Він у “Правді” порушує важну справу язикової незгідності, яка зовсім натурально витворилася була між Галичиною й Україною; його голос викликав був дуже оживлену полеміку, та, що найважніше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті”¹⁴².

 

У праці “Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус” Ю.Шевельов, як уже відзначалося, висловив кілька міркувань стосовно цієї полеміки. По-перше, він вказав на основну причину зародження дискусії — це конфлікт між двома варіантами української літературної мови — східним і західним. Учений зазначив: "Велика й частенько запальна дискусія 1891-1892 рр., що її розпочав Б.Грінченко гострим виступом проти “галицьких поетів", у суті речі виявляла конфлікт між двома процесами творення літературної мови: на східно- й західноукраїнських землях" ¹⁴³.

 

Значення полеміки Ю.Шевельов окреслив так: “Дискусія кінчилася одностайною згодою, що повинна існувати єдина загальноукраїнська літературна мова і що в основі її мають бути центральноукраїнські (Київщина-Полтавщина) діалекти, на які спирається мова найвпливовіших письменників-клясиків: Шевченка, Марка Вовчка та ін. Під час дискусії (як, зрештою, ніколи після неї) ніхто не обстоював думки про літературну мову на галицьких підвалинах чи про дві рівнобіжні літературні мови, щось на зразок сербської та хорватської серед південних слов’ян”¹⁴⁴.

 

Це твердження Ю.Шевельова, як наголосив він сам, суперечить фактам, поданим у працях М.Жовтобрюха¹⁴⁵.

 

Так у статті 1964 року “Єдина літературна...” М.А.Жовтобрюх як і інші мовознавці радянського періоду, що торкалися цього питання, зазначив, що до возз’єднання західно-украінських земель з Радянською Україною (1939-1945 рр.) в Україні існували різні варіанти літературної мови, що базувалися на різній основі. Крім східноукраїнського варіанта, він виділяє галицький, рутенський, що, на його думку, ґрунтувався на вузькодіалектній галицькій базі. Цей варіант у статті М.А.Жовтобрюха охарактеризовано осудливо, з позицій тогочасної радянської ідеології: “Буржуазно-націоналістична народовська інтелігенція намагалася творити свій власний — галицький, рутенський — варіант української літературної мови. Вона орієнтувалася виключно на вузькомісцеві фонетичні, граматичні і лексичні особливості та перевантажувала словник лексичними запозиченнями і кальками з польської мови. Така практика зводила літературну мову до провінціального жаргону, непридатного для широкого використання в різних сферах суспільного життя”¹⁴⁶. За твердженням М.А.Жовтобрюха, ця “галицька буржуазно-націоналістична народовська інтелігенція, демонструючи свою лояльність до австрійського уряду, почала взагалі вороже ставитися до мовних надбань Наддніпрянської України, до тих літературно-мовних традицій, основа яких закладена творчістю Т.ГШевченка”¹⁴⁷.

 

Тільки прогресивна інтелігенція Західної України, як твердить М.А.Жовтобрюх, — передусім І.Франко та його однодумці — усвідомлювала, що головний центр українського народу — поза межами Галичини, у Східній Україні.

 

З погляду М.А.Жовтобрюха, тільки ця частина інтелігенції послідовно відстоювала єдину українську літературну мову на південно-східній діалектній базі. “Для них, — наголошував М.АЖовтобрюх, — було повністю зрозуміле і розв’язане питання про основу сучасної української літературної мови. Не вузькодіалектна галицька база, на яку її спрямовували буржуазні націоналісти типу С.Смаль-Стоцького, що трималися “поли правительства”, а тільки багата східноукраїнська мовно-літературна практика може бути такою основою, бо “головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, — заявляли вони словами І.Франка, — там повстали, працювали та й працюють найбільші таланти нашого письменства, найкращі робітники нашої науки,.. там, а не в Австрії, помимо всяких тисків, виросло найкраще з усього, чим може величатися наша духовна скарбниця”¹⁴⁸.

 

У пізнішій своїй монографії “Мова української періодичної преси (Кінець XIX — початок XX ст.)” М.А.Жовтобрюх, характеризуючи українську пресу окресленого періоду, знову повторює думку про те, що в кінці XIX — на початку XX ст. в Україні існували два варіанти літературної мови з різною діалектною базою і що між ними точилася боротьба. Він пише: “Преса досить повно відбиває суспільну боротьбу навколо шляхів і напрямків розвитку української літературної мови, основ її нормалізації. Після заборони Емським актом 1876 р. українського друкованого слова в царській Росії в західноукраїнській періодиці активізується ідея розвитку української літературної мови на південно-західній діалектній основі, а в окремих виданнях створюється власний західноукраїнський варіант української літературної мови. Проте прогресивна періодика завжди обстоювала східноукраїнську основу формування єдиної національної літературної мови українського народу, шевченківські традиції в її розвитку. На сторінках прогресивної преси викривалися також реакційні шовіністичні погляди на українську літературну мову, за якими її суспільне функціонування обмежувалося лише вживанням у художній літературі”¹⁴⁹..

 

Необхідно наголосити, що хоча стосовно питання про діалектну базу двох варіантів української літературної мови в кінці XIX — на початку XX ст. Ю.Шевельов полемізує безпосередньо тільки з М. А.Жовтобрюхом, проте думки, аналогічні міркуванням М. А-Жовтобрюха, висловлювали ряд інших українських мовознавців повоєнного періоду, а саме Ф.Т.Жилко, Ф. П. Медведєв, Н.П.Корнієнко, І.З.Петличний, С.М.Криворучко, Л.А.Лисиченко, М.Ф.Наконечний та ін. Так, Ф.Т.Жилко у статті “Шляхи розвитку української літературної мови в кінці XIX і на початку XX ст.” наголосив на неоднаковій базі східноукраїнської та західноукраїнської літературно-мовних традицій окресленого періоду. Якщо східноукраїнська традиція базувалася на південно-східному наріччі, то “літературна мова в Галичині в другій половині XIX ст. хоча й базувалася на народній основі, отже, переважно на південно-західному наріччі, яке, як відомо, менше підпало інтеграційним процесам і в якому збереглося чимало давніших перейдених уже українською мовою закономірностей і тенденцій, проте мала багато елементів і від старокнижної літературної мови”¹⁵⁰.

 

Ф.П.Медведєв у статті 1956 року “Боротьба Івана Франка за єдину українську літературну мову” виявив деяку суперечність. З одного боку, він відзначив, що І.Франко відстоював південно-східне наріччя як основу єдиної української літературної мови і боровся проти тих, хто вважав що такою основою повинні стати говірки Галичини. Тим самим Ф.П.Медведєв ствердив факт існування різних позицій щодо діалектної бази єдиної української літературної мови у кінці XIX — на початку XX ст. З другого боку, учений заперечує попередню думку, наголосивши, що І.Франко виступав проти групи буржуазних націоналістів, яка вважала, ніби існують два варіанти української літературної мови чи навіть дві літературні мови¹⁵¹. Ф.П.Медведєв зазначив: “Нема потреби доводити абсурдність цих антинаукових тверджень буржуазних націоналістів, які марно намагалися ліквідувати національну і культурну єдність українського народу. Такий поділ української літературної мови був штучний, антиісторичний, антинародний, він лив воду на млин агресорів, загарбників"¹⁵².

 

У статті Л.А.Лисиченко, Ф.П.Медведєва, МФ.Наконечного опублікованій пізніше, у 1965 році, знову виявлена та ж суперечність. Так при характеристиці консервативної частини галицьких народовців— т. зв. “рутенців” — автори статті підкреслили, що “рутенці” заперечували культурну, національну єдність галицьких і наддніпрянських українців і, прагнучи до дальшої ізоляції галицьких українців від демократичного руху Росії, намагалися створити свою західноукраїнську літературну мову на вузьколокальній основі — на грунті південно-західних діалектів української мови”¹⁵³. З іншого боку, вказані автори закликають ставитися критично до теорії “двох літературних мов”, “двох варіантів” або “двох потоків” в українській літературній мові. Так, вони підкреслюють: “...Ті дослідники, що наполягають на наявності двох відрубних варіантів до моменту возз’єднання українських земель, своїми “теоріями” тільки ускладнюють питання Замість того, щоб виявити причини у відставанні нормалізації української мови, вони намагаються виправдати відсутність єдиних норм протягом тривалого часу, узаконюючи “варіанти” літературної мови для різних районів України”¹⁵⁴..

 

Н.П.Корнієнко, торкнувшись мовної полеміки 1891-1892 років, розпочатої статтею В.Чайченка “Галицькі вірші”, та окресливши позиції Б.Грінченка, І.Франка, І.Верхратського, А.Кримського як оборонців єдиної української літературної мови зі східноукраїнською основою, зазначила, що окремі народовці в Галичині намагалися пропонувати східним українцям вчитися мови у галичан, а “буржуазно-націоналістичні” мовознавці типу С.Смаль-Стоцького, бажаючи протиставити мову Галичини і Східної України, у своїх граматиках вигадували особливу “галичанську” мову, твердили, що не можна обмежуватися тільки полтавсько-київською мовою¹⁵⁵.

 

На думку І.З.Петличного, у кінці XIX — на початку XX ст. в Галичині т. зв. “рутенці” стверджували, що українці Галичини, Буковини і Закарпаття далекі від українців Східної України, їхньої культури і мови, заперечували загальноукраїнську літературну мову Наддніпрянської України, хотіли створити свою власну літературну мову на базі говорів Галичини, Буковини і Закарпаття¹⁵⁶.

 

З погляду С.М.Криворучка, якщо І.Франко та його однодумці обстоювали і розвивали загальнонародну літературну мову, сформовану на базі мови Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, то інша частина галицької інтелігенції, яка замикалася у рамках галицьких діалектів, обстоювала окрему “галицьку мову” з метою політичної відрубності Західної України від Наддніпрянської¹⁵⁷.

 

Вищевказане підтверджує, що погляди, з якими полемізує Ю.Шевельов у зв’язку з мовною дискусією 1891—1892 років в Україні, були притаманні не одному М.А. Жовтобрюхові; вони мали поширення в українському мовознавстві до і після публікацій М.А.Жовтобрюха.

 

Подібні твердження знаходимо і в найновіших публікаціях. Так, у монографії літературознавця А.Г.Погрібного "Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст." 1990 року стверджується, що в Галичині в кінці XIX ст. реакціонери-”рутенці” обстоювали “галицький язик”, який був “особливо потворним, далеким від мовної стихії навіть західних українців”, що “реакційна преса редагувала так “наріче українське, щоби стих був в язиці руськім”, тобто “рутенськім”, і що “проти цих відрубницьких тенденцій і повстав письменник (тобто Б.Грінченко — В.С.), керуючись цілком чесними намірами: докласти і своєї праці в справу літературно-мовної єдності”¹⁵⁸.

 

Як бачимо, у працях мовознавців та літературознавців оцінка полемічних статей Б.Грінченка, з якими він виступав у дискусії про шляхи розвитку української літературної мови, що проходила на початку 90-их років XIX ст., неоднозначна.

 

Розглянемо хід дискусії докладніше з метою чіткішого окреслення позиції Б.Грінченка в ній.

 

Як відомо, редакція галицького журналу “Правда”, публікуючи статтю Б.Грінченка “Галицькі вірші”, якою розпочиналася дискусія, додала “Слівце від редакції”, де вже не вперше виклала власні мовні позиції.

 

Відомо, що в першій програмній редакційній статті цього журналу, який почав виходити в 1888 році в Тернополі і який видавав Олександр Барвінський, було заявлено, що журнал буде орієнтуватися на східноукраїнський варіант літературної мови. Звістку про це прихильно зустріли східноукраїнські культурні діячі. В.Самійленко в листі до Б.Грінченка від 21 серпня 1888 року поділився своїми схвальними враженнями від мовної позиції “Правди”. Він, зокрема, писав: “Мову обіцяє (“Правда” — В.С.) наддніпрянську [підкреслення В.Самійленка] українську, яко мову великої більшості нашого народу”¹⁵⁹.

 

Після цієї заяви (як і в “Слівці від редакції” 1891 року) редакція “Правди” ще кількаразово наголошувала на “пекучу потребу озирнутися нашим письменникам на мову і не нівечити її на глум людям!”¹⁶⁰

 

У “Слівці від редакції” підкреслено, що редакція розглядає мовне питання, зокрема питання про чистоту мови, як “вельми важну справу”, оскільки вважає народну мову “найдорожчими святощами” народу¹⁶¹.

 

Важливість і актуальність поставленої проблеми про чистоту української літературної мови редакція “Правди” доводить тим, що це питання, на її думку, тісно пов’язане зі школою і навіть політикою. Школи, навчаючи учнів засміченої мови, у зв’язку з існуючими в Україні, зокрема в Західній Україні, суспільно-політичними обставинами (українська мова в Австро-Угорщині, як і в Східній Україні, не мала державного статусу, зазнавала й тут фактичних утисків), можуть сприяти національній асиміляції. Наведемо цю аргументацію “Правди” повністю: “Чистота і народність [Підкреслення редакції “Правди”] мови — річ вельми важна: вона тісно зв’язана зі школою (а інколи і з політикою). Ми вказували вже й на те, що по наших школах взагалі не тільки бракує читанок і підручників, зложених чистою народною українсько-руською мовою; не тільки бракує учителів, щоб добре знали самі і спроможні були навчити і школярів чистій мові, а навіть чимало шкіл таких, де вчителі навмисне перекручують народну мову, бгають до неї чужі слова і форми і навчають дітей нечуваному язичію. Уся вина за сей гріх падає єдине на краєву раду шкільну і інспекторів шкільних. Ми мусимо ще раз озватися і до них і ще раз застерегти, що за наших політичних обставин — перекручуванням мови легко перекрутити і дітей, і свідомість національну і завести їх — непримітно для них самих — в те багно ренегатства, в якому загрузло вже доволі галицьких русинів. Тим-то стає ще прикріше, коли бачиш, що й люди освічені й чесні патріоти, несвідомо самі для сього — а єдине недбальство про чистоту мови — сприяють ширшати багнам винародовлення і асиміляції. Тим-то, знов треба частіше й частіше звертати увагу на недбалість письменників про чистоту мови!”¹⁶²

 

Редакція наголошувала, що публікацією статті високоповажаного Б.Грінченка знову порушує важливу проблему чистоти мови, вказує “на отсей великий гріх занедбання мови і нехтування її чистотою і народними фразами”¹⁶³.

 

На її думку, ця проблема особливо гостро стоїть у Галичині: “Наша народна мова ніде в світі так не занедбана, як у нас серед галицько-руської інтелігенції! Знаємо, що прикро буде се читати, прикро й нам про се казати, але годі й мовчати, бо вже й тепер про нас, судячи по мові, сміливо можна сказати, що “ми — не ми”¹⁶⁴.

 

На доказ цього редакція “Правди” звертає увагу на мову творів Олександра Колесси, які були надруковані в “Зорі” (1891, № 13). При цьому мова О.Колесси ставиться навіть нижче, ніж москвофільське “язичіє”. Редакція так коментує поезію О.Колесси: “Читаючи її — справді не тямиш, якою мовою вона писана! Мова тої “поезії” менш українсько-руська, ніж язичіє “Галицкой Руеи” і інших москвофільських органів, що прямують до “адной вєры і аднаво языка”. Мова такої “поезії” незвичайно прикро вражає кожного, хто не може не звертати уваги на те, що вона явилась в органі товариства імені Шевченка. Вказуємо на факт такої необачності, не на те, щоб ганьбити кого, або докоряти, а єдине на те, щоб звернути увагу редакції “Зорі”¹⁶⁵.

 

“Слівце від редакції” по-різному оцінено в літературі. Якщо Ф.Т.Жилко наголосив, що ця стаття дуже характерна й показова для стану літературної мови в Галичині на початку 90-их років, оскільки в ній редакція галицької “Правди”, як і східноукраїнські діячі, з розумінням поставилася до проблеми занечищення літературної мови в західному регіоні України,¹⁶⁶ — то з погляду А.Г.Погрібного, “Слівце від редакції” — це випад народовської “Правди” проти І.Франка та всього прогресивного табору Галичини. Як зазначає А.Г.Погрібний, у “Слівці від редакції” “під покривком турбот про “наші найдорожчі святощі” недвозначно "вказано на галицьких Русинів”, що загрузли в “багні ренегатства” та “сприяють ширшати багнам винародовлення і асиміляції”, маючи на увазі при цьому саме І.Франка та його однодумців”¹⁶⁷. Саме цією передмовою, на думку А.Г.Погрібного, народовці “Правди” наголосили на тому, на чому аж ніяк не збирався наголошувати сам Б.Грінченко, й цим самим забезпечили його статті “антирадикальну тенденційність”¹⁶⁸.

 

Нам видається, що редакція “Правди” зайняла загалом правильну позицію, порушивши важливу проблему чистоти літературної мови в Галичині. Ставши на бік Б.Грінченка, цілком слушно вона обстоювала критерій народності української літературної мови та національний критерій. Редакція наголошувала на тому, що саме “наша народна мова” (а не літературна) занедбана в середовищі галицької інтелігенції.

 

Цих критеріїв торкнувся в дискусії також І.Кокорудз, виступивши від імені педагогів Галичини, до яких апелювало “Слівце від редакції”.

 

У ході полеміки 1891—1892 років було порушено ряд актуальних проблем української літературної мови того часу. Однією з них була проблема про необхідність єдиної української літературної мови для сходу та заходу України, про її діалектну базу, про критерії унормування цієї мови, її чистоту.

 

Розглянемо передусім, як дискутантами вирішувалося питання про потребу єдиної української літературної мови та про її діалектну базу.

