«Галицькі» вірші в „Зорі“ 1883–1889 років (желехівкою)

 

 

Тут оригінальний етимологічний правопис, в якому поезію друкувалася в „Зорі“, конвертовано в "желехівку"; оригінальний правопис можна почитати на іншій сторінці.

 

  1883 рік

 

  З ПОЕЗІЙ В. І. МАСЛЯКА.

 

  З НОВИМ РОКОМ.

 

  До вас, невісти, до вас Вестальки

  Ріднї́ святої огню,

  Звертаюсь нинї з покликом дружним,

  Вас звуком серця зову:

       О час, посестри, о час,

       Щоб Русь воскресла крізь вас

       По злиднях, осїнних днях,

       В ваших дїтя́х!

  У серцях ваших, у грудях ваших

  Містце для рідних святинь —

  У них збудуйте памятник слави

  Для Ольги й Марти княгинь,

       Бо час, посестри, о час,

       Щоб Русь воскресла крізь вас,

       Щоб ви для Руси були́

       Тим, чим они!

  На наших полях, на наших нивах

  Чи мало цвіту цвило́?

  Було у Руси доньок богато,

  Спартанок мало було́!

       О час ховати дїтей

       Не тілько кормом грудей,

       Но й огнем миру-любви

       До вітчини!

  Довкола темно, нависли хмари,

  У горю ненька живе —

  Сердечна неба і Сога питає,

  Колиж раз сонце зійде?

       О час, посестри, о час,

       Щоб дїти ваши від вас

       Набрали в душу світил

       І Брутових сил!

  Так ще раз, се́стри, ще раз Вестальки

  Ріднї́ святої огню,

  Звертаюсь нинї з покликом дружним,

  Вас звуком серця зову:

       О час, невісти, о час,

       Щоб Русь воскресла крізь вас

       По злиднях, осїнних днях,

       В ваших дїтях!

 

  В Грудню 1882.

 

  [Зоря, 1883, ч.1, с.2—3]

 

 

  ПОДВІЙНА СЛАВА.

 

  Крізь яри, крізь бір — у руках топір,

       В крисанях широких,

       В ременях високих,

  Ідут верховинцї із гір.

 

  Йдут в довгих рядах, аж вкрив ся весь шлях

       То грали-співали,

       То думи думали

  О горах, о синих верхах.

 

  Звук тужний їх дум на серце зве сум,

       Бо йшли соколята

       Під міру ставати

  До бранки — а бранка не глум.

 

  До міста прійшли, а в містї склепи,

       І вежі й палати,

       І церкви богаті,

  І повно панів, жидови...

 

  Зайшли они в дім, де жовнярів сїм

       Довкола стояли,

       Сторожу держали,

  А кождий мав стрільбу, як грім!

 

  „Ту збудесь наш суд“ — всї тихо зовут;

       Аж ось і дївчи́на

       Стоїт сиротина,

  А слези горохом падут.

 

  Узріла єго — те біле чоло;

       Припала з слезами,

       Обняла руками:

  „Михасю, о доле, судьбо!“

 

  І хлопець пізнав, дївчину обняв —

       Та годї пеститись,

       Та годї тулитись,

  Пан капраль під міру позвав.

 

  Він любку лишив, до салї спішив,

       А в сали майори,

       Пани і доктори,

  А кождий аж зуби острив.

 

  „От раз Добощук“ — так щепчут навкруг:

       „І груди широкі,

       І плечі високі,

  І сила медвежа у рук...“

 

  І вийшов з відсїль, у груди сум-біль,

       В касарню звертає —

       Онаж го стрічає:

  „Михасю, соколе ти мій!“

 

  До любки припав, в послїдне обняв —

       Нї в личку вже крови,

       Нї втїшної мови

  Для неї сирітки не мав.

 

  2.

  Не туча гуде, не буря реве:

       То войско добірне,

       Завзяте, незмірне,

  Під мури твердинї іде.

 

  Не сокіл летит, не в хмарах гудит:

       То вожд покликає,

       До штурму взиває —

  Від гуку земленька дрожит.

 

  Завзята борба, кров річков текла —

       Вже й сонце ховаєсь,

       Воронє злїтаєсь,

  Твердиню здобути — дарма́!

 

  „Гей хлопцї в облаз! до штурму всї враз!

       Світ славу запише“

       Так вожд грімко кличе.

  Пішли — а першій Михась

 

  На мури ся вдер, мов бистрий орел —

       За ним і камратя

       Пішли мов вірлята

  Топити у крови свій ґвер.

 

  Затихли пушки́, затихли стрільби́;

       Во ворог вступив ся,

       Твердинї лишив ся

  Вже пізно при зорях в ночи́.

 

  Прогнали врагів з твердинї, з валів, —

       Добули і славу

       Величну, кроваву,

  Вінець єй все войско оплїв.

 

  Світ славу писав, борбу величав,

       Михась же на віки

       Ще славу калїки

  Для себе на мурах придбав.

 

  3.

  Настала весна — співала пташня́,

       Ковали зазулї —

       Жовня́рик на кулї

  Волїк ся до свого села.

 

  І вийшов за лїс, аж серцем підріс:

       Побачив із скелї

       Ті стїни веселі

  Й віконце блескуче як кріс.

 

  Він шапку ізняв, і Бога благав,

  Щоб дав му застати,

  Сирітку звитати,

  Щоб любку з собою звінчав.

 

  Чим скорше іде, а серце ся бє:

       В селї меж садами

       Там люде з крестами,

  І пісня там сумно гуде.

 

  „А онде наш піп, веде когось в гріб;

  „А ось домовина,

  „За нею родина“ —

  І жовнярь схилив ся як сніп.

 

  В послїдне ся здвиг, на силу побіг,

       Людей ся питає,

       Кого се ховают —

  Та більше питати не зміг...

 

  [Зоря, 1883, ч.1, с.3—4]

 

 

  МОЯ ПОСЛЇДНА ДУМКА.

 

  Гей соколе лети в поле,

  Я полечу в гай,

  А ти за мнов, голубчику,

  Гадочки не май:

  Ай пошукай білявочки

  Иншої собі,

  Чеї вороги перестанут

  Говорить о мнї!...

 

  Прощайте ми вороженьки,

  То й я вам прощу́,

  Бо небавом марним тїлом

  Землю намощу́.

  Ай тяміт си: вік кінчити

  Менї ще не час,

  Ай землицю нагноїти

  Мушу через вас!...

 

  Ой Русенько-Матусенько

  Здорова ми будь,

  Не загири мою працю,

  А мене забудь!

  А як зірка щастя блисне

  В родинї колись,

  На могилї нещасної

  Любки помолись!...

 

  Здоров, щирий соколику,

  Нинї мій конець!

  Сплети менї з барвіночку

  Зелений вінець;

  Под крестиком калиночку

  Всади надо мнов,

  Та заспівай ревной думки

  Про нашу любов...

 

  * *

 

  Ой Русе-Матусе,

  Родино-калино,

  Вороги-небоги,

  Чужино-тернино

  Братя-соколята,

  Голубе мій любий,

  Знакомі й сусїди

  Здорові бувайте,

  Мене нещасливу

  В щастю споминайте!...

 

  (підписано: Тудора Гурко.)

 

  [Зоря, 1883, ч.1, с.13]

 

 

  БИЛИЦЯ

 

  Лїт тому вже — кілько? я добре не знаю;

  Досить, що пізнав я їх двоє —

  Она була гарна як цвітка в розмаю,

  Чистенька, невинна, мов здрою

  Водиця кернична в зеленім лїсочку,

  Мов сонце те раннє без скази;

  На личку погідна, а зорі ті, очка,

  Сіяли мов світлі топази.

 

  І мала в серденьку три пісни великі,

  Три пісни сердечні, таємні:

  Одну, що похожа на ангелів лики,

  На ангелів звуки і имни.

  І нею то вмісто дївочой молитви

  До Бога корненько молилась,

  Коли лиш на гори Карпати-велити,

  На небо й природу дивилась.

  І нею для Бога за щастє родинне

  Чар-мову подяки складала;

  І нею у Бога о житє невинне,

  О долю для себе благала.

 

  А другая пісня — поважна, велична

  У руску минувшість витала;

  При звуках той пісни на погодне личко

  Тяженькая дума сїдала.

  З очей тогди перли-слезоньки котились,

  Численні мов скарги й біль люду,

  Що ярив му серце, троїв житя хвилї

  І местю писав ся у груди...

 

  А третю пісоньку комуж то святила,

  Комуж єї звуки складала?

  Весноньцї чарівній, що ю украсила,

  Що душу в чар-думки прибрала.

  Чувствам їх складала і приязним мріям,

  Сердечній і тихій любови,

  Любови горячій — і пісня летїла

  З під серця... тихенько .. поволи.

  І гралась та пісня зазульков в дуброві,

  По цвітках вспинялась весняних,

  Мов хижая яска линула під зорі

  В країну урочищ заранних.

 

  А він? ах, він може і добре сміяв ся

  Із звуків той пісни дївочой;

  Він може тов піснев поза очи грав ся,

  Як демон з душею у ночи.

  Не знало серденько, душичка невинна,

  Якому на віки віддалось:

  Що в груди єй любка душа була зимна,

  Не-руске в нїй серце палало;

  Що було в нїм повно лиш чорної зради,

  І іди троящой гадюки,

  І хитрощей повно — не любви, відради,

  Не долї будущой поруки.

 

  „О любко єдина, чи віриш ти тому,

  Що серця лиш твого бажає,

  Що щастє до твого принести рад дому

  І иншой над тебе не має?“

  —„ Ах люблю і вірю, і вічно все буду...

  І знову сердечна співала,

  І жертви великі з любящої груди

  Для него в дарунку складала.

  І первую пісню єму подарила,

  Бо став єя дорожшим від Бога;

  І з другої пісни віночок ізвила

  Для него сердечна небога.

  Вже враз в єго людом молилась, терпіла,

  Про Руси недолю забула;

  Він видер ті скарби... душа єй омлїла,

  В пісоньцї розпуки втонула.

 

  Він зрадив, покинув... лишили ся сльози,

  Любяще серденько зломалось;

  Лишилась розпука, лишили ся грози,

  І пісней весняних не стало....

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.2, с.19—20]

 

 

  ДАНИЛОВИ МЛАЦЇ.

 

                             В одвіт на стишок в календари Просвіти:

                            „Не можна всїм догодити“.

 

  Отче Даниле! ще не все той вільний,

  Кто з своїх пут сміє ся і кепкує;

  Не все ще той поет великій, чільний,

  Кто вірши пише і слова римує.

  Не все ще той святий, кто богомільний,

  Нї той високій, кто ся в гору дує;

  Не все нас стих розвеселит весїльний,

  Нї розслезит нас той, що все сумує.

 

  Не в тім, співаче, сила слова твого,

  Щоб ти раз в раз мок в сльозах, плакав в горю,

  Нї щоб сміявсь, чи є, чи нїт із чого.

  Ти будь керманич наш в бурливім морю,

  Щоб зріли з тебе ми привідця свого

  І чули добре слово — в добру пору.

                 

Мирон***

 

  [Зоря, 1883, ч.2, с.21]

 

 

  В ПАМЯТЬ

  ВОЛОДИМИРА БАРВІНЬСКОГО.

 

  Було в Тебе серце праве

  Що не знало, що то лесть;

  Була в Тебе душа чиста,

  А єй світлом правда й честь;

  Була в Тебе любов щира

  І клич сильний у души,

  Щоб убогій, рідній Неньцї

  Привернути красші дни.

 

  З між противників могущих

  Ідею неслось, — ревло

  Против Тебе й против Руси —

  Тиж поставив всїм чоло!

  Кріпив горстку невеличку,

  Мов Спартанів Леонид;

  За прапір Ти став наро́дний,

  За святїйшій наш завіт.

 

  Златоусте Твоє слово

  Поборяло лож і тьму,

  Зерно правди засївало

  На нарідную рілю.

  Ти став первим сином Руси,

  На престол єї засїв,

  І не златом, не богатством —

  Умом, ро́змислом владїв.

 

  Мов керманич серед моря

  Русь від бурі Ти стеріг

  І судно́ єї від грози

  І від ро́збитку беріг.

  Щирим серцем Славянина

  Труду щиро доповнив -—

  Ах, ктож лучше, ктож гарнїйше

  Так у світї коли жив?!

 

  Над Тобою днесь могила —

  Та не вмер великій дух,

  Що і словом і дїлами

  Покріпляв-бодрив в округ.

  Не поляже Твоя слава,

  Не прорвесь пасмо́ ідей,

  Що вщіпляв Ти в Русь-Вкраїну,

  В серця вірних єй дїтей.

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.3, с.37]

 

 

  ЖИДІВСКІ МЕЛЬОДІЇ.

 

  Після звісних жидівских погромів на Українї в р. 1881 пановало між нашими жидами, особливо в Підгірю, велике занепокоєнє. Носились дивовижні слухи, тревожні оповісті, зловіщі пророкованя. Жидівскі людові співаки складали навіть пісни о тих страшних фактах, то гумористично висміваючи жидівску тревогу, то наслїдуючи тон давних псальмів і благаючи Єгову о поміч. Менї лучилось чути кілька таких пісень і оповідань; деякі мотиви, котрі дуже вразили мене своєю оригинальностю, послужили менї предметом до отсих „Жидівских мельодій“. Не треба затим шукати в них творів моєї фантазії анї виразу моїх власних поглядів на жидівску справу; се радше памятка і образчик духового настрою підгірских жидів, викликаного противжидівским рухом україньского люду. — Прим. авт.

 

  I. Сам-Баттіям.

 

  Гадаєте, вни побідили,

  Отті, що в безумнім гнїві́

  Мордуют жидів на Вкраїнї?

  Побачим, сли будем живі.

 

  А я напере́д вам те кажу,

  Як в наших се пи́сьмах стоїт:

  Завчасно побідов хвалят ся,

  Жіє бо ще царь наш Давид!

 

  Ви чули, жидів много тисяч

  Іде на всї кінцї землї?

  Они йдут шукати Давида

  Край моря — в дворі... на скалї́...

 

  Там з божої волї жіє він,

  Щоб племя своє боронить:

  Він вчує про нинїшні кривди

  І страшно ті кривди пімстит.

 

  Вже раз з свого замку край моря

  Зступав він жидів ратовать;

  Коли го й теперь ублагают,

  Он певно явит ся опять.

 

  Но трудно се, дуже се трудно!

  У краю далекому десь

  Є море страшенне, кипуче,

  Сам-Баттіям море те звесь.

 

  Лиш раз оден доси те море

  В далекій незнаній земли,

  Шукаючи в поміч Давида,

  Побожні жиди перейшли.

 

  Ви знаєте дивну ту повість?

  Раз царь був безбожний — хотїв

  У своєму царстві живучих

  Усїх повбивати жидів.

 

  І вислали своїх рабинів

  Жиди до царя і рекли:

  Не тикай нас, царю, жіє ще

  І наш царь Давид на земли.

 

  А царь розсміяв ся безбожний:

  Ідїть се дурному скажіт!

  Умер і зотлїв царь Давид ваш

  Як раз тому тисяча лїт.

 

  А впрочім беру вас за слово:

  Ідїт, і нехай ся явит

  До мене на учту велику

  За сорок день царь ваш Давид.

 

  А як не явит ся до мене

  Давид на означений день,

  То всїх вас жидів в моїм царстві

  Без милости виріжу в пень.

 

  І далї говорит та повість,

  Як з трудом великим зайшли

  Жиди над кипучоє море

  В далекій, незнаній земли.

 

  А море реве і клекоче

  І парою в небо бухтит, —

  За морем тим в замку високім

  Невмершій жіє царь Давид.

 

  І впали жиди ті на землю,

  Молились три ночи й три дни,

  Стогнали і плакали тяжко,

  Аж поки слїзми підплили́.

 

  А сльози їх в море влили́ ся

  І в кригу стяли́сь ледову,

  А филї кипучі на кризї

  На той бік несут жидову...

 

  Минуло днїв трийцять і девять,

  Послів як нема так нема, —

  Жидів вже повергла надїя,

  Осталась роспука сама.

 

  На славную учту зібрались

  З цїлого пів світа царі,

  І шумно і гівірно й гучно

  У царскідгь високім дворі.

 

  А оддалїк в тюрмах і мурах

  Пильнуют жидів сторожі,

  Кати похожают товпами

  І острят мечі та ножі.

 

  Ось учта в дворі почала ся,

  Як гучно музика гримит —

  А плачут жиди і ридают:

  Не іде наш царь, наш Давид!

 

  Пів учти скінчилось, пів пяні напились

  Вельмояснії гостї в дворі;

  Кати похожают, в руках їх играют

  Блискучі ножі й топорі.

 

  Вже учта скінчилась, царь пяний

  Жидів мордовати велит,

  Втім чути: гримит, наближаєсь...

  Ах, іде наш царь, наш Давид!

 

  У чорній, замкнутій каритї

  І коней вороних шість пар

  Без слуг, без погоничів, іде

  Жидів невмираючій царь.

 

  Стає — відчиняєсь карита,

  Дїд з неї, зігнутий до в-пів

  І сивий як голуб, тремтячов

  Ногою ступає долї́в.

 

  Ступає тремтячов ногою,

  От-от дотикає землї,

  Но диво, земля подає ся.

  Немов полотно на водї!

 

  Все низше, все глубше... Вже двір весь

  І місто і царство цїле

  Хитаєсь, филює і звільна

  Все низше, все глубше тоне́...

 

  Злякались царі і благают

  Давида: Вертай, не ступай

  Ще другов ногою на землю,

  Бо згинемо ми і весь край!

 

  Дїдусь усміхнув ся і каже:

  На учту просив ти мене;

  Не хочеш — вертаю, но царю,

  Не тикай же племя моє!

 

  Ти бачищ, весь двір і весь край твій

  Не в силї мене удержать;

  Тож знай, уся власть твоя нїщо,

  Щоб племя мое звоювать.

 

  А що не приняв ти до учти

  Мене, то прийде́ такій час,

  Коли моє племя засяде

  До царскої учти між вас!

 

  Оттак наші книги говорят,

  І правду говорят святу.

  Жіє царь Давид наш і бачит

  Усї наші кривди й біду.

 

  Нещасне село те і місто,

  Де в муках, в пониженю жид —

  І горе земли тій, як стане на неї

  Обома ногами Давид!

 

  Мирон***

 

  [Зоря, 1883, ч.3, с.39—40]

 

 

 

  „ДИВАК“

 

  Вмер мій друг, душа єдина.

  Лиш дивак він був щось з роду —

  Кажут, вже на школьній лаві

  Жив чувством, любив природу

       І хоч в горю сам бідив ся,

       Ще й послїдним подїлив ся.

 

  Скінчив школи й богословє,

  К берегу добивсь вже свому —

  Знов дивак! на сміх, на диво

  Оженив ся по дурному...

       Єсть дївчат з грішми так много,

       Он вдовицю взяв убогу!

 

  Дістав містце в глухих горах,

  В вітчинї вівса і журу;

  Радят му: „поїдь, старай ся“ —

  Офукнувсь! Таку натуру

       Мав вже з роду: бриндзю бити

       Волїв борше, чим просити...

 

  От бувало я заїду

  В єго хату — вихор... стужа...

  Світ заклятий... Сибир чистий!...

  Брате, кажу, любий друже,

       Щож ти робиш в тій неволї?

       „Світло сїю, а тьму полю“.

 

  Тай бувало при обідї

  На политику звертаю,

  А він, дивний, лиш сміє ся:

  „Бачиш, школу закладаю,

       А як Бог ми допоможе,

       Касу ще й шпихлїр заложу“.

 

  Подививсь я з милосердєм,

  Сльоза закрутилась в оку:

  Ой дивак ти!... Лучше-б взяв ся

  За политику високу,

       Булаб слава з того всюди:

       По газетах... й поміж люди...

 

  ,,Кто? я, смирний слуга божій,

  У политику мішатись?“

  Ще бувало рамя стисне,

  Вийде з дому межи хати,

       Меж убогих... Сміх, тай годї!

       Дивак чистий в кождім родї.

 

  Жив недовго. Та хоч хорий,

  Розговори вів з хлопами

  — Три години або й більше —

  А люд слухав го з слезами;

       Волїв темних научати,

       Як дипльоми, як мандати.

 

  Вмер забутий; по газетах

  Анї згадки єго трудів!

  Лиш вдовиця мнї казала,

  Що умер на руках люду:

       Волїв дивак жаль невчених,

       Чим епиграм просвіщених.

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.4, с.53—54]

 

 

  ЖИДІВСКІ МЕЛЬОДІЇ.

 

  II. Пірє...

 

  (Пісня тота перероблена з мотиву жидівскої пісни; она відносит ся до звістних погромів на Українї.)

 

  Розвіяне злими товпами,

  Мов снїгу пласти́ з над руїн,

  Летиш ти до хмари з вітрами,

  О пірє з жидівских перин!

 

  Мов снїг ти летиш аж до хмари,

  Вкриваєш поля́ мов кили́м,

  О свідку великої кари,

  О пірє з жидівских перин!

 

  Знать бачити горя не хочеш,

  Що ми ту в тій хвили терпим,

  Снїжними крильця́ми тріпочеш,

  О пірє з жидівских перин!

 

  Як грубі мужицкії руки

  Рвут наше добро́ без причин

  І нам задают люті муки —

  О пірє з жидівских перин!

 

  Як наші хати розкидают

  Аж гет до послїдних делин,

  Як наші шинки́ розбивают, —

  О пірє з жидівских перин!

 

  Весь го́род від кра́ю до краю

  Руїна одна, плач один....

  Глядиж на тих варварів зграю,

  О пірє з жидівских перин!

 

  Гляди, що ту нашої страти,

  Що наших ту впаде слезин,

  Щоб Богу се все росказати,

  О пірє з жидівских перин!

 

  Най наші всї зважит терпіня,

  До нашого горя долин

  Най шле нам потїхи проміня,

  О пірє з жидівских перин!

 

  Най тямит, що люд ми ізбранний,

  Єго найуко́ханий син,

  Годований зе́рнами манни —

  О пірє а жидівских перин!

 

  Най дасть нам наро́д сей посїсти,

  Най дасть нам помститись над ним —

  Неси, о неси му ті вісти,

  О пірє з жидівских перин!

 

  Мирон***

 

  [Зоря, 1883, ч.4, с.57]

 

 

  ПАМЯТИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

  Було темно, пусто, глухо,

            була ніч;

  І по славі, що красила

  Україньскій люд, могили

            й матерь-Сїч —

  Полишились лиш руїни!

  На зеленій Українї

  Люд заплакав на неволю,

  Ворон кракав чорну долю,

            а кати

  Весь люд стали роспинати,

  Ще ся стали величати,

            що брати!

  Словутиця весь окрив ся

            туманом;

  Чорне море застогнало

  Та „Чубатих“ вспоминало

            з лиманом:

  Чом не стало тих гетманів,

  Тих бунчуків, тих жупанів,

  Що по морю з України

  Заходили на гостину

            в Цареград

  І за рідной неньки муки

  Полокали кровю Турків

            свій булат?

 

  Сагайдачних й Дорошенків

            вітчина

  Мов оден курган широкій,

  Немов гріб оден глубокій

            стала вся.

  А над тими над гробами

  Люд невчений зо слезами

  Питав неба, питав долї,

  Чи засвітит сонце волї

            із за хмар?

  Чи спалит тяжкі окови,

  Що обмились в люду крови,

            правди жар?

 

  Зійшла правда — поселилась

            в чисту грудь

  І огненними словами

  Росказала ген світами

            про наш люд.

  Росказала про страданя,

  Рідной матери конаня;

  Росказала, чом могили

  Скрізь високі край покрили — чом збіднїв

  Брат найменшій в власній хатї

  І в неволю кто ковати

            єго смів?

 

  І почало вкруг зоріти,

            счезла тьма —

  Став Тарас до працї звати,

  Теплим словом загрівати

            до дїла.

  Він устами апосто́ла

  Правду й віру нїс довкола

  І болїючи враз з людом

  Защіпляв надїю в груди

            лучших днїв —

  Аж деспот почув ту силу

  І в души своїй зогнилій

            затремтїв!

 

  Він родню́ Славян широку

            полюбив

  І сред тої він родини

  Місце почестне Вкраїнї

            назначи́в.

  А за те: за правду щиру,

  За слова отухи, миру,

  У тюрму єго пігнала

  І в кайдани го ковала

            злість врага;

  Душу-серце му ранила,

  Аж в могилу го закрила

            вітчина.

 

  Днесь могили само небо

            стереже,

  А дух того, що під нею,

  Під вкраїньскою землею,

            все живе!

  Хоч вітри степо́м гуляют,

  Хоч могилу розривают:

  Тайний дух з під неї кличе

  І взиває всїх на віче,

            немов дзвін;

  А тимчасом Україна

  Споминає свого сина:

            „Я — то він“!

 

  Во Львові 23. Лютого 1883.     

  В.І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, с.69—70]

 

 

  О НЕ ЗАБУДЬ!

 

  О не забудь, я молю тя,

  На хвилю сю, блаженний час,

  Як первий раз талант, судьба

       Зближили нас.

       О не забудь про день утїх,

  Щом го надїі днем прозвав,

  В котрім ми жар очей твоїх

       За світ весь став.

 

  О не забудь тих серця слів,

  Що я у жертву нїс тобі,

  Що я їх наче цвіти сплїв

       В роскоши снї.

 

  О не забудь тих ясних зір,

  Що були свідками любви,

  Як нам відкривсь небесний мір

       І рай души.

 

  О не забудь, що я живу

  Лиш крізь любови тої власть,

  Що я тобі лишень свящу

       Всю серця страсть.

 

  О не забудь. що те чувство

  Мене з тобов з'єднало враз,

  Злучило нас на вік в одно,

       На вічний час.

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.6, с.86]

 

 

  НІЧНІ ДУМИ.

 

  IV.

 

  Неперегляднов чередою

  Ідут за днями дни мої

  Так cтрашно однотонні всї,

  Як оловяні хмари ті,

  Що звільна мчат ся надо мною.

 

  Без дїл, з закутими руками,

  Без мислей деревію я,

  Минає молодість моя,

  Мов чиста річка степова

  Безслїдно гине між пісками.

 

  Гинь, гинь, хоч жити ще не вмів!

  Слїд жизни твої за тобою

  Затресь, розслизнесь сам собою, —

  Лиш в серци тиск тяжкого болю

  Єдиний слїд минулих днїв...

 

  V.

 

  Бувают хвилї — серце ниє

  І cкорбних мислей рій летит,

  Мов чорна хмара небо криє,

  Мов похоронний звін звенит.

 

  І поглядом нїмої злоби

  Глядиш на сонце й світ живий,

  І ждеш, що з земної утроби

  Огонь ось вибухне страшний

 

  І в миг спали́т всю землю тую

  З всїма́ неправдами єї,

  Здрухоче хаос твердь старую,

  Змішає море і краї —

 

  І наче золото в горнилї

  Сей світ очистит ся зовсї́м,

  І ясна, в невечерній силї,

  Засяє правда й воля в нїм.

 

  Мирон***

 

  [Зоря, ч.6, 1883, с.88]

 

 

  КОТИК

 

  1.

 

  В віконци сама лиш сидїла

  І наче ягідка була́,

  В очицях синь неба краснїла,

  Грудь крилась у білє рубця.

 

  Дві рожі пишались в волосю:

  Червона і біла як снїг;

  А котик-пещоха дві коси

  Негречний собою прилїг.

 

  Сидїла так може годину —

  Я бачив ті очі, той рай,

  Смотрив я на личко дївчини

  Крізь листя зелений розмай.

 

  Звернула ті сині очицї

  На неба широке руслі;

  Щось мрака явилась на личку

  І сумом покрилось чоло.

 

  І вийшов з зелени, з гущави

  І станув так просто вікна

  І впив ся в ті очи слезаві,

  Хтїв хмари прогнати з чола.

 

  Узріла недобра — зжахнулась;

  І чим я хоч погляд дістав,

  Лиш біла суконка майнула,

  А котик лиш моркнув: — мі-яв!

 

  2.

 

  І з тої то хвилї що днини

  Ставав я все против вікна,

  Смотрив на те личко дївчини,

  На хмари — задуму чола.

 

  Бувало погляне на мене,

  Аж серце здрогне ся цїле;

  Часом же і в цвіти зелені —

  Надїі — віконце вбере.

 

  Що днини, що хвилї смілїйше

  Слїдила з віконця мій слїд;

  Що днини в волосє гарнїйшій

  Вплїтала листочок і цвіт,

 

  Раз тямлю, о Боже, зітхнула!

  Хотїв я вклонитись єї,

  Та видно, чійсь голос зачула,

  І вже єй не було в вікнї.

 

  Вітрець лиш легонькій з віконця

  Дзвінкій голосочок підняв,

  А котик, що грів ся до сонця,

  Піднїс ся і моркнув: — мі-яв!

 

  3.

 

  На картцї паперу списав я

  Всї серця любовні чувства

  І знов у гущаві чекав я,

  Аж вкажесь єй личко з вікна.

  І ждав я вже третю годину —

  Дївчатка не було в вікнї;

  Лиш котик-пещоха дївчини

  У руки попав ся менї.

 

  І зараз я котику тому

  До шії ту картку припняв,

  А котик втїк просто до дому —

  Біжучи мугикав: — мі-яв!

  В гущаві зеленій, пахучій

  Лишивсь я тревожний в душі

  І ждав так із серцем тремтючим,

  Чи сяде дївчатко в вікнї.

 

  І ждав я не даром, їй-Богу!

  Та кров мнї застигла в жила́х,

  В віконци узрів я старого,

  А котик був в него в руках.

 

  Она же головку схилила

  Покірна, бо батько картав,

  І сльози в хустину ронила —

  А котик мугикав: мі-яв!

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.9, с.139—140]

 

 

  О КОБ ЗІСТАЛО ТАК ВСЕ!

  (Після Боденштета).

 

  Бистрими водами рве ріка, шалїє,

  У крутежи хвиля пре хвилю — жене,

  Любо в світлї сонця серце й гай радїє;

       О коб зістало так все!

 

  Червоно край чаші вином заливаєсь,

  Любка ми у чашу вина сипле — ллє,

  А я з вином разом єй оком впиваюсь;

       О коб зістало так все!

 

  Вже сонце заходит, вже днина смеркає,

  Але серце моє мов зоря любви

  І в тьмі найкрайнїйшій променем сіяє;

       О коб зістало так все!

 

  Ом. Один.

 

  [Зоря, 1883, ч.10, с.159]

 

  МОЛОДОМУ ДРУГОВИ.

 

  Чом головку ти схилив до долу,

  Спер на руку ти скрань мармурову

  А очима, в дали десь блукаєш,

  Наче в дали доленьки шукаєш?

  Що́ завис на тобі сумерк суму?

  Що́ задумавсь, молоденькій друже?

  Ой не думай, молодче, ту думу,

  Бо та дума зрадливая дуже.

 

  З разу сяє, мов сонце весною,

  Наливає світ увесь красою

  І чарує твоє серце й очи,

  Наче любка у весїльнім строю,

  Наче зірка моргає з дна ночи,

  Наче пчілка мід з квіток громадит.

  Но як того меду закоштуєш,

  Жар незнаний в серденьку почуєш,

  І она тодї тя, друже, зрадит.

 

  Сонця блески на дрібки розщипле,

  Зорі в бездну темную розсипле,

  В цвітів барві вкаже страсть горючу,

  В птахів піснях вкаже крик розпуки,

  У погодї вкаже скриту тучу,

  У роскоши вкаже скриті муки,

  В кождій перлї на красавиць шії

  Вкаже зсїлі нещасливих сльози, —

  І всї втїхи твої молодії

  Мов косов нещадною покосит.

 

  Ох, і зблїдне тварь твоя румяна!

  І чоло, котре она за рана

  Цїлувала, стратит блиск слоновий

  І пооресь зморщинами живо,

  А твій взір свобідний, лазуровий

  Потемнїє — самому на диво.

  Бо важка, колюча путь розуму,

  Кождий крок щемит у серци, друже!

  Ей, не думай, молодче, ту думу,

  Бо та дума зрадливая дуже!

 

  3. Цвітня 1883.     

  Мирон***

 

  [Зоря, 1883, ч.11, с.175]

 

 

  З ПОЕЗІЙ В. І. МАСЛЯКА.

  ДО О. С М.

 

  Далекій світ меж нами, любко!

  Бурлак неначе, в чужинї,

  Числю сред дум гірки́х, неясних

       Сирітской жизни днї.

 

  Дарма́ простори, що нас дїлят;

  Над нами небо повне зір —

  Туда що вечер я з тугою

       Підношу очи-взір.

 

  Ах там, ах там ті зорі пишні,

  Що ми ізбрали їх собі;

  На них стрінусь з тобою, любко,

       Не тямлю о журбі.

 

  Нераз питаю зір про тебе,

  Їх світло — відповідь твоя;

  Над них у мене Бог лиш тілько,

       Тай ти єдиная моя!

 

 

  ЛЇК НА НЕЩАСЛИВУ ЛЮБОВ.

 

  Коли тебе любка полишит, покине,

  Ти в другу влюби ся чим скорше;

  Но лучше було́би, втечи з того місця

  А скоро, а борзо доконче.

 

  Над тихов водою побачиш ти верби,

  Що сумно хиляют ся всюди;

  Ту станеш — заплачеш слезами гіркими,

  І зараз полекшає в груди.

 

  А підеш ти дальше, у синії гори,

  Вже тілько зітхнеш там сердечно;

  А вийдеш ще висше — там світ і свобо́да,

  З орлами помчиш в безконечне.

 

  І станеш ся, брате, сам орлом могучим,

  Немовби у-друге родив ся;

  Почуєш ся вольним, почуєш у серцю,

  Якої дурницї журив ся...

 

  [Зоря, 1883, ч.14, с.226]

 

 

  ПІСНЯ І ПРАЦЯ.

 

  Пісне, моя ти сердечна дружино,

  Серця відрадо в дни горя і слїз,

  З хати вітця, як єдинеє віно

  К тобі любов і житє я принїс.

 

  Тямлю як нинї: малим ще хлопчиною

  В мамині пісни заслухувавсь я;

  Пісни ті стали красою єдиною

  Бідного мого, тяжкого житя.

 

  „Мамо, голубко! — було налягаю —

  Ще про „Ганусю“, „Шумильця“, „Вінки“!

  — „Нї, синку, годї! Покіль я співаю,

  Праця чекає моєї руки“.

 

  Мамо-голубко, зарана в могилї

  Праця і недуга зложили тебе,

  Пісня-ж твоя в невмираючій силї

  В мо́йому серцї яснїє, живе.

 

  Ох, і нераз тота пісня сумненька

  В хвилях великих невго́дин житя

  Тихій привіт менї слала, мов ненька,

  Сил додала́, до важкого путя́.

 

  — „Синку, кріпи ся! — она мнї твердила, —

  Аджеж не паном родив ся ти чей!

  Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

  Та́ лиш тебе доведе до людей“.

 

  Правда, матусю! Спасибіг за раду!

  Я єї правди нераз досвідчив.

  Праця дала́ до житя мнї принаду,

  Цїль дала, щоб в манівцях не зблудив.

 

  Праця ввела мене в та́йники темні,

  Відки пісень бє чарівна нора,

  Нею дива́ прояснили ся земні,

  Загадка людскої нужди стара.

 

  Праця і пісня — великі дві силї!

  Їм я до скону бажаю служить;

  Череп розбитий ¬— як ляжу в могилї,

  Ними лиш зможу й для правнуків жить.

 

  Мирон***

 

  [Зоря, 1883, ч. 15, с.243—244]

 

 

  КОБИ!

 

  Коби я був пташков, полетївбим гаєм,

  Житєм би ся тїшив і горя не знав,

  В калинї усївбим над тихим ручаєм

  І голосно пісню миленько співав...

 

  Коби я був рибков, я в зеркалї чистім

  Гулявби весело, на сонце дививсь

  І з филев ся мірив в летї своїм бистрім,

  А хтївби спочати — на днї би я вкривсь...

 

  Коби я був цвітков, як тая лелія,

  Менеб роси перли змивали щодень,

  Що раня-б сходила для мене надїя,

  В ночи я дрімавби, а тїшив ся в день...

 

  Коби я гуляв мотильом там лугами,

  Я-б з цвітки на цвітку з утїхов лїтав —

  Они-б мя кормили солодко устами,

  Я-б в листю зеленім тихенько дрімав...

 

  Коби я був каменем, я тихо лежавби,

  Нї струни одної не булоб житя ,

  Нї радости, смутку вже більше не знавби,

  Людей вже не чувби, нї серця битя !...

 

  Іляріон Грабович.

 

  [Зоря, 1883, ч.16, с.259]

 

 

  З НІЧНИХ ДУМ.

 

  Місяцю-князю!

  Нічкою темною

  Тихо пливеш ти

  Струєв таємною....

  Нїжно хлюпоче ся

  Воздушне море, —

  Так в нїм і хоче ся

  Змить з серця горе.

 

  Місяцю-князю,

  Ти чарівниченьку!

  Смуток на твоїм

  Ясному личеньку:

  Із небозвідної

  Стежки погідної

  Важко глядїть тобі

  В море бездонне:

  В людскости бідної

  Горе безсонне!

 

  Місяцю-князю!

  В пітьмі будущого

  Знать ти шукаєш

  Зїля цїлющого,

  Зїля, що лиш цвите

  З зарайских меж...

  Ох, і колиж ти те

  Зїлє найдеш?

 

  Мирон***

 

  [Зоря, 1883, ч.16, с.261]

 

 

  [К. Устианович]

 

  Як птичка весною,

  Так лїтом, по зною,

  Ми йдем, ми буяємо всюди:

  На гори і доли,

  Із піснею волї,

  Ми ходим між добрії люди.

  В веселі, богаті

  Не глянем палати —

  Там нашої пісни не треба!

  А йдем там, де сльози

  Заляли люд божій

  І пекло вчинило ся з неба.

  Псалом, що співаєм

  Цїлим нашим краєм,

  Псалом то недолї наро́да!

  Із нього бє слава

  Минувша, кровава,

  І будуща доля, свобо́да.

  І в серце ми сїєм

  Зболїле надїю

  І душу гартуєм і силу,

  І мостим дорогу

  Дїтям краю свого

  В будущину світлую, милу...

  І жайворонками

  Над всїми полями

  Летим ми і кличемо всюди:

  Вставайте, працюйте!

  Добра не гайнуйте!

  Кріпіт, просвіщайте ся, люди!

 

 

  [Зоря, 1883, ч.16, с.273]

 

 

  З ПОЕЗІЙ ИЛЯРІОНА ГРАБОВИЧА.

 

  НЕ ЛЮБИ МЕНЕ!

 

  Ой, не люби мене, дївчино, -—

  Любови в менї вже нема!...

  Моє вже серце не загріє,

  Оно студе́не мов зима...

  Тебе ще холодом обвіє,

  Звялит тебе, моя дитино, -—

  Ой, не люби мене, дївчино!

 

  Не присягай менї словами,

  Бо я сміюсь лиш з слів твоїх!

  Ти серця мого вже не збудиш,

  Не зрушиш струн чутких моїх,

  Сама собою лиш занудиш,

  Покриєш ся лише журбами —

  Не присягай менї словами!

 

  Не слухай бесїди моєї,

  Бо се не серця любий звук!...

  Она прірве твої всї мрії

  І вирве тя з солодких мук...

  Ти жить буде́ш вже без надїі,

  Глумити-меш з любви своєї...

  Не слухай бесїди моєї!

 

  Тїкай від мене гет, дитино!

  Дивись ще серцем в жизни май...

  Бо станеш чорно ще глядїти

  На світ, на свій минувшій рай:

  Деж в тебе сила те стерпіти? —

  Ой, не люби мене, дївчино!

  Тїкай від мене гет, дитино!...

 

 

  ПО РАННИХ СНАХ...

 

  В очах пустий для мене світ

  І глухо, мертво мнї в ушах,

  А в серцю лїд, а в серцю лїд

  По тих колишних любих снах!...

 

  Застигла кров в жила́х мої́х,

  Змарнїло тїло вже моє;

  В души йно сміх, в души йно сміх

  Беззвучно в стїни глухі бє...

 

  Минувшой жизни образ мій

  Менї затертий вже на все;

  Рожевих мрій, рожевих мрій

  Мій ум не прійме, не знесе́!

 

 

  ОДНА!..

 

  Одну я матерь рідну мав.

  Она всегда гордилась мнов,

  З нев перше слово щебетав,

  До ней розтлїла вперш любов

       Із серця дна,

       Бо вна одна!

 

  І мова лиш одна менї

  Милїйша звуком над усї;

  ЄІ як вчую в чужинї.

  То так солодко ми в душі

       Звучит она,

       Бо вна одна!

 

  Одну країну я спізнав,

  Що мнї гарнїйша над весь світ;

  В нїй з рідним людом ся збратав,

  Она цвите сред моїх лїт

       Мов май-весна,

       Бо вна одна!

 

  І дївчину одну лиш я

  Сердечним піглядом найшов;

  За нею вся душа моя

  Скипіла в вічную любов,

       Без ней нїт сна,

       Бо вна одна!...

 

 

  ЗАХОДИТ СОНЦЕ ...

 

  Заходит сонце... Світлий жар

  Лучі́в послїдних ще горит

  І крізь ту пітьму чорних хмар

  Щораз то слабне — вже тремтит...

 

  Заходит сонце... Я сиджу́

  Посеред дум осїнних мрак,

  На захід сонця я гляджу́ —:

  І жизнь моя заходит так!...

 

  У груди з жерела житя

  Послїдна капля вже пливе,

  У серцю слабне звук битя,

  Вже чахне тїло півмертве́...

 

  Тремтит ще, гасне дух вже мій,

  Чоло зболїле ще палит,

  І дум моїх послїдний рій

  У світ ще гонит... не вздержит!

 

  Заходит сонце... Смерк настав,

  Так тихо... Ноче, ах, витай!

  А ти, де так мій дух лїтав,

  Моя землице, — ох, пращай!...

 

  [Зоря, 1883, ч.18, с.278]

 

 

  ЩО ГАРНЇЙШЕ?

 

  Гарно, як в згодї веселі дїти

  По лузї любо гуляют,

  Ручков дрібненьков зривают цвіти,

  Вінець стобарвний сплїтают.

 

  Но ще гарнїйше чувство любови,

  Що в струни серць двоє грає. —

  Ах, вно нераз ще в старечій крови

  Згадки солодкі вживляє...

 

  Лиш найгарнїйша дружба правдива,

  Що сильно ду́ші дві вяже;

  За неї все світит доля щаслива,

  Вна вразь з тобою в гріб ляже!

 

  Іляріон Грабович.

 

  [Зоря, 1883, ч.19, с.293]

 

 

  МИХАЛИНЇ Р...

 

  Нї, не однако для всїх сонце сяє,

  Хоть безучастно над всїми блищит:

  Бідний слїзми єго блеск заливає,

  Щастним оно і терни́ золотит.

 

  Сердце дївоче! Краснїйше сіяє

  Щирість твоя, анїж сонїшний світ,

  Радісний усміх для щастного має,

  Сльози для горя, пораду й привіт.

 

  9. Цвітня 1883.     

  Мирон***.

 

  [Зоря, 1883, ч.19, с.293]

 

 

  ГРЕЦКА ДЇТИНА.

 

  Турки, Турки тут були! Хіос, морску країну,

  Замінили в бездушну, безжизненну руїну,

       Бо лиш скелї з Хіосу стреміли.

  А той Хіос ще вчера залицяв ся мов зоря

  І садами-лугами красував ся сред моря,

       Грецкі піснї в нїм любо звенїли.

 

  Нинї з Хіос пустиня, нинї з Хіос руїна —

  На руїнї лиш тілько синьоока дїтина

       Одинока важненько ридає;

  До головки дїтини дрібний корчик терновий,

  — Другій свідок, що бачив диких Турків в острові ¬—

  Дрібні цвіти біляві схиляє.

 

  Бідне босе дитятко! з очей твоїх ясненьких,

  З очей твоїх мов филї того моря синеньких,

       Щож моглоби ті сльози прогнати?

  Щож моглоби в зїницї кинуть искру горячу,

  Щоби стала в очицях за всю радість дитячу

       Серед болю, роспуки, затрати?

 

  Чим з'яснїлоб те личко в хвилю горя-роспуки?

  І волосє чіїж-то в лад привелиби руки,

       Що яснїє брези коро́ю,

  Що, як вітер подує, оно сталоб краснїти,

  Мов ті лучі ясненькі, мов ті сонечні дїти

       Білу шійку тулилиб собою?

 

  Сльози твої вкоїлаб може цвітка Ірану,

  Що пишаєсь в корунї блїдосиній, коханій,

       Пишно так сред перскої країни?

  Може яблоко вкоїт з деревини такої,

  Що лїт сотку цїлую треба конче на тоє,

       Щоб добитись до неї в пустини?

 

  Може хочеш ти пташки із густої діброви,

  Що у неї звук красшій, чим в сопілцї вербо́вій?

       Може хочеш дитятко зазулї?

  Може хочеш тройзїля, може хочеш розма́ю?

  — Слухай — шепче дїтинка — я лиш сего бажаю:

  Коби порох на Турків та кулї!

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.21, с.324—325]

 

 

  ЖУРАВЛЇ

  (З „Осїнних дум“).

 

  I.

  Понад степи́ і поле, гори й до́ли,

  Понад діброви, зжовклим листом вкриті,

  Понад стернища, зимним вихром биті,

  З стоном сумним, мов плач по красшій доли —

 

  Понад селища бідні, непошиті,

  Хатки обдерті і пусті стодоли,

  Понад люд темний, сумовитий, голий

  Мчитесь ви в даль по мрачному блакитї....

 

  Куди? Куди? Чи в красшій край, зелений,

  Залитий світлом, цвітом умаєний, —

  На нитку мов нанизані мчите́ ви?

 

  О, ждїть! Ось в мрачній і вогкій ярузї,

  З крило́м підтятим, брат ваш сохне в тузї:

  Возьміть мене в путь!... Братя! Де ви? Де ви?...

 

  II.

 

  Післанцї півночи, в далекім юзї,

  В прекраснім краю барв, богацтва й піснї

  Перекажіть про сїрі, без'утїшні

  Мгли, що стоят на нашім видокрузї.

 

  Перекажіть про бідність, слези вічні,

  Про труд безсонний в болю і натузї,

  Про чорний хлїб твердий, печений в спузї,

  Про спів жалібний, мов вітри́ горішні!

 

  Перекажіть про те, що вас прогнало

  З нещасного, хоч рідного вам краю,

  Щоб всяке щире серце й там ридало!

 

  Но сли й там бідні суть, терплять, ридають,

  Сли й там земля ссе кров їх, сльози й піт,

  А хлїб дає не їм — — мовчіт! мовчіт!...

 

  20 Жовтня 1883.

  Мирон***.

 

  [Зоря, 1883, ч.21, с.325]

 

 

  ПІД ОСЇНЬ.

 

  Низом сонце йде по небі,

  Вітер листєм шелестит,

  І на поли пусто й тихо

  І птах пісни не зненит;

  Дух природи супокою,

  Супочи́ну вже бажа’,

  А у серцю глухо, нудно,

  Цїпенїє грудь-душа.

 

  Вже не виджу цвітів листя,

  Нї розмаю чар-весни,

  А у груди, як по світї,

  Мраки-змори залягли;

  Радоб серце утїшить ся,

  Звеличати ясний світ —

  Дума думі не мирит ся,

  Огню в серцю вже не слїд.

 

  І що днини мраки більші,

  І густїйшій все ине́й,

  Сад, лугі стоят-сумуют,

  І те світло у зорей

  Не так ясне, як бувало,

  Як на ве́сну у маю;

  З ночи місяць виринає,

  Та понурий на лицю.

 

  Сумно, пусто; білий ангел

  Вже витає у вікно;

  Серце бє ся важко в груди

  І питає: гей, весно,

 

  [Зоря, 1883, ч.21, с.325]

 

 

  ЗГАДАЙ МЕНЕ!...

 

  Згадай мене, милий, згадай мя весною,

  Як перша фіялка до тебе всміхнесь!

  Колись ти фіялков красив запашною

  Головку мою — чи забув о тім днесь?

 

  Згадай мене, милий, згадай мя весною,

  Коли соловейко піснь в лузї зачне!

  Колись єго спів ти витав враз зі мною, —

  Як він любит рожу, любив ти мене.

 

  Згадай мене, милий, згадай мя весною,

  Як в вечір заморгают зорі з небес!

  Колись в таку пору ми думов одною

  Летїли в світ красшій — любви і чудес.

 

  Згадай мене, милий, згадай мя весною,

  Коли синя цвітка озвесь: не забудь!

  Она тобі скаже, що ум мій журбою,

  Що ту́гою й жалем звялена мнї грудь.

 

  Згадай мене, милий, згадай мене лїтом,

  Як жовтої рожі розверне ся цвіт;

  Як рожа мотилькам, так ти менї світом, —

  Чиж промінь любови твоєї поблїд?

 

  Згадай мене, милий, згадай мене лїтом,

  Як в сині блаватки вквітчаєсь ріля;

  Я в сині блаватки гляджу за одвітом,

  Немов в твої очка: чи любиш ти мя?

 

  Згадай мене, милий, при мрацї осїнній,

  Як вітер лист звялий по полю несе!

  В такій час ти кляв ся в любови незмінній, —

  Днесь ту́та мя сушит і кров мою ссе.

 

  Згадай мене, милий, згадай мя зимою,

  Як білим коверцем покриєсь земля:

  Пригорне й мене вна смертнов пеленою!...

  О весно! О серце! О юність моя!

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1883, ч.21, с.325]

 

 

  ЧIЯ ВИНА.

 

  Чутя найкрасші, золотії сни

  Лучили мя, мій со́коле, з тобою.

  Чомуж так борзо, в перших днях весни

  Они — мов цвіти поплили́ з водою?

 

  Погасли, щезли, нїби мгла в пуста́рах,

  Лишилась до́свіду гіркая чаша;

  По давнім щастю, мов по срібних хмарах

  Тремтит лишень слеза сердечна наша.

 

  Я не встидаюсь слїз пролитих з тиха

  За молодих надїй рожевим цвітом, —

  Бо раз лиш цвіт цвите, — а кілько лиха,

  Тернів нам шле тяжка борба́ зо світом!

 

  Лиш раз цвив цвіт мій! А що звяв по хвили,

  Що щез безслїдно, що так тяжко я

  Страдати мушу, — хтож ту винен, милий?

  Чія вина? — Кленусь, що не моя!

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1883, ч.21, с.340]

 

 

  П0X0Р0НИ.

  (Наслїдованє з Г. Гайне).

 

  Старі, недобрі піснї,

  Злі мрії навимні

  Похороню я! Дайте

  Велику труну мнї!

 

  Кладу в нїй — що такого?

  Сказать ще не пора́.

  А труна, братя, більша,

  Як Зелемінь-гора.

 

  І велитів дванайцять

  Шукайте — в височінь

  Як ті, що з скал здвигнули

  Високій Зелемінь.

 

  Нехай возьмут ту труну

  І зложат в моря гліб:

  Такій великій трунї

  Такій великій гріб.

 

  Щож так важке й велике

  Зложив я в нїй з журбов?

  Зложив я в нїй, о братя,

  Свій біль, свою любов.

 

  14. Жовтня, 1883.     

  Мирон***

 

  [Зоря, 1883, с.341]

 

 

  МИЛОСТИНЯ

 

  Стояла з годину при паньскім порозї,

  На стужи шаленій, на дикім морозї,

       Дїтину тримала при груди;

  Думала, що вийде хто з тої палати,

  Що дасть хто дарунок на хлїбець, на платє,

       Думала, що були там люде.

 

  По довгій годинї вказалось їх двоє,

  У шубах богатих ішли вни обоє

       І легко по сходах ступали:

  На пани богаті жемчуги, блакити

  На нему перстенї, атласи, саїти,

       І чудно обоє воняли.

 

  У пишну каритку слуга їх саджає —

  Вдовиця несміло до них ся зближає,

       З покори і нужди дрожа́чи,

  Бо щедрий дарунок — думала небога —

  Дістане на руку по закону Бога,

       Потїху на слези горячі.

 

  „На бал!“ — і обоє помчали вітрами.

       А бідна жебруща умилась слезами,

  Дістала в дарунку не злота:

  Як мчалась з панами богата карита,

       На очи вдовицї зь під коней копита

  Упала лиш жменя боло́та ...

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, с.341]

 

 

  ЛЮДСКЕ.

 

  Любила, кохала, за щире коха́нє

  Дізнала лиш горя-отрути,

  А серце у крови-жалю потопало,

  А люде для неї відради не знали,

  А він був лиш лютий і лютий.

  Тож ночев від свого дружи́ни лихого,

  Щоб долї шукати, втїка́ла —

  А люде хоч знали, чому так зробила,

  Чом хату і мужа і дїти лишила,

  Сказали злосливо: „упала“.

  Лїтами, не днями, цїлими роками

  В чужи́нї тужила до хати

  І сльози по службі усї розкотила,

  Аж сил їй нестало — хороба зломила,

  Тра було в чужи́нї згибати.

  У чорную днину зродилась до світа,

  У темную днину конала;

  Сама без родини, в далекій чужинї,

  На вязцї соломи в лихій сорочи́нї —

  А люде сказали: „упала“.

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.22, с.341—342]

 

 

  ПРИКА3КИ.

 

  I.

  Мужню силу хоч похилит горе,

  Но не зломит, в підлість не поверне,

  Так як свічку хоч схили до долу,

  Свого світла в низ она не зверне.

  II.

  Обрубане древо знов віти пускає,

  І місяць із серпа знов повний стає;

  Те зрячи, най чесний надїй не терає,

  Сли доля на него загнївана бє.

  III.

  Як та опука від стїни

  Відскакує відлого,

  Так кривда людска все паде

  На кривдника сомого.

  IV.

  Низькій духом не личи́т туди,

  Де для взнеслих будовані трони;

  Чиж на голову чобота хто

  Настобурчує замість корони?

  V.

  Не цурає ся правди мудрець,

  Хоч она й з уст дитинячих буде,

  Так як в ніч, коли сонце зайшло,

  Не цурают ся й каганця люде.

  VI.

  Навіть той, кто в призначенє вірит,

  Всеж трудитись повинен постійно;

  Аджеж бачиш і сам, що без труду

  Не горит і сухеє полїно.

  VII.

  Дурний, кто помилок лякаючись

  Не сміє брати ся до дїла;

  Так як би я не їв, лякаючись,

  Щоб в голосницю кришка не забігла...

  VIII.

  Наче віз без колїс

  Не покотит ся й до суду,

  Так своєї судьби

  Не сповниш без працї й труду.

  IX.

  Че́рвоно сонїчко сходит,

  Че́рвоно й криє ся в морю;

  Так будь і ти все однакій

  В щастю і в горю!

  X.

  Як метїль прошумить:

  Так пропаде в ту мить

  Злий, слезами людски́ми годований,

  І слїд щезне по нїм;

  Але добрий — се дім

  На скалї віковічно будований.

 

  Мирон***

 

  [Зоря, 1883, ч.23, с.356—357]

 

 

  ДУМКА.

 

  Все никне, гасне на житя дорозї.

  Що́ слїз прощальних — а утїх так мало!...

  Лиш блисне щастє — і вже на порозї

  Минувшости — і вже по вік пропало.

 

  Тож щастє земне звикла я прощати

  Без слїз, без зітхань, с поглядом нїмим,

  По кождім за́водї все менш бажати,

  О других дбати, щастєм жить чужим.

 

  Одного лиш зречись не маю сили:

  То мислей моїх, чувств, мрії молодих;

  Без них я згиблаб, мов цвіток похилий

  Без сонця лучів вяне золотих.

 

  О мої скарби, мрії злотокрилі,

  Не покидайте ви мене! кріпіт

  В невгодах жизни, й на моїй могилї

  Невянучій барвінок посадїт!

 

  8. Падолиста 1883.

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1883, с.356]

 

 

  ДО О. С. М.

 

  Чи винен я, що ми пізнали

  Те щире раннеє чутя,

  Що ми з очей собі читали

  Одно, і те любовю звали —

  Чи винен я?

  Чи винен я, що нам, єдина,

  Инакше світ весь заяснїв,

  Що про любов нам шепчут зорі,

  І цвіт увесь, ручай і море,

  І птичій спів?

  Чи винен я, що серця наші

  Сповиті в вза́имну тугу́,

  Що їх любов так освятила

  І їх із небом получила

  У звязь одну?

  Чи винен я, що мнї без тебе

  Нема спокійних, ясних дней?...

  Не я, лиш Сей, що людску долю

  Злучив в одно з житя судьбою,

  Лиш винен Сей!

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1883, ч.23, с.357]

 

 

  ПРОЩАЛЬНА ПІСНЯ.

 

  Будь здорова, моя мила, —

  Я не твій!

  Розлучила

  Нас могуча сила.

 

  Де поставит кого доля,

  Там і стій! Моя-ж доля —

  Вітер серед поля.

 

  Она мною чим раз близче

  В грі страшній

  Ме́че, прище

  На побоєви́ще.

 

  Важко, душно, пітьма груба!....

  В хвили тій,

  Моя люба,

  Жде мя може згуба.

 

  Зломит-стопче буря грізно

  Борцїв стрій, —

  Хоч жаль, слїзно,

  То спасатись пізно.

 

  А сли гинуть, то самому!

  Голос твій

  З бою-грому

  Рвав би мя до дому.

 

  Тож не плач!

  Очиць, мов зорі

  Пожалїй!

  Згасне в скорі

  Блеск їх у слїз морі.

 

  Розійшлись — відай по волї

  Судьбиній —

  Наші долї,

  Мов дороги в полї!

            

  Мирон***.

 

  [Зоря, 1883, ч.24, с.372]

 

 

  ХМАРИ-МИСЛИ.

 

  По ясному небі тихенько пливуть

  Громадою хмари біляві,

  І сонїчко їх озолочує путь

  По тихій, глубокій синяві.

 

  О хмари, чи в низ ви росою в ночи

  Сплинете на цвіти, на древа,

  Чи в вітром могучим горі летючи́

  Ударите гро́мами з неба?

 

  О мисли, лету́чії хмари, крильми́

  Легки́ми куди ви пливете?

  Чи тихими ви розіллєтесь слїзми,

  Чи бурею-словом весь світ потрясете?

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1883, с.372]

 

 

  ПИТАЄШ СЯ МЕНЕ...

 

  Питаєш ся мене,

  Чи будем разом жити,

  І поки вік мине,

  Все щиро ся, любити?

  Питаєш ся, дївча́,

  І горнеш ся до мене,

  Жаркі твої уста,

  Мов золото топлене.

  Жаркі твої уста,

  Неначе прагнут крови!...

  Чи знаєш ти, дївча́,

  Всю пропасть, біль любови?

  Злість людска.... час тяжкій....

  Пропадем ми обоє!

  Вік згубиш молодий

  І щастє молодоє...

 

  * *

 

  У очи мнї глядит,

  Сміє ся так до мене, —

  Єй поцїлуй палит,

  Мов золото топлене.

  Головку я єї

  При моїй чую груди -—

  Нась не роздїлять, нї!

  Нї Бог, нї злії люди!

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1883, ч.24, с.372]

 

 

  [З "Антигона..."]

 

  Сонця промінє, найкрасше світило,

  Блисло ти радісно днесь,

  Семиворітнії Теби вкрасило

  Золота ливнем з небес!

  Понад Диркейскі пливучи течії

  Бистро прогнало ти в чваль

  Тих, що з Аргіса прійшли ту, грізнії,

  В збруях, з снїжними щитами!... Прудкії

  Конї помчали їх в даль!

  Їх Полінік в обоюдному спорі

  В край наш навів до війни;

  Наче вірли ті, до здібичі скорі,

  Грянули з криком они,

  Снїжноблискучими бючи крилами,

  В збрую закуті, трясли бунчуками,

  Вкрившими їх шоломи́.

 

  Ів.Франко

 

  [Зоря, 1883, с.378]

 

 

  1884 рік

 

 

  ЗОРЯНЕ НЕБО.

 

  Кого зористий не чарує світ?

  Кудиж то очи повні слїз звертаєм,

  Чи горе нам, чи щастє шле привіт?

  Ах, в бездну ту, що небом називаєм.

 

  Дитя по зірку простягає руку;

  До зірки мрії молодця летят;

  З зірок мудрець вичитує науку

  Про велич світа й безконечний лад.

 

  Коли в борбі твій потусклїє дух,

  Розжалобит тебе важкоє лихо, —

  На зорі глянь, на їх невдержний рух,

  І ти йди так як вни: світляно й тихо.

 

  Що вигнаних в чужинї покріпляє,

  Піддержує святу надїю? Знай:

  Той ясний погляд зір, що їм звіщає

  Промінну путь в любимий, рідний край.

 

  Що співакам нашептує пісень,

  Кріпит їх против всїм житя невгодам?

  З зірок огнистих слова їх огень!

  З зірок небесних їх вітхненє родом!

 

  28/12 1883.

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, с.3—4]

 

 

  Г0Л0ДНА.

 

  Голодна я! І жити вже негодна

       І смерть іде!

  Бо сеж душа, душа моя голодна,

       Без корму мре!

  Говорят: світла, мислей ясних струя

       Пливе раз в раз;

  Ах, з неї-ж то покріпленя гляджу я

       Вже довгій час!

  Гляджу живого корму я для духа —

       Хибаж се гріх?

  Чомуж нїхто тих моїх просьб не слуха’?

       За щож ще й сміх?

  Чи в моїм серцї искра вже не тлїє

       Із тих огнїв,

  Що світ запалюют — сли дух повіє —

       До славних дїл?

  І чиж не мо́же в искру серця мого

       Дунути він,

  Збудити запал для житя нового,

       Для красших змін?

  Лиш корму дайте, щоб так, часть по части,

       У тій глуші

  Вростаючи у камінь, не пропасти

       Живій души!

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.2, с.11]

 

 

  ЧИ ЩАСЛИВА Я?