 

Б.Грінченко твердо стояв на позиціях необхідності для всієї України однієї літературної мови. Він розглядав Галичину, Буковину, Київщину, Полтавщину, Херсонщину тощо частинами єдиного цілого — України, вважав, що там живе один народ — український, який розмовляє однією мовою ~ українською. Тому й літературна мова в цього народу повинна бути одна. Подібна думка висловлена і в “Галицьких віршах”, проте ще чіткіше вона сформульована у статті “Кілька слів про нашу літературну мову”, яка з’явилася пізніше в ході полеміки. Тут, зокрема, письменник наголосив: “Насамперед: який це “язик галицько-руський”? — Видима річ — той, що його вживають у Галичині. Що таке Галичина? Частина великої України-Русі — така саме частина, як Буковина, Київщина, Полтавщина, Херсонщина... Чи може бути “язик буковинсько-руський”, “київсько-руський”, “херсонсько-руський”? Зрозуміло, що — ні... Над усіма цими частинами з одного великого цілого ... стоїть одно загальне ім’я: Україна-Русь; по всіх цих частинах живе один народ: українсько-руський і балака однією мовою: українсько-руською... Так я дивлюсь на нашу справу”¹⁶⁹.

 

У статті “Галицькі вірші”, що була опублікована в № 8—10 журналу “Правда” в 1891 році і що розглядала під критичним кутом зору мову галицьких письменників І.Франка, В.Масляка, Ю.Шнайдер, Д.Млаки, Є.Горницького, І.Грабовича, О.Мурашка, Б.Грінченко, закликаючи до єдиної української літературної мови, підкреслив, що база цієї мови повинна бути східноукраїнська. “Проста логіка каже, що коли і Україна російська, і Україна австрійська розуміють і залюбки читають Квітку, Шевченка, Левицького, Кониського, а Масляка, Шнайдерівну та ін. може розуміти сама Галичина, — то мусять українсько-руські письменники писати не так, як Масляк та Шнайдерівна, а так, як Квітка та Шевченко. А коли галицькі поети цієї логіки не послухаються, то вони можуть бути певні, що їх твори — хоч і які б там гарні — українці з Росії будуть читати хіба в перекладі на справжню русько-українську мову”170.

 

В іншій своїй статті “Кілька слів про нашу літературну мову”, надрукованій у журналі “Зоря” в 1892 році (№ 15, 16), Б.Грінченко висловив ту ж саму думку, правда, з деякими уточненнями: єдина літературна мова в Україні необхідна, вона повинна базуватися на східноукраїнському варіанті, але з засвоєнням кращих здобутків і західноукраїнського варіанта. Зокрема, він наголошував: “Становлячи виразно принцип однієї українсько-руської літератури та мови, ми не можемо не признавати, що існувало та й існує чимало обставин історичних, літературних, суспільних та інших, через які українсько-руська літературна мова придбала в Галичині особливий колір. З цими обставинами мусимо рахуватися. Але що обставини, то обставини, а що ми, то ми! Прийшов тепер час, коли мусимо дбати про єдність, про один духовний напрямок, а значить і про одну літературну мову. На це нема чого очі замазувати усякими “галицько-руськими язиками”. Балакання про “галицько-руський язик” — це те саме, що й балакання про особливий “рутенський язик”, і така “рутенщина” є шкідливий нашому спільному ділу, вузький провінціалізм. Такого провінціалізму ми, українці-русини з Росії ніколи не виявляли, а цілком навпаки. Помилкою було казати що ми гордуємо мовними здобутками галицькими. Навпаки! Можна сказати, що дехто з сьогочасних письменників українсько-руських з Росії навіть через лад підпадає в мові під вплив галицький. Все гарне, що виробили та вироблять у мові галичани, ми беремо і братимемо, але не можемо ми брати те, що не вважаємо за гарне. А такого у галицьких письменників багато — це признають і самі тямущі галичани, — як то я вже показував”171.

 

У “Додатку до замітки “Галицькі вірші”, опублікованому в журналі “Зоря” 1891 року (№ 24), Б.Грінченко дав відповідь консервативній (“москвофільській”) “Галицькій Русі”, яка у своїй передмові до передрукованої в ній з “Правди” статті Чайченка “Галицькі вірші”, зінтерпретувавши критичні зауваження Б.Грінченка стосовно галицьких віршів по своєму, з метою антиукраїнської пропаганди, зазначила, що українці-русини з Австрії та українці-русини з Росії одне одного не розуміють, що в них нема жодної єдності і що вони, ворогуючи проти росіян та не маючи власної мови, прагнуть перейти до польської.

 

Б.Грінченко підкреслив, що дискусія про шляхи розвитку української літературної мови, яка виникла, — це внутрішня справа самих українців (“наше хатнє, сім’йовє діло”). Він висловив упевненість у тому, що: 1) цю проблему вирішать самі українці, і, “певно, той рішинець не на користь буде” всім противникам подальшого розвитку української мови; 2) що це питання буде розв’язане спільними зусиллями східних та західних українців (“Ми проміж себе, в своєму гурті [підкреслення Б.Грінченка] можемо й про далеко важнійші речі сперечатися, але це нітрохи не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі”); 3) що в тій спільній українській літературній мові, яка згодом усе ж виробиться в Україні, мовні здобутки галичан, зокрема таких талановитих, як І.Франко, посядуть гідне місце (“такі люде, як д. Франко, все ж сидітимуть на покуті в українській хаті, в тій хаті, що й на поріг до неї не ступлять баламути, прихильні до встрявання в чужі справи”)¹⁷².

 

У статті “Галицькі вірші” Б.Грінченко висловив також критичні міркування стосовно кількох сотень слів, виразів, які використовувалися західноукраїнськими поетами у віршах, надрукованих у “Зорі” протягом 1883—1889 років, а саме у віршах І.Франка, Данила Млаки, Юлії Шнайдер, В.Масляка та ін. З метою встановлення доречності чи недоречності Грінченкової критики ми порівняли ці слова, вирази із сучасними літературними нормами. У результаті такого зіставлення ми прийшли до висновку, що міркування Б.Д.Грінченка щодо нормативності цих слів і виразів в абсолютній більшості випадків правильні з точки зору норм сучасної української літературної мови.

 

По-перше, Б.Грінченко вважав недоречними в українській літературній мові слова і вирази, вжиті в поезії В.Масляка, зокрема такі як невісти, вестальки, крізь вас, зову та ін.:

 

До вас, невісти, до вас, Вестальки

Рідні святої огню,

Звертаюсь нині з покликом дружним,

Вас звуком серця зову:

О час, посестри, о час,

Що б Русь воскресла крізь вас!..

 

На думку Б.Грінченка, замість вестальки слід уживати весталки, замість зовукличу; недоречно використовувати в літературній мові й слово невіста не в значенні “молода”, оскільки це полонізм. Вислови типу воскресла крізь вас, я живу лиш крізь любови тої власть, за словами Б.Грінченка, неможливі в українській літературній мові, як неможливі були б вислови: я живу крізь самий хліб або: хата згоріла крізь підпал. Можна лише сказати: місяць світить крізь вікно; крізь яри, крізь бір і т. п. Виступив Б.Грінченко й проти зовсім незрозумілого вислову в наведеній строфі — Вестальки рідні святої огню.

 

По-друге, Б.Грінченко зробив слушні зауваження і щодо неправильних наголосів у мові галицьких поетів, навівши приклади з поезій того ж В.Масляка (рідні́ (прикм.).

 

Крім того, він відзначив ряд недоречних, зайвих запозичень: з польської — фаленька, фаля (хвиля), огень, земські втіхи, тручати, спочати, полокати, коруна, вляти (влити), ляти (лити), стрільба (рушниця), жовняр, взивати та ін., дотикає ногою землі, не тикай (не займай), ту (тут), сонце блисло, снити, не ручу (не ручуся), здрухоче, скрань, прецінь, жир (їжа), клячати, нич з того, візви назад послів, ти гризеш мя, тамтуда, кусити, дрощ, засядь те місце моє, отвираєсь місце перед королем та ін.¹⁷³ Іноді через використання недоречних запозичень виходили дуже кумедні вірші (напр., у В.Масляка). Б.Грінченко навів такий приклад:

 

Ломить горе нас всіляке,

Не мале —

Коле терня ріжнораке,

От пусте!¹⁷⁴

 

Відзначає Б.Грінченко і русизми та церковнослов’янізми в мові галицьких поетів, а саме: луч (промінь), луна (місяць), бездна (безодня), всьо (все), вмоляю (благаю), скала, скальний (скеля, скельний), хрусталь, сніжними (сніговими), струя (течія), мозг (мозок), сімена, окови, но, вдаль, надії терати, безучасно, юг, мрачний, скромний, кормити, лож, топір, в миг, тайком, цариш, сейчас, пішком, прочь, стоп, небосклон, левовий (крижаний), чудний (чудовий), впрочім, огромний, старушка, вечірком, лепта та ін.¹⁷⁵

 

Називає Б.Грінченко й ряд діалектизмів, ужитих у мові галицьких поетів: веремя, дійство, сьвітич (світило), ручай, їдло (їжа), сіяво, людство, окінце, оден та ін.¹⁷⁶

 

Отже, міркування Б.Грінченка про нелітературність зазначених слів та виразів з точки зору норм сучасної літературної мови загалом правильні. На цьому наголосив і А.Г.Погрібний у своїй недавній монографії. “Безсторонньо приглянувшись до численних прикладів, що їх повиписував автор з поезій галичан, підкреслив він, — мусимо визнати, що, взяті самі по собі, його закиди в переважній більшості слушні, відповідають нормам сучасної мови. Справедливий осуд Б.Грінченка викликала, наприклад, “всіляко-ріжнорака” “рифма” В.Масляка, його ж вірші типу “Біле чо́ло // Глядить весо́ло”, лексичне й граматичне “сміття” у перекладах Горницького, оригінальних поезіях Лубенського, Студинського, Бачинського, Філаретова, Мурашка. Саме за тенденцію “підтягнути” діалектизми й вузькоговіркові слова до рангу мови, недбалість у наголосах і граматичних формах, зловживання запозиченнями з польської, німецької, старослов’янської, російської, словацької та інших мов і докоряє критик галицьким поетам”¹⁷⁷.

 

Слід підкреслити, що, всупереч висловленим пізніше в ході полеміки в бік Б.Грінченка критичним зауваженням про те, що він не враховував, критикуючи мову західноукраїнських поетів, тих суспільно-історичних умов, при яких розвивалася впродовж століть Західна Україна і які суттєво вплинули на розвиток мови цієї території, зумовивши в ній велику кількість полонізмів, русизмів, церковнослов’янізмів, вузьких діалектизмів, — Б.Грінченко насправді добре усвідомлював причини певних відмінностей у мові Західної та Східної України, про що свідчить і його стаття “Галицькі вірші”. У ній ми знаходимо таке міркування: “Щодо мови з лексичного боку, то вона у галицьких письменників підлягала не одному впливові, а багатьом, і, мабуть, найбільше польському; потім од москальофілів та духовенства — російському та церковнослов'янському, а од сьогочасних “радикалів” навіть і специфічно московському, далі й німецькому, а то й чеському чи словацькому; з другого боку, галицькі народовці, дбаючи про власну народну мову, обіруч хапали всякі галицькі та буковинські провінціалізми — і з Гуцульщини, і з Лемківщини, і з усюди. Якщо згадаємо, що треба додати сюди ще й спеціальні “рутенізми”, що їх виковували то “рутенці", то “настоящии русскии”, то ми зрозуміємо, через віщо мова галицьких письменників не тільки дика, а часом і зовсім незрозуміла незіпсованому вкраїнському вухові”¹⁷⁸.

 

Перший відгук на статтю Б.Грінченка надрукував І.Франко у журналі “Зоря”. Редакція цього журналу, публікуючи Франкову відповідь, подала перед нею від свого імені редакційний вступ під назвою “Авторові статті “Галицькі вірші”, що є фактично відповіддю на “Слівце від редакції” журналу “Правда”.

 

“Правда” у своєму “Слівці від редакції”, як уже відзначалося, піддала критиці мову публікацій “Зорі” з метою довести невисокий рівень галицького варіанта літературної мови навівши як приклад крайньої “занедбаності” цієї мови твори Олександра Колесси, зокрема його історичну поему “При камяному затопі”, де йдеться про події 1648 року (надрукована в “Зорі” 1891 року (№ 13. — С. 247-250). Редакція “Зорі” аргументовано відбиває закиди “Правди”.

 

Не бажаючи голослівно сперечатися з “Правдою” щодо питання, чия мова менш українська (чи мова згаданої поеми О.Колесси, чи мова газети “Галицкая Русь”), — редакція “Зорі” просто подає уривки двох статей з газети “Галицкая Русь” Зокрема, наведено фрагменти зі статті “На водахъ Романа Фр. Шпильгагена” (“Галицкая Русь”, 1891, № 121 (за 1 (13) вересня) та уривок зі статті “Чего требуемт» от синода? (за те ж саме число). Продемонстровані тексти написані явним москвофільським “язичієм”. Редакція “Зорі” мала цілковиту рацію, коли стверджувала, що після наведених конкретних прикладів мови москвофільської газети читачі, безумовно, засудять не мову “Зорі”, а мову “Галицкой Русі”. “З такого, одначе, порівняння наші шан. читачі пересвідчаться, як редакція “Правди” в тім злучаю грубо розминулася з правдою і як несправедливо напала на “Зорю,” — підкреслила редакція¹⁷⁹.

 

Погляди І.Франка, який першим відгукнувся на початок статті Б.Грінченка “Галицькі вірші”, надрукований у № 8 журналу “Правда”, викладені в його статті-відповіді “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка” (Зоря. — 1891. — № 18). Тут Каменяр, погоджуючись з рядом міркувань Б.Грінченка (багато подробиць д. Чайченко підносить зовсім справедливо"), критично підійшов до Грінченкового “загального погляду на розвій нашої нашої мови”.

 

І.Франко передусім сформулював мету своєї праці: “Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання — будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови, будущої, [підкреслення І.Франка.] повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин мати не можемо”¹⁸⁰.

 

Ці слова ніби свідчать про те, що І.Франко заперечував на той час єдність української літературної мови в обох частинах України, що він говорив лише про її “будущу єдність”. Однак не можна не взяти до уваги думки Л.А.Лисиченко, Ф.П.Медведєва, М.Ф.Наконечного про те, що “і в даному разі письменник не заперечує єдність української літературної мови”, а, говорячи про “будущу єдність”, він “мав на увазі ті перешкоди, що стояли на шляху до запровадження літературної української мови по всій території України”¹⁸¹.

 

У статті І.Франко звернув увагу на історичні обставини, які призвели до витворення двох варіантів української літературної мови. Однією з причин була державна роз’єднаність України, що мала місце, починаючи з розпаду Київської Русі Тільки в польську добу (1569—1654 рр.) більшість українських земель (східних і західних) входила до складу однієї держави — Речі Посполитої. Саме в польську добу витворилася староукраїнська літературна мова, так звана “проста мова”, що була “мовою по-тодішньому близькою до живої мови шляхти і заможного міщанства, мовою, зрозумілою на всіх усюдах Русі-України”¹⁸². Проте, як підкреслює І.Франко, “війни козацькі розірвали той зв’язок, унія, що запанувала в Червоній Русі [Червона Русь — історична назва Галичини] з початком ХVIII в., довершила розрив”¹⁸³.

 

І.Франко далі зазначив: “При таких обставинах не диво, що розвій духовний народу й інтелігенції в Червоній Русі пішов значно іншою дорогою, ніж на Україні (тобто Східній Україні — В.С.). Особливо ж відтоді, як Галичина 1772 р. перейшла під панування Австрії і втягнена була в культурний круг, дуже відмінний від того, в який втягнена була решта України, різниці ті мусили ще значно збільшитися”¹⁸⁴.

 

Ці відмінності, як підкреслив І.Франко, спостерігалися не тільки в мові інтелігенції, тобто літературній мові сходу і заходу України, але також у народній мові (діалектах), фольклорі, звичаях і обрядах народу тощо. Він пише: “Не тільки інтелігенція, вихована в інших школах і серед інших обставин політичних, але й народ з його мовою, звичаями й творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все-таки проявляє багато відтінків, котрих не бачити може тільки сліпий, на котрі гніватися може тільки тіснозорий сектяр“.¹⁸⁵ “Ось чому, підсумовує автор, — ми не маємо і не могли мати досі спільної, одностайної літературної мови”¹⁸⁶.

 

На думку І.Франка, “ані знівечити, ані замазати” ці відмінності не тільки неможливо, але й не слід (“чи треба?”). “Адже ж се не жодне крадене добро, а здобутки дійової пращ, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілості”, — наголошує автор¹⁸⁷.

 

Тенденція до витворення єдиної літературної мови, згідно з міркуваннями І.Франка, почала діяти недавно, і то з боку галицьких письменників. “Змагання те проявилося у них не гордим сектярським пуризмом, — зазначає І.Франко, — а охотою вчитися своєї рідної мови, черпати її з усіх джерел доступних: з ліпших писателів українських і з уст рідного народу. Тої стежки вони й держаться...”¹⁸⁸

 

Кращими східноукраїнськими письменниками він вважав Шевченка, Квітку, Котляревського, Метлинського та ін.

 

І.Франко відстоює використання в літературній мові і західних діалектизмів, характерних для західноукраїнського варіанта літературної мови. Він зауважує: “Як властиво повинні би писати ті поети, коли б їм було заборонено уживати таких слів народних, які вони чують довколо себе? Чи вони всі мусили б їздити над Псел та над Сулу вчитися українській мові?”¹⁸⁹

 

Для більшої переконливості своїх тверджень про права західноукраїнського варіанта літературної мови І.Франко подає такий аргумент: у Галичині література досягла вищого рівня, ніж у Східній Україні в той час — у кінці XIX ст. Цю думку він формулює так: “Які б там не були собі недотепні галицькі поети, а все-таки, порівнявши їх із сучасними поетами українськими, ми можемо сказати одно: вони серйозніше дивляться на своє поетичне ремесло, ставлять собі вищі, серйозніші задачі. Не шутка вам, панове пуристи (так Франко називає Б.Грінченка та його однодумців — В.С.), писати "чистісіньким, як скло”, язиком (іноді й не дуже-то!) дешевенькі віршики вроді “грає-грає, воропає”*¹. А галицькі недотепи хоч сяк-так, а все-таки дали в руки галицької читаючої громади і “Фауста” Гете, і “Каїна” Байрона, і “Вільгельма Теля” та “Орлеанську дівчину” Шіллера, не говорячи вже про многі десятки томів повістей та книжок шкільних. Жаль сказати, на Україні тільки старе покоління (Куліш, Ніщинський*²) проявляє ще таку роботу, не лякається здобувати українському слову справді нові поля. Молодше тільки “грає-грає, воропає”, а в вільних хвилях “прочищує мову”. Звісно, і тут не без виїмків, назву тільки двох справді талановитих і роботящих поетів: В.Самійленка і Лесю Українку, хоч і на їх творах інколи видко впливи пуристичної секти”¹⁹⁰.

 

Важливо наголосити, що Франкові судження про мову спиралися на його кредо, згідно з яким він, услід за М.Драгомановим, не вважав мову найбільшим скарбом народу. “...Мова, хоч і який коштовний скарб, не є все-таки найвищим скарбом; ...життя народу і його розвій, придбання економічні, громадські і духовні є скарби далеко важніші, для котрих мова є тільки одним із способів,” — підкреслив він¹⁹¹.

 

Таким чином, у статті “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка” І.Франко висловив погляди, згідно з якими:

 

1) в Україні через історичні обставини витворилося два варіанти літературної мови;

 

2) потрібна єдина українська літературна мова;

 

3) проте поки що спільної літературної мови не існує, а розпочався тільки процес її витворення;

 

4) тенденція до формування єдиної української літературної мови зародилася в Галичині з власного бажання галицьких діячів;

 

5) галицькі письменники, прагнучи до сформування такої мови, з одного боку, орієнтуються на мову кращих письменників Східної України — Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Метлинського, з другого — на місцеву народну мову (діалекти);

 

6) оскільки в Галичині в кінці XIX ст. література розвинулась всебічніше і досяґла вищого ідейно-тематичного змісту, ніж у Східній Україні, то з огляду на це й певні риси галицького варіанта літературної мови завоювали право на те, щоб стати одним із складників єдиної літературної мови.

 

Пізніше, уже на початку XX ст., в статті “Літературна мова і діалекти”, опублікованій 1907 року, І.Франко чітко сформулював думку про базу єдиної української літературної мови. Він наголосив, що в її основі повинен лежати східноукраїнський варіант — мова Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького. “Кожний, — підкреслив автор, — хто брався писати тою мовою, наскільки черпав із книжкової традиції, мусив зачинати від Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусить бачити, що тут, у мові тих письменників, лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців”¹⁹².

 

Обґрунтуванням цієї тези послужили два основних аргументи:

 

1) “та мова на величезному просторі від Харкова до Кам’янця-Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також “вимішаному” і вирівняному в цілій масі, як мало котрий подібний тип у світі”;

 

2) це мова “найбільшої маси” українського народу;

 

3) саме східноукраїнський варіант представлений "найбільшим числом талановитих та популярних письменників.“ ¹⁹³

 

Загальновідома діяльність І.Франка у справі запровадження по всій Україні єдиної української літературної мови з середньонаддніпрянською діалектною основою. Важливо підкреслити, що вже в середині 80-их років він добре розумів: відсутність такої мови, єдиного правопису значно послаблює культурний процес на Україні. Однак не гірше розумів він і те, що в тогочасних умовах роз’єднаності Українських земель, відсутності єдиної української держави, в умовах національного гноблення виправити становище було нелегко.

 

Підтверджують погляди І.Франка й листи письменника, які в плані обговорюваної проблеми мало вивчені. У першому ж своєму листі до І.Франка від 20 березня 1886 року польська письменниця Е.Ожешко вказала на два різновиди української літературної мови того часу: “...Здається мені, що властиво українська мова, — та, якою Писав Шевченко, — різниться значно від галицької мови”¹⁹⁴. Ожешко запитує: “Чому не встановили ви для своєї літератури одного з цих двох відламків своєї мови, але одні з вас пишуть однією, інші другою? Мені здається, що цей чинник ослаблює і письменство і читацтво. Чому ви не позбулися його?”¹⁹⁵. У відповідь на поставлене питання І.Франко писав: “Погляд ваш на нашу мову і правопись зовсім справедливий; змагаємось ми до того, щоб завести який лад, але се не так легко. Та про те треба б широко писати, і коли буде нагода, я й розкажу вам дещо“¹⁹⁶

 

В інших листах натрапляємо на розуміння І.Франком складових частин єдиної української літературної мови. Уже в середині 70-их років Франко заявляв: “...Я твердо переконаний, що уживання форм українських (чит. східноукраїнських чи загальноукраїнських — В.С.) в Галичині... не витисне на наших творах п’ятна наслідовництва”¹⁹⁷. У цей же час, як і пізніше, письменник вважав, що складником “тої спільної галичанам і українцям літературної української мови”¹⁹⁸ мають бути і елементи інших діалектних угруповань, зокрема й західноукраїнських. У листі до В.Давидяка від 3 липня 1875 року він писав: “Мені здається, що форми граматичні, чи то українські, чи галицькі, то спільне добро цілого руського народу, спільний скарб книжного язика”¹⁹⁹.

 

Такою була позиція І.Франка стосовно теоретичних питань про потребу єдиної української літературної мови та про її діалектну основу. У цілому вона не розходилася з позицією Б.Грінченка.

 

У статті “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка” І.Франко зупинився і на мовній конкретиці: він аргументовано відкинув ряд звинувачень Б.Грінченка щодо нелітературності окремих слів, виразів, ужитих у галицьких поетів, у т. ч. і в самого І.Франка, показавши на конкретних фактах наявність цих слів в українських письменників зі Східної України — Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Метлинського тощо. Так, критиковане Грінченком невіста у зн. “молода” вживав Квітка-Основ’яненко, а в зн. “жінка” воно використовується в народних піснях; лексема позвати у зн. “покликати” зустрічається у Квітки-Основ’яненка та інших українських письменників; слова луч “промінь”, скала, боязливо наявні в Шевченка, слово лента зустрічається в Метлинського та ін.²⁰⁰

 

У кінці XIX ст., коли відбувалася полеміка і коли ще не існувало повних кодифікованих довідників з української літературної мови (словників, граматик), міркування обох письменників — Б.Грінченка та І.Франка — про літературність чи нелітературність того чи іншого слова справді не доцільно вважати абсолютною істиною. Здавалося б, на той час переконливо говорили обидва автори.

 

Проте, як уже відзначалося вище, з точки зору сучасних норм української літературної мови ці та інші мовні форми, критиковані Б.Грінченком у статті “Галицькі вірші”, не вважаються літературними. Таким чином встановлена більша історична перспективність суджень Б.Грінченка.

 

Підводячи підсумок полеміці між Б.Грінченком та І.Франком, хочемо приєднатися до слушних міркувань А.Г.Погрібного, який відзначив:

 

1) що “приціл автора “Галицьких віршів” виявився не в усьому точним”. Поставивши за мету довести, що до мови неуважні всі галицькі поеті, у т. ч. й І.Франко, Б.Грінченко, хоч і висловив не безпідставні критичні міркування щодо лексичної засміченості мови галичан, проте не мав рації, поставивши “великого письменника, енергійного борця за очищення “авгієвих стаєнь” рідного письменства... на одному рівні з друго- й третьорядними літераторами, частина яких обстоювала антинародні тенденції”, не робив правильно, допустившись огульних звинувачень, ніби всі “галицькі поети згубили всякий інстинкт до рідної мови”²⁰¹. Саме цей неточний приціл Б.Грінченка призвів до того, що його стаття “Галицькі вірші” була використана консервативними галицькими колами, зокрема, москвофільською “Галицкой Русью”, з метою випадів проти прогресивних сил, у т. ч. й І.Франка. Газета “Галицкая Русь” у № 157-160 прокоментувала статтю Б.Грінченка під красномовним заголовком “Недоразумения сепаратистов”²⁰²;

 

2) що не в усьому мав рацію й І.Франко, а “деякі з важких закидів Каменяра були поспішними”, оскільки він опублікував свою статтю, познайомившись не з усією працею Б.Грінченка, а лише з її третиною — початком у № 8 "Правди” (повністю стаття друкувалася в трьох номерах "Правди"). Так, І.Франко гострополемічно поставився до Грінченкового “загального погляду на розвій нашої мови”, а саме, до неврахування ним конкретних історичних обставин, у яких розвивалася мова Галичини, та до “мовного пуризму” — тобто до ігнорування мовних надбань західних українців, побудову єдиної літературної мови тільки на базі південно-східного наріччя. І справді, перша частина статті Б.Грінченка дає підстави для таких звинувачень. Проте наступні дві її частини фактично заперечують їх. Саме в продовженні статті “Галицькі вірші”, як і в інших своїх публікаціях у ході полеміки, Б.Грінченко говорить і про суспільно-політичні умови, які зумовили відмінності в мові східних та західних українців, і про необхідність побудови єдиної української літературної мови на основі південно-східного наріччя з творчим засвоєнням надбань і інших наріч, зокрема і південно-західного. Вище вже наводилися конкретні Грінченкові міркування стосовно цих питань, які не йшли в розріз із Франковою позицією.

 

Це і дозволило І.Франкові невдовзі, трохи більше, як через рік після статті “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка”, у іншій розвідці “Наше літературне життя в 1892 році” відвести Б.Грінченкові “перше місце” з-поміж “не вже письменників, а правдешніх борців за українське слово”²⁰³.

 

А.Погрібний стверджує, що “якраз певна близькість у поглядах двох письменників на перспективи розвитку рідної мови, що виявилася з опублікуванням останніх частин “Галицьких віршів”, і дала підстави І.Франку суттєво скоригувати оцінку цієї розвідки²⁰⁴;

 

3) що “стаття І.Франка “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка” не позбавлена й окремих помилкових тверджень”. Так, І.Франко не мав рації, захищаючи ряд діалектизмів типу фаленька, блисло, струя, теряти, дещо перебільшуючи роль західноукраїнських літераторів у перекладацькій справі, вбачаючи “впливи пуристичної секти” навіть у віршах Лесі Українки та В.Самійленка. “Зрозуміло, — міркує цілком слушно А.Погрібний, — що подібні крайнощі були бідою не того чи іншого поступового діяча, а всієї тогочасної української літератури”²⁰⁵;

 

4) що Б.Грінченко у статті допустився надто категоричного, подекуди й образливого тону, який також був серед факторів, що спричинили дискусію. Ця категоричність простежувалася уже перед початком полеміки, про що свідчить лист Б.Грінченка до М.Комарова від 25 травня 1891 року, де говориться про мету статті: “Учора дописав невеличку статтю “Галицькі вірші”. В їй я хотів довести галицьким поетам що вони пишуть не вкраїнською мовою, тим і не можут ніколи сподіватися, щоб їх коли читано на Вкраїні... Треба нарешті показати людям, що так діло стояти не може і що вони, проповідуючи єдність з українською літературою, мають її тільки в устах, а не насправді проводять се в життя ²⁰⁶. Стаття “Галицькі вірші” не була позбавлена виразів на зразок: “Читаючи галицькі твори, завсігди вражаєшся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає ніяка голова, опріче спеціально на те вимуштрованої”²⁰⁷; або: “Доглядаючись до того, як читаються галицькі часописи серед української (тобто східноукраїнської — В.С.) публіки, можна помітити, що завжди один відділ у їх зостається зовсім нечитаний, а саме — галицькі вірші. У нас не цікавляться продуктами галицької поезії і до того не цікавляться, що ми насмілюємося бути певними, що нема й одного найщирішого українського патріота та літерата (про звичайну публіку тут нема чого й згадувати), — такого, щоб він читав ті вірші”²⁰⁸; або: “Ті вади, що знайшли ми в вищенаведених д., Маслякових віршах, існують — і часом в незмірно виразнішій формі — у всіх галицьких поетів, яких нам доводилося читати (кажучи се, уже не обмежуємося самою “Зорею”), а саме: зіпсована мова з боку наголосів і здебільшого неможливий вірш”²⁰⁹; або: “Галицькі поети згубили всякий інстинкт до рідної мови... І після сього вони ще балакають про “плекання” рідної мови, балакають про повагу до неї! Ні, так з мовою міг би поводитись хіба найлютіший ворог, щоб здискредитувати її, зганьбити перед чужоземцями!”²¹⁰

 

Безсумнівно, подібний тон у публічних виступах будь-якого характеру недопустимий; у цьому плані стаття Б.Грінченка “Галицькі вірші” підлягає незаперечному осуду, на що правильно вказали як деякі учасники полеміки, так і сучасні дослідники П.Д.Тимошенко, А.Погрібний та ін.

 

Галицький педагог, громадський діяч і вчений Ілля Кокорудз, учасник дискусії, опублікував статтю “Причинок до спору язикового” (“Зоря”, 1891, № 24), у якій, обстоюючи єдину українську літературну мову, став на бік І.Франка, розглядаючи галицькі мовні елементи як один із складників спільної літературної мови українців. Він зазначив: “Як ми учимося зі словарем у руці деяких слів українських (тобто східноукраїнських — В.С.), так най зволять і українці вийти трохи поза свою тісну межу і навчитись трохи і від нас. В той лише спосіб може виробляти ся єдність і розумінє”²¹¹.

 

Для підкріплення цього висновку І.Кокорудз подає у своїй статті ряд таких аргументів, яких не навів І.Франко:

 

1) Він, зокрема, наголошує, що в Галичині в кінці XIX ст. у зв’язку з певними обставинами мало місце більш розгалужене функціонування української літературної мови, ніж у Східній Україні. Це зумовлено тим, що в підросійській Україні через цензурні утиски (Валуєвський циркуляр, Емський указ та ін.) українська літературна мова могла розвиватися тільки в художньому стилі. На Західній Україні прямих заборон української мови не існувало. Там діяла ліберальна конституція 1867 року. У § 17 цієї конституції йшлося про повну свободу місцевим і приватним чинникам в освіті, а § 19 стверджував рівноправність усіх народів, які входили до складу Австро-Угорщини, та їх мов. Отже, на відміну від Східної України, українська мова в Австро-Угорщині в кінці XIX ст. не була заборонена в громадському житті. Як наслідок таких обставин на кінець XIX ст. українці в цісарській монархії мали відносно розвинену пресу, шкільництво, тут виходила наукова продукція українською мовою (особливо у 90-і роки XIX ст. у зв’язку з інтенсифікацією діяльності Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, коли його очолив з 1894 року М.Грушевський)²¹².

 

З огляду на такі об’єктивні обставини в Галичині, крім художнього, розвивалися й інші стилі української літературної мови — публіцистичний, науковий, навіть офіційно-діловий. Про це говорить і І.Кокорудз у своїй статті: “В такім, отже, широкім ужитю, як є широкі течії житя людського, найшовся язик руський в Галичині. Ним ту видає ся цісаря, виголошує ся всі предмети в гімназіях, він роздягає ся з катедр університецьких, ним пишуть ся письма і розправи фільозофічні, педагогічні, фільольоґічні, історичні, математичні, фізичні, правничі і т. і.”²¹³

 

Якщо художній стиль, особливо в перший період становлення нової української літературної мови, коли в літературі переважала селянська тематика, задовольнявся в основному народною (селянською) мовою (І.Кокорудз підкреслює, що в цей початковий період східноукраїнські письменники “брали без свідома кожде виреченє люду за добре, за своє, не достерігши, що там могли бути полонізми або московіцизми (приміром най послужать оповіданя Стороженка, або язик Куліша)”, то науці публіцистиці, освіті, офіційно-діловій сфері вже не могло вистачити тільки народної (селянської) мови, оскільки в ній відсутні багато понять, які побутують у названих сферах. І.Кокорудз відзначив: “Однак не може вистарчити язик люду ні у нас, ні у жадного іншого народу, коли він приходить в ужите в тих галузях науки і на тих полях житя людського, де простий люд не виступав, отже, певних понять не мав, і тому для тих понять і слів не утворив”²¹⁴. Ось чому в галицькому варіанті літературної мови з’явилися і запозичення, і неологізми, і архаїзми, а також використовуються і місцеві діалектизми, яких не було в східноукраїнському варіанті.

 

2) Оскільки в Галичині, на думку І.Кокорудза, процес вироблення літературної мови поставлений і на науковий ґрунт, тобто розвивається свідоме унормування цієї мови у зв’язку з вивченням української мови в школах краю (хай і не численних), то і літературні форми, унормовані свідомо, по-науковому, належить засвоювати і східним українцям. Він пише про це так: “...У нас минув період несьвідомого тільки наслїдованя мови люду, а настав через школи період свідомого наукового аналізу руської бесіди, пізнаваня єго історичного розвою, порівнованя з іншими мовами. Внаслідок того у нас є чутливійше ухо, як в українців, на польонїзми, москвіцизми, церковщину і неольоґізми, утворені не в дусі язика руського. Тому і з тих рутенізмів, як зове їх Чайченко (так він називав неологізми в В.С.), не належить сьміяти ся, але треба їх таки навчитись, бо вони суть природним утвором культурного житя русинів у Галичині”²¹⁵.