 

  Чи щаслива я? не знаю!

  Двоє крилець легких маю,

  Крилець двоє ластівячих,

  Що від земних слїз горячих

  Взносят висше, в край зірничний,

  В край чудесний, безграничний, —

  Взносят висше, чим раз висше,

  Неба близше, Бога близше,

  Понад земні доли сонні,

  Понад горя невгомонні,

  Понад втїхи цвіти вонні,

  Понад бідні стріхи сельскі,

  Понад замки королевскі ...

  В серци чую сонця блески,

  В блесках, тонах ся купаю, —

  Чи щаслива я? не знаю!

 

  Чи щаслива я? не знаю!

  Горе тисне, я співаю,

  Бо хто горя не зна, люде,

  Того пісня пуста буде!

  Тож не дам за втїхи земскі

  Мої крильця, пісни, блески.

  В тяжких хвилях, в вражім бою,

  Піснь несе мя фаленькою

  Наче лебедь тихо, легко,

  В світ чарівний, геть далеко.

  Лиш она мя втїшить вміє,

  В нїй все горе й біль нїміє!

  Серед бурі-хуртовини

  В нїй відраду, мир єдиний

  І покріпленє стрічаю —

  Чи щаслива я? не знаю!

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, с.19]

 

 

  ІЗ СОНЕТІВ ШЕКСПІРА.

 

  Чом так убогій в новину мій спів,

  Не строїт ся відмінно все для моди?

  Чом я не силуюсь — як другим се уходит —

  Пишних, надутих добирати слів?

  Чом мисль моя одно й однаке все

  Одїнє носит, просте і щоденне,

  І легко взнать мене, бо кождеє слівце

  На свого творця вказує, на мене?

  О тобі, любко, я раз в раз співаю,

  О тобі, мого співу й серця раю!

  В старі слова весь дух свій я вкладаю.

  Тобі даю, що вже твоє з давен.

  Як сонця схід і захід все ясе́н;

  Так спів мій все новий, хоч все оден.

 

  17. Грудня 1882.     

  Мирон.

 

  [Зоря, ч.5, 1884, с.35]

 

 

  Я ВАША.

 

  Я ваша! Сеї-ж я землї дитинов,

       О бідні люди!

  Стрімкою з вами враз іду стежинов

       На працю й труди.

 

  Не власна мнї журба тьмит сонце ясне

       В тій слез долинї:

  Сестер, братів бідоване нещасне

       Рве серце в минї.

 

  Спішу в далеку путь, що перед нами

       Лежит гробово,

  Невіжев темна, вся вохка слезами, —

       І сїю слово.

 

  Колиж мя в трудї опускає сила, —

       Як цвіти звялі

  Не хилюсь, а лечу скріпити крила

       В світ ідеалів.

 

  Взнесусь туди, де не досягне горе,

       Не млїют крила,

  Не плаче серце; де лазури — море,

       А сонце — сила.

 

  Де зорі — букви вічнії, огнисті

       Горят над мглами, —

  І з них мій дух мольби складає чисті,

       А все за вами.

 

  Там я скріпляюсь; вольного простору

       Огнем розтлїю,

  В любві для духа знов найду опору,

       Найду надїю.

 

  І знов вертаю ту, де ждут мя труди

       І скорбна чаша,

  Щоб з вами жить — для вас, о бідні люди, —

       І знов я ваша!

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.5, с.35]

 

 

  ПІСНЯ К. ЦЕНГЛЕВИЧА.

 

  Орав мужик (2) край дороги,

       Гей, гей, край дороги —

       Гей соб тпру, соб!

            край дороги.

  Воли були (2) круторогі,

       Гей, гей, круторогі, —

       Гей соб-тпру, соб!

            круторогі.

  Чорні воли (2) поганяє,

       Гей, гей, поганяє —

       Гей соб тпру, соб!

            поганяє.

  І такую (2) піснь співає,

       Гей, гей, піснь співає, —

       Гей соб-тпру, соб!

            піснь співає.

  Прийшли Нїмцї (2) з Москалями,

       Гей, гей, з Москалями —

       Гей, соб-тпру, соб!

       з Москалями.

  Взяли Польщу (2) з Поляками,

       Гей, гей, з Поляками —

       Гей соб-тпру, соб!

            з Поляками.

  Віддай, віддай (2), вражій сину,

       Гей, гей, вражій сину, —

       Гей соб-тпру, соб!

            вражій сину.

  Литву, Польщу (2), Україну,

       Гей, гей, Україну, —

       Гей соб-тпру, соб!

            Україну.

  Не поженеш (2) нас в рекрути,

       Гей, гей, нас в рекрути —

       Гей соб-тпру, соб!

            нас в рекрути.

  Бо ми вмієм (2) коси кути,

       Гей, гей, коси кути —

       Гей соб-тпру, соб!

            коси кути.

 

  [Зоря, 1884, ч.5, с.37]

 

 

  ДУМКА.

 

  Кілько дум ту переснилось

  В ранний час весни,

  Що пісень журливих лилось, —

  Чув се, Отче, ти!

 

  І ті рожі, що конали

  В лютий бурі шум,

  Пташки ті, що мов ридали,

  Й темних борів сум —

 

  І ті зорі, що яснїли

  Блеском і красов,

  Тисячами искор тлїли

  Й гасли надо мнов —

 

  І ті мраки, що покрили

  Гори, низ і луг

  І мов перлами вкрасили

  Нїжний цвітів пух: —

 

  Чули, що душа співала

  В ранний час весни;

  Но чом жалем піснь дрожала, —

  Знаєш, Отче, ти!

       

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.6, с.44]

 

 

  ЧОГО Я БАЖАЮ?

 

  В мене брови, чорні очи

       І коса русая,

  Всего маю, що захоче

       Душа молодая;

 

  І рученьки в мене білі,

       Нїгде їм зробитись,

  В батька гроші, воли сїрі,

       Є ким заступитись;

 

  І серденько волю має,

       Як птичка у гаю,

  Мати мене не спиняє —

       Гуляю, гуляю....

 

  А прецїнь серце вяне, болит,

  І сльози ринут і меркне світ,

  І страшно стане, коли згадаю,

  Що то не всїм так, як менї в раю;

  Старцї, калїки є немічні,

  Нема кому їм води подати,

  Вдови бездомні й дїти дрібні,

  Що в нуждї мусять вік пропадати.

  Менї здає ся, коли я їм,

  Що краду хлїб той голодним всїм, —

  І вода чиста, що єї пю —

  Гірка як сльози, тлит грудь мою....

  І все добрі те рада-б я дати,

  Щоб всїх голодних нагодувати.

       

       Климентія П.

 

  [Зоря, 1884, ч.6, с.44]

 

 

  ПРИЗНАНЄ.

 

  Кожда пісня моя —

  Жизни мої день,

  Протерпів єї я,

  Не — зложив лишень.

 

  Кожда стрічка єї —

  Мозгу мого часть,

  Мисли — нерви мої,

  Звуки — серця страсть.

 

  Що ти душу стрясе,

  То мій власний жаль,

  Що блищит в нїй, то се

  Моїх слїз кришталь.

 

  Бо напятий мій дух,

  Наче струна — прім,

  Кождий вдар, кождий рух

  Будит звуки в нїм.

 

  Не бануй, що царит

  В нїм добро́ і зло, —

  Тілько те в нїм звенит,

  Що житє дало́.

 

  7. Марта 1884.

       Мирон***.

 

  [Зоря, 1884, ч.6, с.47]

 

 

  АХ, КОБИ Я ЗНАЛА!

 

  Ах, коби я знала,

  Де такії води, —

  Може-б я ся докупала

  Гарної уроди!

 

  Ах, коби я знала

  Зїлєчко таке, —

  Я-б собі го на ніч клала

  В головах усе.

 

  Ах, коби я знала,

  Де зіркі падут,

  Де на лови молоденькі

  Ловчики ідут!

 

  Я-б водою умивалась,

  Квітчалась зїльцем,

  Вечером зірками гралась

  З молодим ловцем.

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1884, ч.6, с.47]

 

 

  ЩО МЕНЕ БОЛИТ?

 

  О, не болит мене недоля,

  Бо я із нею жити звик,

  Бо луч правдивий мого щастя

  Давно́ з вікім дитинним зник.

 

  О, не болит мене сирітство,

  Що душу часом розрива’;

  І не болят уже могили,

  Що в них спочила вся рідня́.

 

  І не болит, що в кожду хвилю

  Новий лиш завід серце рве,

  Що мракою лишень покрилось

  Моє те житячко цїле.

 

  Мене болит лишень та зависть,

  Що за ті лепти, що пливут

  Із мого серця в жертву Руси,

  Мене брати кленут!

 

  Львів, 14 марта 1884.

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1884, ч.7, с.57]

 

 

  ДОБРАНІЧ РОДИНЇ.

  (З позісталих писем В. Навроцкого)

 

  Добраніч, рідні ви мої

  В далекім любім краю;

  Оден без вас на чужинї

  Про вас я споминаю.

 

  Гадки мої шлю до зорі́ —

  Она й у вас там сходит;

  Стоїт хатинонька в ярі,

  В світлици мати ходит:

 

  В віконци стала і з зорію

  Веде розмову тихо,

  Благає Господа за мною,

  Щоб відвернув все лихо;

 

  Щоб сина їй беріг, вертав

  До рідненько́го краю —

  Добраніч, матїнко моя!

  Тебе я споминаю!

 

  А батько сїв і понури́в

  Чоло — і люльку курит;

  Далеко мисли десь пустив —

  Чогось то він ся журит!

 

  Ой, знаю я той смуток твій

  І мисли твої знаю!

  Добраніч, батьку рідний мій!

  Добраніч, рідний краю!

 

  Ой, знаю я ще там, в долї́,

  Про ту одну дївчину:

  Шитє зложила на столї,

  Для братика хустину —

 

  А в оцї блиснула слеза...

  І тебе я споминаю —

  Добраніч, се́стронько моя,

  Добраніч, рідний краю!

 

  Решів, 1878.

  Володимир Навроцкій.

 

  [Зоря, 1884, ч.8, с.63]

 

 

  ДЕ КРАСА

 

  Ті хмарки рожеві, ті хмарки чудні

  Води лишень краплї холоднії криют —

  То мгли непроглядні, сїраві, брудні,

  Що відблеском сонця яснїют.

  Ті дивнії стати, котрих красота

  Тебе на земли ту манит і чарує:

  То глина і попіл, котрі лиш твоя

  Краса задушевна малює.

  Сли жар красоти в твоїм серци горит,

  Ти будеш на все крізь веселку глядїти,

  Ти будеш тим сонцем, що все золотит,

  Що й сїрії мраки рожево розсвітит.

 

  20 Сїчня 1884.

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.8, с.63]

 

 

  VIVERE MEMENTO!

  (Веснянка)

 

  Весно, що за чудо ти

  Твориш в моїй груди!

  Чи твій поклик з мертвоти

  Й серце к жизни будит?

  Вчера тлїв мов Лазарь я

  В горя домовинї —

  Ох, якаж нова зоря

  Мнї заблисла нинї?

  Чудний звук мя зве кудись,

  Кличе — тут то... ген то...

  „Встань! Прокинь ся! Пробудись!

  Vivere memento!“

 

  Вітре теплий, брате мій,

  Чи твоя се мова?

  Чи на гірцї камяній

  Так шумит діброва?

  Травко, чи се може ти

  Втїшно так шептала,

  Що з під криги — мертвоти

  Знов на світло встала?

  Чи се може шемріт твій,

  Річко, срібна ленто,

  Змив мій смуток і застій?...

  Vivere memento!“

 

  Всюди чую любий глас,

  Жизни клик могучій...

  Весно, вітре, люблю вас!

  Гори, ріки, тучі!

  Люде, люде, я ваш брат,

  Я для вас рад жити,

  Серця свого кровю рад

  Ваше горе змити!

  А що кров не може змить,

  Спалимо огнем то:

  Лиш боротись — значит жить!

  Vivere memento!“

 

  Мирон***.

  [Зоря, ч.8, 1884, с.65]

 

 

  ЛЮБИШ, ЧИ НЕ ЛЮБИШ!

 

  Любиш, чи не любиш,

  То менї байдуже!

  В вік ти вірна буду,

  Мій сердечний друже!

 

  В вік ти вірна буду,

  Бо раз полюбила,

  Бо любов для мене

  То житє і сила.

 

  Руская дївчина

  Раз лишень кохає, —

  Чи любов відплатиш,

  Она й не спитає.

 

  Чи буде відплата,

  Чи ю зрада стрітит,

  Єй душа богата

  Ярче, красше світит.

 

  Любиш, чи не любиш,

  То менї байдуже!

  В вік любить тя буду,

  Мій сердечний друже!

 

  17 Сїчня 1884.

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.9, с.72]

 

 

  ЛЇТА МОЇ МОЛОДЕНЬКІ.

 

  Ой зівяли пишні цвіти, що цвили так гарно,

  Лїта мої молоденькі проминули марно.

  Було цвіти підливати, булиб не зівяли,

  Було лїта шановати, марно-б не пропали.

  Якби цвіти ще зацвили, я б їх підливала,

  Якби лїта ще вернули, я б їх шановала.

  Зацвитут ще пишні цвіти у лїсї й на поли,

  Але лїта молоденькі не вернут нїколи.

  Зацвитут ще пишні цвіти усїма красками,

  Але лїта молоденькі на віки пропали.

  Зацвитут ще пишні цвіти біленько-рябенько,

  А по лїтах молоденьких лиш болит серденько...

 

  Марта *.

 

  [Зоря, 1884, ч.9, с.72]

 

 

  ДУМКА.

 

  Хоч в моїй жизни мало є проміня,

  Печаль-докори мнї вінець увили,

  Насущний хлїб мій: сльози і терпіня, —

  Чола не схилю я, не страчу сили.

 

  Судилось мнї йти стежкою тернистов,

  То буду йти, — а власною журбою,

  Нї вздохом тихим, нї слезою чистов

  Мішать не буду вашого спокою.

 

  Братам не хочу жалю додавати!

  Нї, я-б веселку розснувала ясну

  Під ноги тим, котрим судьба не мати,

  Щоб луч один скрасив їх путь нещасну.

 

  Колиж край рідний щастєм заяснїє

  І счезне все, що темне, зле і враже: —

  Тогдї прощай, моя тужлива мріє!

  Душа на вічний сон на хмарцї ляже.

 

  14 Марта 1884.

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.10, с.80]

 

 

  ДУМКА

 

  Коли часом на улици побачу

  Вдову бездомну, сиротя мизерне,

  Що к минї руку простяга’ жебрачу

  І тускле око в сльозах к ми́нї зверне,

 

  Тремтит в лахмітю, босе на морозї,

  Слотою бите і погордов ситих, ¬—

  Огнем на серце мнї падут ті сльози,

  Той стон голодних, нищих і невкритих.

 

  І думаєсь менї: не довго може,

  Коли холодна вкриє мя могила, —

  І ти оттак підеш на роздороже

  О хлїб просить, моя дружино мила.

 

  І зжовкне-звяне те лице, що нинї

  Любвою, блеском щирости яснїє,

  Погаснут очи, що так сяют кь ми́нї,

  І горе стлит тебе, моя надїє!

 

  І дїти наші — ох, аж серце вяне! —

  Слотою биті, босі, у лахмітю

  На сльози й горе нерозсвітно тьмяне

  Як сиротята гет підут по світу.

 

  І тайком я тремтячою рукою

  Послїдний гріш їм ткну, і мислю: може

  Хтось змилуєсь колись і над тобою,

  І сиротятам нашим допоможе....

 

  24 Лютого 1884.     

  Мирон***.

 

  [Зоря, 1884, ч.12, с.91]

 

 

  ПРОТИВ СУДЬБИ.

 

  З жальом, з журбою, з горя слезою

  Ми ізійшлись;

  Кривдов тяжкою, скаргов живою

  Ре́чи лили́сь —

  Лили́сь, а в серци щось підняло́сь:

       Ми не дамось!

  Нї! ми обнялись, ми цїлувались,

  Ми присягли:

  Руси поклялись, дружно звязались

  Против судьби́.

  Учуй же світе! слово реклось:

       Ми не дамось!

  Встань люте горе, — з пушки Пандори

  Люнь на нас всїх!

  Днесь — то не вчора, міць — не покора,

  Правда — не сміх.

  Лютуй, кази ся! не боїмось:

       Ми не дамось!

  Нї! в нашій труди правда для люду

  Встала грізна;

  Братя, до труду! Волї і суду

  Правда жадна́.

  Ми їй лиш служим, їй молимо́сь:

       Ми не дамось!

  Гляньте, вже спіє зерно надїї,

  Ваша сїйба;

  Сонїйко грі́є, вітер повіє —

  Будут жнива́.

  А громом грає і присягає галицка Рось:

       Ми не дамось!

 

  Львів 22. Мая 1884.     

  К. Н. Устианович.

 

  [Зоря, 1884, ч.12, с.91]

 

 

  ПУСТИ МЕНЕ, МАМЦЮ...

 

  Ой коб то мнї молоденькій вільні крильця мати,

  Я-б летїла пташиною від хати до хати,

  Я б летїла ластівкою під стріхи низенькі,

  Та скрізь би я утирала ті сльози дрібненькі —

  Скрізьби сльози утирала, скрізьби солодила

  Тяжке горе, — та не годна, повязані крила!

 

  Дивуєш ся, моя мамцю, що я все сумую,

  А сама-сь мня зачинила в клїтку золотую

  Зачинилась мене в клїтку, не даєш лїтати,

  Ой як менї молоденькій та не сумувати?

 

  Пусти мене, мамцю, з клїтки, нехай я полечу

  Ластівкою попід стріхи, нехай защебечу,

  Най пізнаю привитаю велику родину.

  Пусти-ж мене, мамцю моя, — а нї, то загину,

  І сама ти вбєш ніж острий в білі мої груди,

  І не стане дочки в тебе — і жаль тобі буде!

 

  Марта*.

 

  [Зоря, 1884, ч.12, с.94]

 

 

  ПОКИНЬ!

 

  Злїтає мисль і серце рве

  В незнаний десь простір,

  Од земних слїз, від горя зве

  До сонця й ясних зір.

 

  Ох дармо, думко, бєш крильмі, —

  Тяжит в серденьку щось, —

  Бо з земним горем і слїзми

  По вік оно зрослось.

 

  Великій біль, наро́дний гнет

  Скував з землею нас, —

  О думко, кинь воздушний лет,

  Терпи з серденьком враз!

 

  Климентія П.

 

  [Зоря, 1884, ч.12, с.94]

 

 

  СТАРІ І НОВІ ЧОБОТИ.

  (Після хорватского.)

 

  Ой пише син писанєчко

       Тай до свого тата:

  „Пішли менї, мій татуню,

       „Нові чоботята“.

 

  Батько щиро думку важит,

       Став гадку гадати,

  Ой якби то як найскорше

       Чоботи післати.

 

  „Пішлюж хиба телеграфом“,

       Каже сам до себе:

  „Нехай скоро син дістане,

       „Коли так му треба“.

 

  Пішов старий ген у поле,

       Дроту досягає,

  Тай до дроту чоботята

       Нові присиляє.

 

  Поклав же він у холяви

       Єще слова тії:

  „Як обуєш нові, сину,

       „Одошли старії“.

 

  Із післанця-дрота радий

       Усїв спочивати:

  „Буду, каже, телєграфом

       „Старих“ дожидати.

 

  Заснув старий. Крізь дорогу

       Іде подорожний,

  В старі капцї був обутий,

       Видно незаможний.

 

  Вздрів на дротї чоботята

       І зрадїв душою:

  „Ади, каже, ще й новії!

       „Тож то ся устрою“.

 

  І роззув ся з старих шкрабів,

       Дроту досягає,

  І на ноги чоботята

       Нові надягає.

 

  Надягнув, та нуж в дорогу!

       А старий проснув ся,

  Горі глянув на телеграф,

       Та аж усміхнув ся.

 

  Він побачив старі капцї,

       А в них самі дїри: —

  ,,Ади, каже, як вни скоро

       ,,Від сина наспіли!"

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1884, ч.12, с.97]

 

 

  ВІЧНА ЛЮБОВ.

 

  Не та любов вічна, що жаром у кров

  Вливаєсь, і пяна роскошами, млїє,

  Мов фаля бурлива кидаєсь, і знов

  Втишає ся, слабне... Она студенїє,

  Як скоро волосє зима зоснїжи́т

  І искри тих карих очей позгасают,

  І сила пропаде, краса улетит,

  І в душу старечі гадки завитают.

 

  Надармо, молодче, божиш ся, кленеш,

  Що вічно любити'меш! Знаю я, знаю,

  Що й сам же словам тим ти віри не ймеш,

  Що иншії тони з уст твоїх заграют,

  Що в попіл розсиплесь любовний той спів,

  Що згодом заллє єго нужда слезами

  І людска го заздрість столочит і гнїв, —

  Лиш в споминках він оживе ще часами!

 

  Но вічна любов — се велика посвята,

  Котра в порохнавій души не затлїє,

  Любов, що кохає убогого брата

  І світ весь собов обнимає лелїє.

  Любовник єї — у подертій свитинї;

  Єї поцїлуй — то потїха сиріт;

  Єї відпочинок — в тюрмі, в домовинї;

  Надїі ж, заплати — нїякої нїт!

 

  Климентія П.

 

  [Зоря, 1884, ч.13, с.103]

 

 

  ВЕСНЯНКА

 

  Лїси в шмарагдову вже шату прибрались,

  Дуброва зелена шумит,

  Долини луги́ лотаче́м заквітчались,

  Ручай з гір спливає, журчит.

 

  Над зоряні ниви пташина взлїтає

  І пісеньку першу звенят,

  Щезає в лазурах, де взір не сягає,

  Де бистро лиш думка летит.

 

  Пташино, чи ти так високо взлїтаєш,

  Щоб Бог учув скорше тебе?

  Чи зимний простір той, що нас віддїляє

  Від неба — твій голос пробє?

 

  О, висше, пташино, звертай хуткі крила,

  Срібернії піснї звени!

  О, коб ти лиш небу сказати зуміла,

  Що́ горя, що́ слїз на земли!

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.14, с.111]

 

 

  СПІВАЙ, НЕНЬКО!

 

  Співай, ненько, тихесенько,

  Як давно співала,

  Коли мене, моя нене,

  До сну колисала,

  Коли піснї тужливої

  Чародїйна сила

  На твоєї донї очи

  Любий сон зводила.

 

  Співай, ненько, тихесенько,

  Бо сон утїкає,

  Не сплят очи, серце вяне,

  Душа умлїває.

  Твоїй дони змеркли зорі,

  Сонечко стемнїло,

  Втихла птичка, дрібне зїлє

  Головку схилило.

  Ой ще зїлє піднесе ся

  Під чистов росою, —

  Твої-ж донї щастє-доля

  Пішла за водою.

 

  Годї, ненько! вже серденько

  Не найде відради,

  Поки жиє, не забуде

  Тяженької зради!

  Ой не знайде супокою,

  Зради не забуде,

  Хиба засне, моя ненько,

  Та на твоїй груди!

 

  Співай, ненько, техесенько,

  Як давно співала,

  Коли мене маленькою

  До сну колисала!

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, ч.15, с.119]

 

 

  ВІДПОВІДЬ.

 

  Гарна дївчино; пахущая квітко!

  Оком і словом стріляєш ти мітко

  В серця чутливий потайник укритий:

  Хто тебе ввидит, той мусит любити.

 

  Тількож не гнївайсь за щиреє слово:

  Світ і житє ти береш поверхово,

  Мислиш, хто спів твій полюбит і очи,

  Той вже нїчого на світї не схоче?

 

  Сли для очей і для піснї твоєї

  Кине він все: боротьбу за ідеї,

  Працю для тих, що їх тиснут окови —

  Вірь мнї, дївчино, не варт він любови!

 

  Сли-ж крім очей і крім співу звінкого

  Ти не даси єму в жизни нїчого,

  В бій не загрієш і ран не загоїш, —

  Вірь мнї, й сама ти любови не сто́їш.

 

  Блеск чародїйних очей потусклїє,

  Змінит ся голос і спів занїміє, —

  Сли в твоїм серцї і в мисли пустинно,

  Чим ти тодї причаруєш, дївчино?

 

  Мирон***.

 

  [Зоря, 1884, ч.17, с.131—132]

 

 

  МУСИШ ЛЮБИТИ!

 

  Ой не йду я до ворожки

  Поради питати,

  Нї любистком я не буду

  Хлопця чарувати.

 

  В мене чари саморідні

  В поглядї глибокім,

  Він розпалит єго серце

  Полумям широким.

 

  Дармо, хлопче, не скуєш ти

  Серденько ледами,

  Не покриєш жар сердечний

  Зимними словами!

 

  Не на те я, хлопче-орле

  Тебе полюбила,

  Щоб забута, нелюблена

  Весь вік протужила!

 

  Не на теє моя пісня

  Любвою здрожала,

  Щоб нечута, погорджена

  В роспуцї сконала.

 

  І серденько не на теє

  Так довго дрімало,

  Щоб проснувшись, пробудившись

  Сонця не діждало.

 

  Тож хоч ледом слова твого

  Серце мнї зрані ти, —

  Мої очи, мою пісню

  Ти мусиш любити!

 

  Климентія П.

 

  [Зоря, 1884, ч.17, с.131]

 

 

  КЛЯТВА.

 

  „Забожись тут сину при святім престолї“,

  — Заклинав Гамилькар рідную дитину, —

  „Що не склониш голов під ярмо неволї,

  Що не даш забити в кайдан Картагину,

  Що вражда́, погибель, смерть і месть тиранам

  Буде окликом житя і духа твого,

  Що не вдариш підло поклону Римлянам —

  Присягай ми сину на Бога святого!...“

 

  І Ганибаль мальчик гордо зводит руки:

  „Присягаю отче!“ — кликнув сміло-жваво;

  „Я не убоюсь сред голосів розпуки,

  „Ворогам за кривду відомщусь кроваво...“

  Стало глухо в храмі, — оба занїміли

  Батько з вірним сином у обіймах щирих:

  Подивляє син незломні батька сили,

  Батько тїшить ся над сином богатиром!

 

  Мостище.     

  Орест А. Авдиковскій.

 

  [Зоря, 1884, ч.17, с.133]

 

 

  НІЯГАРА.

  (Із Лєнау-а)

 

  Як дївичій сон чарівний,

  Як сріберні блески зір,

  Мчит Нягара плав свій рівний

  Крізь зелений первобір.

 

  Тихо так повзут єй филї,

  Що в прозорі чистих від

  Миготят зіркі і скелї

  І величний борів звід.

 

  Так лагідно йдут ті филї,

  Що прохожій серед дум

  Чує з дали многі милї

  Водопаду рев і шум.

 

  Но де филя ся зближає

  До стрімки́х порогів, скал, —

  Наче спад свій прочуває,

  Дикій ю проймає шал.

 

  Не для неї зорі, древа, —

  Навіжена рве ся в даль, —

  Мов гнївна́я королева

  Зеркала трощит хрусталь.

 

  Мчесь мов пяна, невгомонна,

  За филь клубом мечес клуб,

  Як би туга ю бездонна

  В пропасти тручала глуб.

 

  Путник, що на миль так много

  Чув филь шум і рев і спад,

  З близька не чує нїчого,

  Бо за сильно ту гримлят.

 

  Так в нещастя дни понурі

  Дармо напружаєш слух;

  Тілько з дали лютой бурі

  Грохіт чує віщій дух.

 

  Юлія Ш.

 

  [Зоря, 1884, с.139—140]

 

 

  ПОМОЛИЛАСЬ.

 

  Виряджала мати доню

       До божого дому:

  „Іди, дитино, та про долю

       Помолись святому“.

  Пішла доня; як та пава

       Близь престолу стала,

  Лиш котрому би святому

       Молитись, не знала.

  „І тому нї, і сему нї“

       Думає - гадає;

  Коли чує, аж на хорі

       Хтось знатно співає.

  Подивилась раз і другій:

       Чорні в нього очи,

  А те серце щось у грудьох

       Так дуже стукоче.

  Пішли думи дивні з серця

       Вернула до дому.

  „А що, доню?“ пита’ мати:

       ,,Молилась святому?“

  — Ой молилась моя мамко,

       Тай щеб ся молила:

  Ой до того, що на хорі

       З чорними очима.

 

  [Зоря, 1884, ч.20, с.166]

 

 

  ОЙ ЗНАЮЖ Я!

 

  Ой знаюж я око́воньки — ониж не з металю;

  Ой знаюж я і зіроньки — они не з кришталю;

  Ой знаюж я срібний голос, хоч не металевий;

  Ой знаюж я чорний волос, хоч і не смушевий;

  Ой знаюж я одну цвітку, хоч не на долинї;

  Ой знаюж я і ягідку — не на черешинї;

  Ой знаюж я порадоньку, хоч і не учену;

  Ой знаюж я принадоньку, серденьком пещену.

 

  Не окови, — рученята мене обнимали;

  Ой не зорі, — оченята мене чарували;

  Тихе слово, срібне слово взяло серцю волю,

  А румяне свіже личко дало менї долю.

  Вросла цвітка в моє серце, вросла і зацвила,

  А ягідка крізь реберце у душу смотрила;

  А порада помагала, як змора мя гвула,

  А принада від бур диких мене відвернула.

  З тоїж хвилї вже не скучно, жизнь моя богата,

  А хто в мене тая доля, вгадайте дївчата!

 

  [Зоря, 1884, ч.20, с.166]

 

 

  РУТА.

 

  До-схід сонця у городци

  Дївчатко співало,

  До-схід сонця у городци

  Руту засївало:

       „Сїй ся, сїй ся моя руто,

       Виростай буйненько,

       Колись тебе, моя руто,

       Зірву я пильненько.

       Верне милий із чужини,

       Мене повитає,

       Мою косу, мою русу,

       В тебе заквічає;

       До престолу поведе мя

       По довгій розлуцї —

       Виростай же, руто мила,

       На розраду скуцї“.

 

  Росте рута у городци,

  Росте-зеленїє,

  Немов тії провесняні

  Молодих надїі...

  За весною прійшло лїто.

  Плаче дївча в хатї,

  Бо милого із чужини

  Чогось не видати.

  Дївча косу свою русу

  Полоче слезою,

  А в городци дрібна рута

  Схиляєсь до долу.

 

  Прійшла осїнь. У городци

  Вже й рути не стало.

  Деж дївчатко, що весною

  Пісоньку співало?

  Ой не стало дївчиноньки,

  Й рута ся минула —:

  Вже дївчинї у могилї

  Косу сповинула.

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1884, ч.23, с.195]

 

 

  З поезій В. І. Масляка.

 

  НА СВЯТИЙ ВЕЧЕР.

 

  Маленьке хлопятко по полю розлогім

  Ішло та бродило снїгами,

  На нему лиш плати подерті убогі

  Й курманчик підшитий вітрамм.

  І руки дрібонькі в курман той ховало,

  Платком лиш головку накрило,

  Очами мов в небі чогось то шукало,

  А в горлї від слїз го душило.