 

3) З погляду І.Кокорудза, галицький варіант літературної мови заслуговує на увагу з боку східних українців з метою його сприйняття ще й тому, що в Галичині досягається вища естетика слова у зв’язку з тим, що в його шліфуванні бере участь інтелігенція через використання української мови як засобу усного спілкування не тільки простим народом, але й інтелігентними колами. Зрозуміло, наголошує І.Кокорудз, ця обставина “впливає також так на розвій язика, як і на єго делїкатність, гнучкість і огладу. Ту вже не ходить о говоренє лише язиком руським, але ходить о красне говоренє, бо того вимагає почутє краси язика. Не диво, що хотячи пр. інтелїґентним дівчатам у нас подати читати деякі українські поезії, треба їх очистити насамперед з разячих слів"²¹⁶

 

Такі аргументи навів І.Кокорудз задля відстоювання літературної вартості галицьких мовних елементів.

 

Крім того, у своїй статті він порушив важливу проблему вироблення наукових критеріїв мовної критики, тобто закликав до створення мовознавчих праць, що покликані забезпечити ці наукові критерії (праць з історії мови, діалектології, порівняльно-історичного мовознавства, досліджень мови фольклору, мови письменників, словників, граматик та іншої літератури). Доки в Україні, як зазначає І.Кокорудз, бракує власне лінгвістичної літератури, яка б обґрунтовувала по-науковому критерії літературності того чи іншого слова, його право на вживання як нормативного, доти й мовна критика, на зразок Грінченкової критики мови галицьких віршів, не буде доказовою, переконливою. Адже ж Б.Грінченко, заперечивши літературний ужиток десятків слів, використаних у галицьких поетів, скваліфікувавши їх то як русизми, то як полонізми, то як церковнослов’янізми, то як вузькі провінціалізми або як невдалі неологізми (рутенізми), виходив по суті, як зауважує І.Кокорудз, тільки з власного мовного чуття або з територіального критерію (відштовхувався від рідної говірки при оцінці нормативності слів). “Ото п. Чайченко сам себе ставить ареопаґом, свій язик, котрим пише, і свою сторону, в котрій язика навчився. Кождий мусить признати, що то критеріюм за вузьке і хвійне”²¹⁷. У зв’язку з цим Б.Грінченко справді припускався деяких помилкових суджень: ряд слів, ужитих Шевченком, Квіткою чи Котляревським, він уважав за чужі, бо не чув у себе вдома²¹⁸.

 

Слід відзначити, що заклик І.Кокорудза створювати власну лінгвістичну літературу був звернений до східних українців. У цьому відношенні він східним українцям ставив у приклад галичан, які, на його думку, уже працюють в зазначеному напрямку.

 

У статті І.Кокорудза звучить доволі гостра критика Східної України в окресленій ділянці роботи. Він пише: “Питаюся, на чім оперся шан. критик, видаючи такі суди? Де критеріюм? Чи, може, видана історія язика українсько-руського, може, великий і повний критичний словар українсько-руської мови і єї діялєктів, може, які монографії з округа синтакси будь-то словесности устної, будь-то бодай голоснїйших писателів українсько-руських, от як Квітка, Шевченко, чи, може, яка книжка в акцентуації в мові нашій? Де там! Такими річами брати-українці не занимаються і не занималися... Де ж, отже, критеріюм?”²¹⁹

 

І.Кокоруда мав рацію, стверджуючи, що поки не буде вироблено наукових критеріїв літературної мови, до тих пір мовні суперечки, мовна критика буде більше схожа на “арбітральний пустий пуризм, котрий, мимоходом сказавши, єсть тепер всюди в моді”²²⁰.

 

М.Школиченко виступив у полеміці, надрукувавши статтю “Чайченко і Франко” в № 20 журналу “Зоря” за 1891 рік. М.Школиченко — це псевдонім поета Мусія Степановича Кононенка, родом з Полтавщини, автора збірок “Ліра”, “Струна” та “Хвилі”.

 

Позиція М.Школиченка:

 

1) критикує манеру ведення дискусії — обговорення не зачеплених питань, а критику самих авторів з причіпками та докорами. На його думку, обидва — і Чайченко, і Франко — винуваті у цій дискусії: “вина їх не в тому, що зачепили вони цікаву річ про чистоту нашої мови, а в тому, що зачепили не так, як треба”, зійшовши з мовних питань на критику авторів, зачепивши їх авторське самолюбство. Такими виявами неприйнятних форм критики, що служать ураженню самолюбства диспутантів, а не стосуються обговорюваних проблем М.Школиченко вважає, з одного боку, критичні вислови Б.Грінченка про І.Франка та інших галичан як письменників, яких на Східній Україні не хочуть читати через мову їх творів, а з другого, — твердження І.Франка такого ж плану про те, що ідейно-тематичний рівень галицької літератури вищий і багатший, ніж східноукраїнської, яка постачає тільки поезію на зразок “грає, грає, воропає”²²¹;

 

2) вважає порушену проблему — про чистоту української літературної мови — важливою і такою, що потребує публічного обговорення, але коректного, без переходу на ґрунт самолюбства. “...Що дбати про чистоту мови треба, то про це, мабуть, змагатись ніхто не буде”. З погляду М.Школиченка, це добра стежка — “очищати нашу мову заміною поганеньких слів хорошими”²²²;

 

3) розглядає українську літературу обох частин України Східної і Західної — “як єдину, неділиму”;

 

„ 4) М.Школиченко не погоджується з деякими твердженнями І.Франка, а саме:

 

а) з думкою І.Франка про те, ніби піддавати аналізу мову літератури мають право не всі, а тільки фахівці-мовознавці. М.Школиченко вважає, що на це право ще більшою мірою заслуговують письменники, що самі творять цю мову, а також і представники інших верств суспільності, хто бажає і може допомогти в унормуванні мови.

 

Як слушно зауважує М.Школиченко, “язик виробляється не філологами, а письменниками, і взагалі всією національністю, а коли так, то наш святий обов’язок допомагати розвою мови всім: і філологам, і не філологам, бо коли ми цілком покладатимем надію тілько на філологів, то хто знає, коли то мова наша виробиться так добре, що не буде похожа на “каліцьку Русь”²²³; .

 

б) на думку М.Школиченка, зауваження мовного характеру у Б.Грінченка, висловлені на адресу галицьких письменників, загалом справедливі, хоч І.Франко з багатьма цими зауваженнями й не погодився. Вони зовсім не зменшують популярності галицьких письменників, “бо кожний читач бачить у згаданій критиці не письменників з їх напрямками, думками і т. ін., а тілько поодинокі слова та вирази, і такі, з якими не згодитись не можна”²²⁴;

 

в) торкаючись питання про критерії унормування української літературної мови, зокрема, не згоджується М.Школиченко з підходом І.Франка, який, полемізуючи з Б.Грінченком, виступив проти вилучення з літературної мови таких слів, що зустрічаються в інших слов’ян. За твердженням І.Франка, дивитися так на мову — значить добровільно обскубувати її. На думку М.Школиченка, і такі слова можна вилучати з літературної мови, якщо вони не відповідають іншим критеріям.

 

М.Школиченко пропонує при унормуванні української літературної мови керуватися ще й такими критеріями, як часовий (не брати застарілих слів) та критерій народності (не створювати зайвих неологізмів, якщо в народній мові є не ковані, чудесні слова, просто ще не віднайдені письменниками (а ряд письменників просто не хоче шукати потрібних слів у народній мові). З огляду на вказані критерії, зокрема на критерій народності, М.Школиченко відстоює літературне вживання ряду слів, а саме: не видав збірку — а впорядкував, напечатав, надруковав, не переклад — а переказ, не завіса — а занавіса, а у значенні “залізний бігунець біля дверей” — завіски, не дія — а справа, вчинок, не ява — а вихід, не мотів (пісні) — а народне голос або по́спів, не збірник — а складка або скі́пщина, скупщина.

 

Щодо відстоюваного І.Франком, але заперечуваного Грінченком слова невіста у значенні “жінка”, то М.Школиченко погоджується з думкою Б.Грінченка, оскільки в Східній Україні повсюдно це слово сприймається як русизм²²⁵.

 

Порушує М.Школиченко і питання про критерій авторитетних авторів, на який спирається І.Франко. Він не заперечує цей критерій, але не вважає його універсальним. На його думку, не кожне слово годиться для вжитку в сучасній літературі тільки тому, що використане якимось авторитетом у минулому. Тут треба враховувати еволюцію мови, часовий критерій. У відповідь на Франкове твердження: “Кому ж вірити, як не кращим українським письменникам ї Шевченку, Квітці, Котляревському тощо”, — М.Школиченко зауважує: “Це правда, але віримо в слід не цілком, бо часи не стоять, а йдуть і виробляють мову, і коли, напр., у Шевченка 30—40 років назад було якесь слово дуже добре, то сьогодня воно зробилося старим і його народ замінив новим, кращим”²²⁶;

 

г) не згоджується з поглядом І.Франка на мову як на хоч і коштовний, але все-таки не найвищий скарб народу; більш важливі, на думку Каменяра, життя народу, його розвиток, економічне, громадське і духовне життя народу, для яких мова є тільки засобом. Позиція М.Школиченка в цьому питанні протилежна позиції І.Франка. Він висловлює розгорнуті міркування про це.

 

На його переконання, мова — фундамент, підвалина культурного прогресу нації, а інші явища — це надбудова — покрівля, стеля, стіни. Оскільки ж такий погляд на мову в Україні, як зауважує М.Школиченко, не панівний, оскільки мовним питанням тут приділяють недостатню увагу, то й культурний розвиток має хиби, негативні явища. “У нас же на Україні і Галичині інтелігентного українця-русина можна пізнати не по мові, а тільки розпитавшись і докладно розпитавшись, хто він. Може, це того так і ведеться, що всі ми хоч і звемо язик коштовним скарбом, але звертаєм на його увагу не дуже, думаєм, ми і без рідної мови українці, що і без рідного язика поставимо себе і всю темну масу на вищу культурну ступінь. Себто будуємо покрівлю, стелю, стіни і аж тоді вже згадуєм про основу будівлі — про підвалини!”²²⁷

 

І далі: "Може, д Франко і правду каже, але ж я з цим не зовсім згоджуюсь. По його думці виходить, що про мову можна дбати і не дуже-то, а мені здається, що мова дуже, дуже головна річ! Мова, і тілько єдина мова, будить національне самопізнання і становить його на непохібний грунт. Де нема язика, там нема і самої національності. Язик класифікує чоловіка і робить з його сім’янина вістимої національності. Язик помагає переняти умогляд народу, створившого цей язик, помагає зрозуміти заховані в його найвищі, ледві досягаємі ворушіння розуму, а також і самі найтонші окремності власного умогляду, злитого з чоловіком природою органічно, язик помагає чоловікові ділитись впечатками, вихопленими з найвужчих, всесвітніх справ, з другими людьми і цим самим допомагає їм робити поступ, язик вабить одного чоловіка до другого, мимохіть находить своїх братів там, де чоловік і не шукає; язик робить рідного брата з чужою мовою чужим чоловіком і навиворот — зовсім чужого чоловіка робить нам рідним братом, коли чоловік такий звернеться до нас на чужині на нашій рідній мові. — У язику майже виявляється ввесь чоловік!”²²⁸

 

І ще: “Кого недоля не засмоктала у чужу національність з кістками, той знає ціну язику і ніколи вже не скаже, що не в язику національність, а в ідеї, того чоловіка усюди вгадаєш, хто він і про яку національність дбає. Чим більше в національності таких людей, тим ширше стоїть і громадський духовий розвій, і наука, і все, що хочете! І моя думка: дбай про духовий розвій, про економічний побит, про всі громадські справи якнайщирійше, але ще більше дбай, щоб ожило національне самопізнання, національна сила, а речі ці оживля і становить непохибно на ноги єдиний язик”²²⁹.

 

Міркування А.Кримського, що також виступив у вказаній дискусії, про базу української літературної мови зводяться до таких моментів: 1) українська літературна мова повинна розвиватися на основі народної мови, до того ж, у літературі (художній і навіть науковій) треба фактично копіювати народну мову; 2) для збагачення літературної мови потрібні і неологізми, і запозичення. "Отак, як говорить простий народ на Україні — так треба точка в точку й писати,” — відзначив А.Кримський у праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася?”²³⁰.

 

У статті ж "Про нашу літературну мову”, надрукованій у 1901 році в № 10 “Літературно-наукового вістника”, А.Кримський наголосив: “Хто бажає, щоб і нащадки могли його читати, нехай держиться морфології, синтаксису і фразеології чистісінько народної; а хто такої претензії не має, нехай собі пише, як йому зручніше. Міні думається, що особливо поети і белетристи повинні не одхилятися од народної мови ні в чому ані на гич, бо коли в них ми знаходимо щось мертве, то не радо їх читаєм і часто не дочитуєм навіть до кінця. Що ж до творів наукових, то вони взагалі мають лиш тимчасову вартість, до всього ж того — у них спеціальний вузький круг читачів, яких не злякає жодна мертвість у мові, а через те в наукових писаннях, може, й можна держатися трохи штучної, та зате точної і вигідної мови. А краще було б, щоб і в науці писати зовсім так, як говорить народ."²³¹

 

У ході дискусії, розпочатої Б.Грінченком у 1891 році, А.Кримський під псевдонімом Хванько виступив зі статтею “Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові” (Зоря. — 1891. — № 24). У ній також викладені погляди А.Кримського на базу літературної мови, в основі яких лежать такі міркування: а) вчений не поділяє думки про те, щоб усі українці писали східноукраїнським наріччям — полтавським чи слобідським; б) він був проти надмірного “огаличанення” літературної мови; прихильників такого напрямку в Галичині назвав “незноснішими пуристами”, ніж москвофіли. При цьому міркуванні робить зауваження: “Дякувать господеві, “Зоря” вже другий рік не зазнає сього “спасенного” напряму!” — тим самим схвалюючи намагання. “Зорі” наближатися до східноукраїнського варіанта літературної мови; в) вважав суперечки між східними та західними українцями про мову зайвими, бо “такі справи марні, смішні та некорисні”; г) вважав, поділяючи думку І.Франка, що ще не час вирішувати питання про запровадження в Україні якогось одного варіанта літературної мови — східного чи західного; д) за переконанням А.Кримського, “такі справи найкраще рішаються не теорією, не “историческими началами”, а практикою, — не розправами, а написаними творами”. І далі; “Те з наріч стане пануючим, яке зробить найбільше на ріднім полі, — яке видасть найкращі писання (я розумію: “найкращі змістом”), Справді діло й було так, і є“²³².

 

Як вважає А.Кримський, той факт, що в кінці XIX ст. у Галичині спостерігається вплив східноукраїнського варіанта літературної мови на галицький, пояснюється вищою якістю, вищим ідейним змістом літератури зі Східної України. Він пише: “Якщо досі галичани прийняли багацько слів українських (тобто східноукраїнських — В.С.), а декотрі (от, хоч би й Франко) намагаються писати прямо по-українськи, то це сталося запевне не через докази пуристів: можна це поясняти декількома причинами, та все другорядними, а головна тільки одна: з України досі йшло світло в Галичину, твори українські ідейно стояли вище од галицьких та й мали вплив; той вплив давніших письменників українських ще й тепер відчувається і, може, буде ще довгенько. Якщо й досі галичани дають у своїх часописах перевагу українському елементові перед місцевим, то це запевне не стільки через усякі теорії, скільки через те, що українські писателі кращі од їхніх: себто і тут має силу моральний вплив”²³³.

 

Характеризуючи кінець XIX ст. в українському письменстві, А.Кримський наголошує, що в цей період у зв’язку з появою талановитих письменників у Галичині, на першому місці серед яких він ставить І.Франка, зростає роль і Галичини в духовно-культурному русі всієї України, а разом з тим увиразнюється і роль галицьких елементів у творенні єдиної української літературної мови. Якщо станеться так, як віщував колись М.Драгоманов, що галицькі письменники ідейно перевершать східноукраїнських, тобто “маленька Галичина переважить велику Україну” (бо, як зауважує А.Кримський, поки що цього не спостерігається), то відповідно і галицький варіант літературної мови вийде на перше місце, стане пануючим по всій Україні. А.Кримський це пояснює так: “Я ще не хочу згоджуватися з Драгомановим та думати, ніби “певна групка галичан” вже й перевершила українських писателів ідейно, але здається, можна лякатися, що колись віщування Драгоманова здійсниться, маленька Галичина переважить велику Україну! Яка тоді буде доля українського наріччя в Галичині? Коли тепер галичани з власної волі роблять уступки українському наріччю, то вони дуже до ладу покликаються на “духову єдність”. Через ту “духову єдність”, через пересвідчення, а не через силування, вони зрікаються прав рідного наріччя в користь українського. Але чи були б українському наріччю такі самі привілегії в руській пресі, якби то власне “духово” Галичина стала далеко вище над Україну, а Вкраїна “духово” понижчала б? Тоді так само непомітно впливав би галицький елемент, а якби Україна й далі все ниділа, він став би пануючим. І це зробив би сам собою моральний вплив, а не примус, не напади та докази “пуристів” галицьких.

 

Будучність покаже, чия буде перевага в спільній, літературній русько-українській мові. То ж поки що будьмо терпимі до різних наших наріч, стараймось тільки писати щиро по-народному”²³⁴.

 

Вбачаючи серед джерел збагачення української літературної мови не тільки діалекти (це основне джерело), але й запозичення та неологізми, А.Кримський, зокрема, відстоював літературний ужиток таких неологізмів, як умовність, зміст (від містити), вражіння (від вразити) (пол. wrażenie), впечатління (од печать) (рос. впечатление). На думку А.Кримського, “Драгоманов, Франко і другі не роблять смертельного гріха супроти батьківщини, коли краще люблять позичати з російської мови, ніж із польської”²³⁵.