 

  Щось шепче із тиха, — чи може жало́бу

  Шле в небо до того престолу,

  Де людскії думи, де людскії уми

  Єднатись навикли посполу?

  Чи може вно плаче на долю сиріцку,

  Що в світї пріюту не має;

  Чи може Пречисту о лучшу свитину,

  О лучшій куркманчик благає?

 

  Чи може питає у зорей тих ясних,

  Де нинї головку приклонит?

  Чи може те никле безсильне дитятко

  Вже шепче на світ сей проклони?

  Хто знає!... чей можеб ті зорі дрібнії

  Уміли що більше сказати,

  Бож прецїнь вни знают, що серцю потреба,

  І тайни там знают читати.

 

  * * *

 

  Як зорі на небі сріблисті вставали,

  Як сонце впірнуло край гаю,

  В ту хвилю дитина, послужка жидівска,

  Почула, що дзвони там грают,

  Де хрестік злотистий на бани світив ся,

  Де люде що свята ходили,

  Де близько близ липи і маму і тата

  В могилу сусїди закрили.

 

  І стало щось важко на серцю дїтинї,

  На очи йшли сльози каплисті,

  А наймит підшепнув в тій важкій годинї,

  Що завтра — то день врочистий,

  А днесь святий вечер... Дитина на груди

  Головку немиту клонила;

  Щось корчма му збридла, — в очах заяснїла

  І церков і мами могила.

  На душу щось думи спливали сердечні,

  І згадка про свята Різдвяні,

  І ласканя мами тоті безконечні,

  І тато і рідня кохана.

  Згадало, як в хатї „на квочцї“ сїдало

  У поруч сестрички на сїнї;

  Як мати колачик, орішків, бувало,

  Давала колись-то із скринї;

 

  Як тато у „дїда“ ховав го з сестрою

  А мати виймала обрусик,

  А з него виймала дарунків чимало,

  Мовляла, дав то Ісусик.

  І наче ним шибло, як стій він помчав ся

  І корчму лишивши похилу,

  По стежцї снїгами бродив, добивав ся,

  Де маму сховали в могилу.

 

 

  ДУМКА.

 

  Тужно, глухо, пусто в серцю,

       Жаль грудь розпирає,

  А в души зима засїла,

       Пісни в нїй не має.

 

  Часом в оцї искра блисне,

       Згасит ся слезою;

  На чолї засїли мраки,

       Лице вкрилось тьмою.

 

  Ах на дармо вже шукаю

       Погоди - відради!

  Кому серце стало мерзнуть,

       Нїхто не порадит.

 

  Бо порада, ще й чужая,

       То сонце зимою:

  Лїд від него не мине ся,

       Не стане водою.

 

  НА ГУБАХ.

 

  Пішла в ранцї дївчинонька

       Тай до лїса на гриби́,

  Напитала свому серцю

       Чи-маленької журби.

  Ой бо в лїсї при орісї

       Не найшло ся добрих губ,

  А найшов ся у лїщинї

       Козаченько немов дуб.

 

  — Що шукаєш, дївчинонько,

       По лїщинї, ще й сама:

  Чи оріхів, чи суницї

       Гей дївчино молода? —

  „Ой шукаю я козаче

            По зеленому лїсу́,

  Чи де гриба, чи підпеньки,

       Козарика не найду“.

 

  — Ой дївчино чорноброва

       По лїщинї не ходи:

  Де зеленая діброва,

       Там підпеньки і гриби. —

  „Покажи ми козаченьку

       У діброву добрий слїд“ —

  Приняв козак щиру мову,

       Ще й солодку немов мід.

 

  Повертала дївчинонька

       Із діброви понад яр,

  Чогось личко паленїло

       А на губах видно жар...

  А торбину гойдав вітер,

       Бо порожная була́

  Пристав козак до серденька,

       Мов козарик до пенька.

 

 

  [Зоря, 1884, ч.24, с.203]

 

 

  1885 рік

 

 

  ОЙ КОБИ ТО!

 

  Ой коби то де дістати

  Тих крилець сокола,

  Облетївби світ широкій,

  Земленьку довкола.

  Назбиравби сонця лучів,

  Блеску-самоцвіту

  На обнову тим хатинам,

  Що в туман оповиті.

 

  Ой коби то були в мене

  Беркутові крила,

  Понеслаб мя в світ далекій

  Беркутова сила:

  Поспитавби, чи є в світї

  Де такоє море,

  Щоб водиця з него взята

  Дала лїк на горе.

 

  Нїсби воду по крапельцї

  Меж мій люд ізбранний,

  Роздувавби тую росу

  Немов вітер ранний,

  Ой на кожде невеличке

  Низоньке віконце,

  Найби смуток прогоняла

  Немов хмару сонце...

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.1, с.3—4]

 

 

  НА ВЕСЇЛЮ.

 

  Ось „весїльних“ скрипка грає,

  Бас їй втором помагає,

  На цимбалах кливцї вют ся,

  А в решітцї дзвінки рвут ся —

       Бож то і охота.

 

  Пан господарь за шиночком,

  А довкола мов віночком

  Посїдали скрізь на лаві

  Старцї, жінки сїдоглаві —

       Молодшим робота.

 

  Суне танець, поміст гне ся,

  Що аж хата вся трясе ся:

  Світят очи парубочі,

  Живо серця бют дївочі,

       Всїм дух запирає.

 

  Ось мережка замигтїла,

  Руса ко́са заяснїла,

  Хтось там гукнув чабарашку,

  Хтось мов в бубен бє у фляшку

       Та ще мугикає.

 

  Кого зависть палит дика,

  Иншим лучші днї музика

  На ум звела, — а хто знову

  На дївчат веде обмову —

       Головонько-ж моя!

 

  Біля бочки дяк-старуха

  Шапку всунув аж на уха

  Обгорнувши кумі шійку....

  Хоч і грают коломийку,

       Він тне з єрмолоя.

 

  Ідут пари, пливут пари,

  Мов би того дощу з хмари:

  А всї гладко, а всї дрібно,

  Всї весело, а всї рівно,

       Аж душа танцює!

 

  Лиш самотно близь віконця

  Стала просто проти сонця

  Катерина... Хоч у рутї,

  Стоїт всїми позабута

       Стоїт та сумує.

 

  Пишна в неї фартушина,

  Горит сукня мов калина,

  В ко́сї биндочки прегарні

  І мережки пишно ткані,

       Та нема принади.

 

  Вже косо́йка полинїла,

  Свіжість з личка улетїла

  І нестало стану того,

  Щоб звів з ума неодного

       Аж до непоради.

 

  Попід очи морщки вют ся,

  А під серцем струни рвут ся      

  Ой вже ярь там прошуміла,

  Осїнь вже загомонїла,

       Личко вяне, гине.

 

  В оцї світло мов погасло,

  Зорі в нїм не світят ясно;

  А хоч слово з уст несе ся,

  Вже до серця не продре ся,

       В душу не запли́не.

 

  Суне танець, скрипка грає,

  Кождий Катрю оминає,

  Мов не бачит, що до сонця

  Она стала близь віконця,

       Рада б танцювати.

 

  Заскиміло їй щось в груди:

  „Ой ярь друга вже не буде!“

  З вільна з хати вихожала

  І ширинку винимала

       Сльози утирати...

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.2, с.16]

 

 

  ДНИ ЖИТЯ.

 

  Не клони ся, яворино,

       понад яр;

  Тули кріпко ой хлопчино

       в грудех жар.

  Поки серце не омлїє

       від пісень:

  Поти жити мож в надїї,

       поти день!

 

  Прійде вітер від півночи

       загуде;

  Він обірве-розторочигь

       гиля все,

  Яворина повалит ся

       в яр у спід,

  Ссохне корінь, пень і гиля —

       змеркне світ.

 

  Прійдут злиднї та всїлякі

       у житю,

  Кинут хмари, кинут мраки

       на весну;

  А поблизько станут люде

       й чорна злість

  Замотає тя у здуду,

       що тя з'їсть.

 

  А поволи змеркне сила

       всїх пісень;

  А поволи почорнїє

       жизни день;

  А поволи, ой хлопчино,

       будеш знав,

  Що на тоє ти родив ся,

       щоби кляв....

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.3, с.27—28]

 

 

  ПАМЯТИ ЕВГЕНІЯ ЖЕЛЕХІВСКОГО.

 

  Ще недавно руске поле

       Зеленїти стало,

  А вжеж скілько раз го горе

       Гробами вкривало!

  Над Тобою, Україно,

       Чорний ворон краче,

  А від того грудь стискаєсь —

       Й серце в нїй коза́че.

 

  Люто, чорно шлях ся стелит,

       Руси, пред Тобою:

  Ангел смерти став близь Тебе,

       Стинає косою

  Що раз свіжій цвіт надїї,

       Стерню йно лишає,

  А над нею гаснут зорі

       І сонце померкає.

 

  І нинї, ненько! горе дало

       Знов свіжу обиду;

  Знов одному, що кохав Тя,

       Правлят панахиду.

  Знову стони йдут жалоби

       Під небесні зводи, -—

  Знов одного із найлучших

       Не стало в народї!...

 

  Радоб серце, душа радаб

       „Весїльної“ вчути

  В Твоїй хатї, Руска мати, —

       Так „могильну“ чути.

  Виряджає руска доля

       А все по одному

  З сего світа... не дай Боже

       Більше так нїкому!

 

  Проч шездаро... змовчи пісне —

       Слабі твої звуки!

  Глухне серци, душа ниє,

       Омлївают руки...

  Ненько! горе Тобі дало

       Знов свіжу обиду;

  Знов одному, що кохав Тя,

       Правлять панахиду!

 

  В. І. Масляк.

  Львів дня 8. (20) Лютого 1885.

 

  [Зоря, 1885, ч.4, с.42—43]

 

 

  ИНАКША МОДА.

 

  Вже козацтво запороске

       Коней не сїдлає,

  Слава Сїчи, давна слава,

       В мрацї потопає.

  Відмінилась Україна

       Від давного роду,

  Всьо в нїй звільна переходит

       На инакшу моду...

 

  Вже не стало тих жупанів,

       Куці в нас убори;

  Перебрались ми в чужії

       І в ненаші взори.

  Де то дїлась тая зброя,

       Де козачі шуби?

  Зброю — ясну ржа вкриває,

       Дух — сховавсь до груби.

 

  Де то дїлись ті велетнї,

       Чіла ті чубаті?

  І борбами сильні груди

       В піснї так богаті?

  Де чайки ті скороплавні,

       Що Стамбул лякали,

  Що то ними із ясиру

       Бранцї повертали?

 

  Так сміялось ід нам сонце,

       Усміхались зорі;

  Співав з нами степ широкій,

       Слухало нас море.

  А козацтво наповало

       Аж в Дунаю конї,

  Кров славяньску віддавало

       В Нїмцїв оборонї.

 

  В Білоцеркві помирив ся

       Гетман України

  З львом півночи, наче з братом,

       Та в лихій годинї.

  Не кувала нам зазуля

       В битві близь Полтави,

  Пішла воля в гріб, в могилу,

       Не стало і слави!

 

  І розбилась доля наша,

       Днїпр мов об пороги,

  Роздїлили рід великій

       Аж на дві дороги.

  Невеселий край широкій,

       Сумуют два братя,

  По могилах бандуристам

       Годї вже співати.

 

  Нїхто серцем не промовит

       Так на лад давнїйшій —

  Над звук піснї, звук бандури,

       Иншій звук милїйшій.

  Инша пісня на родинї

       Сегодня пещена:

  Там де перше серце було,

       Нинї там — кишіня.

 

  І за гроші ходят в найми

       Козачі онуки

  І народ би весь прода́ли

       На пекольні муки.

  Не дивуй ся тому вітре,

       Що пливеш від всходу:

  Инші люде, жизнь инакша,

       Всьо на иншу моду!

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.7, с.65]

 

 

  НА МОГИЛЇ МУЖА.

 

  I.

 

  Над Сяном могила

  Щастє ми закрила,

  Смерть видерла того,

  Котрого-м любила.

 

  О смерти страшная,

  Ваги ти не мала,

  Друга ти і батька

  Дїточкам забрала!

 

  Сердонько сирітске

  Погрузилось в тузї,

  Сама я осталась

  Як калина в лузї.

 

  Як калинов в лузї

  Вітрець колибає;

  Так серденько бє ся —

  Нїкто не спитає:

 

  Чому очи в слезах;

  Чом тужнії думки; —

  Як у той без пари

  Лишеной голубки!

 

  II.

 

  Лучі сонця згасли; —

  Тихій місяченько

  Блїдим своїм світлом

  Глянув у серденько.

 

  А в серденьку жаль, жаль,

  А в серденьку туга:

  Нема миленького

  Вірненького друга!

 

  Підуж на могилу,

  Заплачу гіренько —

  За Тобою, друже,

  Болит мя серденько!

 

  III.

 

  В вечер ясний у віконце

  К зіркам споглядаю:

  Где ти, зоре щастя мого?

  У небес питаю.

 

  Згасла зірка щастя твого,

  Вже єй блеску нїт,

  Улетїла з нев надїя

  В загробовий світ.

 

  Позістали тілько сльози

  І тяженькій жаль,

  Столочені сни весняні,

  Столочений серця рай!

 

  IV.

 

  Пічка вже запала

  Сонная, тихенька;

  В снї вже погрузилась

  Семія маленька;

 

  Праця вже скінчена,

  Всьо вже спочиває —

  Моєж сумне серце

  Спочинку не знає.

 

  У безсонні ночи

  Головку клоняю,

  Про минувшу долю

  Думочки думаю.

 

  Хоч світ гожій, красний

  Й вік що молоденькій —

  Житє невеселе!

  Друг лишив миленькій...

 

  V.

 

  Спочив ти, друже, в темній могилї,

  Лишив-покинув туземні болї,

  Саму оставив в світї широкім

  Сповняти чашу вдовичої долї.

 

  О любий друже, пером ти земля!

  Память про тебе не ляже в могилї,

  Тебе забуті я не здолаю,

  Бо то не в моїй анї в серця силї.

 

  Образ подоби твоєй остав ся

  Враз з чувством щирим у моєй груди,

  І чувство тоє на все остане,

  Доки серденько лиш бити буде.

 

  Михайлевичи в Марцю 1885.     

  Елена Г—й.

 

  [Зоря, 1885, ч.7, с.77]

 

 

  СПІВАЦКА ДОЛЯ.

 

  Дала менї моя мати

       Вроду непогану,

  А Бог звелїв в серце вляти

       Крихітку тала́ну,

  А судьба ми тхнула в душу

       Якусь дивну віру,

  А до неї ще придала.

       І співацку лїру.

 

  А з моєго личка-вроди

       Лишень зморщки видні;

  А талан мій що від Бога,

       Вгнули дикі злиднї;

  Товпа людска як присїлась,

       Зломала ми віру;

  Дика буря придавила

       Та порвала лїру.

 

  І лишилась ще у мене

       Лиш співацка доля,

  Згадок троха, думок троха

       Й холоднїйша воля.

  Днесь хоч в думі не одній я

       До небес взлїтаю —

  За те вбогій-необутий

       По земли блукаю...

 

  В.І.Масляк

 

  [Зоря, 1885, ч.9, с.103]

 

 

  ТРУБКА

 

  Небо стало мов одуте,

  Бо слотливий дощик дробит;

  Десь далеко трубку чути,

  Десь там жовнярь службу робит.

  „Марш“ він дує по указу

  В тую трубку блескотливу,

  Там він може вспоминає

  Нишком долю несписиву.

  Може дощ той єму в душу

  Зводит думку, як то мати

  Ляла сльози, як він з мусу

  Дав волосє обтинати.

  Там він може і згадає

  Як то братчик, сестра млїла,

  Як на нему та вояцка

  Остра зброя заяснїла;

 

  Як там нива, гай, левада

  Єго мовчки виглядают, —

  Ой бо в батька у старого

  Нишком сили опадают!

  Як легинїв сотня жвавих

  Толокує там без нього,

  А він тутка орлом в клїтцї,

  Хиба тілько зітхне Богу...

 

  Може добре пред очима

  Село тихе розведе ся —

  Мороз стисне за плечима

  Нудьга в серце бідне впє ся

  З душі стане виринати

  Зразок долї — стать дївоча,

  Що над неї нїчим мати

  І жизнь хочби як охоча!

 

  Чогось трубка троха стихла, —

  Мабуть жовнярь мимовільно

  Потонув весь в тяжкій думі,

  В горлї сперло що насильно!

  Але знов ось трубку чути —

  Видно свіжій розказ дали!

  Подумало-б може серце,

  Так пан капраль перервали...

 

  І знов вітер дужше дує,

  Знов на землю дощик дробит,

  Знов там видно йде муштрунок,

  Жовнярь дальше службу робит,

  Менї-ж думи впились в серце,

  Тиснут душу мов окови,

  Перо пише мимовільно;

  „Се податок тої крови“...

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.10, с.113]

 

 

  НИКОЛА КОСТОМАРІВ.

 

  Снїг і снїг і смерть-могила;

  А на тій могилї

  Журавель старий крукоче,

  Простягає крила.

  Ключ єго, єго все стадко

  Рознесло світами;

  Утомила буря люта,

  Занесла снїгами.

  Виє вітер від півночи,

  Острим снїгом дує,

  Грозить смертю райскій птици —

  А она й не чує;

  На могилї на високій

  Сторожем витає

  І з під снїгу Україну

  До житя взиває.

  Довго-довго, невзрушенно,

  В бурі і морози

  Журавель стояв співучи

  Про май теплий й рожі:

  Аж прийшла єго година,

  Аж ізбилась сила...

  Не діждавсь пахучой яри,

  Тай опустив крила

  І звів голову втомлену

  До небес високо

  І безстрашно подивив ся

  Сонцю око в око.

  Подивив ся, запророчив

  Милій Українї —

  Й вірний правдї, вірний сонцю

  Згинув на чужинї....

  Надійшов мудрак і каже:

  „Поспішивсь небоже!

  Баяв о якійсь там яри

  А згиб на морозї“.

  Надійшов богач тай каже:

  „Лихоб єго взяло!

  Ти єго незносні крики

  Спати нам не дали!“

  А сирітка Україна

  Сплакала до Бога

  І умерця притулила

  До серденька свого,

  Що він напоїв надїєв

  На розмай і долю,

  Віров напоїв у правду

  В просвіту і волю.

 

  Острів 3. Мая 1885.

  К. Н. Устіянович.

 

  [Зоря, 1885, ч.11, с.125]

 

 

  Я НЕ БАЖАЮ...

 

  Я не бажаю лаврів-слави, —

  За тим нїяк я не тужу;

  Не любе сонцю сухорляве

  І никле зїлє у степу.

  Бажаю тілько у людей я,

  Щоб отворились їх серця́,

  Мене хоч крихту так любили,

  Як люблю світ весь — я!

  Нї, я на пер ся сам нїколи

  Між перших стати на почин;

  Передо мною моя доля

  Звела́ високії з терня тин.

  Нехай царюют собі другі,

  Голосят славу лиш свою, —

  Я рад, що можу свої думи

  Збирати нишком у кутку.

  Крізь них розводжу з серця мого

  Веселий, тихій, власний рай;

  Крізь них питаю в того Бога,

  Чи є на світї такій край.

  Де б зорі ясно всїм світили,

  Де-б всїм пишавсь однако цвіт,

  І всїм однако росли сили

  Зводити миру світ?

  Крізь них питаю, чи під небом,

  Найде ся тихій де куток,

  Де-б зависть серцю тим не була,

  Чим стужа леду для цвіток,

  Де-б згода щира все красила

  Житє се людске в ясні дни

  І де-б в солодкім супокою

  Царем був дух любви?

  І я питаю того Бога,

  Судьби питаюсь і людій,

  Чи є у світї де дорога,

  Що повелаби в край такій,

  Де-б ті, що люду взяли долю

  Мовляв на спину лиш свою,

  З тих обовязків-монополю

  Вни не робили і торгу?!

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.12, с.167]

 

 

  НА МОГИЛУ КОРНИЛА СУШКЕВИЧА.

 

  Між цвітучими садами,

  По дрібнім пісічку

  Пли́ла річка невеличка,

  В тихім холодочку.

 

  Плила ве́село, красила

  Береги́ собою

  І рідненькі наповала

  Свіжою водою.

 

  Плила чиста, непорочна...

  Плю́скалась, гуляла,

  Колисала береже́ньки,

  Цвіти цїловала.....

 

  Аж завила буря люта,

  Потрясла горою

  І річчинї привалила

  Жерело скалою.

 

  І пійшло оно у землю,

  Вмерла річки сила.....

  А по нїй, по благодатній

  Рінь суха́ лишилась.

 

  І садочок зажурив ся

  І повяли цвіти —

  Висхли груди материньски,

  Сохнут рідні дїти.

 

  Але мама під землею

  Вчула жаль глубоко

  І піднялась аж під небо

  Ви́соко, висо́ко.

 

  Перекинула ся в хмару,

  Заляла́сь слезами

  І сироти напаває

  Теплими дожджами....

 

  І Ти дорогій Корниле,

  І Ти друже милий,

  Як та річка благодатна

  Зронів жизни силу.

 

  І Тобі судьба недобра

  Вбила серце в груди.....

  І по То́бі, благодатний!

  Плачут рускі люди.

 

  І Тебе́ днесь, сиротою

  Край наш споминає

  І з могили Твого Духа

  Кличе, визиває.

 

  Піднесиж ся! як та річка

  Перекинь ся в хмару

  І зливай на зе́млю руску

  Благодатні чари!

 

  Щоб не вянула, не никла,

  Щоб взяла́сь красою,

  Засіяла світлом правди,

  Волею святою.

 

  Піднесиж ся добрий духу!

  Понад рідним краєм

  І будь вічно межи нами —

  Молим Тя, взиваєм!

 

  Корнило Н. Устіянович.

 

  [Зоря, 1885, ч.14, с.166]

 

 

  СМІЛО В СВІТ!

 

  Не жури ся ти дївчино,

       Що ми враз

  В злую брали ся годину

       В прикрий час!

  Ломит горе нас всїляке,

       Не мале —

  Коле терне ріжнораке,

       От пусте!

 

  От ходїмо ми дївчино

       Сміло в світ!

  От ходїмо ми калино,

       Чей де цвіт

  Ми найдемо той заклятий,

       Що з раю,....

  Що він знає розкривати

       Світ чару.

 

  А як шлях нам наш закриют

       Чорні тьми,

  Тогди очи свої любі

       Розсвіти!

  Засіяют они ясно

       Світлом зір:

  І найдемо слїд ми щасно

       Через мір.

 

  Хоч трудна нам буде стежка

       Серед скель;

  Хоч довкола нас мережка

       Стане з филь,—

  Мого серця ти лебідко

       Призови,

  Дошукаєш ся ягідно

       Там любви!

 

  Против неї нїчим скелї,

       Бо она

  Тревалїйша чим і филї

       З моря дна.

  І від неї відобє ся

       Сила збруй —

  І об ню лиш розібє ся

       Злість отруй.

 

  І до зір дійдемо ясних

       Тілько враз! —

  І найдемо днїв ми щасних

       Лучшій час:

  І забудем, що бували

       У журбі, —

  Не забудем, на що клялись

       Ми собі...

 

  25. червня 1885.

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.14, с.168—169]

 

 

  ПАСТУША.

 

  Під вербою, над водою,

  Над потоком кострубатий,

       Мов качатко від болота,

       Став хлопчина в дудку грати:

            Чогось в дудцї єго ревно,

            Не учено, — але певно.

  Довкіль него „чередойка“

  По левадї походжає;

       На вербойцї птах щебече,

       Вітер збіжом колихає.

            А за вітром без принуки

            Чути свіжи піснї звуки.

  Чом же звуки ті в тужливу

  Думку серця лиш уняти?

       Чи він може сам у світї

       Вже не знає, що́ се „мати“?

            Чи вже горем хлїб солив він,

            Чи де тата загубив він?

  Чи крізь пісню так питає,

  Чого птицї так співают?

       Чого сонце йде по небі —

       Чому зорі в ніч сіяют?

            Чом до неба так високо...

            Чом розпялось вно широко?...

  Чи він може жаль розводит

  Що не в дома він у рідних,

       Лишень служит богачови,

       І не знає хвиль свобідних?

            Що від служби в день і в ночи

            Червонїют в него очи?

  Чи він може знать хотївби,

  Чому инші людски дїти

       Все в недїлю гарно вбрані,

       Чисто вмиті і одїті:

            Він зимою у ряднинї, —

            Лїтом в чорній сорочинї?

  Чи му може жаль, що в школї

  Инших хлопцїв вчат читати,

       І що инших вчат у цервві

       Бога в небі величати, —

            А він бідний при сопівцї

            В буддень, в свято пасе вівцї?...

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1885, ч.15, с.180]

 

 

  ГНОБИТЕЛЯМ.

 

  Ви мислите, що хід судьби рукою

       Зупините,

  Що духа вільного в єго розвого

       Обмежите?

  Вгасїт ноперед з синього склеплїня

       Громади зір

  І зупинїт палаюче проміня,

       Що ллєсь в простір.

  Зломіт ту міць, що цвіти розвиває

       У теплу ярь,

  Зстудїт огонь, котрим нутро землї палає,

       Вульканів жар.

  Згасїт! Но искор, що кидає геній

       В уми людства,

  Що сонцем сяют в жизни тій злиденній,

       Вгасить дарма!

  Но силу духа, що в имя любови

       І братерства всїх

  Змагаєсь, — хто в нерозривні окови

       Вкувати зміг?

  Хто совість нашу на братів терпіня

       Зглушит? Бурним,

  Розлитим филям світлого стремлїня

       Хто знайде стрим?

  Чи ви, раби, облудні фарисеї,

       В котрих погас

  Огонь чутя, любови для ідеї,

       Для блага мас?

  Ви пережиті, ви мертві в застою,

       Йдїть до могил!

  Не здержать вам могучих, з злом до бою

       Розвитих крил.

  Дармий ваш опір! поступ ломит, тисне,

       Й зітре ваш слїд, —

  І мов з за хмар ще тим яснїйше блисне

       Рожевий цвіт.

 

  Д. 19. марта 1885.

  Юлія Шнайдер.

 

  [Зоря, 1885, ч.17, с.195]

 

 

  ДРІМАЮЧІЙ МОНАХ

  (Ярослава Врхлицкого.)

 

  Що співи поважні в понурому хорі

       Вже зносять ся ’д го́рі,

  Що братчиків купка єго дожидає, —

       Він бідний не знає.

 

  Що морщить игумен мохнаті бровиска

       І гнїв в оцї блиска,

  Бо той, що днесь прім мав, ще й доси дрімає,

       Він бідний не знає.

 

  Щось нїжно так гладить лице єго й очі,

       Мов коси дївочі....

  Роса мов на цвітах пахучих играє, —

       Но що се? — не знає.

 

  Тьфу! сон се поганий! недогар проклятий

       Гріха — дотлїває....

  Но що з тими снами житє він утратив —

       Він бідний не знає.

 

  Із ческого перекл. Мирон.

 

  [Зоря, 1885, ч.18, с.209]

 

 

  ІЗ ОСЇННИX ДУМ.

 

  Осїнний вітре, що могучим стоном

  Над лїсом стогнеш, мов над сином мати,

  Що хмари люто гониш небосклоном,

  Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати —

 

  Що у щілинах диким виєш тоном

  І рвеш солому із сїльскої хати,

  Зівяле листє гоном-перегоном

  По полю котиш — вітре мій крилатий!

 

  Я довго, пильно слухав стону твого

  І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

  Тобі жаль сонця, жизнї, дня лїтного!

 

  О вітре, брате! Як мене побачеш

  Старим, зівялим, — чи й над мною сплачеш,

  Чи гнївно слїд бутя завієш мого?

 

  9. жовтня 1882.

  Мирон***

 

  [Зоря, 1885, с.220]

 

 

  З ПОЕЗІЙ АНТОНА МОГИЛЬНИЦКОГО.

 

  1. НАША СВЯТИНЯ.

 

  Наш язик рускій — солодкій, богатий!

  Ревний соловій красної природи:

  Чим довше мусїв облогом лежати,

  Дасть в перелозї тим буйнїйші плоди!

 

  Лежав облогом, бо Галича дїти,

  Як та голубка — тужливі, ласкаві:

  Братнов руков ся дали неволити,

  Язик і світло погребсти в темряві!

 

  Довго тяжила пітьма мрачной ночи:

  Бо брат, самолюб, хитрий і лукавий,

  Слїпоти хмаров засланяв нам очи,

  На наших грузах клав храм своїй славі!

 

  Довго тяжила, бо где світла хиба,

  Там руки й ноги не стрясут окови;

  Зароблят мовчки пчоли трутам хлїба...

  Кривду-неволю не відопрут слови!

 

  Сли часом Руси синове удачні

  З верстви низької в гору ся піддвигли,

  Щоб як Прометей — силов духа значні

  Самі си світла аж з неба досьегли:

 

  Туж побратимцї, на свій хосен бачні,

  Як в живім плотї висшій верх пристригли,

  Або в облудї, миленькі і вдячні,

  Перекрестили — до себе потьегли!

 

  Як тото зїля, саджене в затїни,

  Хоть огородник дверми замикає,

  Тїсненьков шпарков тисне ся крізь стїни,

  Свіжого вітру і світла шукає;

 

  Або сонїчник головку розцвилу,

  Хотяй бурян го кругом заслоняє,

  За бігом сонця керує похилу

  І крізь заслони світла досягає: —

 

  Так рускі дїти, хоть в темній неволи,

  Ніч многих віків в лїности не спали!

  Цвили тихонько як фіялки в поли,

  Красу і воню потомству ховали!

 

  Днесь вже звістуни нової погоди

  Довговікову пітьму розганяют,

  Змарнїле личко тих дїтей природи

  Світлом свободи рісно обливают.

 

  Встаньмож як ранний муравель до дїла!

  Встаньмо розсвітем в загальній потребі,

  Засвітїм братям народні світила,

  Зірнички умні на галицкім небі!

 

  Встаньмо до дїла! Наш обліг одвічний

  Не стратив соків; що року немнятий

  Видасть цвіт красний, овоч пожиточний,

  І буде плоди потомству давати!

 

  Пустят в управнім городци корінє,

  Руки сплетут їх в віночки красаві,

  Взростут під облак, — руске поколїнє

  Збудує храм з них народної слави!

 

  Котрі з нас — стїтла з під спуда дістати

  По многій борбі були так щасливі:

  Розпочинаймо храм той будувати,

  Берім будовлю з народної ниви!

 

  З грудей, свободи чувством упоєних,

  Положім перву основу святини, —

  З уст соловія звуком солоджених,

  Повяжім угли і позводїш стїни!

 

  З любви горячой к любій Галичинї

  Покриймо стріхов сміливе склепінє;

  З талантів ума замкнїм верх в святинї,

  Най стоїть славна — в соте поколїнє!

 

  [Зоря, 1885, ч.20, с.234]

 

 

  НОВОГРЕЦКА ПІСНЯ.

  [Із поеми Г. Байрона „Дон Жуан“.)

 

  Острови, острови на грецкому морю,

  Де спів чародїйскій Сафони звенїв,

  Де штука цїнилась в утїхах і в горю,

  Де Делос пишав ся, де Феб заяснїв!

  Ще вічна весна золотить ті країни,

  Но сонце одно лиш осталось без зміни.

 

  Безсмертнії співи Гомера, Алькая

  Про дїла геройскі, про силу любви,

  Найшли собі славу, їх слава грімкая,

  Та — имен їх навіть не знаєте ви!

  Хоч світа окрасою имен тих звуки,

  Не знають їх власні потомки та внуки!

 

  По над Маратоном ще гори дрімають

  І Маратон нїмо до моря схиливсь....

  Там став я і думав: Гей грецкій мій краю,

  Ще нинї б ти вольний міг буть, як колись!

  Де Перзи поснули довічним сном,

  Га, там же не можу я чуть ся рабом.

 

  Ген там на надморскій скалї Салямини

  Сидїв і пишав ся могучій деспот;

  Під суднами море шипіло від піни,

  Гнув грецкую землю ворожій народ.

  У ранцї ще їх миліони числились, —

  А сонце зачало — і де вни подїлись?

 

  І де они нинї? Де ти опинилась,

  Геллядо? На горах тих, славних колись,

  Давно вже геройская арфа розбилась,

  Давно вже геройскії серця звелись.

  А лиру, що божі лила́ колись звуки,

  Ганьблять теперь підлі, невольничі руки.

 

  Та нї! Щось осталось, хоч слава минулась,

  Хоч раб я із прадїда й дїда раба, —

  А чую, на очи слеза навернулась

  І встид минї кровю лице облива’!

  Що-ж ми, співаки, починати ту маєм?

  Встидать ся за люд свій і плакать над краєм!

 

  Лиш плакать ми вмієм по днях Маратона,

  Для встиду — не маєм вже й крови вітцїв!

  О земле, верни нам із своєго лона

  Хоч кілька тих давних спартаньских борцїв!

  Хоч три із тих трех сот, що сплять у могилї,

  А ще ми побачим нові Термопилї.

 

  Мовчиш, моя земле? О, нї! Із глухої

  Безоднї, мов рев водопаду гучний

  Доносить ся голос поляглих героїв:

  — „Най стане між вами один лиш живий,

  Один лиш, а всї ми повстанем з могили!“ —

  Та ба, живі гнуть ся, немов здеревіли.

 

  Та годї! На той спів ми днесь не цїкаві!

  Гей, чарку з самійским вином приготов!

  Най дикі Османи йдуть в бої кроваві, —

  Ми знаймо лишень виноградную кров!

  Чи бач, на сей поклик огидний та дикій

  Якій пішов гомін гульнї й піятики!

 

  Ще Пирровий тан ви танцюєте нинї, —

  Де-ж Пиррова тая Фалянга у вас?

  Задержались давні звичаї дитинні,

  А мужних, геройских і послїд погас!

  В письмі ще вживаєте Кадма знаків, —

  Скажіть, чи він винайшов їх для рабів?

 

  Гей, лійте мнї в чарку самійске вино!

  Гуляють дївчата в тїнистому лузї,

  Палають їх очи огнистії в тузї, —

  Та як на ти квіти погляну ино,

  Пекучії сльози мнї очи заллють:

  Рабів лише буде плекати та грудь!

 

 

  Гей, там я на взгірю сунійскому стану

  Високо, щоб більше людей я не зрів,

  Послухаю скорбних пісень океану,

  І мій лебединий вторитиме спів....

  Проч чарко! Не хочу я твого вина!

  Країна рабів — не моя вітчина!

 

  Переклав Мирон***

 

  [Зоря, 1885, с.244—245]

 

 

  ПРОЗРІМ

 

  Яка-ж ти красна, чудно прекрасна,

       Мати моя!

  До сходу сонця сяє преясна

       Глава твоя

  Під діядемом Дону святого,

  Грудь у намистї Днїпра старого,

  Пишний, роскішний твій стан

  Оперезав Бог в срібло живуче,

  А стопи твої цїлує Сян

  З темних Бескидів круто пливучи,

  І Буга хвиля тиха-безгласна —

  О моя мати прекрасна!

 

  Ніч була темна, пітьма неволї

  Давила нас...

  А ти, ти снила о красшій долї.

  І вдарив час,

  Заполонїлось небо румяне,

  І встало сонце тепле, весняне,

  Поцїлувало тебе —

  І ти як рожа вся спаленїла,

  Швидше забилось серденько твоє,

  В перве то щастем ти просвітлїла,

  Перша слеза то канула щасна

  З очей твоїх, мамо прекрасна!

 

  Но горе! Хмара сонце закрила,

  Вітер гуде....

  Роскіш весняну студїнь зцїпила —

  Буря буде!...

  Встань, війди в храм твій, мамо-богине!

  Буря мине ся, — він не загине...

  Ох, та запертий твій храм,

  Міцно запертий Богданом, Іваном...

  Дїти твої фиміям

  Курять бездушним, холодним болванам,

  І славлять ганьбу свою громогласно

  І хулять маму прекрасну.

 

  Слїпі! Нема і не буде над тебе,

  Мамо моя!

  Раю не треба, як твоє небо,

  Зелень твоя,

  Степ твій і гори і поле-щириця...

  Встань, наша доле румянолиця

  В величи твоїх красот!

  В пізнаню встань, в почутю миліонів,

  Жертвою серць, і трудо́м, без поклонів,

  Встань як народ!

  Встань не убита, могуча, жива

  Русе-Україно, мамо моя!

 

  Угрин, 12 жовтня 1885.

  Корнило Н. Устіянович.

 

  [Зоря, 1885, ч.22, с.260]

 

 

  ПІСЛАНЕЦЬ.

  (Із Генриха Гейне.)

 

  Вставай-но, хлопче мій, сїдлай,

  І скіч-но на коня,

  І лїсом, полем їдь-жени

  До Дункана царя.

 

  Там в стайню всунь ся і чекай,

  Аж взрить конюх тебе,

  Єго менї спитай: котра

  З царівен замуж йде?

 

  Повість конюх: „Чорнява йде“ —

  Чим скорше з тим вернись!

  А скаже він: „Білява йде“,

  То дуже не спішись.

 

  Піди лишень і шнур менї

  Купи і привези,

  Помалу їдь, і словечка

  Нїкому не кажи.

 

  М.

 

  [Зоря, 1885, ч.22, с.261]

 

 

  „НЕ НАДЇЙ СЯ НЇЧОГО!“

  (Із нічних дум.)

 

  Як ти могла сказати се так рівно,

  Спокійно, твердо? Як не задрожав

  Твій голос в горлї, серце в твоїй груди

  Битєм трівожним не зглушило ті

  Слова страшні: Не надїй ся нїчого!

 

  Не надїй ся нїчого! Чи ти знаєш,

  Що ті слова — найтяжшая провина,

  Убійство серця, духа і думок,

  Живих і ненароджених? Чи в тебе

  При тих словах не ворохнулась совість?

 

  Не надїй ся нїчого! Земле-мамо!

  Ти світе ясний, темното нічна,

  Зірки і люде — чим ви всї теперь?

  Чим я теперь? О чом не пил бездушний?

  Чом не той камінь, не вода, не лїд?

 

  Тодї б не чув я пекла в своїй груди,

  І в мозгу моїм не вертїв би нори

  Червяк неситий, — кров моя кипуча

  В горячцї лютій не звонила б вічно

  Тих слів страшних: Не надїй ся нїчого!

 

  Та нї, не вірю! Злуда, злуда все!

  Живущої води в напій менї

  Ти долила, а жартом лиш сказала,

  Що се отрута! Бо й за що-ж би ти

  Могла вбивать у мене душу й тїло?

 

  Нї, нї, не вірю! В хвилю ту, коли

  Уста твої мене вбивати мали, —

  Лице твоє блїде, трівожні очи,

  Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза, —

  Все говорило мнї: Не вірь! Не вірь!

 

  Ти добра, щира, — о, не обманиш

  Мойого серця гордости лускою!

  Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!

  Лиш бурі жизнї, розчаровань муки

  Заволокли тебе отсим туманом.

 

  І в серцї своїм знов я чую силу

  Розсїяти туман той, теплотою

  Чутя і жаром мисли поєднати

  Тебе з житєм, — і в відповідь тобі

  Я кличу: Надїйсь і кріпись в борбі!

 

  Мирон.***

 

  [Зоря, 1885, ч.23, с.268]

 

 

  MIGNОN.

  (Баляда Й. В. Гете.)

 

  Чи знаєш край сей, де цитрони спіють,

  Оранжі злоті в темнім листю тлїють,

  Під синим небом легіт шелестить,

  Дрімає мирт, високо лавр стремить?

  Ти знаєш го? Туда, туда,

  З тобою, милий мій, злинула б я.

 

  Чи знаєш дім? Колонни дах вспирають,

  Яснїє саля, кімнати сіяють,

  З марміру лиця скрізь глядять на тя:

  Ой, що-ж ти вчинено, моє дитя?

  Ти знаєш го? Туда, туда,

  З тобою, пане мій, злинула б я.

 

  Чи знаєш верх? Стежина гине в млах,

  Дороги мул гаукає в по́темках,

  В яскинях плід старий змиїв кишить,

  Скала ся рве, по нїй вода кипить...

  Ти знаєш го? Туда, туда,

  З тобою, вірний мій, злинулаб я.

 

  Переклав К-о.

 

  [Зоря, 1885, ч.23, с.270]

 

 

  ПІСНЯ-ЧАЙКА

  (Із Л. Пальмина.)

 

  Пісне моя! Ти колись то звенїла

       З тихої серця струни,

  Мов жайворонок сїренькій летїла

       Серед пишно́ти весни.

  Пісне моя! Ти було щебетала,

       Як соловейко в гаю,

  Все о минулім ти так сумувала,

       Все про недолю свою.

  То як зазуля кувала-квилила

       Сумно в зеленім садку,

  То як малинівка ти заводила

       Радістну пісню майску́.

  Пісне моя! По народному морі

       Гучно теперь ти лунай.

  Наче та чайка журлива в просторі

       З вітром бурливим лїтай —

  Поки не блисне в високих темрявах

       Голосу твому в одвіт,

  З громом страшенно ревучим у хмарах,

       Блискавки сяющій світ.

 

  П. Козловскій.

 

  [Зоря, 1885, ч.23, с.270]

 

 

  1886 рік

 

 

  „НОВЕ ЖИТЄ“.

  Пролог.

 

  Погідна ніч лїтна в підгірскім краю.

  О кілько чарів, кілько в нїй краси!

  Там в дали гори — велити дрімають,

  Ту цвіти, трави в перлах із роси;

  Лящать так звінко соловії в гаю,

  Чорнїють грізно бори та лїси,

  Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води,

  Таємна казка мов про чудний сон природи.

 

  І люде сплять. Сторчить он плуг у поли;

  В городї конї спутані хрумтять

  Траву росисту; пес в округ стодоли

  Вартує, — другій гавкнув з поза хат

  І стих... О горю, чи о красшій доли

  В хатах малії і старії снять?

  Витайте, ясні сни, на віках сего люду,

  І золотїть хоч ви жизнь повну горя й труду!

 

  А понад всїм тим сонним, тихим раєм

  Склепить ся чистий, тьмавий звід небес.

  Кровавий місяць вирина’ за гаєм, —

  На хвильку поза срібну хмарку щез

  І знов явив ся. Незміримим плаєм

  Пливуть зірки, — і кілько то чудес,

  Святих, великих мрій о щастю і любві

  Нашепчуть в ніч таку, о земле, вни тобі!

 

  О краю мій, Підгірє ти прекрасне,

  Як я люблю, як я люблю тебе!

  Мов зірка та, що світить і не гасне,

  Так та любов у серцї мнї живе.

  О чом же ти, хоч гарне, так нещасне?

  Хоч вічно юне — хоре та слабе?

  Як радо дав би я для щастя люду твого

  Пролити хоч сейчас всю кров із серця мого!

 

  Та ба, минув той час, коли лїком

  Була кров щира й чиста на проказу!

  Не жертви треба днесь, а бою з злом!

  Побіду днесь не вибореш від разу!

  А треба в потї звільна йти пішком,

  Без стежки, кладки і без перелазу,

  Без слів шумних, а то й без слави і заплати.

  Тра вміти жить теперь для тебе, не вмирати.

 

  Уміти жить — отсе велике дїло,

  Найбільша загадка грядущих-днїв!

  Щоби одним житє так не летїло,

  Немов вітри пусті серед степів,

  Або мов буря, що не лишить цїло

  Нїчого, а все ломить пів-на-пів,

  А другим не повзло так важко в горю й бою

  і не поїло їх отрутою гіркою!

 

  Уміти жить! Трудне́, високе вмінє,

  Котрого жадна книга не навчить,

  А лиш навчає досвід і терпінє

  Й любов, що всїх ріднить і єдинить.

  Щаслив народ, щасливе поколїнє,

  Що зможе жить як слїд, зуміє жить!

  Для нас же, по котрих судьба котилась валом,

  Житє нове є днесь — лиш піснї ідеалом...

            

  Іван Франко.

 

  [Зоря, 1886, с.5—6]

 

 

  СКРИПАЧ

  (Із ческого, Сватоплюка Чеха.)

 

  Вмер старий скрипач;

  Роду не покинув,

  Лиш лишив громадї

  Скрипку і дитину.

 

  Як звичай велить,

  Все майно списали,

  Колисать дитину

  Бабу напитали.

 

  Навіть на колисцї

  З уряду печать, —

  О дитя-ж най дбає

  Божа благодать.

 

  То дитя бабуся

  Тож здала на Бога,

  А сама заснула

  На печи небога.

 

  Аж нараз в опівніч

  Схопилась: хатину

  Освітило світло

  Місячне, як в днину.

 

  Ах, а при колисцї —

  Аж зцїпив ї страх! —

  Там скрипач старий

  З скрипкою в руках.

 

  Над дитя схилившись

  Смиком потягає,

  Тихо, мягко скрипка

  Мов квилить-ридає.

 

  „Ангелику мій,

  Відкрий оченята,

  Срібним голосочком

  Відозвись до тата!

 

  „Я тебе не лишу!

  З голоду, як я,

  Згибла б ти ту швидко,

  Донечко моя.

 

  „В бурю від порога

  Гнали б тя у світ, —

  Ох бо серце людске

  Зимнеє як лїд!

 

  ,.А хоч в злото, шовки

  Вберуть тя рясні,

  Та за те затопчуть

  Душу у багнї.

 

  „Ти-ж ходи зо мною!

  В небеса полинем,

  На рожевій хмарцї

  Сядем, відпочинем.

 

  „І глядїтимем

  На ту землю з раю, —

  Чудних пісеньок

  Я тобі заграю.

 

  „В снах чарівних, любих

  Будуть все нам снить ся

  Золоті зірки,

  Ангеляток лиця!“

 

  І дитя цїлує...

  „Хрест святий при нас! —

  Скрикнула бабуся, —

  Привид щез ураз.

 

  Смотрить місяць в вікна,

  Шелестить ялиця;

  Знов бабуся спить —

  Гарне щось їй снить ся.

 

  Рано війт прийшов

  Випивши флящину,

  А стара колише

  Неживу дитину.

 

  Скрипки тож нема!

  От і всї до баби:

  — Де добро громадске?

  На стару бий-забий!

 

  Що она толкуєсь,

  І не ймуть їй віри.

  Що клинесь без міри:

  „Казку кажеш, бабо!“

 

  Заридала баба:

  „Гей, вже світ кінчить ся!

  Вже і в те не вірять,

  Що старому снить ся!“

 

  Переклав Мирон***

 

 

  [Зоря, 1886, с.9—10]

 

 

  ПЕС І ВОВК.

  (Байка.)

 

  Вовк неситий приблизив ся

  До Пса, і так каже:

  „Ходи, брате, ти до мене!

  Чи-ж тебе що вяже

  Мати все чужого пана

  І вірно служити,

  Коли можеш з рідним братом

  В лїпшій згодї жити?

  Уважай бо, що були ми

  Все одна родина, —

  То у мене тобі блисне

  Щаслива година.

  Будем щиро любити ся,

  Як ріднії братя, —

  Спіши отже як найскорше

  Ту в мої обнятя!“

  Пес учувши слова красні

  До Вовка зближаєсь,

  Відповів му: ,,Правду кажеш,

  Та і силу маєш, —

  Тож і згода! Одна бо звязь

  Лучить нас з собою, —

  Будем отже в віки разом

  Жити в супокою“.

  Гей, як взяв Вовк із радости

  Пса к собі тулити, —

  І не пустив, аж удалось

  Брата задушити.

  Не питайте, де се сталось,

  Бо менї здає ся,

  Що нам тая вовча мова

  Аж крізь уши ллє ся.

 

  25 грудня 1885.     

  Іван Озаркевич.

 

  [Зоря, 1886, ч. 3, с.41]

 

 

  LASCIATE OGNI SPERANZA.

 

  В борбі o жизнь для себе, чи для брата,

  Палкій молодче не забудь одного:

  В тобі́ самім — вся поміч і заплата.

  Чи маєш матїрь, батька дорогого,

  Зріс в теплій хатї плеканий ріднею, —

  Люби їх! Кине жизнь колись — самого.

  Найшов ти друга з ясною душею,

  З порадою в потребі, без облуди, —

  Цїни дружбу́! Прийдесь розстатись з нею.

  Без милости, козаче; в світ, на труди

  Мече́ нас жизнь; так жий, трудись, і много

  Не сподївайсь; хоть люди — добрі люди.

  А не побачиш плодів труду свого,

  І смерть підкосить — в цвітї — жизни силу,

  І впадеш край прапо́ру золотого:

  Погляне де-хто, може, на могилу.

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1886, ч. 4, с.55]

 

 

  ОРФЕЙ І ЕВРИДИКА

  (За Овидієм.*)

 

  Не довго Парки жити дали

  На світї сїм Евридицї,

  Нечайно нитку жизни втяли

  В єї найкрасшому віцї.

  Змия єї вкусила в ногу

  І смерть взяла́ єї небогу. —

  Не день, не два Орфей ридав,

  На долю нарікав, молив ся,

  В кінци в дорогу він пустив ся,

  Над Стикс дістатись загадав.

 

  Вступив у Тинарейскі брами

  І стежкою в страшний Тартар

  Зійшов між тїнями-мерцями,

  Де здавна Плютон володарь

  І Перзефона панували,

  В немилім адї царствували.

  Ту встримав ся журний співак,

  По Тартарі повів очима,

  Ударив в струни лири й з ними

  Ураз він заспівав оттак:

 

  „Боги безсмертні того світа,

  Де все, що смертне, дістаєсь,

  Прийшов я ту, не щоб узріти

  Страшний, підземний світ той весь,

  Тартар ваш темний, єго дива —

  А жінка є ту нещаслива,

  Котру наздоптана змия

  У ногу в кістку укусила

  І мужа з нею розлучила —

  Ту єсть Евридика моя!

 

  „Тяжку і ненадїйну страту

  Старавсь я знести, як лиш міг,

  Старав ся жаль свій пригнїтати,

  Та Бог любови переміг.

  А Бога того добре всюди

  В наземнім світї знають люди;

  Не встоїть перед ним нїхто. —

  А й вас також любови сила

  — Як кажуть — разом получила —

  І ви чей знаєте его.

 

  „Боги! на ті страшнії місця,

  На хаос в темнім Тартарі,

  Сю тишину — змилосердїть ся,

  Благаю вас, безсмертнії!

  Відкличте жінки смерть предвчасну

  Вернїть менї назад нещасну!...

  Ми-ж всї належимо до вас;

  І кождий з нас сюда приходить

  До тої вічної господи,

  Проживши даний вами час.

 

  „Над людским родом час безмежний —

  Найдовше — власть ви держите!

  І вна, проживши час належний

  Сюда під вашу власть прийде.

  Ужитку до часу, не дару

  Жадаю я, боги Тартару!

  Но сли зла доля, або Бог

  Їй тон ласки збороняє,

  То я вертати не гадаю —

  То тїштеш смертю нас обох!“

 

  Так він співав, молив о жінку —

  Аж всї заплакали тогди,

  Суп рвати перестав печінку,

  А Танталь не ловив води.

  З збанками станули Белиди,

  Заплакали і Евмениди

  На камени Сизиф присїв,

  Спинилось колесо Иксйона,

  Сам володарь і Перзефона —

  Всї розжалились від сих слів.

 

  На приказ Плютона поволи —

  Ще рана у нозї була́ —

  Зближилась жінка до престола,

  Евридика Орфе́єва.

  Єі віддав царь співакови,

  Щоб лиш додержав він умови:

  Нї разу, доки є Тартар,

  На жінку в зад не подивив ся,

  А все на верх землї́ спішив ся,

  Як нї, — даремний буде дар.

 

  Пішли они в гору обоє

  По стромій стежцї на той світ,

  Скрізь тихо, все покрите тьмою —

  Она з заду, Орфей вперід.

  І вже дороги дуже мало

  На верх землї їм оставало,

  Коли Орфей, у серцю рад

  Поглянути на ню, чи може

  Де не лишилась по дорозї,

  Звернув з любвою очи в зад.

 

  І в діл сейчас она злетїла,

  Тремтячі руки простягла,

  Зловити ними щось хотїла,

  Та нич зловити не могла.

  І не жалилась вже на мужа!...

  Та-ж він любив єї так дуже. — —

  Здалека ще: „бувай здоров“

  Она рекла єму в-послїдне

  І дальше покотилаєь, бідна,

  В Тартар між легкі тїни знов.

 

  Мов той, що пащі три зубаті

  Пса в Тартарі нараз узрів,

  Так і Орфей наш по тій стратї

  Злякав ся, став і остовпів.

  Зійшов наново в Тартар темний;

  Но труд єго був вже даремний.

  Над Стиксом сїм день перебув, —

  Слїзми, журбою лиш живив ся,

  Ридав і на Богів жалив ся —

  В кінци в Родопу повернув.

 

  1885.     

  З латиньского перевів М-ей.

  ________________________

  *) Metamorphoseon, lib. X, vv. 8—77.

 

  [Зоря, 1886, ч. 4, с.59]

 

 

 

  LASCIATE OGNI SPERANZA.

 

  II.

 

  Умерла, спи́ть дївчи́на ясноока,

  Блїда, вся в білу одїж оповита, —

  Мигтять свічки, вокруг тиша глубока.

 

  І гризота́ ворушить ся укрита:

  Чому як раз теперь, теперь! вступилась,

  Нечайно — цвітка тучею прибита?

 

  К любови, к жизни так она просилась!

  Розумна, чесна, горда і несміла —

  До мене з приязню сестри привилась

 

  Так просто, так сердечно; зрозуміла

  Мій біль, мій жаль, розважила сумного.

  Від мене тілько щирости хотїла.

 

  Я не почув доко́ру нї одного:

  „Прийдїть! не прошу, — буду дуже рада“.

  Та дармо я питав ся серця свого.

 

  І біль ми да́вить грудь, і рве досада:

  Теперь — се тепле серце вже студене!

  Недавно, вчора — цвіт, житя принада...

  „Не хтїв мене́, — так жий теперь без ме́не“.

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1886, ч. 4, с.71]

 

 

  В ДВАДЦЯТЬ ПЯТІ РОКОВИНИ СМЕРТИ

  ТАРАСА ГР. ШЕВЧЕНКА

  † дня 26. лютого (10. марта) 1861.

 

  Чверть сотнї лїт пройшло від Тво́ї смерти,

  Кобзарю наш, тяжких чверть сотнї лїт!

  Мов круки ті, що тягнуть трупи жерти,

  Так сотнї бід тяглись за нами в слїд.

  Щоб нашу честь, язик, имя затерти —

  Насилє й Лож сїдали на совіт;

  Руйновники наш дім розрубували в штуки,

  А наші блуди їм топір давали в руки.

 

  Потоки слїз, що на Твою могилу

  Вся Україна в жалю пролила,

  Немов в самій згасили жар і силу:

  Тебе втерявши, у старцї пішла,

  Лиш думу віщую, ширококрилу

  Твою, як скарб найкрасшій понесла,

  Щоб на всесвітньому базарі нею нинї

  Для себе виблагать хоч троха милостинї.

 

  Ох, та гірка та милостиня вбога,

  Затроєна й докором ще нераз:

  Що в нас же й власна нива є розлога,

  Що й других би могла кормить при нас, —

  Ми-ж не приклали рук до перелога, —

  Не хлїб на нїм пишаєсь, а хабаз!...

  О сором! В чверть-ста-лїт, щі й трупів оживили,

  Лиш в нас не виросли, хиба змалїли сили!

 

  А з щирих другів, що в однім упрузї

  З Тобою враз орали переліг,

  Оден — робітник добрий — впав при плузї,

  Великій труд велику силу зміг;

  А другій — ох! — зневірив ся в союзї,

  По рідній ниві сїє тернє й гліг!

  Лиш Твій дух, наче той огненний стовп в пустини

  Йде перед гіненим народом України.

 

  Яка-ж теперь та рідна Україна,

  Котрій на світї і рівнї нема?

  Я бачив ї! Гуляє хуртовина

  Із краю в край, і тисне все зима.

  А люд, немов обдерта сиротина,

  Поки що буде, в сумерку дріма’,

  І снить про слушний час. Та що то з него буде? Тарасе,

  І хто він?... „Хто ви є? Ви рускі?“ — „Нї, ми люде!“

 

  Де-ж ті, що раді-б люд той піддвигнути

  І повести до вольних, добрих дїл?

  Я бачив їх. Безсилєм власним скуті

  Они тремтять, ждучі ворожих стріл,

  Над працею невольною зігнуті

  Лиш думами летять до вбогих сїл,

  Бо дїлять їх від них так сильні частоколи,

  Що й голос їх туди не долїта’ нїколи.

 

  Часом лишень в вечірню пізну добу

  Они зійдуть ся на розмову враз;

  Немов живая искра на днї гробу,

  Так мисль їх щира блискає в той час,

  Змагаєсь ум — пройти тяжку сю пробу,

  Та з серця оклик рве ся: „Мало нас!

  „Куди то рватись нам? І хто піде за нами?“...

  Я плакав з ними враз — кровавими слезами.

 

  А молодїж, надїя України,

  Мов птиця в клїти, о запори бєсь;

  В надїі ве́личньої переміни

  Без працї вяне, хоч до „дїла“ рвесь;

  Або прорвавши заповідни стїни

  Нові дороги віднайти бересь...

  Що́ жертв і крови й слїз упало, сили й волї,

  Під прапором чужим і на чужому полї!

 

  О Батьку! Де-ж в Украйнї ще глядїти

  Кутка такого, чи то в даль, чи в близь,

  Де-б Твому слову вільно гомонїти,

  Де-б Твоїй мисли вільно розростись?

  Чи ту хиба, де підкарпатскі дїти

  Імя Твоє пошанувать зійшлись?

  Та бідні ми числом, і розуму малого, —

  А нинї-б не дїтей, — мужів ту треба много!...

 

  Хоч вільно спів Твій гомонить між нами,

  Та не ростуть всї Твої мисли тут.

  Бо й наша нива вкрита бурянами,

  І люті хмари против нас ідуть

  В убогій кут наш бючи перунами,

  І ниви нам з'орати не дають,

  А люті вороги підкрадують ся скрито,

  Щоб замішати нам кукіль між яре жито.

 

  Слабі ми, Батьку! По Кавказ від Сяну

  Слабі, розбиті на атомів дріб!

  І кождий в серцї люту носить рану,

  Склада’ надїі нерозцвилі в гріб.

  І хто розбудить нашу „правду пяну“?

  І хто голодним дасть поживний хлїб?

  Батьку наш, замучений пророче —

  Чи скоро буде світ по тій страшенній ночи?

 

  Іван Франко

 

  [Зоря, 1886, ч.6, с.85]

 

 

  ЧАРІВНИЦЯ.

 

  Я в чари вірив вже давно,

  Од них я сокотив ся,

  І на кощавих баб старих

  Нїколи не дивив ся.

 

  Я з „Гриця“ знав, що кождая

  Вдова чи молодиця

  Гидка, лиха та злющая —

  Правдива чарівниця.

 

  Так думав я — аж ось попав

  У руки чарівницї,

  Що в неї очи так блищать,

  Як у ночи зірницї;

 

  Що в неї личко — рожі цвіт,

  А стан, як та тополя,

  А губоньки, як ягідки,

  Калина серед поля.

 

  Як слово скаже, то здаєсь,

  Що соловій щебече, —

  Аж бідне серце в груди бєсь,

  Мов рибка в сїти-сь мече.

 

  Чаруй мене! бо я попав,

  Дївчино, в твої руки!

  Хоч трути дай, — усе знесу

  І ран, і пекла муки!

 

  Данило Млака.

 

  [Зоря, 1886, ч. 7, с.108]

 

 

  БЛАГОСЛОВИ БОЖЕ!

 

  Благослови Боже весь люд мій єдиний

       Вкраїну широку мою,

  Вкраїну далеку, вдовицю бездольну,

       Сирітску Русь — Неньку святу!

 

  Благослови Боже високі могили,

       Що вкрили вкраїньсках синів,

  Квязїв і гетьманів, що иас боровили,

       Що били тьми й ложі рабів.

 

  Благослови Боже — на день воскресеня

       Мій тихій, мій щирий весь люд,

  Най він процвитає, най він покріпляє

       І серце і душу і грудь.

 

  В. Масляк.

 

  [Зоря, 1886, ч. 7, с.110]

 

 

  ВЕСНЯНА ДУМА.

 

  Сяє сонїчко!

  Усміхаєть ся

  Небо яснеє,

  Звонить пісеньку

  Жайвороночок

  Затонувши десь

  В безднї-глубіни

  Кришталевого

  Океану...

       Встань,

  Встань орачу! Вже

  Прогули́ вітри,

  Проскрипів мороз,

  Вже пройшла зима!

  Любо дихає

  Воздух леготом;

  Мов у дївчини,

  Що з сну будить ся

  В груди радісно

  Бєсь здоровая

  Молодая кров, —

  Так і грудь землї

  Дише-двигась

  Силов чудною

  Оживущою.

 

  Встань орачу, встань,

  Сїй в щасливий час

  Золоте зерно́!

 

  З трепетом любви

  Мати щирая

  Обійме єго,

  Кровю теплою

  Накормить єго,

  Оберіжливо

  Виростить єго.

 

  Гей брати, в кого

  Серце чистеє,

  Руки сильнії,

  Думка чесная, —

  Прокидайте ся!

  Встаньте, слухайте

  Всемогучого

  Поклику весни!

  Сїйте в головах

  Мисли вольнії,

  В серцях жадобу

  Братолюбія,

  В грудех сміливість

  До великого

  Бою за добро,

  Щастє й волю всїх!

  Сїйте! На пухку,

  На живу рілю

  Впадуть сїмена

  Мисли вашої!

 

  28/III 1880.

  Мирон.***

 

  [Зоря, 1886, с.122]

 

 

  ДУМКА.

 

  Ті скелї могучі хоть час розібє

  І пилом в просторі розвіє,

  і лїс потрощить, снїгом луг замете,

  То сила жива не змалїє.

 

  Розбита пилина в круг творів війде

  Новим, все новим сотворінєм;

  Гниль змінить ся в зелень і в цвіт зацвите

  Під сонечка теплим промінєм.