 

Позиція А.Кримського не була в усіх відношеннях безпомильною. Цілком правильне твердження П.Д.Тимошенка про безперспективність тези А.Кримського щодо точного копіювання діалектів в літературній мові. Він відзначив: “Висувати на початку XX ст. принцип “Отак, як говорить простий народ на Україні, — так треба точка в точку й писати,” — означало збіднювати нашу літературну мову, повертатися до часів Г.Квітки-Основ’яненка та авторів “Русалки Дністрової”, які пропонували подібні принципи (і в їх часи це було великим кроком уперед, бо вони, обстоюючи такі принципи, поривали зі старими книжними традиціями)”²³⁶.

 

Викликає заперечення твердження А.Кримського про те, що обговорення проблеми єдиної української літературної мови тоді було передчасним. Проте з іншими твердженнями вченого не погодитися важко.

 

У листі до А.Кримського від 18 лютого 1892 року І.Франко позитивно оцінив статтю А.Кримського “Наша язикова скрута і спосіб, як запобігти лихові”. Він писав: “Щиро мушу Вам погратулювати за статтю о нашім язиковім безголов'ю. Се, признаюсь Вам, перша Ваша стаття, котра мені вповні подо6алася і під котрої виводами і аргументацією я готов майже всюди підписатися”²³⁷.

 

І.Верхратський, також учасник зазначеної мовної дискусії, під псевдонімом Лосун опублікував статтю “У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду” (Зоря. — 1892. — № 7., 8, 9). Учений також розумів необхідність єдиної української літературної мови. Його позиція щодо основи української літературної мови відрізнялася від попередніх. На думку вченого, тільки у фонетиці та морфології ця мова повинна орієнтуватися на говірки Наддніпрянщини та на мову східноукраїнських письменників; що ж стосується лексики, то джерелами її збагачення повинні служити всі говори української мови. І.Верхратський підкреслив: “Виробляючи письменність малоруську, добре належить застановитись, як до чого братись. Єсли вже згодилисьмося прийняти яко середник словесної обміни наріччя українське, то належить тоє так розуміти, що форми переважно уживаєм з наріччя українського, бо ті форми суть легко всім нам доступні, а почасти уживаються і у люду галицького. Під зглядом же лексикальним належить малоруському письменнику брати весь обшир, на котрім звучить наше рідне слова Про тоє всі слова над Пслом, Сулою, Дніпром, Дністром, Бугом, Серетом, Сяном, Попрадом, — всі слова збираєм і вибираєм з них тоє, що найпригідніше до язика літературного”²³⁸.

 

І.Верхратський — прихильник єдиної української літературної мови. “Та як же би і ділити, — наголошував він, — коли, напр., в Котляревськім находимо цілі речення, котрі живуть в устах нашого народу над Дністром, так що здаєся, мовби старий батько Котляр ходив у нас на берегах Дністра та записував тоті речення між нашим людом, щоб їх відтак ужити в перелицьованій “Енеїді”. — А тоє самоє можна також сказати о многих піснях Шевченка і пр.”²³⁸ У питанні про провідну роль східноукраїнського варіанта літературної мови він дотримувався тієї ж позиції, що і Б.Грінченко, І.Франко, А.Кримський, М.Школиченко. І.Верхратський наголосив на чинниках, які забезпечують цю провідну роль, та на впливові Східної України на Західну у мовному плані: “На Україні почали писати скоріше по-чистонародному, та й таланту проявилось більше, ніж у Галичині. До того твори лучших українських писателів виявляють вірніше Україну і її побут, ніж наші галицькі Галичина не лише що доперва пізніше (видання “Русалки Дністрової” в Будині, 1837 р.) взяла проявляти в літературі напрям народний, але і той почин добрий, тоє зерно присипано опісля січкою літературного “високого слога” і доперва пізніше, по наспінню книжок українських у Галичину почали наші обтріпувати згодом-перегодом згадану січку і полову. А хоть в останніх 15 роках рух літературний у народнім напрямі збільшав і усилився, хоть і зродились декотрі хороші праці і переводи діл з літератур європейських, так галицька література не лише що не видала більших талантів, ніж українська, але галицькі письменники також не виявили тої оригінальності, що українські, т. є. не представили народної жизні Галичини так вірно і ярко, як се вчинили українці”²⁴⁰.

 

Однак І.Верхратський, як і І.Франко, І.Кокорудз та інші, мав тверде переконання, що в побудові єдиної української літературної мови, крім східноукраїнських, повинні використовуватися і західноукраїнські мовні елементи. Він звернувся до письменників зі сходу України з рекомендацією не ігнорувати західноукраїнізмів. З погляду І.Верхратського, великою хибою східноукраїнських авторів є те, що вони “трохи що не цураються нашим галицьким наріччям з різними його підріччями і говорами”²⁴¹. Загалом учений з розумінням підходить до цього питання, вважаючи, що в Галичині москвофільське “язичіє” (з його: дабы, ибо, даже, или, неужели, обстоятельство, естественно, особенно, качество, умышленно, имѣю, болѣє, что, нѣскольконадьсять, навѣрно, откровенно, умѣстный, ежегодно, громадный, маститий, дух славянскій, громадное влияние, состоит высшим чиновником, привитие культури та ін.) дає певні підстави до такої поведінки східних українців щодо мови галичан. Однак “язичіє” використовують москвофіли, галицькі ж народовці пишуть народною мовою, ігнорувати яку не слід.

 

І.Верхратський подає переконливі аргументи, щоб довести необхідність західноукраїнських мовних елементів стати одним зі складників єдиної української літературної мови:

 

1) Галичина має прехороший мовний матеріал, який здатний збагатити не тільки загальноукраїнський, але й загальнослов’янський словник, “сіяти красою в вінку інших бесід слов’янських”²⁴²;

 

2) у Галичині через сприятливіші, ніж у Східній Україні, обставини виробилася вже певна наукова термінологія; тут утворені шкільні підручники з різних предметів українською мовою; університетські кафедри (хоч і не численні) також займаються формуванням термінів, передусім у галузі права, філології, історії тощо;

 

3) саме в галицьких народовців, на думку І.Верхратського, проявляється тенденція свідомого вироблення літературної мови з орієнтацією на східноукраїнський варіант: “Іменно щодо язика самого видимо у галицьких народовців напрям виробляти літературний язик малоруський і звідтіля така честь у галичан-народовців зарівно для наріччя українського, як і для всіх наріч малоруського язика”²⁴³.

 

Такою була позиція І.Верхратського в питанні про єдину українську літературну мову та її діалектну базу.

 

Крім цих проблем, І.Верхратський порушив у своїй статті ще й інші загальнотеоретичні питання, а саме:

 

1) він наголосив на важливості й актуальності питання про чистоту літературної мови, яке було підняте Б.Грінченком, оскільки відводив мові вагому роль у суспільному житті. "Хоть і не можем заперечити, що язик народу не є виключно його єдиним добром, признати мусимо, що язик єсть одним із найважливіших прикмет і скарбів народу. Стратить народ свій питоменний язик, перестає бути народом, перетворюється, нікчемніє, розпливається, як слина на воді між іншими народами. То теж кожний нарід, що почуває себе народом, дорожить рідною бесідою. Хто ображає річ народну, той ображає святощі народні, ображає весь народ"²⁴⁴. Мова характеризує людину, тому І.Верхратський і зазначив: "Як срібло пізнати по звукові (а не по голосу!), так і бесіда виявляє чоловіка"²⁴⁵;

 

2) автор закликає до стриманої, результативної, розумної мовної критики, що виконувала б роль дощу благодатного, "від котрого правиться пшениця", а не роль "побиваючого граду". До такого характеру критики закликають і невтішні обставини розвитку літературної мови в Україні: а) українська літературна мова не має належної підтримки: "Не маєм ні вельмож-меценатів, ні багатого міщанства, ні заможної численної інтелігенції, ні повного руського університету, ні руської академії — одним словом, не маємо того, що посідають другі народи в Європі"²⁴⁶; б) українська мова побутує в основному серед простого народу: "Люд наш сердечний численний, та убогий і темний: він один лише держить наших праотців найдорожчу спадщину, рідний язик — а держить його і плекає так, як ростить земля свята травицю, зілля, квіти, дерева. Від руського люду і припадає руській інтелігенції рідної бесіди вчитись"²⁴⁷; в) сама українська інтелігенція нечисленна, відірвана від народу, часто ледве вміє говорити по-українськи. З огляду на вказані гальмуючі обставини, було б, на думку І.Верхратського, "несправедливо і нерозумно" дорікати недоліками тим нечисленним представникам української інтелігенції, які, "кермовані любов'ю до своєї рідні, пишуть рідним язиком в хосен народу, пишуть, як уміють, не дожидаючи собі ні слави, ні користи"²⁴⁸;

 

У цілому ж він вважав мовні дискусії нормальним явищем. На його думку, полемічні обговорення мовних проблем — се лише прояв життя"²⁴⁹г а не вияв низькосортності української літературної мови. Такі процеси мали місце і в інших народів під час становлення і розвитку їх літературних мов. І.Верхратський наводить для прикладу німецьку мову, мовні суперечки у німців, зокрема виступи відомого пуриста Ф.Цезена, що жив у ХVII ст. Цей німецький поет у 1643 році організував у Гамбурзі товариство, метою якого було очистити німецьку мову від запозичень. Для цього Цезен творив власні неологізми, часто невдалі, курйозні, що не прижилися в літературі. Так, замість нім. Fenster він уживав Tageleuchter, а замість Nase — Wischhorn. Проте цей німець зробив немало і корисного для німецької мови, допоміг їй піднятися на вищий рівень.

 

І.Верхратський закликає й українців наслідувати приклад Цезена: "Оттак і ми, починаючі доперва розвиватись, пам'ятаймо, що в нашім житті літературнім не одно таке повторилось, що вже відбули і перебули щасливо другі народи — а ми тоє — хоч чи не хоч — також мусимо перебути"²⁵⁰;

 

3) І.Верхратський торкнувся і питання про критерії літературної мови. Він називає критерії народності, літературних авторитетів, поширеності та пригідності, естетичний та національний критерії тощо.

 

Найважливішим він уважає критерій народності: "...Самим головним джерелом нашим єсть живучий язик люду"²⁵¹. Проте автор має цілковиту рацію, заявляючи, що "не можна кожне людове слово пхати у річ літературну"²⁵². При відборі необхідно керуватися й іншими критеріями, зокрема національним. Так, на думку І.Верхратського, слова дзісь, дзісяки, ніц, овшім та ін. не доцільно вживати в літературній мові не тому, що вони наявні і в польській мові, а тому, що не відповідають фонетичному складові української мови (Lautlehre). З огляду на це замість слів дзісь, дзісяки слід використовувати нині, сегодня, днесь, днеська; замість ніц — нич, замість овшім — або овсім, або (краще) прошивно, навпак, навпаки, навряд²⁵³. При відборі слів з народно! мови слід також, як підкреслює І.Верхратськйй, брати до уваги і такий принцип, як естетичність ("треба мати певну дотепність язикову, снагу, одмічати зерна від полови").

 

Другим за важливість критерієм літературної мови І.Верхратськйй вважав принцип уживаності слова в українській літературі — давній і новій, тобто критерій авторитетних письменників. З погляду І.Верхратського, найбільшу цінність у мовному плані становить українська література нового періоду, започаткована І.Котляревським. Серед авторитетних у мовному плані письменників автор виділяє східноукраїнських: "Яко класиків українських випадає уважати Котляревського, Основ'яненка, Шевченка, Вовчка — тат кож Гулака-Артемовського, Гребінку, Метлинського, Єремія Галку і др." Він наголошує: "Тут наводимо поіменно тих писателів задля того, бо в їх творах язик і життя люду українського мов у чистім відбивається зеркалі"²⁵⁴ Щодо творів новіших східноукраїнських письменників, то, з погляду І.Верхратського, вони, хоч нерідко і дуже цінні в плані змісту, проте у мовному аспекті "вимагають зіркого критичного ума, розрізнюючого слова новоутворені від дійсно людових"²⁵⁵. Критично при відборі літературних слів, на думку автора, належить підходити і до творів галицьких письменників, хоча вони останнім часом й значно прогресували в мовному плані не пишуть наріччям, а орієнтуються на мову східних українців. І.Верхратськйй наголосив: "...Заперечити годі, що саме в послідніх 15 роках під зглядом язиковим є незаперечний поступ і многі пишуть тепер доволі чистим язиком малоруським, лише подекуди мішаючи слова і вираження галицькі з українськими, чого їм однако ж не считати гріхом, бо не пишуть наріччям, а стараються писати язиком малоруським"²⁵⁶.

 

Проте щоб названі критерії ефективно спрацьовували при виробленні української літературної мови, необхідні, на думку І.Верхратського, такі умови: по-перше, докладне і всестороннє вивчення народних говорів, збір діалектних слів, укладання діалектних словників, по-друге, інтенсивне дослідження історії української літературної мови, зокрема, вивчення мови окремих письменників давньої і нової літератури, по-третє, ознайомлення з граматикою старослов'янської та інших слов'янських і неслов'янських мов. Отже, у виробленні української літературної мови повинні брати участь не тільки письменники ("Язик літературний вироблює загал письменників, при чім, розуміється, талановитіші ведуть перед"²⁵⁷), але й інші категорії інтелігенції — публіцисти, журналісти, вчені з різних галузей наук, у тому числі і спеціалісти-філологи, оскільки "найлучший поет і найздібніший повістеписатель не раз, буває, не напише хоч би і дрібної статті язикової"²⁵⁸. Тільки на таких засадах, що мають місце і в інших народів Європи, можна розвивати й обстоювати українську літературну мову. Тільки при таких підходах українська літературна мова здобуде ознаки, які властиві найрозвиненішим європейським мовам, а саме "зв’язність, ясність, опреділеність (прецизію) вираження"²⁵⁹. Сформувавшись на таких засадах, українська літературна мова зможе ефективно виконувати основну свою функцію — служити засобом підвищення освіти й культури народу;

 

4) Учений розглянув також дискутовану мовну конкретику, висловив свої міркування стосовно доцільності чи недоцільності слова в літературній мові, застосувавши вищевказані мовні критерії на практиці.

 

Так, він відстоює літературний ужиток критикованих Грінченком слів невіста, ляти (льляти), не ручу (також не ручуся), благати, кришталь (і кристал), сніжний, сніжистий, гомін, говір, топір (це не те саме в Галичині, що сокира), звук, звучати, окови (оковати, заховати) у зн. "кайдани", но, іно, ну-ко, світич "місце на припічку, де кладуть скалля, котрим світять", "ліхтар", "каганець", оскільки вони наявні в народних говорах²⁶⁰; На цій же підставі він відстоює літературність слів видати (товаришів), впорядкуй вати, переклад (або перевод), завіса, дія, справа, вчинок, ява (на сцені), мотив (пісні), збірник (або збір, збірка), проти яких виступав М.Школиченко²⁶¹.

 

Не заперечує І.Верхратський використання в літературній мові й індивідуальних неологізмів, Проти яких виступив Б.Грінченко, а саме: людство, дійство. Він пропонує до вжитку і власні неологізми звіт (давати звіт), звітувати, які повинні замінити не зовсім доладне слово справозданє, уживане в Галичині. Хоча не зовсім схвалює неологізми, використані самим Грінченком, — віршобудова, віршовник, насмілюватися, невикрутний, мовний мотлох, рвія, знесилитися та ін.²⁶²

 

Закінчує свою статтю вчений закликом до інтелігенції постійно вивчати народну мову, працювати над удосконаленням та збагаченням літературної мови, незважаючи на труднощі. Тоді й буде належний результат. Ці міркування І.Верхратського заслуговують того, щоб їх навести повністю: "Пізнати язик 20-мільйонного народу, розсівшогося по так розлогих землях, єсть річчю, вимагаючою довголітньої праці, тим більше, коли література розвивається в обставинах так несприяючих, як у нас. То ж передовсім трудімся невтомимо, кожний після снаги. Жоден з писателів ні українських, ні галицьких нехай не думає, що він уже пізнав весь язик народу, і нехай не заохочує приписувати закони другим. Лучше всі ми приклонім смирно голову та й дружно і мирно учімся! Як доведеться пильно попрацювати з яких тридцять років на полі рідного язика, тоді поперва буде можна з вислідів дещо і проказати, а тоді і висказ такого труженика буде мати ширшу основу і, надійсь, видасть благодатне зерно для науки”²⁶³.

 

Вищевикладене дозволяє внести деякі поправки, уточнення в існуючу літературу. Так, доцільно заперечити твердження А.Г.Погрібного, ніби "І.Верхратський вимагав від наддніпрянських письменників підпорядкувати своє "українське нарічє” "галицько-руському язику"²⁶⁴. Як уже вказувалося вище, І.Верхратський, будучи прихильником єдиної української літературної мови та визнаючи провідну роль у цій мові східноукраїнського варіанта, обстоював західноукраїнські мовні елементи тільки як необхідну складову частину цієї мови. Це була правильна позиція. Заяв, подібних до наведеної А.Погрібним, аналізована стаття І.Верхратського, з якою він виступив у полеміці, не містить.

 

Після полемічних публікацій І.Франка, М.Школиченка, І.Кокорудза, А.Кримського (Хванька) та І.Верхратського (Лосуна) Б.Грінченко друкує у № 15—16 "Зорі" за 1892 рік нову статтю під назвою "Кілька слів про нашу літературну мову", в якій основну увагу приділяє найголовнішому — проблемі необхідності єдиної української літературної мови, її бази, а також проблемі критеріїв літературної мови, полемізуючи з усіма учасниками дискусії, крім М.Школиченка, думки якого в основному поділяє.

 

Письменник передусім підкреслює, що як у попередній статті "Галицькі вірші", так і в цій публікації він підходить до мови з погляду літературних інтересів. При такому підході стає зрозуміло, що "не кожна мовна форма має право на місце в літературній мові і не кожна навіть така форма, що має це право, увіходить до літературної мови і живе в ній. Мова-бо літературна виробляється не по кабінетах у філологів, а на широкій арені широкого розумового життя під впливом багатьох умов та обставин, і ці умови та обставини часом так впливають на розвиток літературної мови, що можуть значно одірвати її од рідного грунту"²⁶⁵.