 

  І людскеє горе — лиш путь до добра!

  Хоч людскість ще двига' окови,

  Колись і з затвердлих душ зпаде кора,

  Розтає під жаром любови.

 

  Юлія Шнайдер.

 

  [Зоря, 1886, ч. 8, с.128]

 

 

  BUD’ ZBOROWA!

 

  Wtikaj widcy, duj konyku czteryma witramy;

  Tiażkoż meni tutkaj żyty, tiażko z worohamy.

  Tiażko żyty i baczyty mych bratej newolu,

  Pidu, zhybnu, szukajuczy po wsich lipszu dołu.

  Duj konyku hde chocz, ino id’ czerez Nakwaszu,

  Nechaj stuplu do diwczyny na mołocznu kaszu.

  Ohoń kladit’, ne sczornit’ sia luboi ruczky biły;

  Bo budete mia w dorohu szcze błohosławyły.

  Czym ty łubko to mołoczko tak zasołodyła?

  Cukrom sercia, cukrom duszi kaszu zaprawyła,

  Na sto litok kozaczeńka swoho zakropyła.

  Zakropyła jeho tuhu, oczkom hołubyła,

  Jeho ślozy nad narodom z swojemy łuczyła!

  Uże wsiłem na konyka, łubko, bud’ zdorowa!

  Kiń że meni chrest na hrudy, ne riczy ni słowa.

  Toj chrest meni na kaminy pszenyczeńku zrodyt’,

  Toj chrest meni iz worohiw anhełońkiw spłodyt’.

  Toj chrest meni pid zemloju błysnę hromnyciamy,

  Toj chrest meni bude kluczom na nebesni bramy.

  Duj konyku w cztyry witry, ne hlań, de i kuda;

  Z totym chrestom de załetysz, doma budesz wsiuda.

  Z totym chrestom jak łebed’ sia morem peretoczysz,

  Z totym chrestom w koło zemlu jak witer obskoczysz.

 

  [Каспер Ценглевич]

  [Зоря, 1886, ч. 8, с.136]

 

 

  ВЕРХОВИНА

  (Після Goethe.)

 

  Чи знаєш край, де тихій шум берези

  Твій коїть жаль, твої солодить слези,

  Де бистрий Прут дно кремінне полоче,

  Де цвіт гірскій до себе надить очи,

  Де до спочинку тїнь ялиць взиває —

  Там пишний світ і море дум безкрає.

 

  Чи знаєш сю величную будо́ву,

  Де голос твій зміняєсь в громів мову,

  Де ряд верхів десь неба досягає

  І свій привіт на до́ли посилає,

  Орли тебе під небо провожають

  Розвали скель грудь путника стискають —

  Чи знаєш край? от-там, моя ти мила,

  Нам був би рай і жизнь би щастєм цвила.

 

  Чи знаєш край, де тихо стали скелї —

  Віків свідки, мов скаменїлі филї,

  По них журчать хрустальні чисті во́ди,

  Там люд — краса, дївчата — чудо вроди —

  Чи знаєш край? ах там, моя ти мила,

  Нам був би рай і жизнь би щастєм цвила.

 

  В.І. Масляк.

 

  [Зоря, 1886, ч. 9, с.158]

 

 

  ВСЕ ТВОЄ!

 

  Поки искра мисли тлїє,

  Поки жизнь із ока бє,

  Поки грудь не зстуденїє —

  Ще, молодче, все твоє!

 

  Хоть почуєш сил утому

  І туман заступить путь,

  Хоть зморозить молодому

  Серце жаль, ненависть, лють —

 

  В груди тепла кров промовить

  І поверне волї власть,

  Хоре серце уздоровить

  Молода к любови страсть.

 

  Май, 1886.     

  Корженко.

 

  [Зоря, 1886, ч. 9, с.158]

 

 

  ПРОЛОГ І ЕПИЛОГ

  до моїх ненадрукованих поезій.

 

  Давно любилось — тай писалось

  Стихи любовнії отсі,

  Відтак любити пересталось,

  Тай заснїтили ся усї,

  Усї сі ковани „глаголи“,

  Котрими тїшив ся колись

  Неначе золотом. — Поволи

  Із Музою ми розвелись:

  Вдівцем на волю відпустила

  Мене ся панї ще торік,

  Та не самого! Ось лишила

  Сих пару небожат-калїк,

 

  Таких, нївроку, що нї в школу,

  Нї до гусей, нї в ремесло

  Не приймуть люде... От вся доля

  І слава, о котрій було

  Так чудно снив я! Тілько всього,

  Уся „прислуга вітчинї!“

  А що-ж із віршуваня того

  Прийшло білявцї дївчинї?

  Якось нї крихти не змінилась

  Від того „божого огню“,

  І тая „чудотворна сила“

  Не повліяла щось на ню.

  Яка була, така остала!

  Я із любви трохи не вмер,

  Я їй читав — вна позївала

  Тай позїває до теперь.

 

  А. Б.

 

  [Зоря, 1886, ч.11, с.183]

 

 

  ВІДЇЗД З ПАРИЖА.

  (Пролог до поеми Г. Гейне „Deutschland, ein Wintermärclien“.)

 

  Прощай, Парижу любий мій,

  Веселий, вольний краю!

  Посеред радости і втїх

  Тебе я днесь лишаю.

 

  Нїмецке серце в мене щось

  І ниє й болить що години;

  Оден лиш лїк є на той біль,

  Се воздух моєї родини.

  Он швидко зцїляв, — не дармо-ж хвалять

  Дїйство́ єго блаженне, —

  Хоч правду сказать, я боюсь, щоб не був

  За острий він для мене.

 

  Прощайте, веселі Французи мої!

  Любили мене ви, як брата....

  Безумна мя туга жене з поміж вас,

  Но я ще поверну на свята.

 

  От чудо, так тужно менї, що хоч гинь,

  За запахом торфу гнилого,

  За рідним багном, буряковим борщом,

  За капустою люду сїльского,

 

  За димом люльок, за гофратами то-ж,

  За полицайниками,

  За шваркотом мови, книшом разовим,

  І за попадянками.

 

  Тай ще, скажу вам правду, рад

  І маму-б я узріти,

  А то я старушки не бачив, уже

  Минає тринайцяте лїто.

 

  Прощай і ти жінко хороша моя,

  Не знаєш ти мо́його болю!

  Ходи, пригорни ся до мене, заким

  Розстанемось з собою!

 

  Мене палить, мене жене

  Від тебе на родину —

  Хоч раз іще воздухом рідним дихну,

  Заким в чужинї згину.

 

  Мене вялить, мене палить,

  Аж серце з груди рветь ся,

  Аж ноги тремтять: рідну землю топтать,

  Чи скоро то їм доведеть ся!

 

  Ід но́вому рокови верну назад

  Здоров як оріх, моя рибко, —

  А вже-ж понавожу гостинцїв тобі,

  Що аж не буде видко!

 

  Переклав Іван Франко.

 

  [Зоря, 1886, ч.12, с.206]

 

 

  ЧОМУ?

 

  Чому житє суворе й холодне́,

  Що мнї колись всміхалось так принадно,

  Теперь ти кинуло мене

  На глум людей так зимно, безпощадно?

  Чом надїяти ся казало ти

  І вірить твердо в людску добрість певну,

  Любов святу у серцї берегти,

  Тоску та муку в груди гріть таємну?

  Не лїпше було би в безпечности дїтскій

  Щасливо жить з незрячою душею,

  Без пристрастей бурливих, без надїй,

  З людьми у згодї й долею своєю?

 

  Іроним К.

  [Зоря, 1886, ч. 13-14, с.227]

 

 

  LASZIATE OGNI SPERANZA.

 

  III.

 

  Ta дармо серцем ме́чесь страсть забута,

  І піснь пливе любвою трепечуча —

  Минувшини не збудить піснї нута.

  Довкола жизнї филя бє могуча:

  Пора, пора, а дїла так ще много,

  А кривда людская така болюча...

 

  Дивись і слухай, слухай серця свого.

  Забути треба ясні очи, милу,

  Щоб в піру стати до ряду одного.

 

  І не пійде́ труд добрий у могилу.

  А хоч часом угнеш ся по неволи,

  В словах єї колишнїх на́йдеш силу.

 

  Lasziate ogni speranza — ми? нїколи!

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1886, ч. 15-16, с.258]

 

 

  БУДЬ 3ДOРOВА!

 

  Будь здорова, Чорногоро! — вже во вік тя покидаю!...

  Муть в тримбіту братя грати, — я вже з ними не заграю.

  Бо заграють тарабани ті цїсарскі, голоснії,

  Та цїсарска музикбанда!... Місяць світить, та не гріє....

  Та не жаль ми, братя, того мого перстня дорогого,

  Що у дар дам тарабанцям, — але жаль ми лиш одного,

  Жаль ми кучериків моїх, що чесала рідна мати....

  Ножички цїсарскі срібні — гарно вміють підтинати!

  Будь здорова, Чорногоро! і тримбіто! і кидрино!

  Що вни шепчуть? „Не загинеш“? — Знаю й сам, що не загину!

  Гуцулови домовина лиш з кидрини з поконвіку!

  Будь здорова-ж! Я верну ся, як у гору вернуть ріки!

 

  О. Ю. Федькович.

 

  [Зоря, 1886, ч.17, с.282]

 

 

  СОКІЛЬСКА КНЯГИНЯ.

 

  He знаю, о братя, чом нинї

  Такій обгортає мя сум, —

  А то та Сокільска княгиня

  У-в-о́дно не сходить ми з дум.

 

  І сонце за Дїл вже сїдає

  І мракнуть всї гори вже сном,

  Лиш той ще Сокільскій сіяє,

  Як з золота кутий шолом.

 

  А долом жасний та глубокій

  Той Черемуш дикій гутить,

  Як сокіл, як той бистроокій,

  Що со́вма на лови летить.

 

  А ’д го́рі княгиня прекрасна

  Як з маймуру кута стоїть,

  і коси як золото ясні

  Пустила вітрам на розплїт.

 

  А долом хорошій керманич

  Кидровов дарабов летить,

  О, вже бо пора єму на ніч,

  О, вже бо пора му прибить.

 

  А тая княгиня там ’д горі

  Почала косу чесать,

  А чешучи косу — як море

  Чудесних пісень співать.

 

  А той там керманич в долинї

  Забув за дарабу й за світ,

  В одно́ лиш глядить до княгинї,

  Що там на Сокільскім стоїть.

 

  А Черемуш, братя, глубокій,

  А Черемуш дикій як біс!...

  А Черемуш, братя, по скоках*)

  Розбиту дарабу понїс.

 

  О. Ю. Федькович.

  _________________________

  *) Скоки — водопади, пороги річні. — Прим. авт.

 

  [Зоря, 1886, ч.17, с.283]

 

 

  ПРОМОВА ДО ВОВКІВ.

  (Із поеми Г. Гейного „Deutschland, ein Wintermärchen“).

 

  Посеред лїта торкотить

  Візок мій, всюди темно,

  В тім трах! вісь зломалась, теперь анї руш!

  Ну, се вже не дуже приємно.

 

  Почтарь злїз з воза і побіг

  В село, мене-ж зоставив

  В опівночи в лїсї самого. Сиджу.

  Аж чую, щось виє в гущаві.

 

  А! Се вовки свій дикій спів

  Заводять з голодного горла!

  Немов свічки блищать ся в тьмі

  Їх очи огнисти довкола.

 

  Ті бестії певно почули, що я

  Приїду, і рада в раду:

  На честь мою іллюминують хащі

  І хором ревуть серенаду.

 

  А так! Се менї серенада! Сесю

  Понявши тих співань основу,

  Я випрямивсь гордо, рукою махнув

  І ось яку втяв їм промову:

 

  — Вовки, брати! Я дуже рад,

  Що бачусь з вами нинї,

  І чую, як тілько шляхотних сердець .

  Любовно виє к ми́нї.

 

  Що чую в тій хвили, не виразить се

  Нїякими словами!

  По вік не забуду тих радісних хвиль

  Прожитих ту між вами!

 

  Я вдячний вам, що ви о мнї

  Не тратили доброї віри

  Хоч по за очи вороги

  Чорнили мя без міри.

 

  Вовки, брати! Нїколи ви

  Не вірили тим, що о ми́нї

  Плели, що немов то я вирік ся вас

  І псом став на чужинї.

 

  Що я перекинчик і швидко почну

  На пашу вівцї вести....

  Перечить таким недоріцтвам було

  Не гідним мо́ї чести.

 

  Овечій кожух, що я в него вгортавсь

  Часом, щоби кости загріти,

  Нїколи й на думку мене не навів

  За щастєм овечим шалїти.

  Я не вівця, не пес-лизун

  Анї не гофрат грубий. —

  Я вовк, і вовче серце в мнї

  І вовчі в мене зуби!

 

  Я вовк як був так є! Як вовк

  Все буду вити то-же!

  Я ваш! Помагайте сами собі,

  То й Бог вам допоможе!

 

  Таку я без намислу мову сказав

  Розкинувши дотепом в ле́тї;

  Обтяту в цензурі єї друкував

  Пан Кольб у „Авгсбурскій газетї“,

 

  З нїмецкого переклав Мирон.***

 

  [Зоря, 1886, ч. 18, с.300]

 

 

  НА ОСТРОВІ ДЖЕРЗЕІ.

  (Із збірника поезій „Les Chatiments“* Виктора Гіґо́).

 

  Ти, що бєш своїми вірними хвилями

  Скелї, де я зложив крила свої —

  Збитий, но сильний духовими силами —

  Бездно, де вихор гуляє,

  Човен тоне-потапає, —

  Що́ ти говориш до мене в тій тьмі?

  Море понуре, що кажеш менї?

 

  Нич ти не можеш! Гризи свої тами,

  Лій свої хвилї бурними струями, —

  Дай мнї терпіти і думать і снить!

  Бездно, хоч всї твої хвилї

  Мили-б ту ганьбу і мили,

  Проступок той, що нас встидом багрить, —

  Море, і ти не могло-б єго змить.

 

  Знаю, ти хочеш мене потїшати,

  Ти менї кажеш: Вспокій ся, мій брате,

  Думи бурливі втиши, успокій!

  Море бездонне, само ти

  Ну-ко, стрібуй побороти

  Вал свій могучій, ревучій, прудкій,

  Вічно пречистий, бо вічно гіркій!

 

  Ти-ж своєй силой гордиш ся страшною,

  Що переймає нас дивом, любвою,

  Що безвідпорна, як доля сама;

  Ти, що лиш рівне одному

  Небу, в лазурі чудному,

  Ти, що свяченая хвиля твоя

  Зорі нічнії вмиває що дня —

 

  Ти менї кажеш: Ходи, глянь, забудь ся!

  Вказуєш машти, що хилять ся, гнуть ся,

  Древа зелені, похилі горбки,

  Піну, що прискає в дали

  Понад пошарпані скали,

  З шумом летить аж на темні вершки,

  Білих мов птахів густі громадки,

 

  Босу рибачку, що піснї співає,

  Синяву вод, що судно колихає,

  І моряка при роботї важкій,

  Хвилї, що плещуть, міцнїють,

  Дужше ревуть, скаженїють, —

  Вказуєш ласки незгублений здрій,

  Але й грозу незгубиму при нїй.

 

  Ти менї кажеш: Дай мнї свого духа,

  Вигнанче, в мнї вгаси жар свій, що буха’;

  В воду, вандрівче, вкинь лїску трудну,

  В омут мій сей темноцвітний

  Взір свій зверни непривітний!

  Сократа я вколисаю до сну,

  Душу Катона втишило грізну!

 

  Нї, ти вшануй мої мисли бурливії!

  Нї, ти вшануй слово правди гнївливої,

  Духа, що бє на злочинства страшні!

  Бесїдуй з скалами дикими,

  Стражами свойми великими, —

  В мене-ж най буря реве в глибинї!

  Море, ти впрочім ненависне мнї!

 

  Море, хиба-ж то не ти той прислужник,

  Що на невсипних валах харалужних

  Поміж вітрами й зубами скальними

  Мчиш у безоднї Каєнни,

  В рудники вбійчі, таємни,

  Чорнії судна, що хвилями тими

  Линуть — огромні живі домовини?

 

  Чи-ж то не ти їх везеш у могилу?

  Чи-ж то не ти їм в ню двері відкрило,

  Нашим заступникам, мученикам?

  В тую затоку огидну,

  Де й стебелинки не видно,

  Тілько гармати-картечницї там

  Гирла спижеві скалять берегам!...

 

  А як ті плачуть — сли муки до плачу

  Можуть нагнути геройскую вдачу —

  То чи, проклятая бездно, не ти-ж

  Мук додаєш їм до муки,

  Голос їх болю й розпуки

  Гомоном своїм злодїйским глушиш?

 

  З французкого переклав Мирон.***

 

  *) „Les Chatiment“ (Бичованя) написав Виктор Гіґо́ в 1853 роцї, коли після грудневого перевороту, вигнаний з краю, осїв на острові Джерзеї. Ті могучі политичні поезії звернені против справця перевороту, Наполена III.— Ред.

 

  [Зоря, 1886, ч.19, с.316]

 

 

  HA ЧЕСТЬ БРАТЕЙ ПОВЕРНУВШИХ З НЕВОЛЇ.

  (2-го Березня 1848.)*)

 

  Витайте Братя! Ангели спокою,

  Що несли світу лучі правди вічной!

  Всїх вас ту нинька витаєм з собою,

  Ви-сте розбили — диби мраки нічной.

 

  Ви уроджені на тяжкі подвиги,

  Ви розуміли слова Христа-Пана;

  Як крест отчизни всї нести повинни,

  Ви то на собі світу дали явно.

 

  Терня дорогов гнали-сьте за Богом,

  Не вагали-сьте-сь клеветаній вражих,

  Серця поїли божой правди словом,

  Би раз зірвати диби братей наших.

 

  Ви-сте заодно любвою палали,

  Ставились хітно на олтарь офіри

  В любві Отчизни, що-сьте з грудей ссали

  Любви, надежди і отеньской віри.

 

  Як сокіл в воздух, ви за правдов гнали,

  На крила брали малі соколята;

  Але хто-ж внпен, же Вас запізнали

  Враги тяженькі? Ах, пробачте Братя!

 

  Пробачте Братя блудним Братям вашим,

  Нинї-сь роздерла церківна завіса,

  Нинї завіт нов зробим з врагом нашим,

  Нинї всї братя, нї врага, нї біса!

 

  Нинї всї братя, як бувало з разу,

  Коли рід людскій жив на земли щастно;

  Не торгне більше брат на брата вражу

  Руку, би ссати братню кров напрасно.

 

  Слеза із ока пропаде на віки,

  Не затужить вже більше брат на брата,

  Згнана неволя з під братимцїв стріхи,

  Диби внуренні у темряві Ада.

 

  Повстань, що живо і що зклопотано

  В сумі тяженькім — братимцїв тужило!

  Нинька із небес поміч нам зіслано,

  Нинї нам, Братя, сонце засвітило.

 

  Вірного друга дружина приймає,

  Сестрі тужливій повернено брата,

  Край своїх добрих синів відбирає,

  Сироти бідні відбирають Тата.

 

  Нинї всїх серця, всїх що до одного

  Горячі мольби най заносять Богу

  За дану Вільність! Он із трону свого

  Глянув, ах глянув на нашу недолю.

 

  Так Братя, в згодї найшовши путь правий

  Всї причиняймось до добра посполом!

  Лиш горе тому, хто-б надрушив справи:

  Віддасть рахунок тяженькій пред Богом!

 

  Келестин Скомрівскій

  _____________________.

  *) Вірш сей напечатаний на одній картотцї 8-о, латиньсвими буквами з підписом С.....t.n S...r....і.

 

  [Зоря, 1886, ч.20, с.339—340]

 

 

  СЛАВЯНЬЩИНА

 

  Часом здаєть ся, що я бачу,

  Як ясна, світла наче зоря

  З світючим оком, з ясним личком

  Неначе тихе личко моря

  Стоїть безжурна і розкішна

  Спокійна серцем і душею —

  А довкіль Неї світло миру

  І світ чолом бє перед Нею.

 

  Часом здаєть ся, що я бачу,

  Як на престолї з самоцвіту

  Она сидить немов цариця

  Й велить права цїлому світу.

  Як Єї слово мов врочистий

  Гомін лицарских труб лунає,

  Як патріяршим вна зако́ном

  Мов правда в правдї процвитає.

 

  Часом здаєть ся, що вертають

  Минувші хвилї супокою...

  Як довкіль Неї брат до брата

  Хиливсь любовю пресвятою.

  Як вна одна була всїм мати

  Дїтей усїх згорнувши к’ груди

  Співали имн святий, великій:

  „Над нашу жизнь чия-ж ще буде?!“

  Так нї, дарма, — бо сон минає

  І дїйстність лиш встає бездушна;

  Від Неї звук глухій лунає

  І наче зве: „дивись! послушна

  Оковам, мукам я днесь инша...

  Я не така, як перше була

  я кровю вся навскрізь вже сплила

  Краса моя давно минула.

  Я півмертва у муках млїю...

  Любов дїтей? се згадка млава!

  Між ними рать, вражда домашна

  По щастя днях лишилась слава.

  І кров і кров і їдь страшлива

  І жизнь моя: пятно недолї!“...

  . . . . . . . . . .

  Славяньщино! се ти така!

  Тобі-ж не жаль давної волї?

 

  В. М. Масляк.

 

  [Зоря, 1886, ч. 21, с.353—354]

 

 

  ЗАКАЗАНІ ЯБЛОКА.

 

  Бодай тебе, пань-матко Ево,

  Та за цїкавість за твою!

  По що ти яблоко рушала,

  Сли добре так жилось в раю!

  А то дивись, теперь на лихо,

  Як ти і твій старий Адам,

  Такі ми всї на те цїкаві,

  Що тикати не кажуть нам.

  Та ще то вам нїіцо не сталось,

  Широкій світ був ваш кругом;

  Нам за цїкавість на сїм світї

  Кутка найти не мож часом.

 

  [Зоря, 1886, ч. 21, с.354]

 

  ІДИЛЛIЯ.

 

  Давно було. Дїтей маленьких двоє,

  Побравши ся за руки, по квітчастих

  Лугах підгірских, стежкою вузкою

  Поперек нив, в жарку лїтную днину

  Ішли з села.

            Старшенькій хлопчик був,

  Біловосий, з синїми очима,

  З конем вербовим у руцї. У него

  За пазухою добрий кусень хлїба

  І квітка на кайстровім капелюсї.

  А дївчинка вела єго за руку,

  Хоч менша. Наче терен оченята,

  Мов вуглики жаріли ся і живо,

  Все бігали кругом. Мов мишій хвостик

  Косичка з заду висїла, а в нїй

  Червона слїчка вплетена була.

  В маленькій запасчинї підіпнятій

  Знать кілька бульб печених, а стручки

  Зеленого гороху визирали

  З за пазухи.

       Нерадо якось хлопчик

  Ішов і боязливо озирав ся,

  А дївчинка невпинно щебетала,

  Додаючи товаришу відваги.

  —     Встидай ся, фе! Такій великій виріс,

  А плакать хоче! Хлопець, а боїть ся!

  Чого боять ся ту? Сли я ти кажу,

  То мусить бути правда! Вже мої

  Бабуня не такі, щоби брехати!

  А ти диви, хиба то так далеко?

  На сей горбочок, відтам Дїл близенько,

  А там Дїлом у гору та все в го́ру,

  Аж на сам верх. Тай годї. Там спочинем.

  А може нї — чо́го ще спочивати,

  Коли вже відтам близько! Кликнем: У!

  Тай просто враз побіжимо до тих

  Стовпів зелїзних, що підперли небо.

  А там сховаємось за стовп, і тихо,

  Тихенько аж до вечера пробудем.

  А ти щоби не смів менї і писнуть,

  Не то що плакать! Чуєш? А то я

  Тобі задам! А як настане вечір

  І сонечко прийде до дому на ніч,

  Застукає до брами, — то ми тихо,

  Тихесенько прокрадемось за ним.

  А знаєш, що бабуся говорили?

  У него є донька така хороша,

  Що просто страх. Она вітцю що рана

  Й що вечір ясну браму відчиняє.

  А вже дїтей она так дуже любить,

  Що просто страх. А сонце не пускає

  Дїтей до неї. Але ми тихенько

  Прокрадемось, тай шмиг! тай вхопимось

  Єї за руки, то вже сонце нам

  Нїщо не зробить. Тільки ти не бійсь

  І плакати не смій! Та-ж то так близько!

  І на дорогу маємо досить.

  А та нам панна надає богато

  Всього́, о що лиш будемо просити...

  Ану, о що би ти просив? —

            Поглянув

  На неї хлопець, палець впхав до уст

  Тай каже: — Мозе більсого коня?...

  — Ха, ха, ха, ха! — дївча зареготалось.

  — Ну, сцо-з, то мозе капелюх новий?

  — Проси що хочеш, а я знаю вже,

  Що я просити буду.

            — Сцо таке?

  — Ага, не скажу!

            — Ну, скази, а то

  Заплацу!

       — Овва! Плач, то я сама

  Піду, і не візьму тебе з собою!

  — Ну, а цому-з не сказес? —

            — Знаєш ти

  Дурний? Менї бабуня говорили,

  Що в неї яблочка є золоті.

  Кому она те яблочко дарує,

  Той увесь вік щасливий і здоров

  І гарний-гарний буде всїм на диво!

  — Я хоцу яблоцка! — заплакав хлопець.

  — Не плач, дурний, лиш не забудь просити!

  А як по яблочку такім дістанем,

  То вернемо до дому, і нїкому

  Не скажемо. Не скажеш?

            — Нї, не сказу.

  — Ну, памятай! А скажеш — відберуть!

  А заховаєм так, щоб не найшли.

  А знаєш що? Ти даш менї своє,

  Я заховаю їх обоє разом,

  Бо ти дурний, у тебе відберуть.

  Чи так?

       — А так, — рік хлопець. І пішли.

  Пройшло чимало лїт від того дня.

  Далеко над сподїванє дїтей

  Тяжкою вийшла і довгою дорога

  До сонїшних палат. І трави й ниви

  І небо й сонце, все те, все змінилось

  У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

  Подруга та, провідниця єго.

  Щебетанє єї веселе, любе,

  І усміх і надїя невгасима,

  Се та жива струя, що вяже в серцї

  День нинїшній з вчорашним і грядущим.

  І цїль їх не змінилась за той час,

  Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась.

  І ось великим шляхом многолюдним

  Посеред тиску, свару й товкітнї

  Ідуть они, ховаючи в грудях

  Дитячі серця, як найкращій скарб.

  Минає їх гордий, надутий дурень

  І розсмієсь. Мина’ пишний вельможа —

  І не погляне. Зустріне мужик,

  То в спрагу дасть погожої води

  Напити ся, і стежечку покаже,

  І підночує, в слоту захистить.

  Они-ж, побравши ся за руки, тихо

  І радісно, без огляду й трівоги

  Ідуть на стрічу сонцю золотому.

 

  Мирон***

 

  [Зоря, 1886, с.388—389]

 

 

  НЕДРУКОВАНИЙ СТИШОК

  М. Шашкевича.

 

  По за тихий за Дунай

  Де мій сокол прібувайе,

  Лети гадко в чужий край

  Де го туга обгортайе.

 

  Неси думу там мойу

  Легкокрилий вітроньку,

  Руску пьісньу неси му

  Шчиру брата пьісоньку:

 

  Тужно, тужно там тобі

  Милий брате рідненькій,

  Но по студенній зимі

  Вітрец дихне тепленькій.

 

  Серед луга край води

  Зацвила калина,

  Будь веселий, шчаслив ти,

  То шчаслива й родина.

 

  [Зоря, 1886, ч. 23, с.399]

 

 

  НЕДЇЛЯ В ПОЛЇ.

 

  Кругом, кругом широке поле,

  Низенько схилені жита,

  Нїгде нїкого доокола,

  Спокій мов в гробі, самота.

 

  Над полем, на голубім зводї

  Предвічний світич сяє все,

  Волична тишина в природї,

  Лиш легіт звонів звук несе.

 

  В тім храмі, Творче, я з поклоном

  З житами голову схилю,

  І піснею враз з жайвороном

  Імя Твоє я возхвалю.

 

  1885.

  [М-ей]

 

  [Зоря, 1886, ч. 24, с.407]

 

 

  1887

 

 

  З ПОЕЗІЙ Ю. ФЕДЬКОВИЧА1).

 

       — Ох, братику, ти мій соколе!

  Чого-ж ти поломилась воля?

       Чого-ж голівоньку склонив

  На тисовий отсе ти стіл!

       Ще й зашумів²), як та тополя! —

  Я побіжу за воскарков...

 

       — Так, моя сестричко,

  За воскарков!... Нехай менї

       В-одно вна не снить ся

  Та дївчина божевільна!

       Як ходить так ходить

  По над Черемуш глибокій

       Та дивить ся в воду

  Єго чорну та непевну...

       А сама як пава

  У віночку з горицвіту³),

       Та з рути, та з блави⁴), —

  Та все дивить ся у воду...

 

       „Марку, мій соболю,

  Вийди, вийди вже до мене!

       Що́ се вни говоря’? —

  Що ти втонув у Чêремши?...!

       Щоб вни не сплескали!

  Та-ж той Чермуш — ось як любо

       Голубить ті скали, —

  Та тебе-б мав утопити?...

       Нї, Марку єдиний!

  А я твоїм вже боярам

       Й дари приладила —

  Кождїському по рантузї,

       Ще й по ручникови!

  А всїм твоїм дружбам, Марку,

       По хустцї шовковій!...

 

  Де-ж ти бариш?... Може й справдї

       Під білим каміньем?...

  Я всїм роздам рибарчикам

       Все моє перстїнье,

  Ще й мониство⁵) їм розірву! —

       Они відшукають!

  Они?... Тебе?... Нї, Марочку!

       Вни тебе не знають!

  Нї то личко румяноє...

       Нї твою уроду!...

  А я знаю... тай тя найду...“

  Тай бух! — сестро — в воду!

  В саме плесо!

       А за колоду⁶)

 

  Лягало сонечко спочить...

  А як на другій день вставало, —

  Горицвіти стрілою гнали

  Долів ріков... А се мабуть

  У Чорне Море вни женуть

  Шукать керманича...

  _______

  ¹) Поезії сі, котрих в дальших числах „Зорі“ помістимо більше, до теперь єще непечатані нїгде.

  ²) Шуміти=зітхати; seufzen.

  ³) Горицвіт=die Adonisrose.

  ⁴) Блав, блават= die Kornblume.

  ⁵) Мониство=шнурок насиляних монет докола шиї.

  ⁶) Колода=горизонтальна верства хмар.

 

  [Зоря, 1887, ч.1, с.4]

 

 

  ДО МУЗИ.

 

  Верни ся тиха, верни ся ясна,

  Вернись світюча мов сонця світ,

  Вернись до мене мов щастя цвіт —

  О приверни ся все добра, красна,

       Музо сердечна, сповни завіт:

       Нехай не бєть ся серце в трівозї;

       Нехай не рветь ся души небозї;

       Най дух взнесе ся під неба синь —

            Зірко, о злинь!