 

Метою українських працівників слова повинно стати вироблення такої літературної мови, яка була б "якомога зрозуміліша народові, та й не самому народові, а ще й інтелігенції"²⁶⁶. За переконанням письменника, ті, хто бажає своїй літературі ширшого розповсюдження, не хоче відштовхнути від неї загал української інтелігенції в Російській державі, мусять дбати, щоб мова була зрозуміла цій інтелігенції. Досягти цього можна при умові, що літературна мова не буде відбиватися від народного грунту, тобто від народної розмовної мови, з якою була обізнана загалом і зрусифікована українська інтелігенція тих часів²⁶⁷.

 

Якщо ж цією обставиною буде зігноровано при виробленні української літературної мови, тобто якщо українська літературна мова відійде від народного грунту, то цим самим самі українці чинитимуть перешкоди для її перспектив, і ці перешкоди будуть тим дужчі, "що корінь їх буде не в якому урядовому наказі, а в самому реальному стані речей"²⁶⁸.

 

Як бачимо, Б.Грінченко був переконаний у тому, що фундаментом української літературної мови повинна бути народна основа, тобто живорозмовне народне мовлення, діалектна база. Звідси випливала й та важлива роль, яка відводилася критерієві народності при унормуванні української літературної мови. Проте не менш був переконаний Б.Грінченко і в тому, що не все, уживане в народній мові, доцільно використовувати в літературі Б.Грінченко цілком згоджується з І.Верхратським у тому, що "при виборі слів (з народної мови) треба мати певну дотепність язикову, снагу одмічати зерна від полови. Ніде в Європі жодне наріччя, живуче в устах люду, не підноситься in crudo без всякої критики до язика літературного. То ж не можна кожне людове слово пхати у річ літературну". "Саме це, а не що інше, мав я на увазі, — підкреслив Б.Грінченко, — кажучи про "лемків та гуцулів", себто: бачучи в народній мові основу та матеріал задля нашої літературної мови, я перестерігав, щоб не захаращувати мову невдалими провінціалізмами"²⁶⁹.

 

Б.Грінченко категорично не погоджується з думкою А.Кримського писати в літературі діалектом, точно так, як говорить народ. Раціональність своєї позиції він переконливо доводить, навівши уривок з народної казки:

 

"Дівушка, баришня заказала плаття, а як мальчик приніс, то бариня строго приказала положить плаття в сундук; там лежало і кольце, що стоїть 500 рублей. Пришла ноч. Вор ноччю увишов у комнати, забрав усьо і пішов долой куди то — купить немножко водки".

 

Коментуючи цей уривок, Б.Грінченко фактично доводить помилковість позиції А.Кримського. Він пише: "Сподіваюсь, що д. Хванько (А.Кримський — В.С.) не скаже, що це оповідання писане українською мовою. Але ж всі ті слова, з яких те оповідання складається, я взяв з двох народних казок, опублікованих у першому томові "Народних южнорусских сказок" І.Рудченка... Коли додержувати принципу: що є в народній мові, те може вживатися і в літературній, то через віщо ж не можна писати і такою мовою? Але ж усяке скаже, що такою мовою писати не можна. А коли так, то не можна і доводити право якого слова на місце в літературній мові тим, що воно є в народному творові, — мова-бо в народному творові річ більш інстинктивна, і твір той може складатися під усякими впливами і мати в собі слова чужі або незручні локалізми"²⁷⁰.

 

При відборі слів з народної мови, на думку Б.Грінченка, доцільно враховувати кілька факторів — необхідність, доречність, національний та естетичний критерії.

 

Виходячи з таких позицій, Грінченко заперечував або відстоював ряд слів, граматичних та акцентуаційних форм, літературність яких відстоювали або заперечували його опоненти в полеміці, а саме: а) заперечував: струна, введена в дроганє, видає звук, або звучить, товста печеня, товстий борщ (сита печеня, ситий борщ) (відстоював І.Верхратський), смотріти=осмотряти, ся діють, тихов водов, тобой, померхлий (відстоював А.Кримський), б) відстоював гукати (заперечував І.Верхратський) та ін. "Треба не тільки показати, що те чи інше слово вживається в народі, а також і довести, що воно там не безпідставно вживається, що кращого слова у нас на сю річ нема, що воно певне вкраїнсько-руське слово, а коли хоч і не зовсім певне, так ми не, маємо іншого," — так розшифровує Б.Грінченко евій підхід до відбору слів з народної мови у літературну²⁷¹.

 

У статті Б.Грінченко докладно висвітлив і своє ставлення до іншомовних слів. Він дотримувався загалом правильного принципу: зовсім цуратися іншомовних слів не слід, не доцільно і вживати їх надміру; проте якщо з двох слів-синонімів одне — українське, а інше — запозичене, то перевагу в літературному вжитку треба надавати своєму, українському. Письменник був свідомий того, що в ті часи (як, зрештою, і зараз) в українському мовознавстві бракувало праць, які б давали вичерпну, повну відповідь на питання, які слова в нашій мові незапозичені, а які прийшли з інших мов. При такій ситуації письменники змушені були спиратися на власні уявлення, які, зрозуміло, не в усьому були правильні. Він вважав, що при невивченості цієї проблеми "дуже легко форму не нашу полічити за нашу і навпаки. І те, і те — шкода. Але перше більш, ніж друге. Якщо ми не вживатимем якого українсько-руського синоніма, думаючи, що він не наш, то це ще не велике лихо: як краще знатимем мову, тоді вживатимем і його. А коли ми заведемо в мову багато чужих форм, то од цього мова псується"²⁷².

 

Не поділяв Б.Грінченко і такого підходу до іншомовних слів — брати всі слова з чужої мови, утворені на базі кореня, що використовується і в українській мові. На цій підставі він заперечував уживання русизму просвещение (просвіта), хоча корінь цього слова — світ — і функціонує в нашій мові, слова клячати “ставати навколішки”, хоча в українській мові і вживалося однокореневе заклякнути (земля заклякла (з морозу) як кістка — Мирний) (слово клячати відстоював А.Кримський). На думку Б.Грінченка, “це цілком неправдивий метод, бо на підставі такого принципу можна завести в українсько-руський словар значну частину з усіх слов’янських словарів”. Треба, щоб не тільки корінь був український, але й інші афікси (префікси, суфікси) та фактори значення слова були наші, українські²⁷³.

 

З огляду на викладені обставини Б.Грінченко радив діяти стосовно іншомовних слів так: “Коли ми маємо два слова на одно розуміння і одно з них певне українсько-руське, а друге, може, певне, а, може, й ні, то мусимо вживати саме певне слово, зоставивши питання про друге до того часу, коди зросте наша філологія. Це не є пуризм, це тільки необхідна в нашому становищі обережність”²⁷⁴.

 

З точки зору Б.Грінченка, галицькі письменники без потреби “часто й густо позичають”, особливо з польської та російської мов, вживають паралельно й українську, і запозичену форми (мозок — мозг), чим засмічують літературну мову. “Взагалі, — наголошує письменник, — позичання річ дуже небезпечна і може зашкодити мові, а наші письменники, найбільше галицькі, таки широко з цієї змоги позичати користуються, часом зовсім не бажаючи потурбуватися пошукати, чи нема в народній мові справжнього нашого слова на те розуміння, на яке вони беруть слово польське чи московське”²⁷⁵. Він закликає письменників уважніше придивлятися до народної мови, відшукуючи там потрібні слова. “Здається, — зауважує автор, — що якби ми пильніше вчили свою мову, то незабаром впевнилися б, що багато слів, позичених чи скованих через те, що, мов, нема своїх, мусили б зникнути, бо знайшлись би на ті розуміння слова готові в народній мові. А втім _ я більший ворог позичанню, ніж куванню”²⁷⁶.

 

У статті окреслена позиція Б.Грінченка і щодо неологізмів. Письменник не заперечував творення нових слів, добре усвідомлюючи, “що без нововироблених слів не перебувалася ні одна літературна мова”, проте вважав необхідними лише такі нові слова, які позначали б нові поняття, тобто коли нове слово не мало відповідника в мові. З огляду на сказане автор статті не вважав доцільним уводити в літературу такі нові слова, як світище, вбачливо, крайниця, привереди, прилука, присмак, провіди, оскільки в нашій мові вже існували інші назви цих же понять — світило, обачно, гряниця, вередування, пригода, закуска, одвідини²⁷⁷.

 

Нове слово (його автор називав псоване), на думку письменника, повинно бути утворене: 1) на базі власне українських, а не запозичених коренів, 2) у дусі нашої мови (тобто за вже існуючими словотвірними типами, моделями тощо). Маючи на увазі цей принцип, Б.Грінченко вважав невдалими неологізмами такі слова: оскалина (гримаса), подолля (шлейф), прийомини (манери), розхіття (насолода), дратівля (муки) та ін.²⁷⁸

 

“Гарно зроблене слово — дороге придбання, але ж — гарно.” — підкреслював Б.Грінченко²⁷⁹.

 

Такі ж нові лексеми, як звіт, звітуватель, гомінниця, людство, на його думку, не були справді “щасливо утворені”. У цьому твердженні про нові слова, на відміну від попередніх, не в усіх випадках Б.Грінченко мав рацію, оскільки, як бачимо, слова звіт, людство, хоч і не були до вподоби письменникові, не тільки прижилися в нашій літературній мові, але й сьогодні належать до активного вжитку. Мало хто знає, що вони утворені в кінці XIX ст.

 

Б.Грінченко закликав письменників до обережності при творенні семантичних неологізмів. Він вважає невдалим неологізм скіпщина у зн. “альманах”, запропонований М.Школиченком, який аргументував свою думку тим, що сам народ так називає альманах. Полемізуючи з М.Школиченком, Б.Грінченко переконливо доводить, що, по-перше, народ альманахів не знає, не відрізнить їх від інших книг, тому й не може використовувати слово скіпщина у зн. “альманах”; а по-друге, слово скіпщина справді існує по всій Східній Україні з іншим — спеціальним значенням: “це плата частиною врожаю за найману землю”. Походить це слово від твірного копа. З погляду Б.Грінченка, таку спеціальну назву не слід прикладати до альманаху²⁸⁰.

 

Письменник обстоював і ще один принцип при творенні неологізмів: “треба так їх складати, щоб можна було, стріваючися слова вперше, без ніякого вияснення догадатися, що вони визначають”²⁸¹. На цій підставі він відстоював свої новотвори віршобудова, поет-віршовник, які І.Верхратський не приймав.

 

Кваліфікацію І.Франком та І.Верхратським ряду слів як новотворів (невикрутний, дошкульний, насмілюватися, знесилитися, неоковирний, мотлох) Б.Грінченко заперечував, доводячи, що ці слова можна почути з народних уст на Харківщині та Полтавщині²⁸².

 

Від неологізмів Б.Грінченко відділяв іншу групу слів, які називав “ламані слова”, що використовувалися галицькими письменниками задля рими, напр., сіяєво, веремя. Оцінка цих слів як таких, виправдати які ніяк не можна, — цілком слушна. ²⁸³

 

Як бачимо, при визначенні доцільності літературного вжитку неологізмів Б.Грінченко керувався такими критеріями. а) це потрібні слова у кожній мові; б) ці слова повинні позначати нові поняття; в) новотвори доцільно творити на базі незапозичених коренів; г) деривація неологізмів повинна відповідати духові нашої мови; д) значення нових лексем повинно бути зрозуміле без спеціальних пояснень; е) естетичість (повинно бути гарне слово).

 

Зупиняється докладніше Б.Грінченко і на такому критерієві нормативності, як уживаність у літературі (чи критерій авторитетних письменників).

 

З погляду Б.Грінченка, цей критерій хоч і важливий, але не абсолютний, як і критерій народності. Він не згоджується з А.Кримським щодо доцільності вживати в сучасній літературі слово ту на тій підставі, що воно зустрічається в “Слові о полку Ігоревім”. Письменник міркує так: “Маю повне право сказати: чимало яких слів уживається в “Слові о полку Ігоревім” та й по інших наших старих творах — так невже ж їх усі і вживати? Не дурно ж, мабуть, це “Слово” з тієї мови, якою писане, перекладається на сьогочасну літературну мову. Ні, коли хочемо довести, що те чи інше слово має право на місце в літературній мові, то мусимо дати докладніші доводи, ніж той, що воно отам-о стрівається”²⁸⁴.

 

Не погоджується Б.Грінченко, всупереч І.Франкові, з нормативним ужитком слова луч (промінь), незважаючи на те, що його використовував Т.Шевченко. І це довів І.Франко у своїй статті “Говоримо на вовка скажімо і за вовка”. У Б.Грінченка були свої міркування стосовно цього та подібних слів.

 

Доцільно докладніше висвітлити позицію Б.Грінченка в цьому питанні, навівши (з огляду на важливість) його думки якнайповніше.

 

Б.Грінченко не заперечує величі Кобзаря. Він наголошує: “Шевченко був геній, що своїм таланом та вагою задля української літератури та національності єсть нам, сьогочасним письменникам, цілком недосяжний”²⁸⁵. Проте й генії помиляються: “Це світова річ, що “людина без помилки не живе” — інакше вона була б богом”²⁸⁶.

 

Б.Грінченко докладно роз’яснює причини таких ніби помилкових явищ: вони зумовлені тогочасною невиробленістю нової української літературної мови, яка тільки починала свій шлях від Котляревського та Шевченка, а також специфікою мови самого Кобзаря (його прихильністю до старослов’янізмів особливо в останній період творчості, більшою увагою до полтавської говірки у пізнішій творчості, тоді як на початку творчого шляху його більшою прихильністю користувалася правобережна говірка). “При таких обставинах, — наголосив Б.Грінченко, — його (Шевченкове — В.С.) позичання з церковнослов’янської мови легко могли переходити через межу можливого, і саме в наведеному прикладі я й бачу такий перехід через межу”²⁸⁷. І далі: “Треба зауважити також і те, що мова на одному місці не стоїть, і може бути так, що слово, вживане тоді, як літературна мова була ще невироблена, перестає вживатися в той час, як вона стає вже більш-менш виробленою. Так було з кожною літературою, — тим іноді першорядні письменники читаються у свого ж народу з коментарями. Шевченко писав, правда, дуже недавно, і його мова, яко щирю народна, повік буде жива і свіжа, але ж се не перешкодить вважати деякі вжиті у Шевченка позичені слова за незручні і не вживати їх тепер”²⁸⁸.

 

І ще:

 

“Що ж тут дивного, що в той час, як ще не було нової української літературної мови, повстало хоч би і в такого письменника, як Шевченко, кілька дрібних помилок у мові? ... Не вживати якого слова, вживаного у Шевченка (чи в кого іншого), — не єсть се — понижати Шевченка (чи кого іншого). Шевченко був, є і буде недосяжним задля нас велетнем, пророком і апостолом нашої національної волі, хоч би в його і вдесятеро було більше таких помилок”²⁸⁹.

 

І висновок:

 

“Отож річ не в тому, чи вживає це слово який письменник — хоч би й Шевченко, чи ні, а в тому, чи треба це слово вживати”²⁹⁰.

 

Стосовно слова луч, то Б.Грінченко, як уже говорилося вище, не погоджується з його нормативним ужитком. Цей висновок зроблено на тій підставі, що в нашій мові є свої відповідники — промінь, проміння. У цьому випадку “нам немає ніякої рації позичати чуже слово,” — зауважує цілком слушно Б.Грінченко²⁹¹.

 

Проблема критеріїв нормативності української літературної мови, порушена в ході дискусії 1891-1892 років, була важливою й актуальною для 90-их років, — періоду інтенсивного розвитку й публічного обговорення різних аспектів літературної мови українців. Висловлені в ході дискусії міркування опонентів про різні критерії; — зокрема критерії народності, авторитетних письменників — в теорії фактично нічим не відрізнялися, відмінності мали місце в позиціях опонентів тоді, коли обговорювалися переважно конкретні факти — слова, граматичні форми, акцентуація. На цьому наголошував і Б.Грінченко у статті “Кілька слів про нашу літературну мову”, де писав: “Той факт, що мова у більшості галицьких письменників одбилась од справжніх українсько-руських форм, засвідчувано не один раз і не з одного боку (тобто, як східними українцями (М.Максимовичем, М.Коцюбинським), так і західними (О.Борковським, галицькою “Правдою”, “Зорею”, “врешті й сам д. Лосун більш-менш признає це,” — наголошує Б.Грінченко — В.С.), і, кажучи про се, я не казав нічого нового. Але одна річ — розбирати питання принципіально, і зовсім інша — рішати його практично. Можна дуже часто згоджуватися з ким у принципі* і зовсім різнити, прикладаючи той принцип до діла. Так сталося, як я і сподівався, і тут. Те, що з одного боку здавалося чужиною або річчю незручною з погляду літературних інтересів, з другого — вважалося за своє, рідне, що його потрібно берегти і боронити”²⁹². Вище ми навели ряд підтверджень цьому.

 

Доцільно відзначити, що своїми міркуваннями стосовно обговорюваних проблем поділилися не тільки Б.Грінченко, І.Франко, А.Кримський, І.Верхратський, І.Кокорудз, М.Школиченко, які опублікували статті, але й інші українські письменники, зокрема П.Грабовський, В.Самійленко, висловивши свої думки у листуванні.

 

Своє слово про полеміку П.Грабовський сказав у листі до І.Франка від листопада 1891 року, перебуваючи у той час на засланні в Іркутську, стоячи оддалік українського літературного руху, не маючи широких зв’язків з українськими письменниками, вже кілька років не чуючи української мови, не бачачи реального життя в Україні. Він фактично засудив статтю Б.Грінченка (“Я не розумію вчинку д. Чайченка”). П.Грабовський вважав:

 

1) що мовні суперечки між східними та західними українцями зайві: “Що тичеться до мови, то це така річ, що не може різнити щирих діячів слова, існих прихильників родини. Мені здається страшним та чудним непорозуміння, як то можна виступати з насміхом та погордою проти галичан з боку українців чи навпаки... Доволі з нас і того содому, що коять “тверді”*³ та усякі “філи”, щоб, забувши живе діло народної освіти, і собі причинитися до тієї гидкої розради непотрібних та пустих суперечок”²⁹³;

 

2) що літературна мова повинна бути щиро народною, тобто спиратися в основному на народне джерело. Отже, П.Грабовський, як і інші учасники дискусії, відстоював як основний критерій літературності слів — критерій народності, уживаності в народній мові. Тому писав: “Я тільки кажу, що мова мусе бути щиро народною, мусе стратити потроху полонізми і всякі другі чужизми”; я не буду навіть допитуватись, якого вийстя (походження — В.С.) те чи се слово, мені треба лишень знати — вжите воно народом чи ні”²⁹⁴;

 

3) що не слід українську літературну мову грунтувати на якомусь одному діалекті, вона повинна добирати засоби з різних говірок. П.Грабовський підкреслив: “Я ніколи не був повітовим патріотом з язикового погляду...” І далі: “Народна мова так багата й широка, що затисняти її в рамки вузької граматичності та ще з крайового погляду — овсі не розсудна річ”²⁹⁵;

 

4) що літературна мова, особливо мова поезій, повинна відповідати, окрім усього іншого, ще й естетичному критерію: “По-моєму, мова поезій мусе бути граціозною, легкою, звучною, щоб, читаючи, не зачіпався язик, щоб справляла естетичне вражіння”²⁹⁶;

 

5) хоча й був проти мовних дискусій, проте надавав чистоті мови великого значення. Кожен письменник повинен дбати про мову своїх творів. Це робив і П.Грабовський. Так, у вказаному листі він.

 

а) цілком погоджується з критичним зауваженням стосовно деяких русизмів у його віршах, яке висловив у листі І.Франко. П.Грабовський просить І.Франка і надалі об’єктивно оцінювати його вірші: “От що: коли часом стрінете в котрій з моїх віршів яку-небудь язикову незграбність, не друкуйте, а вкажіть мені на неї при нагоді, щоб завчасу міг виправити”²⁹⁷;

 

б) відстоює літературний ужиток слова плинув з огляду на те, що його використовує не тільки він сам, але й інші письменники, зокрема, й такі, як Я.Щоголів, “з язикового погляду найбільш бездоганний, ніж інші”²⁹⁸. Отже, на думку П.Грабовського, одним із критеріїв літературної мови повинен виступати і критерій авторитетних письменників.

 

Як бачимо, П.Грабовський стояв на позиціях полідіалектної основи української літературної мови, вважав за раціональне підходити до вироблення літературних норм єдиної української літературної мови з точки зору таких критеріїв, як народність (уживаність у народній мові різних регіонів України), естетичність, використання тих чи інших форм авторитетними письменниками. Загалом він не був прихильником мовних дискусій, особливо в звинувачувальних, образливих тонах.

 

В.Самійленко обстоював погляди Б.Грінченка в листах до нього. Так, у листі від 7 липня 1892 року відзначив: “Спасибі Вам за Вашу працю. Ви даєте її так багато і в такому доброму напрямі! Ваша замітка про галицьку мову, як видно, возом зачепила галичан, що й досі гризуть Вас та хотять проковтнути”²⁹⁹.

 

В.Самійленко, як і Б.Грінченко, також вважав, що в основі єдиної української літературної мови повинен лежати східноукраїнський варіант, оскільки тим наріччям, що стало базою цього варіанта, говорить більшість українців. Отже, він з-поміж інших критеріїв відстоював і кількісний критерій щодо діалектної основи єдиної української літературної мови. Ось чому у вказаному листі до Б.Грінченка В.Самійленко зауважив: “На превеликий жаль, бачу, що нам трудно з ними (галичанами — В.С.) порозумітися. Вони дивляться на річ з трохи іншого погляду, а нашого погляду не хотять зрозуміти. З їх погляду виходить, мабуть, так, що якби воля нашого слова була тільки у лемків, то діалект лемків повинен би стати літературною мовою, невважаючи на те, що 20 мільйонів говорять далеко інакше”³⁰⁰.

 

Письменник поділяв також думку інших про те, що південно-східне наріччя менш строкате в діалектному відношенні, більш одностайне, а це також є сприятливою обставиною для відведення цьому наріччю базисної ролі у формуванні єдиної української літературної мови. У листі до Б.Грінченка від 7 липня 1892 року В.Самійленко відзначав, сперечаючись з думками західноукраїнських авторів: “їм байдуже про те, що ³/4 народу говорить одностайною і досить відмінною від них (галичан — В.С.) мовою”³⁰¹.

 

В.Самійленко критично поставився до такого аргументу (який висловлювали під час дискусії галицькі автори), як різносферне використання української мови в Галичині, що, порівняно зі Східною Україною, де цієї поліфункціональності не було, служило обгрунтуванням прав галицької мови на вживання не тільки в Західній, але й у Східній Україні. При цьому залишалися поза увагою інші критерії літературності, наприклад, естетичний.

 

Своє критичне ставлення до вищевикладених поглядів галичан В.Самійленко висловив віршованими рядками, відштовхуючись від текстів статей І.Кокорудза, І.Верхратського та підкресливши: “їх діалект (галичан В.С.) здається їм кращим: то єсть справжня літературна мова, бо:

 

Нев і цісаря вітаєсь,

І казань кажесь на амбоні,

Бо нев кобіті освідчаєсь

У щиро руському салоні”³⁰²

 

В.Самійленко добре знав те (і сам був очевидцем цього), що в Східній Україні українська літературна мова розвивалася не тільки в художній сфері, але і в інших стильових різновидах. У цьому його погляди повністю співпадали з Грінченковими, який у статті “Кілька слів про нашу літературну мову” відзначив, полемізуючи з І.Кокорудзом: “Впиваючись своїм провінціальним самохваленням, д. Кокорудз каже... таку річ, що українці з Росії сидять мов на самій белетристиці, а галичани пишуть “письма і розправи філософічні, педагогічні, філологічні, історичні, математичні, фізичні, правничі і т. ін... і через те виробили термінологію наукову і взагалі мову”. Таким побитом виходить, що все зробили галичани, а коли Куліш, Кониський, Левицький, Зіньківський, Драгоманов, О.Степовик, М.Комар, Білик, Мордовець-Сліпченко писали чи пишуть наукові чи публіцистичні “розправи”; коли той же Куліш, Ніщинський, Зіньківський, Старицький, Руданський та інші перекладали Святе Письмо, Гомера, Шекспіра ... та інших новітніх європейських письменників; коли Максимович, Куліш, Метлинський, Номис, Чубинський та інші дали невичерпні досі скарби народної мови у своїх етнографічних працях, коли, нарешті, дехто з них та інші всім відомі письменники з України російської дали поетичні твори часом незрівняної краси і вартості з боку мовного,” — то хіба це все не пособило вироблятися нашій мові?..”³⁰³

 

Проте В.Самійленко висловлював незгоду не тільки з окремими думками галицьких учасників дискусії, але й добре усвідомлював мінусові явища в розвитку української літературної мови на сході України, які цілком справедливо, на його думку, піддані критиці з боку галичан. Одним з таких мінусів східних українців він вважав усе ж недостатній розвиток інших, нехудожніх стилів української мови. Ось чому в листі до Б.Грінченка від 7 липня 1892 року письменник зазначив: “Чимало й ми винні в тому, що галичани можуть казати, що їм нема чого вчитись від нас мови, бо, мовляв, “у нас є наука і термінологія, що виробилась у Галичині, а в українців (східних — В.С.) сама нація”. Справді, невважаючи на те, що в галичан навряд чи знайдеться хоч один талант науковий, а у нас сила діячів дуже солідних і глибоко тямущих у своїм ділі, все ж розправи і статті не белетристичні, написані українцями, не порівняються числом навіть з статтями галичан. Та й надії на краще нема, бо наші учені мужі, здається, поклали собі яко credo, що друкувати свої твори повинно і можна тільки в Росії і, значить, в російській мові”³⁰⁴.

 

Серед причин у відставанні, зокрема, наукового стилю у Східній Україні В.Самійленко вбачав і суб’єктивні — нехіть, небажання учених працювати в цьому напрямку. Він з гірким жалем повідомляє Б.Грінченка про одне із свідчень саме такої причини: східні українці з невеликим бажанням брали участь у виданнях Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, де можна було друкувати праці українською мовою. В.Самійленко у листі до Б.Грінченка від 7 липня 1892 року констатує це невідрадне явище: “От побачим, що дасть науковий збірник Т-ва імені Шевченка. Перші два випуски забезпечені, бо людей за шию тягнено, щоб давали статті хоч написані по-російськи, хоч для перекладу на українську мову. Але що дальше буде? Може, наші діячі скажуть, що з їх боку вже досить самопожертви, що вони звершили вже все, що можна і повинно, і полишать галичан управлятись із збірником як хотять і як зуміють”³⁰⁵.

 

Проте В.Самійленко усвідомлював і інші, об’єктивні причини слабкого розвитку таких стилів, як науковий, публіцистичний, у Східній Україні в другій половині XIX ст. Ці причини полягали в: 1) цензурних заборонах українського слова в інших сферах, крім белетристики, 2) недостатньому рівневі розвитку української літературної мови для обслуговування нехудожніх сфер. Друга обставина значною мірою була зумовлена першою.

 

Уже пізніше, у спогадах про життя київської громади у 80-их роках XIX ст., які вперше були надруковані 1923 року в № 1 журналу “Нова Україна”, що виходив у Празі-Берліні, В.Самійленко писав: “Нарікали ми (молодше покоління — В.С.) тоді на наших старих громадян-учених за одно: чому вони не писали своїх праць українською мовою. Але, видно, українське відродження мусило перейти й тодішній стан свого розвитку. Недурно ж і в інших народів, що національно відроджувались, твори науки довгий час писались або мертвою латинською, або мовою пануючого народу. Можливо, що якби наші вчені, не пройшовши української школи, не маючи української термінології й не звикши науково думати українською мовою, стали відразу писати по-українськи, то це б їм настільки зв’язувало думку, що їх твори вийшли б далеко слабшими.

 

Та й де б вони їх містили? Хіба що за кордоном (тобто в Галичині чи Буковині — В.С.), але тоді українське громадянство (східні українці — В.С.) майже не могло б ними користуватися*⁴. Потрібна була ще деяка еволюція мови, котра тепер уже у значній мірі відбулася, і зміна політичних і цензурних умов”³⁰⁶.

 

Доцільно відзначити, що В.Самійленко займав подібні позиції ще до дискусії. Про це свідчить його листування. Так, В.Самійленко у 1888 році схвально відгукнувся про “Правду”, яка виявила намір орієнтуватися на наддніпрянську мову. Про це писав у листі до Б.Грінченка.

 

В.Самійленко прихильно ставився до редактора журналу «Зоря” Василя Лукича, який очолив журнал з 1889 року, за те що в мовному питанні той вів справу “раціонально і толерантно”, тобто не займав позиції надмірного “огаличанення” мови східноукраїнських авторів, друкуючи їх твори в “Зорі”.

 

Тому в листі до В.Лукича від 12 січня 1889 року В.Самійленко підкреслив: “Маю Вам подякувати за те, що відтепер українські (східноукраїнські — В.С.) твори друкуються без одмін. Велике Вам за се спасибі...” І ще: “...Вам, добродію, особисто велика подяка за те, що ведете діло раціонально і толерантно”³⁰⁷.

 

У той же час він був проти необгрунтованого втручання в твори східноукраїнських авторів, які мали місце за Цеглинського, що був редактором “Зорі” перед В.Лукичем. У листах до В.Лукича В.Самійленко наводить переконливі докази такого втручання. “Але не можу згодитись із тим, — писав В.Самійленко, — що й раніш одміни були незначні і більш правописні. Ні, далеко ні! За пана Цеглинського багато дознали ми (східні українці і В.С.) справжнього перевертання своїх творів. Досить буде тільки проглянути “Зорю” за 87 і раніші роки”³⁰⁸. І далі: “Чайченко мені не раз жалівся, що його вірші зовсім перекручуються. І справді, я бачив їх перекрученими так, що не лишалось ні ритму, ні рими...

 

У перекладі з Гейного Славинського замість двох віршів було вставлено просто два прозаїчні рядки”³⁰⁹.

 

Далі В.Самійленко подає приклади таких перекручень з власної практики. Він пише до В.Лукича: “Послав я теж у “Зорю” кілька перекладів з Гейне одного чоловічка, що ж? Друкуючи, позаміняли деякі вірші прозаїчними стрічками. Коли в пана Цеглинського таке туге ухо, хоча б він лічив на пальцях склади, як виправляє вірші.

 

Або, напр., що значать два такі вірші в перекладі з Беранже?

 

Щоб тільки ниви почорніли, (??)

Що прийдуть дні щасливі вп’ять.

 

Між тим у рукопису було ось як:

 

Щоб знали ниви почорнілі.

Що прийдуть дні щасливі вп’ять.

Пташки... etc.

 

і багато, багато подібного. Хіба се все друкарські похибки або проста переміна правопису?

 

Ні, ні”³¹⁰

 

Пізніше, у листі до В.Лукича від 28 травня 1890 року, В.Самійленко просить не робити ніяких змін у мові його віршів, крім правописних. “Може, мова і ритм моїх поезій здадуться галичанам не цілком гладкими, але вважайте, що між мовою українською тутешньою і галицькою досі існують деякі ріжниці, найпаче в акцентуванні слів, що в віршах виступає найбільш виразно.

 

Правопис Вашої збірки, певно, буде етимологічний, тому я не дуже намагаюсь за тим, щоб у сих поезіях лишили фонетику. Але прохатиму уклінно, щоб ті одміни, котрі належать не до правопису, а до етимології слів, були зіставлені так, як вони є.

 

Сподіваюсь, що таких одмін у мене не знайдеться багато”³¹¹.

 

Є відомості, що у 1894 році В.Щурат хотів продовжити полеміку. У листі до І.Франка він повідомив, що готує полемічну статтю “Нова українська і малоруська літературна мова” з приводу міркувань Чайченка (Грінченка)*⁵. На це І.Франко відповів так: “Дуже мене тішить, що Ви також узялися до розбору питання про нашу літературну мову. Се справа дуже важна і досі замало дискутована. Чайченко з легкої руки дилетанта порушив більше питань, ніж на них можна відповісти kurz und bündig. Дилетанти першим ділом зупиняються на словах і формах; треба піти далі, розібрати справу наголосу, складні*⁶, та не поминаючи тут наших книжок шкільних... Ну, та я думаю, що тут з мого боку не потрібні Вам ніякі вказівки”³¹².

 

У загальному підсумку дискусії 1891—1892 років необхідно відзначити:

 

1) усі учасники дискусії обстоювали єдину українську літературну мову;

 

2) у погляді на діалектну основу цієї мови також спостерігалася загалом одностайність: провідну роль у цій мові повинно відігравати південно-східне наріччя з огляду на важливі фактори (поширеність серед більшої частини народу, менша діалектна диференціація, численніші талановиті репрезентанти цього наріччя в українській літературі, що є справжніми майстрами слова (Котляревський, Шевченко, Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, Куліш, Нечуй-Левицький, Мирний), проте й інші наріччя, передусім південно-західне (галицький варіант) повинні бути складником цієї мови. У деяких опонентів (І.Верхратського, А.Кримського, П.Грабовського) мали місце певні відхилення від означеної платформи.

 

Ніхто з учасників дискусії не ставив питання про дві літературні мови в Україні, що базувалися б на різному діалектному грунті південно-східному (одна мова) та південно-західному (друга).

 

Ніхто з опонентів не наполягав на підпорядкуванні літературної мови галичан східноукраїнській літературній мові або навпаки. Таким чином, А.Погрібний не зовсім точний у своїх заявах стосовно того, що І.Верхратський, І.Кокорудз, М.Школиченко, А.Кримський дотримувалися хибних думок, оскільки: а) І.Верхратський вимагав від наддніпрянських письменників підпорядкувати свою мову галицькій мові (про що вже говорилося вище); б) І.Кокорудз продемонстрував “народовсько-рутенський патріотизм”; в) А.Кримський стверджував: “Будучність покаже, чия буде перевага в спільній літературній русько-українській мові”; г) “національно обмежені позиції виявив” і М.Школиченко”³¹³;

 

3) учасники полеміки з обох сторін добре усвідомлювали, що існуючі відмінності між двома варіантами літературної мови — східним та західним — явище не суб’єктивного, а об’єктивного характеру, воно породжене суспільно-політичними умовами розвитку обох частин України (тривалим періодом державної роз’єднаності, неоднорідним статусом української мови у Східній та Західній Україні, географічним фактором (неоднакове сусідство, отже, різні впливи) тощо). Учасники дискусії виявляли бажання подолати ці об’єктивні роз’єднуючі фактори суб’єктивним І чинником — спільними зусиллями української інтелігенції обох частин України досягти мовно-літературної єдності; підняти рівень української літературної мови. “Проте, — як підкреслив Ю.Шевельов, — ніяка дискусія не спроможна стерти реальні крайові різниці, доки країну ділить на частини політичний (і властиво культурний) кордон. Характеристично, що навіть у повторних виданнях граматики С.Смаль-Стоцького не дотримано центральноукраїнських норм”³¹⁴. Редакція “Зорі” писала 1889 року: “Якби прийшло списати словар з того, як ми не повинні говорити та писати, то вийшов би він завбільшки чи не такий, як і той, де списані наші щирі рідні слова і вирази”³¹⁵.