 

  Верни ся щедра — верни ся добра,

  О благодатна, вернись з за хмар!

  Злинь, поможи ми ладнати чар —

  О поможи ми музо хоробра

       Кріпитись в сили супроти мар

       Недолї, горя і мук і страсти,

       Що напосїлись мій нарід скласти

       У гріб глубокій, в могилу тьми —

            Музо верни!

 

  Верни ся тиха, верни ся ясна;

  Своєї сили в душу ми влїй,

  Жаром небесним серце загрій!

  О приверни ся могуча, красна,

       Стань враз зо мною проти затїй,

       Схили до мене чудове личко:

       Підопри руку мою, сестричко,

       На чолї Руси зложить вінець —

            В горя конець!

 

  В. І. Масляк

 

  [Зоря, 1887, ч.1, с.7]

 

 

  ДО РОЖ.

 

  Зацвила — світ увеселила!

  Провіщо ж ти — питаю я —

  Ох Боже, рожечко моя,

  Лиш свій світочок терном вкрила?

  О, красна моя ти, та мила,

  Я знаю, чо’!... Та що й казать?...

  Такій вже в сему світї лад,

  Щоб кожда рожа в терню цвила —

  Та з терня світ сей веселила!...

 

  Ю. Федькович.

 

  [Зоря, 1887, ч.2, с.21]

 

 

  ГЕЙ СВІТЛА БІЛЬШЕ!

 

  Гей світла більше! нехай чорні хмари,

  Що наше небо кругом залягли

  Зникнуть і щезнуть; нехай світло яре

  Розсипле лучі по покрові тьми.

  Від світла того най прозрить країна

  Цїла від Сяну по Дону лиман;

  Най прочитає вся руска родина:

  На земли рускій тілько Русин пан!

 

  Гей світла більше по віках неволї,

  По днях розпуки і горя і слез;

  По рабства ері, по віках недолї —

  Гей, світла більше мов житя з небес!

  Бо світла того так дуже нам треба —

  Наче ростинї ранної роси,

  Наче бездольним потїхи із неба,

  Наче омлїлим в пустини води!

 

  Гей світла більше! Се молитва наша

  В невзгодин хвилях в борбі о бутє;

  Бо світло чисте — се духова паша,

  Де нема світла, там гасне житє.

  Нехай від него осхнуть наші ли́ця,

  Нехай воскресне ідея одна:

  І всяке серце нехай покріпить ся

  К борбі невпинній, к борбі без кінця.

 

  Гей світла більше, щоб зерно всїляке

  Кинене в рідну у свою почву

  Взросло; бадилє-ясь щоби ріжнораке

  При нїм заглухло, зійшло без слїду.

  Гей рука в руку і зерно до зерна

  Тулить нам треба як святий завіт...

  Чого не дала нам судьба химерна —

  Силою взяти, сотворити світ!

 

  Гей світла більше в імя землї, люду,

  Во імя слави, в имя старини,

  В імя роботи, невпинного труду,

  В імя святої над жизнь вітчини.

  Гей! світла більше від верху до сноду,

  Аж там де холод, де голод, де тьма;

  Най просвітить ся спідний пень наріду,

  Най зайде світло в курянок вікна.

 

  Гей світла більше пред лицем Славяньства,

  Пред лицем світа на славу, на честь,

  Щоб згиб всїлякій порок лихоманьства,

  Щоб поборола правда всяку лесть.

  Най батьків наших нинїшні нащадки

  В народнім храмі положать ладан,

  Най грудь окрита полотном рубатки

  Зове: „на Руси тілько Русин пан!“

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.3, с.40]

 

 

  З ПОЕЗІЙ ГАЙНОГО.

 

  Руничний камінь із моря сторчить,

  Там сиджу з моїми думками;

  Кигичуть меви і вітер гудить,

  І филї вандрують з вітрами....

 

  Любив я дївча не одно уже.

  Були і други мили;

  Де-ж дїлись они?... Ураган гуде

  Ідуть і минають филї.     

 

  О. Левицкій.

 

  [Зоря, 1887, ч.3, с.43]

 

 

  АГАСВЕР

 

  Як вже давно пустивсь я в ту дорогу,

  І кілько світа я пройшов, мій Боже!

  І дармо я підбив старечі ноги.

 

  Не сам пустив ся я. Було нас двоє,

  Я й мій щирий, молодий товариш.

  Я взяв єго з собою у дорогу.

 

  Ми йшли. Куди?! — Чи знає сонце ясне

  Куди іде? А все йде, золотеє,

  До заходу від сходу, все вертає.

 

  Ми йшли за сонцем. Може і не треба

  Шукати сонця... Ми собі шукали.

  Та довга випала отся дорога.

 

  І вийшли ми у пісчану́ пустиню,

  З теплом у груди і з спокоєм в оцї;

  Уста зісхли від спраги, ноги млїли.

 

  „Спічнїмо!“ — „Нї, ходїмо дальше друже,

  Ходїм, до сходу, може обійдемо

  І землю — а найдемо сонце ясне.

 

  [Зоря, 1887, ч.3, с.47]

 

 

  РІДНЕ ПОЛЕ.

 

  Щез вже білий снїг на поли,

  Земля почорнїла,

  Білі ризи поскидала

  В чорні оя одїла...

  Не весело приодїлась

  Чогось-то сумує;

  А на межи ворон чорний

  Сидить, мов віщує

  Тяжке лихо. Вода нишком

  По поли спливає,

  Мов гіркими слезоньками

  Поле умиває.

  Хмари небосклон покрили

  Буйний вітер віє...

  Всюди темно, всюди сумно —

  Аж серденько млїє...

 

       Просвітилось!... Хмари чорні

       Вітер розігнав,

       І світ ясний всїм усюдам

       Мило засіяв...

 

  Сонце глянуло на поле

  І в кроплях водицї

  Проглянулось, мов хороша

  Дївчина в криници.

  Ворон чорний з межи злетїв,

  Замахав крилами,

  І закракав ще в останнє

  І щез за горами...!

  А горою ключем бузьки

  З вирею вертають,

  І слухають як жайворон

  Під небом співає,

  Як дякує Всевишньому

  За весну миленьку,

  І як він їм розказує

  Новину чудненьку:

  „Що небаром сонце ясне

  І до нас наспіє

  І що наше рідне поле

  Знов зазеленїє“.     

 

  М. Б.

 

  [Зоря, 1887, ч.4, с.54]

 

 

  ЩО ДАЛЬШЕ?

 

  Бистрим соколом до хмар дібєш ся,

  Спитаєш: хмаро, що над тобою?

  Хмара луною тобі засяє,

  Блискавки — грому искров мигнеть ся:

  В пітьмі зоряний шлях ти покаже.

  Досягнеш зірки, єї спитаєш:

  Що над тобою, зірко, не знаєш?

  І мерехтячи зірка ти скаже:

  Лини на сонце! — Сонця питаю:

  Вно семибарвні лучі розсїє

  І скаже: Видиш, що там яснїє

  По над тобою? — І поринаю

  Я з лучом сонця в темну даль сину,

  Краю не має, хоть лину, лину

  Думков мов птичка безкраїм морем

  Кругляю, хвильку спочати годї —

  Не маю місця стати якором;

  Думка о путь ся крушить безмірну

  Мов би о скалу фаля спінена...

  Верни ся думко, думко зблуджена,

  Бо не дібєш ся туди до краю!

  Слаба, щоб безмір собов обняти,

  Не здібна більше себе спитати:

  Що дальше?... Дальше — там сон для тебе!

 

  Александер Ка.

 

  [Зоря, 1887, ч.4, с.57]

 

 

  БУЛО А НИНЇ.

 

  Було, як сонце западає,

  Я з думков сиджу над рікою,

  І дивю ся, як ся ховає

  Оно за синьою горою.

  Нинї, як дивюсь перед себе

  Й єї загляну у віконци, —

  Вже не шукаю зором неба,

  Менї здаєсь, — що вна те сонце!

 

  Александер Б.

 

  [Зоря, 1887, ч.4, с.58]

 

 

  РУСАЛКА.

 

  В мене біль коло серденька,

  Я не знаю, що му є;

  Ах, то казочка старенька

  Жалю єму завдає.

 

  Сонце гасне, вечеріє,

  З шумом Черемош спішить;

  Чорногора в лучах тлїє,

  Жемчугами блескотить.

 

  Он, на скелї, там сіяє

  Наче зіронька — дївча,

  Чеше косу, заплїтає,

  В дрібні цвітоньки квітча’.

 

  Чеше косу золотую

  Гребіньчиком золотим,

  І співає піснь чудесну

  Голоском нїжним, тужним.

 

  Легінь з човном з'упинив ся

  І цїлий ся затрусив —

  На дївчину задивив ся,

  І весло з рук опустив.

 

  Легінь слухав, як співала —

  Внр човно пірвав в глубінь;

  Так русалка вчаровала,

  Пропав мій сокіл-легінь!

 

  За Гайним Тит Б.

 

  [Зоря, 1887, ч.4, с.60]

 

 

  Я РАД БИ.

 

  Часом мя у грудьох так дуже палить,

       Бач пекло під серцем палає;

  Душа ми в сю хвилю огнямн горить,

       А око границї не знає....

  Я зір мій пускаго в незмірений слїд,

       Я рад би взлетїти за море,

  Я рад би пізнати, де клонить ся світ,

       Небесні де никнуть простори.

 

  Я рад би иматись небесних світил,

       І висше все мчатись горою;

  У ангелів взяти їх божеских крил —

       Дізнать ся своєю душою

  Чи правда, що висше над напш, людьми,

       Над світом, над сонця края́ми

  Є ясність, є сила, є Бог всячини,

       Що творить лиш тільки словами.

 

  Я рад би пізнати, якій там престол,

       В яких Він царствує корунах,

  Чи там Єму пісню співає „глагол“,

       Чи грають Му имну на струнах;

  Чи є там тїнь ночи, чи є там лиш день,

       Чи чути там висше над нами:

  Хто котить жизнь ясну сред звуків пісень,

  Хто плаче лиш горя слезами.

 

  Чи видно лиш з неба богатих панів,

       Чи також убогу люди́ну;

  Чи знають там тільки палати царів,

       Чи також похилу хатину;

  Чи знають вни тамкай лиш те рахувать:

       Чи зорі нехибно прямують,

  Чи знають вни також і те розібрать,

       Де бідні, голодні ночують.

 

  Чи знає ся Сила, як голод-десиот

       В безоднях миліони тримає, —

  Чи знає ся Благіст, як горе турбот

       Тих бідних в оковах стискає..

  Чи знає ся Правда, як лож ю сквернить,

       Як „менчих“ минають зако́ни,

  Як доля сиріцка погорду тернить,

       Як людскість обсїли демони.

 

  О світе великій! в грудях мя палить,

       Пожежа під серцем палає;

  Чому-ж то на тїлї тягарь ми лежить,

       Чом сили у мене не має,

  Щоб там полетїв я в далекій той слїд

       В простори без кра́ю, без міри....,

  Щоб відтам вернувши на землю знїс цвіт

       Любови, надїі і віри,...

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.5, с.75]

 

 

  ПРОЩАЙ!

 

  Сумненько на души менї,

  Ключем летять вже журавлї;

  Дївчино чась сказать тобі:

  Здорова бувай!

  Давно вже соловій умовк,

  Кругом цвіт милий помарнїв,

  На яворі листок пожовк...

  Дївчино прощай!

 

  Утри горячу ту слезу,

  Огнем она палить;

  Не спре она туги-жалю,

  Здорова бувай!

  Чуй, бубон вже мене зове:

  Ити вже час в далекій край,

  Я не забуду й там тебе

  Дївчино прощай!

 

  До Бога щиро ся моли:

  Здоров домів щоб я вернув,

  Ми станем під вінець тогдї —

  Здорова бувай!

  А сли поляжу в чужинї,

  Сли око вічним сном замкнесь,

  В останне скажу, вірь менї:

  Дївчино прощай!

 

  Ізидор Воробкевич.

 

  [Зоря, 1887, ч.5, с.78]

 

 

  КАРІ ОЧИ.

  (Людвика Бовича.)

 

  Як слабого ти втїшала,

  Зрів при одрі я тебе —

  А недужому здавалось,

  Що зрить ангела лице.

 

  І в що вірить перестав він,

  Кари очи довели,

  Що слабого своїм чаром

  До здоровя привели.

 

  Я однако-ж занедужав,

  Бо душу строїла ти —

  І, щоб вичуняти, мушу

  Я від тебе відійти!

 

  О. Левицкій.

 

  [Зоря, 1887, ч.5, с.80]

 

 

  РОЖА І БОДЯК.

 

  „Я щаслива на сїм світї,

  Пишаюсь красою;

  Пестрокрилі метелики

  Грають ся зі мною;

  Мій пахучій і хорошій

  Цвіт рука зриває

  Благородна...; я на груди

  Часто почиваю

  У царівни; благовонь мій

  Все плїнить, — я цвітів

  Королева“. Так хвалилась

  Рожа серед лїта.

  Чув бодяк слова ті горди,

  Став він говорити:

  „Красна роже, перестань же

  Так себе хвалити;

  Як зівянеш, то на гній тя

  Як мене кидають!

  — Там одну бодяк і рожа

  Цїну, вартість мають“.

 

  Ізидор Воробкевич.

 

  [Зоря, 1887, ч.6, с.94]

 

 

  ДО ЗОРІ!

  Павло Думка*).

 

  Світи, світи, ясна зоре,

  З гори на долину;

  Світи променем пресвітлим

  На нашу родину.

       Як великі рускі ниви,

       Щоб їх озарила,

       Щоб від Сяну аж до Дону

       Ти всюди світила, —

  І продерла лучом ясним

  Сумрак темной тьми,

  Чорну долю щоб прогнала,

  Що нас многі дни

       І давила і томила,

       Очи заступала, —

       Поки зірко твоя світлість

       Нам не засіяла.

  Аж, як блис твій луч бесмертний

  Над поля родимі,

  Засіяв світ невечерній

  До нашой родини:

       Сіяй же нам красна зоре

       Світла й правди й волї,

       Сіяй блеском тим блаженним

       Гаразду і долї...

  Щоб ти світлостю своєю

  Ворожню притьмила,

  Нам нїколи не згасала,

  Но в віки світила!

  _____________________________

  *) Автор, селянин і голова Купчинецкої читальнї присвятив сей стих иашій „Зорі“.

 

  [Зоря, 1887, ч.6, с.96]

 

 

  ЗОРЯ.

 

  Лелїла зоря — що лелїла!

  Відтак розсипалась на мак —

  Тай маком у болотї сїла

  Жабам на втїху!...

       Вилїз рак

  Тай свище: Так тій зори й треба!

  Коли зоря — хай пазить, неба!...

 

  Ю. Федькович.

 

  [Зоря, 1887, ч.6, с.100]

 

 

  ХРІСТОС ВОСКРЕС!

 

  Христос воскрес!

       Летять горою

  Ключом загпувшись журавлї;

  Летять з далекої землї,

  З країв тепла назад к півночи

  Дїлитнсь нашою судьбою...

  Природа вся, по довгім зною,

  Мов голуб приязио гуркоче;

  Чутна цїла теплом, весною!

 

  Христос воскрес!

       Нова принада!

  Краса вертає на лїси,

  На ниви рівні, на луги...

  Все віджива’ і грудь підносить.

  Зазеленїла вже левада,

  Встає весна, мов Божа Лада

  Тимян чару вна скрізь розносить;

  У кожде серце йде відрада!

 

  Христос воскрес!

       За день в гущаві

  Той соловейко, музикарь,

  Лїсних музиків проводарь,

  Веселу пісню заспіває...

  Небесний звід синьцем палає...

  А там ратай спочав при справі

  Тих чорних скиб, они-ж чорняви —

  До сонця — сонечні, яскраві!

 

  Христос воскрес!

       В сїмі, в родинї

  Лунає радости гомін...

  І воскресенія кличе звін:

  „О встаньте враз сини землицї

  Весна іде! в весни годинї

  Роботи час! а час — то нинї!

  Най завтра стане рай в хатинї,

  В родинї Матери ... Вдовицї!...“

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.7, с.111]

 

 

  ЛЮБОВ ОТЧИНИ

  (Сонет.)

 

  Малая пташина, ранною весною,

  Ряснїйші лучі як сонце розсїє, —

  Край свого вирею золотий кидає,

  На рідну землю з тугою вертає.

 

  Не здержить пташини країна чужая,

  Нї зелень всевічна, нї розкіш єї,

  Бо в серцю пташини любов не стлїває

  До рідного поля, рідної землї!

 

  О, як би то в людскім серденьку затлїла

  До рідного краю любов така щира —

  Тогдї, ненько рідна, була бись щаслива!

 

  Високо бись личко веселе підняла,

  Широко-далеко розвела би крила,

  До груди горячих синів притулила!

 

  Олександер Ка.

 

  [Зоря, 1887, ч.7, с.115]

 

 

  ПОБРАТИМОВИ.

 

  Сумно, тужно соловейко

  Співав по долинї,

  Піснь єго луна підняла,

  Занесла дївчинї.

 

  І дївчати сумно стало,

  Оно затужило,...

  Сумно собі заспівало,

  Єму відповіло.

 

  Я почув то — та думаю:

  Щаслив ти з тугою,

  Як затужиш де у гаю,

  Затужать з тобою.

 

  Михайло Бачинскій.

 

  [Зоря, 1887, ч.7, с.118]

 

 

  ДЕ ЖИЗНЬ МОЯ?

 

  Де Черемш бистроструйний

  Сріблянов лентов вє ся,

  Товар по полонинах

  Безкраїх де пасе ся,

  Тримбіти звук солодкій

  Карпатами лунає,

  І Гуцул коломийку

  Тужливу де співає:

       Там жити мило! Буковино,

       Рідна моя ненько!

       Як на тебе загадаю,

       Ниє ми серденько.

       В Буковинї любо жити,

       Любо і вмирати,

       Рай там, рай там, рай небесний,

       Де край мій, де Карпати!

  Де Прут той синохвилій

  Тече, — де золотїє

  Пшениця колосиста,

  Де жито половіє,

  Де мило вечерамн

  Церковний звін голосить,

  Де руским словом нарід

  У Бога ласки просить:

       Там жити мило! Буковино,

       Рідна моя ненько!

       Як на тебе загадаю,

       Ниє ми серденько.

       В Буковинї любо жити,

       Любо і вмирати,

       Рай там, рай там, рай небесний,

       Де люд мій, де Карпати!

  Де в павах і барвінках

  Пишаєсь чорноброва,

  Лунає найсолодша

  Родима руска мова,

  Де хлопець кучерявий

  Утїшно тне присюди,

  І горне руску кралю

  Ід щирій рускій груди:

       Там жити мило! Буковино,

       Рідна моя ненько!

       Як на тебе загадаю,

       Ниє ми серденько.

       В Буковинї любо жити,

       Любо і вмирати,

       Рай там, рай там, рай небесний,

       Де жизнь моя — Карпати!

 

  Данило Млака.

 

  [Зоря, 1887, ч.8, с.128]

 

 

  ЖЕРЕЛО.

 

  З нори в каміню під горою —

  Там било сильно жерело;

  Потік плив чистою водою

  Край поля, що при нїм було.

       Вода мулила берегами

       Помалу мужика рілю. —

       Он задумавсь: „Потік з роками

       Ще знищить ниву всю мою“.

  Взяв челядь і нору глибоку

  З великим трудом він заткав.

  „Без жерела нема потоку“ —

  Так він весело погадав.

       Аж ось нараз нора зробилась

       На загонах єго рілї,

       А з неї скрізь вода розлилась

       По збіжу, що зійшло з землї.

  Ледви спинив він тую воду,

  Аж знов нора знайшлась нараз...

  Старий сусїд узрів сю шкоду

  І раду дав, ще поки час:

       „Одкрий нору і бистру струю

       Пусти руслом тим, що й давно;

       Усунеш певно шкоду всяку,

       Лиш беріг вирівнай і дно!

  Чим більше жерело стїсняти,

  Оно щораз тим кріпше бє,

  І здавлене несе лиш страти, —

  — А так то і хосен дає!“

 

  Евмен.

 

  [Зоря, 1887, ч.8, с.131]

 

 

  ЧОМУ?

 

  Чому не йдемо ми за сонцем

       Любви? Чом допчемо завіт?

       Чb-ж по за нами все, доконче

            Кривий вставати має слїд?

 

  Чому то жили ми й жиємо

       В незгодї вічній, хоч раю

       Могли придбати, а зовемо

            На силу — нужди для краю?

  В нас не хилив ся брат до брата —

       Егоїзм вічно йшов верхом;

       Ми жили все мов зведенята,

       Все чести рускої торгом!

 

  Чому не тиху жизнь розвести

       Нам? Ми-ж вспіли би в тому добрі

       Ту руску славу скрізь рознести

            На всї кінцї!

 

  О, нї! нам годї не сваритись,

       Нам все втїшати ворож всю,

       І на позорище водитись

            По що? Чому?

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.8, с.132]

 

 

  ПЕРЕД СВІТОМ!

 

  Гей покинь, не турбуйсь, печаливий мій друже,

  Що у нас навкруги так потемнїло дуже,

  Що за зіркою зірка на небі згасає,

  Що вже й місяць блїдий в темни хмари сховавсь,

  І холодний туман по земли розіславсь, —

  Байдуже! Так перед світом, друже, буває!

  Не лякайсь, друже мій, тих гадюк їдовитих,

  І тих лютих звірюк, людоїдів неситих,

  Що хотїли би нас всїх живих проковтнути....

  І що вся навіжінь бісить ся, гуде,

  І що ревом луна розлягаєть ся, йде —

  Так перед світом, друже, повинно і бути!

  Не жури ся даром, що у сїй темнотї

  Кожен з нас мовби спить у важкій скорботї,

  Що нїгде і веселого слова не має, —

  Що вже тілько самі розігрались півнї,

  Сїроманцї — вовки, що любують ся в тьмі —

  Байдуже! Так перед світом, друже, буває!

  Зійде сонце ярке, темноту розібе,

  і прокинеть ся всяк і до дїла візьме:

  Он, дивись, світовая зірниця вже сяє!

  Але ти, друже мій, сам себе бережи,

  Дїла щиро пильнуй, стережись, не засни! —

  Бо перед світом, друже, й таке ще буває!

 

  К. Ухач-Охорович

 

  [Зоря, 1887, ч.9, с.145]

 

 

  НІЧНА ДУМКА.

 

  В простор безмежний духом я злетїв,

  І там далеко навкруги поглянув,

  І кулю земску з відти я узрів.

 

  На нїй мій зір як яструба пристанув...

  А на поверхни дивної землї:

  Ту вид розкішно цвив, там вянув.

 

  І як в муравлиску ті муравлї —

  Там безлїк люду вештавсь все і всюди,

  І гинув все, як листе на гилї.

 

  Гамірь без впину на верху, і труди,

  І безконечна зміна і борба;

  Хоч трохи низше — що за тихі люде!

 

  В безмірнім тім числї яка судьба

  Припала там для мене порошини?

  Чи тихе щастє жде, чи жде журба?

 

  Не рад я знати прикрої хвилини,

  Як на земли крім лиха — єсть і рай...

  Судьбо! даєш пізнати світ що днини,

 

  То хоч коли зазнати єго дай!

 

  Евмен.

 

  [Зоря, 1887, ч.9, с.150]

 

 

  НЕПОГОДА.

 

  Мрачна, млава, темна хмара

  Небо покриває...

  Не знать, чи то день, чи вечер —

  Сонце не сіяє;

  Не блищуть ся малі зірки

  На небі ясненько,

  Не огляда’ блїде личко

  В ставку місяченько...

  Мрака всюди розлягаєсь,...

  Землю оповила

  В свої темні, непрозрачні

  Широкії крила.

  А дрібненькій дощик кропить,

  Туман побільшає...

  І тихенько з осикою

  Вітер розмовляє.

  Питає ся, чом замовкли

  Веселі пташата,

  Чом по воду до криницї

  Не ідуть дївчата?

  І осика дивує ся...

  А віти берези

  Хвилюють ся і з листочків

  Кануть рясні слези.

  Вітер тії слези сушить,

  Березу цїлує

  І косами зеленими

  Єї ся любує...

  І зжахнув ся дуб старенькій

  Гордо подивив ся

  На березу, із котрою

  Не рік вже любив ся...

  І знов тихо починає

  Дрібний дощ кропити,

  Знов мережить густу мраку...

  І я мрії мріти

  Починаю,... сумні мрії

  Як тая природа...

  Питаю ся, чи у серци

  Настане погода?...

  І чи мене молодого

  Приголубить доля —

  Чи закраче в непогоду

  Ворон серед поля?

 

  Михайло Бачиньскій.

 

  [Зоря, 1887, ч.10, с.165]

 

 

  ОДНИМ СЛОВОМ.

 

  Не дивуйтесь добрі люде,

       Що сумне складаю;

  Не дивуйтесь, не винуйте,

       Що сумне співаю.

  Не дивуйтесь, що так трудно

       О весїльні нути:

  В умі мрачно, в души тяжко

       В серцю біль ми лютий!

  Довкіль серця повинув ся

       Той вінець терновий;

  А від него стало серце

       У кипучій крови.

  Не вхолодиш тої рани

       Вна-ж жива собою, —

  Наростає, розцвитає

       Мов цвіт над водою.

 

  Невесело, нерозкішно!

       А такої долї

  Хиба може той не знає,

       Хто зростав на волї

  У просторім степу дикім,

       Хто не знав кохати,

  Не знав Бога, не знав світа,

  Не знав слова: „мати!“

 

  „Мати“ — чуєш? святе слово!

  Хто-ж єго не знає?

  Але руска земля-мати —

  От она тріває

  Мов в полонї невільниця

  Здоптані ногами,

  Розірвана, обдурена

  Обманом... правами...

 

  У слїз струі, ріки крови

  От сесі дороги,

  Що бували все шляхами

  Матери убогій.

  Чорні хвилї, чорні ночи,

  Де-ж днї?... не видати!

  Стогне земля, плаче нарід,

  Одним словом — „мати“.

 

  Постелилась нам дорога

  Терньом, бодаками;

  Лишень правда мов сирітка

  Лишилась ще з нами...

  Люде добрі не дивуйтесь,

  Що таке співаю,

  Коли стане нам инакше,

  Лучше доскладаю.

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.11, с.179]

 

 

  ІЛЛЮЗІЇ

 

  Він менї братом, другом? Чи може

  Він як той повій, що обвиває

  Тїсно довкола утлий стан рожі?

  Рожа небога вяне, й не знає

  Що їй листочки пишні звялила

  Щирість повою... Ще одним дихом

  Воней чарівних рожа щаслива

  Друга пращає, всміхненєм тихим.

       Рожа не знає — бо як би знала,

       Може-б не жила, не розцвитала.

 

  Він мене любить? Пишний мій маю,

  Що відживаєш рано весною,

  Ниво зелена — море без краю,

  Цвіти румяні, миті росою,

  Нене природо — ох, ти не знаєш,

  Що сему сонцю вічно не бути,

  Що рай сей, цвіти, ти попращаєш —

  Зимно настане, довге і люте.

       Мабуть не знаєш — бо як би знала,

       В лонї землицї цвіти-б ховала.

 

  Чим же та чаша жизни налита,

  Щастєм, чи чорним горем кипуча?

  Що́ жадоба ся жизни несита?

  Все невтолена, все так болюча...

  Тілько їх пило! Хто з них нам скаже,

  Чи рад би ще раз жизни зачерти?

  Смерть уст нїкому з них не розвяже...

  І жив лиш кождий — щоби умерти.

       Як доневнитись, де розпитати?

       Та я — не знаю й не хочу знати!

 

  Климентія П.

 

  [Зоря, 1887, ч.11, с.183]

 

 

  СЕЙ ПЛАЧ.

 

  Менї здавалось, що уже я знаю

  Все людске горе, з жизни чи то з книг;

  Та от — старця недавно подибаю,

  Не розумів я перше слїз таких!

 

  Так полуїдіот тупий ридає,

  Що втратив волю мисли і чутя, —

  Так полусвідомо, живий, вмирає,

  Хто втратив всї надїї, цїль житя.

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1887, ч.11, с.186]

 

 

  В ПРИВІТ

  ЄГО ЦЇСАРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА ПРЕСТОЛЬНОГО НАСЛЇДНИКА

  АРХИКНЯЗЯ РУДОЛЬФА.

 

  Убогі а горді — но щирі ми є!

  В нас лести підхлїбста не має:

  Ми любим Габсбургів як наше житє

  Тож Русь Тя від серця витає.

  Днесь, Сину Цїсарскій, Русь хлїбець Тобі,

  Сіль, пісню празничну підносить,

  В гостини Твоєї празничній добі

  Приняти дарунки ті просить.

 

  По довгій неволи, по злиднях судьби

  Нас доля при Австрії лишила;

  Обтерла Русь сльози, забула нудьги

  Габсбургів любовю віджила.

  Вітцїв Твоїх мудрість сприяла нам все,

  Надїя нас лучить з Тобою:

  О жий нам, о слав ся на віки, за все

  Любовю до Руси святою!

  Витай нам Достойний, учений, витай

  В прарускій велічній столи́ци;

  Вітця Твого оком поглянь Ти на край

  На нарід в прарускій землици.

  Ту серце при серцю, при груди ту грудь,

  Днесь стали в празничній обнові:

  Вни кровцю жизненну, житя свого суть,

  Габсбургам віддати готові!

 

  Убогі но горді — і вдячни ми є!

  Чим хата богата приймаєм...

  О, паросте кріпка, в Габсбургів Рідни,

  Для Тебе днесь пісню складаєм:

  У серця притвори наш нарід прийми,

  Габсбургів наслїдуй зако́ни:

  За доказ Твоєї для Руси любви,

  Любовю відвдячать — миліони...

 

  Володимир М. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.12, с.197]

 

 

  МНОГОНАДЇЙНОМУ...!

 

  Остапку мій, чи ти не бачив,

  Що сонїчко, коли сходячи

  Раненько запече, засяє —

  То потім в хмару ся ховає,

  Ти не вважав?... Менї малому

  Єще небіжка Мачоганка

  Се розказала, що із ранка

  Із дуже парного, яркого

  Не віщувати дня такого,

  Не сподїватись на погоду.

  А на погоду не так сходить

  Оно собі: тихенько встане

  Із за гори, сповите млою,—

  Немов дитинка тая рано

  У пеленках, — вмиєсь росою,

  Та йде потім світити світу,

  Людей будить, живити цвіти....

  * * *

  Оттак і наші ті великі

  Сподвижники ідей будились....

  А сі дрібонькі всї „музики“,

  Сі свого ранку — страх світили!

 

  Олександер Бобикевич.

 

  [Зоря, 1887, ч.12, с.204]

 

 

  ДО ДРУГА!

 

  Для рідного краю для меншого брата!

  І сили і душу свою положи!

  Не жди, яка буде за те тобі плата,

  Нїякої плати не жди — а служи!

 

  К. Ухач-Охорович.

 

  [Зоря, 1887, ч.12, с.206]

 

 

  БРАТЧИКИ.