 

Ю.Шевельов наголосив, що становище не змінилося ні на 1900 рік, ні в пізніші часи³¹⁶;

 

4) порушена в ході дискусії актуальна і важлива проблема критеріїв нормативності слів, виразів теоретично вирішувалася всіма диспутантами правильно (ніхто не заперечував провідної ролі критерія народності, всі прагнули враховувати й інші критерії — національний, літературних зразків, естетичний). А М.Крамаренко (Динарів) у статті “З України”, опублікованій у “Буковині” за 1892 рік (№ 42), обстоював і статистичний критерій: радив за допомогою статистики визначити “міру поширення слів” в усіх українських діалектах і на основі цього розробити єдину мову;

 

5) розходження в поглядах учасників дискусії найчастіше виявлялися при застосуванні вказаних критеріїв на практиці, при кваліфікації окремих слів, граматичних форм, наголосів. Важливо наголосити, що якраз у кваліфікації мовної конкретики (а в ході дискусії Б.Грінченко оперував кількома сотнями фактів, почерпнутих в основному з літератури Галичини) Б.Грінченко виявився правий з точки зору історичної мовної перспективи. Переважна більшість відстоюваних ним форм сьогодні є нормативною;

 

6) дискусія висвітила нагальну потребу у розширенні й поглибленні різноманітних лінгвістичних студій з української мови (з діалектології, історії української літературної мови, фонетики, лексикології, граматики, стилістики), у створенні нових якомога повніших довідників з мови (словників, граматик) з метою ефективнішого унормування української літературної мови;

 

7) докладне ознайомлення з публікаціями всіх учасників дозволяє уточнити, виправити ряд помилкових тверджень про дискусію, які були наявні в літературі. Стаття Б.Грінченка “Галицькі вірші”, як слушно наголосив А.Погрібний, традиційно служила аргументом для відлучення письменника від передового фронту культури, хоча насправді ні вона, ні публікації інших учасників дискусії не дають підстав для таких оцінок. У ході дискусії висловлювалися окремі помилкові, проте не ворожі українській культурі судження;

 

8) дискусія відіграла важливу роль в упорядкуванні української літературної мови, у піднесенні її чистоти;

 

9) у ході дискусії піднята була проблема про джерела збагачення української літературної мови. Найосновнішим джерелом вважалася народна мова, проте й інші джерела (запозичення, неологізми) також кваліфікувалися як необхідні. Б.Грінченко виклав чіткі критерії нормативності не тільки слів, почерпнутих з народної мови, але й іншомовних запозичень та індивідуальних неологізмів. Позиція Б.Грінченка стосовно іншомовних запозичень та неологізмів аж ніяк не була пуристичною, як про це помилково твердить О.Г.Муромцева³¹⁷

 

10) у ході дискусії звернена була увага й на таке важливе питання, як необхідність дотримуватися правил етики при публічних виступах. Недотримання цих вимог спостерігалося не тільки в Б.Грінченка, але й у інших учасників полеміки;

 

11) не можна не погодитися з А.Погрібним, який підкреслив, що “розпочата критиком дискусія, поза сумнівами, відіграла позитивну роль... Не без впливу полеміки все тіснішими ставали зв’язки між Галичиною та Наддніпрянщиною, інтенсивніше формувалася єдина українська літературна мова. Та й сам І.Франко повідомляв А.Кримського, що він скористався із закидів Б.Грінченка: “Порівняння першого видання “З вершин і низин” з отсим другим і поправок, які я в ньому всюди поробив, вкаже Вам, що не брешу”³¹⁸. Саме на початку 90-х років письменник здійснює грунтовну роботу над своїми творами: заново їх редагує і, головне, править мову, наближаючи її до мови східноукраїнських письменників”³¹⁹.

 

Мала вплив ця дискусія і на Б.Грінченка. Трохи згодом він зізнавався, що “роботу ту (тобто статтю “Галицькі вірші” — В.С.) написав би тепер зовсім не так”³²⁰. Як слушно наголосив А.Погрібний, полеміка багато в чому переконала письменника, значною мірою пояснила суть не тільки мовного, а й інших питань, довела, що “найрадикальніший” опонент — І.Франко є таким же найрадикальнішим борцем за українське літературно-мовне єднання³²¹.

 

_________________________________

* Підкреслення Б.Грінченка.

 

*¹“Грає, грає, воропає” — слова одного з персонажів роману І.Тургенєва “Рудін” — Африкана Пігасова. Він вважав, що для того, щоб стати українським письменником, треба знати небагато — досить вивчити декілька українських слів, і вже можна писати вірші на зразок “Грає, грає, воропає”.

 

*² Петро Ніщинський (1832—1896) — український поет, перекладач і композитор, викладач класичних мов.

*³ Так називали в Галичині москвофілів, оскільки вони були прихильниками історико-етимологічного правопису, у якому вживався ъ (твердий знак).

*⁴Згідно з Емським указом 1876 року ввіз у царську Росію будь-якої літератури українською мовою з-за кордону заборонявся.

 

*⁵ Зазначена стаття, планована для газети “Діло”, так і не появилася друком.

 

*⁶Складня — синтаксис.

 

 

134. Див., наприклад: Корнієнко Н.П. Роль Івана Франка в боротьбі за утвердження в Галичині української літературної мови на загальнонародній основі // Укр. мова в школі. — 1956. — № 5. — С. 17-23.

 

135. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — Сучасність, 1987. — С. 27-28.

 

136. Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К., 1961. — Част. II. — С. 125.

 

137. Там же. — С. 6.

 

138. Там же. — С. 125-126.

 

139. Гречанюк С. “Дякою нас тоді люди згадають...” / До 120-річчя з дня народження Бориса Грінченка // Укр. мова і літ. в школі. — 1983. — № 12. — С. 62.

 

140. Там же.

 

141. Яременко В.В. Борис Грінченко / До 100-річчя з дня народження // Укр. мова і літ. в школі. — 1963. — № 10. — С. 19.

 

142. Франко І. З останніх десятиліть XIX в. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 41. — С. 514.

 

143. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — Сучасність, 1987. — С. 27.

 

144. Там же. — С. 27-28.

 

145. Там же. — С. 28.

 

146. Жовтобрюх М.А. Єдина літературна... /// Укр. мова і література в школі. — 1964. — № 10. — С. 20.

 

147. Там же. — С. 20.

 

148. Там же.

 

149. Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (Кінець XIX — початок XX ст.). — К.: Наук. думка, 1970. — С. 275.

 

150. Жилко Ф.Т. Шляхи розвитку української літературної мови в кінці XIX і на початку XX ст. // Наук. зап. Київського держ. педагог. ін-ту ім. О.М.Горького. — К., 1948. — Т. VII. Філологічна серія, № 2. — С. 4, 10.

 

151. Медведєв Ф.П. Боротьба Івана Франка за єдину українську літературну мову // Учені зап. Харківського ун-ту. — Харків, 1956. — Т. 74. Труди філологічного факультету. — Т. 4. — С. 67.

 

152. Там же. — С. 67.

 

153. Лисиченко Л.А., Медведєв Ф.П., Наконечний М.Ф. Іван Франко — борець за єдину українську літературну мову // Іван Франко. Статті і матеріали. Зб. 12. — Львів: вид-во Львівського ун-ту, 1965. — С. 103-105.

 

154. Там же. — С. 109.

 

155. Корнієнко Н.П. Роль Івана Франка в боротьбі за утвердження в Галичині української літературної мови на загальнонародній основі // Укр. мова в школі. — 1956. — № 5. — С. 22.

 

156. Петличний І.3. І.Франко в боротьбі за загальноукраїнський синтаксис літературної мови в Галичині // Іван Франко. Статті і матеріали. Зб. 5. — Львів: вид-во Львівського ун-ту, 1956. — С. 326-369.

 

157. Криворучко С.М. Українські демократичні письменники в боротьбі за чистоту української літературної мови // Доп. та повідомл. Львівського держ. ун-ту. Вип. 7. Част. 1. — Львів: вид-во Львівського ун-ту, 1957. — С. 100-101.

 

158. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції.— К.: Либідь, 1990. — С. 129.

 

159. Лист В.Самійленка до Б.Грінченка від 21 серпня 1888 р. // Самійленко В. Твори: У 2 т. — К., 1958. — Т. 2. — С.432.

 

160. Слівце від редакції [“Правди”] // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К, 1961. — Част. II. — С. 127.

 

161. Там же. — С. 126.

 

162. Там же. — С. 127.

 

163. Там же.

 

164. Там же. — С. 126.

 

165. Там же.

 

166. Жилко Ф.Т. Шляхи розвитку української літературної мови в кінці XIX і на початку XX ст. // Наук. зап. Київського держ. педагог, ін-ту ім. О.М.Горького. — К., 1948. — Т. VII Філологічна серія, № 2. — С. 10—11.

 

167. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К: Либідь, 1990. — С. 130.

 

168. Там же. — С. 130.

 

169. Чайченко Б. Кілька слів про нашу літературну мову // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К., 1961. — Част. II. — С. 145-146.

 

170. Чайченко Б. Галицькі вірші // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К., 1961. — Част. II — С. 133.

 

171. Чайченко Б. Кілька слів про нашу літературну мову // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К,, 1961. — Част. II — С. 147-148.

 

172. Чайченко Б. Додаток до замітки “Галицькі вірші” // Зоря. — 1891. — № 24. — С. 476.

 

173. Чайченко Б. Галицькі вірші // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К., 1961. — Част. II. — С 127-131.

 

174. Там же. — С. 130.

 

175. Там же. — С. 131-132.

 

176. Там же. — С. 133.

 

177. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К: Либідь, 1990. — С, 129.

 

178. Чайченко Б. Галицькі вірші... — С. 130.

 

179. Авторові статті “Галицькі вірші” // Зоря. — 1891. № 18.-С. 356.

 

180. Франко І. Говоримо на вовка — скажімо і за вовка // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К., 1961. — Част. II — С. 18.

 

181. Лисиченко Л.А., Медведєв Ф.П., Наконечний М.Ф. Іван Франко — борець за єдину українську літературну мову // Іван Франко. Статті і матеріали. 36. 12. — Львів: вид-во Львівського ун-ту, 1965. — С. 108.

 

182. Франко І. Говоримо на вовка — скажімо і за вовка.. — С. 21.

 

183. Там же.

 

184. Там же.

 

185. Там же.

 

186. Там же.

 

187. Там же.

 

188. Там же.

 

189. Там же. — С. 20.

 

190. Там же. — С; 21-22.

 

191. Там же. — С. 21.

 

192. Франко І. Літературна мова і діалекти // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К., 1961. — Част. II — С. 38.

 

193. Там же.

 

194. Лист Е.Ожешко до І.Франка від 20 березня 1886 р. // Возняк М.С. Еліза Ожешко і Іван Франко у взаємному листуванні // Возняк М.С. З життя і творчості Івана Франка. — К., 1955. — С. 113.

 

195. Там же.

 

196. Возняк М.С. Еліза Ожешко і Іван Франко у взаємному листуванні // Возняк М.С. З життя і творчості Івана Франка. — К., 1955. — С.. 118.

 

197. Лист І.Франка до В.Давидяка від 3 липня 1875 р. // Франко І Твори: У 20 т. — Т. 20. — С. 14.

 

198. Франко І. Передмова до третього видання “Лиса Микити” під назвою “Хто такий “Лис Микита” і відки родом?” // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 4. — С. 67.

 

199. Лист І.Франка до В.Давидяка від 3 липня 1875 р. // Франко І Твори: У 20 т. — Т. 20. — С. 14.

 

200. Франко І Говоримо на вовка — скажімо і за вовка... — С. 18—20.

 

201. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К.: Либідь, 1990. — С. 130.

 

202. Там же. — С. 130-131.

 

203. Франко І.Я. Наше літературне життя в 1892 році // Франко І.Я. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 29. — С. 14.

 

204. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К: Либідь, 1990. — С. 132—133.

 

205. Там же. — С. 221-222. Примітки.

 

206. Там же. — С. 128.

 

207. Чайченко Б. Галицькі вірші... — С. 130.

 

208. Там же. — С. 127.

 

209. Там же. — С. 130.

 

210. Там же. Ж С. 132-133.

 

211. Кокорудз І. Причинок до спору язикового // Зоря — 1891. — № 24. — С. 472.

 

212. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — Сучасність, 1987. — С. 18-20.

 

213. Кокорудз І. Причинок до спору язикового // Зоря. — 1891. — № 24. — С. 472.

 

214. Там же. — С. 472.

 

215. Там же.

 

216. Там же.

 

217. Там же.

 

218. Там же.

 

219. Там же.

 

220. Там же. — С. 471.

 

221. Школиченко М. Чайченко і Франко // Зоря — 1891. — № 20. — С. 396.

 

222. Там же.

 

223. Там же.

 

224. Там же.

 

225. Там же.

 

226. Там же. — С. 397.

 

227. Там же.

 

228. Там же.

 

229. Там же.

 

230. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася? // Кримський А., Шахматов О. Нариси з історії української мови та хрестоматія. К., 1922. С. 115.

 

231. Кримський А. Про нашу літературну мову // Літературно-науковий вістник. — 1901. — № 10. — С. 43.

 

232. Кримський А. Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К, 1961. — Част. II. — С. 226.

 

233. Там же.

 

234. Там же. — С. 227.

 

235. Там же.

 

236. Тимошенко П.Д. А.Кримський // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К, 1961. — Част. II — С. 221.

 

237. Лист І.Франка до А.Кримського від 18 лютого 1892 р. // Франко І. Твори: У 20 т. — Т. 20. — С. 444-445.

 

238. Лосун (Верхратський І.). У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К, 1961. — Част. II. — С. 157.

 

239. Там же. — С. 163.

 

240. Там же. — С. 163-164.

 

241. Там же. С. 164.

 

242. Там же.

 

243. Там же.

 

244. Там же. — С. 156.

 

245. Там же. — С. 157.

 

246. Там же.

 

247. Там же.

 

248. Там же.

 

249. Там же. — С. 166.

 

250. Там же. — С. 167.

 

251. Там же. — С. 158.

 

252. Там же. — С. 157.

 

253. Там же.

 

254. Там же. — С. 158.

 

255.Там же.

 

256. Там же.

 

257. Там же. — С. 159.

 

258. Там же.

 

259. Там же. С. 158.

 

260. Там же. — С. 159-161.

 

261. Там же. — С. 162-163.

 

262. Там же. — С. 161-162.

 

263. Там же. — С. 168.

 

264. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К..: Либідь, 1990. — С. 133.

 

265. Чайченко Б. Кілька слів про нашу літературну мову // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К., 1961. — Част. II. — С. 134-135.

 

266. Там же. — С. 135.

 

267. Там же.

 

268. Там же.

 

269. Там же. — С. 137.

 

270. Там же. — С. 139-140.

 

271. Там же. — С. 140.

 

272. Там же. — С. 140.

 

273. Там же. — С. 140-141.

 

274. Там же. — С. 140.

 

275. Там же. — С. 141.

 

276. Там же.

 

277. Там же.

 

278. Там же. — С. 141.

 

279. Там же. — С. 141-142.

 

280. Там же. — С. 142.

 

281. Там же. — С. 143.

 

282. Там же. — С. 142.

 

283. Там же. — С. 143.

 

284. Там же. — С. 138.

 

285. Там же. — С. 138.

 

286. Там же. — С. 139.

 

287. Там же. — С. 138.

 

288. Там же. — С. 138-139.

 

289. Там же. — С. 139.

 

290. Там же.

 

291. Там же.

 

292. Там же. — С. 137.

 

293. Грабовський П. Лист до І.Франка від листопада 1891 р. // Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. — К., 1985. Т. 2. — С. 174-175.

 

294. Там же. — С. 175.

 

295. Там же.

 

296. Там же.

 

297. Там же. — С. 174.

 

298. Там же. — С. 175.

 

299. Лист В.Самійленка до Б.Грінченка від 7 липня 1892 р. // Самійленко Володимир. Твори: У 2 т. — К. 1958. — Т. 2. — С. 456.

 

300. Там же.

 

301. Там же.

 

302. Там же.

 

303. Чайченко Б. Кілька слів про нашу літературну мову // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К 1961 — Част. II — С. 147.

 

304. Там же. — С. 456-457.

 

305. Там же.

 

306. Самійленко В. З українського життя в Києві в 80-роках XIX ст. // Самійленко Володимир. Твори: У 2 т. — К., 1958. — Т. 2. — С. 408-409.

 

307. Лист В.Самійленка до Василя Лукича від 12 січня 1889 р. // Самійленко Володимир. Твори: У 2 т. — К., 1958. — Т. 2. — С. 436-437.

 

308. Там же.

 

309. Там же.

 

310. Там же.

 

311. Лист В.Самійленка до В.Лукича від 28 травня 1890 р. // Самійленко Володимир. Твори: У 2 т. — К, 1958. — Т. 2. С. 450-451.

 

312. Щурат С.В. Іван Франко і Василь Щурат у літературних зв'язках та листуванні // Дослідження творчості Івана Франка. — К., 1956. — С. 242-243.

 

313. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К: Либідь, 1990. — С. 133.

 

314. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — Сучасність, 1987. — С. 28.

 

315. Чайченко Б. Кілька слів про нашу літературну мову // Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови: У 2 част. — К, 1961. — Част. II. — С. 137.

 

316. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 — 1941). Стан і статус. — Сучасність, 1987. — С. 28.

 

317. Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій половині XIX — на початку XX ст. — Харків, 1985. — С. 75.

 

318. Франко І. Зібр. тв: У 50 т. — Т. 49. — С. 423.

 

319. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К: Либідь, 1990. — С. 135.

 

320. Грінченко Б. Твори: У 2 т. — Т. 1. — С. 597.

 

321. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. — К: Либідь, 1990. — С. 136.

 

 

22.06.1997