  (Присвячую Сестрі Кл. Д.)

 

  В чорнобровую дївчину

  Два брати влюбились;

  Що день божій під віконце

  Ходили, дивились:

  Чи не виглянуть із него

  Каренькії очи,

  Біле личко, стан високій —

  Ти чари дївочі!...

  А дївчина із обома

  Тихо розмовляла,

  І до обох сміяла ся —

  З обох жартувала!...

  Лиш не разом; тому в вечер,

  Тому в день казала

  Приходити... А самая

  Третього кохала!...

  Не пізнали-ж сего братя,

  Що дївчина зводить,

  А дізнались, що той і той

  До єдної ходить —

  Що обох она приймає!...

       „Не жити нам брате

       Обом в світї і єдную

       Разом не кохати!

       Сїдлай коня пане брате

       Ти свого, я свого,

       І війною наїдемо

       На Турка лихого!

       Хто верне ся по рушники

       Пішле до дївчини..."

  Поїхали... Не вернулись

  З чужої чужини!...

  Оба разом коло себе

  Лягли головою,

  І в гріб думку одружитись

  Забрали з собою...

  І виросла думка тая

  Над їх головами

  Манюсеньким трибарвистим

  Цвітом-братчиками...

 

  * * *

 

  Плаче сестра, побиваєсь:

       „Братів не видати...

       Погинули — не дай Боже

       І менї погибати

       День по дневи, ніч по ночи

       В слезах і недоли!...

       Лучше вмерти... і лежати

       В могилї на поли!...

  . . . . . . .

  І стало ся, як хотїла!...

  В гай цвіток нарвати

  Вийшла, та вже не вернулась...

       „Братчиків шукати

       Пішла собі в світ широкій...“

  Так люде казали,

  Та вже більше сестри тої

  Люде не видали.

 

  * * *

 

  Лиш між братчиками в поли

  Розета зацвила

  Тої ночи і тихенько

  До них говорила:

       „Чому братчики миленькі

       Такі сумні стали?

       Чи для того, що нещасні

       Єдную кохали?

       Чому глядите на себе

       Оком нелюбови

       І зависти жовтим цвітом?

       За карії брови,

       Що з вас лишень жартували

       Нечесно зводили,

       Що торік ся ще з ким иншим

       Они одружили?...“

 

  * * *

 

  Подув вітер із долини

  І сонце вставало

  Із за моря далекого;

  Квітки огрівало,

  Убирало їх одежу

  В жемчуги цїннії —

  В слези-росу і тихенько

  Їх уста нїмії

  Цїлувало... А братчики

  К’ собі похилились,

  Обняли ся, цїлували —

  А слезоньки лились

  На розету, їх сестричку...

  І розета біла

  Пахучая від радости

  Од слез занїміла...

 

  Михайло Бачиньскій.

 

  [Зоря, 1887, ч.15, с.251]

 

 

  МИНУЛИ ЛЇТА!...

 

  Минули лїта Україно мила,

  Як крест на То́бі поклали,

  Могучі крила як Ти опустила,

  Як сили в То́бі охляли!...

 

  Минули лїта!... А сироти дїти

  По То́бі плачуть, ридають —

  Одежи не мають, щоб ся огріти,

  Давної долї не мають!...

 

  Лиш звуки кайдан, лиш голос неслави

  По Тво́їм краю кругляє —

  Катує, лютує ворог лукавий,

  Твої́х дїток зневажає!...

 

  Минули лїта!... А перед лїтами

  Недолї доля витала,

  Прославила Тво́ї по́ля війнами,

  Про Тво́ю волю співала!...

 

  * * *

 

  Згадаю тихце́м, часи ті щасливі,

  Словами слези закрию,...

  І виллю тугу — а думи тужливі

  В росї весняній умию...

 

  Най блиснуть они як ясная зоря,

  Най біль серденька розважуть —

  Най то́ску мою від моря до моря

  По божім світї розкажуть!...

 

  Михайло Бачиньскій.

 

  [Зоря, 1887, ч.15, с.159]

 

 

  НАЙДА

 

  1.

  В лїтний вечер на Поділю в чагарі зеленім

  Посїдали поруч себе в коханю пещенім,

  Не голуби сизокрилі, не то соловеї

  Людей двоє обняло ся... він хиливсь, а в неї

  Дрібні сльози в очах видно, рубцем їх втирала

  І з уст єго молодецких мову переймала:

  . . . . . . . . .

  „Не велїли, не хотїли тебе враз зі мною

  Повязати, подружити, — де-ж би з сиротою?!

  Одружили, повязали з нелюбом, єдина!

  Прощай менї, най забудесь весела година.

  На край світа по за очи пійду погублю ся,

  Пійду долю проклинати, лишень не зречу ся

  Отсих думок серця мого про тебе, єдина,

  Ох про тебе чарівлива, ясонько, дївчіно!

 

  Не дали тя сиротинї, обругали найду,

  Пійду же я в світ широкій, та чей конець знайду

  Моїм мукам безталанним, горе моє зложу,

  А на твоє безталання дивитись не можу.

  От-от взяли і ховали у купцї з тобою:

  Дали жити, полюбити щирою душою, —

  А так взяли, повязали з иншим ручниками, —

  Менї дали умиватись кровію, слезами“.

  Розійшли ся, розбрили ся. Дївчина стояла

  Рубцем очи заплакані сердечна втирала

  З вільна, з тиха по неволи до дому клонилась

  А єго вже сива мрака собою закрила...

 

  Пійшов Найда в світ широкій і слїду не має.

  Повінчана дївчинонька никне, завмирає.

 

  2.

  У далекій сторононьцї білїють ся скелї,

  Ріка Босна тече мутно, несе свої филї

  Кровавії, червонії; береги стогнають,

  Ще до річки живим словом ось як промовляють:

  „Річко наша бистренькая, чом червона стала,

  Чому личко своє ясне так намалювала?

  Твої филї що йно чисті чого збагренїли?

  Яке горе, які муки так тебе присїли?“

 

  „Як я маю, береженьки, весело спливати,

  Якже менї з за недолї прбзором сіяти,

  Коли ворог люд свобідний люто убиває,

  Єго кровю нїдро моє поїть наповає!“

  . . . . . . . . .

  Над Босною над рікою гайворонки вють ся

  З дїтьми Слави чужоземні жовнярики бють ся.

  Бідна річка упила ся кровію гіркою:

  Дїти Слави необстали, утратили волю.

  Й затихли самопали, зааговкли гармати,

  Під скелію стогне вояк: „Товаришу, брате,

  Подай води хоч капельку, хоч дрібну єдину,

  Най хоч дрібку на світ гляну єще, чим загину

  У далекій сторононьцї, у обіймах смерти....

  Оттак, оттак мій єдиний, а серце роздерте

  Скаже тобі єще дещо: Остапе, сокілю,

  Брате щирій, там у нашім зеленім Поділю...

  Єще одну вволи волю, як вернеш до дому:

  Зайди в село, де-м ховав ся в чагарі ось тому,

  Що ти знаєш побратиме єго мій єдиний,

  Поклони ся моїй любій серденька дружи́нї.

  Віддай же їй ось медалик, нехай поминає

  Свого Найду сиротину,... най Бога благає!

  Скажи: Найда любив вірно... чи скажеш, мій брате?

  Скажи... лю...бий товаришу, братчику О...ста...пе!“

 

  3.

  У чагарі на Поділю невесело, тихо,..

  І садочок той вишневий заріс увесь дико.

  За чагаром при дорозї плакучі берези

  Малі собі, а за теє хрести величезні.

  На одному в тихій вечер жовнярь молоденькій

  Похрестившись прибив цвячком медалик маленькій.

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.19, с.310]

 

 

  СОН ВДІВЦЯ.

 

  Дрожу, ще чую біль в плечех,

  Що за страшний то сон!

  Не розберу нїяк: у снї? —

  Небіжка? — макогон?

 

  Я вчера на хрестинах був,

  Гарненько погостивсь,

  Вернув домів, не знаю як —

  І спати положивсь.

 

  І спокійненько захропів.

  Аж бачу щось у снї:

  Десь йду, співаю на весь рот,

  Весело так менї!

 

  Домів іду, а ніч кругом...

  „Гей жінко, отвирай!“

  ,,„А хто там?““ „Я“. „То ти, піяк?

  По півночи? Чекай!“

 

  „Стели!“„Сейчас!“ За макогон —

  По спинї як всмалить!

  „Чи ти на жарт?“ Не чує, бє...

  „Голубко, то болить!...“

 

  І тяжко збила так мене

  Небіжечка моя...

  Ох, плечі гірше ще болять,

  Як за єї житя.

 

  „Моя ти любко дорога,

  Чого приснилась ти?

  Чи тяжко там твоїй душі,

  Чи на твій гріб пійти?“

 

  „Чи ти боїш ся, щоб тебе

  Я не забув коли?...

  Не гнївайсь, дам на парастас,

  Одмовлю молитви!“

 

  „Лиш ти спокійно спи собі

  І не являйсь так в снї:

  Тебе до смерти, вірь менї,

  Я не забуду, нї!“

 

  Евмен.

 

  [Зоря, 1887, ч.19, с.314]

 

 

  ПРИСВЯЩЕНЄ.

 

  Паняноньки, дївчатонька

       Лихо менї з вами...

  За для вас то побивавсь я

       Над тими листками:

  Складав мої віршосплетнї

       Чи раз цїлі ночи,

  Сушив серце, палив душу,

       Псовав собі очи.

  Складав, складав, наскладавши

       Пустив межи люде,

  Думав: стануть вам за втїху,

       Менї добре буде.

  Наспівав вам так всїляко —

       То за вас журив ся,

  То сміяв ся так весело,

       Аж в сміху топив ся.

  Пійшли мої віршосплетнї,

       По світї блукали:

  Книжки мої, сиротиска,

       Назад повертали

  В мою скриню широкую,

       Добра не придбавши,

  Ще сказали: „жаль приносим,

       Що трудивсь писавши“.

  Паняноньки, дївчатонька,

       В годину лукаву

  Пригорнули ви до себе

       Мою музу й славу...

  За що, на що трудив ся я,

       Слїпав цїлі ночи?

  Моїх книжок спора купка,

       Нїхто їх не хоче...

 

  В. І. Масляк.

  [Поясненє сеї пісоньки на сторонї послїдній].

 

  [Зоря, 1887, ч.19, с.316]

 

 

  З ОСННИХ ДУМ.

 

  Нема в грудех огню святого,

  Не має в серцю вже чутя;

  Охолонула душа вбога,

  Мов безприютна сирота

  На лютій стужи; все пішло

  Кудась стежками в иншій світ,

  І на левадї дум сердечних

  Схилив головку пишний цвіт

  Тих ідеалів ясносвітлих,

  Рожевих, тихих щастя снів...

  Замовкли струни вже сердечні,

  Їх звук на віки занїмів.

  Гей, гей весно!... весела, жвава,

  Радощів повна, деж твій сміх,

  Благе похмілє?!... Вже лукава

  Студена осїнь тебе з всїх

  Чарів обдерла... ще й зіпхнувши

  Тебе із теї висоти,

  Де теплим сонцем все сіяло,

  Не знавши прози... суєти.

  Нема в грудех огню святого,

  Нема благого вже чутя;

  Вже студенїє, мерзне серце,

  Вже подає ся в низ душа...

  Вже ніч змогла світючу днину,

  У груди чуєш нудьгу, глум,

  От, що несе в дарунок осїнь

  Серед студених вбогих дум:

  ...„Так всьо мина’, так гаснуть зорі,

  Так цвіт зелений в спекотї

  Головку клонить митю, вскорі...

  Так і судно житя на силу

  Филями збите порина’...

  І так бурлака в самотї

  Кудась в далекій чужиноньцї

  Душею, серцем завмира’.

 

  Краків в осени 1887.

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1887, ч.23, с.388]

 

 

  * * *

 

  Ті дива, ті стати, що світ весь зложили,

  Хоч тілько ладу в них, хоч тілько краси,

  Не повне знамя́ се творячої сили,

  Лиш відривок з чергів богатих вони.

  Там папороть древна на вугля дробинї,

  Ту на скалї капля лишила свій слїд;

  З останків колишних, й живучих до нинї,

  Пізнаєш природи ти цїлість і хід.

  І кинена думка-піснь не обіймає

  Ще повної жизни душі співака;

  Дух в вічнім розвою, живе, відживає,

  А думка — частина єго лиш дрібна.

 

  1887.     

  Юлія Шнайдер.

 

  [Зоря, 1887, ч.23, с.389]

 

 

  ЯК ЖИТИ?

 

  Як Жити, брате, ти мене питаєш?

  Щоби в житю був розум, була доля?

  Май розум! хлопче, і роби — що́ знаєш,

  Май добре серце, і роби що́ воля.

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1887, ч.23, с.394]

 

 

 

  1888 рік

 

 

  В память

  МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА.

 

  Темно було ще і зимно —

  Зоренька вставала;

  А Русь Галицка не знала,

  В снї тяжкім лежала....

  І лежала і стогнала

  На своїй могилї,

  І хотїла підняти ся....

  І не мала сили.

  Смерть холо́дна до живої

  Підкрадалась тихо —

  Ще хвилина, ще малая....

  Й одолїє лихо....

  В тім над нею, Божа птиця,

  Той жайвороночок,

  Взбив ся в гору, і розводить

  Любий голосочок.

  То зави́сне на воздусї

  То у низ спускаєсь;

  Розганяє нічні мари

  Зарево стрічає, —

  І Русалку Днїстрову́ю

  Вабить з темной хвилї,

  І до Руси промовляє,

  На старій могилї:

 

       „Встань, моя ненько!

       День твій близенько.

       Глянь, вже до рана

       Зірка сіяє,

       За́ря румяна

       Світ повідає;

       Леготь тепленькій

       З за́моря дує,

       Праведне сонце

       Ве́сну веснує.

       Встань, тебе кличе

       Ранок весни.

       Встань моя мати!

       Встань!... воскресни!“

       

 

       „Встань, уже днина,

       Мати єдина!

       Ряст прозябає;

       Смієсь травиця;

       Цвітом засяє

       Чорна землиця;

       Вбересь калина

       Згодом згодочком,

       І защебече

       Соловійочком.

       Встань, тебе кличе

       Птиця весни:

       Встань, моя мати!

       Встань, моя мати!

       Встань!... воскресни!“

 

       „Встань, Леготь гріє,

       Тучі навіє;

       Злиже з землицї

       Плїснь снїгову́ю,

       З неба водицї

       Нам подарує.

       Встань! уже хмарно,

       Молня сверкає,

       І за хвилину

       Буря заграє.

       Встань, я тя кличу

       Громом весни:

       Встань, моя мати!

       Встань, моя мати!

       Встань, моя мати!

       Встань!... воскресни!“

 

  Заспівав — загомовіло

  В галицкій землици,

  І озвались, розспівались

  Райскії всї птицї.

  Розспівались до схід сонця,

  Русь святу будили —

  Встало ясне, дунув Леготь

  І она ожила.

  Ожила Русь і буде жити,

  Хоть ярь холодна як зима,

  Хоть щастя-долї їй нема, —

  Ожила Русь і буде жити.

 

  Она у кождій груди є,

  Она у кождім серцю бє;

  З уст миліонів промовляє,

  З науки трону нам сіяє....

  І нинї жайворонку свому

  Шашкевичу возлюбленому,

  Що ю будив з тяжкого сну,

  Що заповів єї весну....

  В отсїм Народнім нашім Домі

  Празнує памятку, співає —

  Она ж і є.... она двигаєсь!

 

  Корнило Н. Устіянович.

 

  [Зоря, 1888, ч.1, с.4—5]

 

 

  НЕ ТАК, ЯК ТРЕБА!

 

  Старая пісня вкруг несесь:

  „Най буде, як бувало“;

  І всї єї держать ся враз —

  Хоч і таких не мало,

  Що поступом осїнені

  Хотїли-б щось нового:

  „На крест, на крест з давним“ — кричать, —

  „Не треба нам старого....“

 

  А вже-ж і тії і тамті

  Давним шляхом прямують —

  І хоч своє красивоє

  В чужому ся любують.

  І в рускім домі лиш часом

  Озве ся руска мова;

  А як лиш Поляк в дім війде, —

  Вже Польща єсть готова!...

  І хоть би руских сто було

  „Твердих“ єще до того —

  По польски бесїда піде

  Для Поляка одного....

 

  І по давному за грошем,

  За золотом шукають —

  За золото, за почести

  Негідно честь збувають!...

  І вже їм стидно, що они

  На Руси ся родили,

  Що батько й мати їх колись

  По руски говорили;

  І вже гербовна суєта

  Їх очи заслїпляє —

  І вже такій пропащій син

  Русь-матїрь розпинає!...

 

  І як бувало, так теперь

  Жіноцтво прикладаєсь

  До Ванд, Кракусів, Попелїв,

  А свого, знай, стидаєсь;

  І скорше, борш читати-ме

  Лихій роман францускій,

  Чим гарні очи потрудить

  На добрій книжцї рускій....

 

  І так, як перше за князїв,

  Незгода все руйнує,

  І ворогам до забору

  Рівненькій шлях мурує....

  І по давному Русини

  Гризуть ся між собою,

  І тичуть в руки ворогам

  Оружіє до бою!...

 

  Честолюбивість, як була,

  Цвите і днесь між нами;

  І першій лучшій дресь в гору,

  Щоб править Русинами.

  Народной працї — (тиха вна) —

  Мов смерти ся жахають,

  І хто лиш дужше закричить,

  Тому всї честь складають!...

  А деякі трусливії!..

  Таких і перше мали,

  Що дїлом, словом, рускими

  Признати ся бояли....

  Таких і нинї маємо,

  Що чином все і всюди —

  Що всїм в хосен, лише не нам

  Виходять ихні труди!...

 

  * * *

  Така суспільність, знай, гука’:

  „Най буде, як бувало“;

  І хоч які наперед пруть,

  Та все-ж таких ще мало!

 

  За те таких досить у нас

  Фалшивих поступовцїв,

  Що то себе числять они

  За перших передовцїв,

  Що то лїтали-б в край світів

  І все би руйнували

  І на суспільнім неладї

  Свої би будовали

  Високопарнії гадки

  І мудрії ідеї, —

  Якими смерть несуть в дарі

  Для матери стоєї....

 

  * * *

  Чому, чому питаю ся,

  Все йде не так, як треба?

  Чому закрили чорні тьми

  Той красний кусень неба,

  Мою родиноньку святу,

  Якій би лиш пишатись

  І ясним світлом доленьку

  До себе приманяти?...

 

  Михайло Бачиньскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.1, с.7—8]

 

 

  З непечатаних поезій Осипа Федьковича.*)

 

  ЛЬОРЕЛЯЙ

  Гайного.

  (Перевід.)

 

  Не знаю, братя, чом нинї

  Такій огортай мя сум,

  І та Сокільска княгиня

  У одно не сходить ми з дум.

  І сонце за діл вже сїдає,

  І меркне небосклон,

  Лиш шпиль Сокільскій сіяє,

  Як золотий шелом.

 

  А долом страшний та глибокій

  Буй — Черемош гудить;

  Як сокіл, як той бистроокій,

  Як солма на лови летить.

 

  А в горі княгиня прекрасна,

  Як із мармуру стоїть,

  І коси, як золото ясні

  Пустила на розплїт.

 

  А долом хорошій керманич

  Кедровов дарабов летить, —

  О вже пора єму на ніч,

  О вже бо пора му прибить! —

  А тая Сокільска у горі

  Почала косу чесать,

  І чешучи косу, як море,

  Чудесну пісню співать.

 

  А той же керманич в долинї

  Забув за дарабу, за світ,

  В одно ся лиш дивить д княгинї,

  Що там на Сокільскім стоїть...

  А Черемош, братя, глибокій,

  А Черемош, братя, як біс,

  А Черемош, братя, но скоках

  Розбиту дарабу понїс!

 

 

  *) Сю поезію надіслав наї Вп. Шмигельскій з Відня, найшовши єї у одній священничій родинї. Всїх поклонників нашого незабутного кобзаря просимо о надсилане нам подібних рукописей, котрих певно не мало розсїяних по світї, в цїли збереженя кождої єго думки і кождого єго слова. — Ред.

 

  [Зоря, 1888, ч.2, с.25]

 

 

  ПЕРШЙ МОРОЗИ.

 

  Чого то він може при мурі

  У двоє зігнувшись стояти?

  Чи хоче заляканим взором

  Гроша у прохожих вблагати?...

 

  Якась опанчина се тїло

  Промерзле з бідою вкриває,

  За пояс му кусень мотузя,

  Під полами руки ховає.

 

  Женуть від порога, від хати,

  Й на улици чує лиш крики,

  І так він жиє не від нинї,

  І виріс — такій вже великій!

 

  Хтось буркне: най піде робити!

  Та щож він уміє робити?

  Тай де тої взяти роботи?

  І як при нїй всїх помістити?

 

  І по щож жиє він на світї,

  Чому єго мати родила?

  Чи може та бідна дитина

  Самая у світ ся просила?

 

  Чи може — найде́сь хто, що схоче

  Як брата єго захистити,

  Підойме, огріє, пригорне,

  Дасть силу, й охоту дасть жити?

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1888, ч.2, с.27]

 

 

  ДУМКА.

 

  Боже великій, Боже єдиний!

  За що страдає сей люд нещасливий?

  За що так тяжко єго ти караєш,

  За що ти долю в него відбираєш?

  Чи-ж мало муки, мало ще болю

  Перетерпів він в віковім бездоллю?!

  Вороном хищним на нас налїтали

  Половцї, Хазаре, орди Татарви,

  Козацким трупом поля застеляли,

  Купались жадно у нашій крови;

  Села і міста прастарі палили,

  А руску землицю топили в сльозах,

  Нашу цвіт-молодь у ясир водили,

  За гріш на азійских міняли торгах!

  Найтяжших мук же брати нам завдали,

  Що нашою кровію в силу поросли!

  З вдяки за теє нас лиш катували...

  На сміх, на по́зор в ярмо запрягли!

  Нашими кістьми болота гатили...

  На трупах наших ставляли міста,

  Кровцю гей воду із ребер точили, —

  Щоб слїд наш затерти: украли имя!!

  Чи-ж є ще де в світї яка мука-горе,

  Щоб нарід рускій єго не зазнав,

  Чи є ще де в світї оттакеє море,

  Щоб він сльозами єго не залляв!

  Боже великій, Боже єдиний!

  За що-ж ти караєш сей люд неповинний?!

 

  Єроним.

 

  [Зоря, 1888, ч.3, с.43]

 

 

  З поезії Кирила Студиньского.

 

  ДО СОКОЛА!

  (Присвячено Миколї Лисенкови.)

 

  Соколе! ти крила могучії маєш,

  Полинь мій соколе туда,

  Де Днїпр розстелив ся, поля обливає,

  Де наша вкраїньска земля...

 

  Де гори розклались широкі, високі,

  Краса де пишаєсь лїсів,

  Де в полю могили стоять одинокі,

  Що свідками слави батьків,

 

  Степи де просторі зеленев чарують,

  Де тирса вгинаєсь — шумить.

  В той рай неси ся мій милий соколе,

  Най там зір твій бистрий стремить!

 

  В раю тім побачиш ти бідну невісту,

  Запалі у неї лиця, —

  В кайдани желїзні єй руки закуті...

  Чи знаєш? — То мати моя!...

 

  До неї соколе, до неї спусти ся,

  І звістку від сина подай,

  Скажи, най не плаче — ще й їй сонце блисне,

  Веселим ще стане єй край...

 

  Сини бо, соколе, як орли так сильні,

  І кріпка у них всїх душа...

  За Неньку вни свою всї сили положать,

  Добудуть для неї добра!

 

  [Зоря, 1888, ч.3, с.46]

 

 

  ИЗМІННИКАМ!

 

  Проклят, хто камінєм на матїрь кидає,

  Болотом валяє єї,

  І мову хто рідну клене, зневажає...

  Проклят нехай буде в сїмі!

  Талан хто і силу за гроші, за славу

  В чужую скарбницю несе...

  І долю хто Неньки дає на поталу...

  Проклят нехай буде на все!

 

  [Зоря, 1888, ч.3, с.46—47]

 

 

  ЕЛЄҐIЯ

  писана на сельскім кладовищи.

  Із англійского Elegy written in a Country Churchyard - by Tomas Gray

  [The curfew tolls the knell of parting day....]

 

  Звінок вечірний вже вістить кінчи́ну дня,

  Товарь ревучи вє ся через оболонь,

  Орач втомленим кроком мірить путь домів,

  Лишаючи сей світ темряві і менї.

  Ген-ген блескучій краєзір щеза’ з очей,

  І воздух весь поважна тихість обнима’,

  Хиба лиш жук кружачим летом загуде,

  Всипляє дзенькіт сонний ген дальні стада;

  Хиба що з вежі, там де криє ї повій,

  Сова сумна голосить місяцю свій жаль

  На тих, котри ідучи мимо їй дупла

  Турбують царство їй самотнеє давне́.

  Під вязів тих рапавих тїнев й тисів тих,

  Де в купина́х мурава взносить ся гнилих,

  В тїсних там кельях вічним сном зложені спять

  Невчені знай дїди-батьки тогі села.

  Поранка вонею дишучого привіт,

  Нї люба ластівка щебечуча з даху,

  Нї голос півня, нї трембіти милий звук,

  Не збудять більш з глубокого їх ложа вже.

  Вже пламень ясний печи не заблисне їм,

  Трудяща жінка вже не зладить їм їдла,

  Нї дїти поворот вітця звістять бігцем,

  Не влїзуть на колїна, щоб пеститись з ним.

  Нераз корив ся колос перед їх серпом,

  Їх плуг нераз то скибу ту тверду кришив;

  Як радо в поле гнали вни воли в ярмі,

  Як гнулись трами під їх сильним ударом!

  Тщеслава най з хосенних трудів їх не кпить,

  Нї з простих їх утїх, нї з чорной їх судьби,

  Нї панство най не кпить з погордою, сміхом,

  З коротких простих хроник бідних селюхів.

  Хвалу́, бач, славних предків, ясний блеск вельмож,

  І всю красу, і все марне́ богацтво те,

  Година рівно неїзбіжна тут їх жде:

  Дороги слави, знай, до гробу лиш ведуть.

  Нї ви — ви горді! — Не вміняйте їм в вину,

  Сли память над їх гробом не взнесе трофей,

  Де в величавих хорах і склепах церквей

  Звучні хорали взносять славословний лик.

  Чи урна з написю або й живий мов бюст

  Приверне тїлу улетївшеє житє?

  Чи голос почестій вскресить бездушний прах?

  Чи лесть приступна смерти зимній і глухій?

  Так може в сїм забутім місци серце спить

  Колись небесним жаром повне і важке,

  Рука, що править скипетром була-б могла,

  Або́ звуками лїри серця вдушевлять....

  Но їх очам наука, знай свою скрижаль

  Богату в добичи часу не розверла;

  Холодна нужда вбила красний їх порив,

  Зморо́зила їх благородний жар души.

  Так ясний лучезарний не оден альмаз

  Безмірні темні криють моря глубини —

  В самотній цвітка неодна росте красї,

  Щоб па́хощі свої в нустини марнувать.

  Тут може спочиває Гампден*), бач, сельскій,

  Напастника гонившій сміло від рілї;

  Без слова й слави Мильтон може тут лежить,

  І Кромвель, неповинний крови вітчини!

 

  Юліян Рожанковскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.4, с.61]

 

 

  НАД ЛУКОМОРЕМ

  (В XXVII. роковини смерти Тараса Шевченка.)

 

  Ніч никла, сходила на небі широкім,

       Блїднїли і місяць і зорі —

  А вітер легенькій від всходу повіяв,

       Спинив ся на цвітках над морем.

 

  І тихо, з легонька то наче їм шепнув,

       Що сонце ось, ось за горою;

  Пестив ся із ними, з цвітками дрібними,

       Поїв їх, сріблив їх росою.

 

  Півтемно, півсвітло... степи Акерману

       Виднїли незначно... поволи;

  Стояв я над морем при тихім лиманї

       Степ тільки і води довкола.

 

  І глухо в кіль ме́не, в Днїстрі лиш дара́би

       З водою о чім то спорили...

  А думи під серцем клубились, вставали

       В минувшість вкраїньску поплили.

 

  Питав ся я зорей, чи тямлять сю славу,

  Що рускі ю дїти плекали...

  А зорі яснїйше до мене змигтїли,

  Мов правду колишню стверджали.

 

  Степу я питав ся, чи крови в нїм много,

       Чи костей в нїм много козацких?

  З степу в отсю хвилю повіяв вітрило

       Мов свідок тих трудів юнацких.

 

  Питав ся я моря, синявого моря,

       Чи тямить героїв чубатих,

  Що морем ходили до Турків в гостину

       І слави й майна добувати?

 

  А море далеке, а море широке

       Крізь филї високі згудїло,

  То наче-б геро́їв з Днїпрових порогів

       Знов нести на Турків хотїло.

 

  Так більше думав я... За час той по світї

       Виднїйше, яснїйше ставало;

  На филї сріблисті в Днїстра лукоморю

       Вже сонце сніп лучів спускало.

 

  А в дали далеко вже мраки вставали

       Легенькі, етерні, тремтючі...

  На мрак тих килимі мов чуда дозримі

       Вказались картини живучі.

 

  Вказалась невіста білява, русява,

       Грудь була у неї невкрита,

  Волося спливало но личку розпуки,

       Руками к’ хресто́ви прибита.

 

  За нею довкола мов ангелів лики,

       Мов духи воскресші кружали:

  Гетьмани, велити, сини України

       І хором могучим співали;

 

  „Що ранку до моря по пільгу у горю

       Ми сходим із неба савану,

  Над нами лиш Правда велика, могуча, —

       Під нами окови, кайдани...“

 

  „На зорях, на ясних в небесній країнї

       Ми долї спокою не знаєм, —

  Ми стони земли́цї, сестри Славути́цї

       На зорях небесних збираєм“.

 

  „До моря що ранку по пільгу у горю,

       До свідка колишньої слави

  Ми сходим вмиватись від зойків тих зною,

       Що шле їх люд в небо слезавий“.

 

  „Ми сходим до моря по воду живую,

       Щоб нею вцїляти ті рани,

  Якії завдали Невістї-вдовици

       Вкраїнї, неволя — кайдани...“

 

  Ще довго звенїло сим співом розпуки,

       А серце у мене зривалось;

  Дум в серцю не стало про бувше, про славу,

       Лиш ноги поволи згинались.

 

  І очи закрив я, в долонї тулив я,

       Бо сонце червоне мов в крови

  Світило на груди роздерті вдовицї

       В ушах ми звенїло: „окови“.

 

  В ушах ми гудїло: неволя Вкраїни,

       У серцю почув я кіхть змори...

  Аж нагло заграли ті филї могучі,

       Зревіло козачеє море.

 

  То наче-б приймало тих гостей у себе

       Тих духів з країни Єгови,

  То наче-б грозило тій силї деспотскій

       За долю Вкраїни: окови!

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1888, ч.5, с.76—77]

 

 

  МОЯ ЛЮБКА.

  [Мому дорогому учителеви Григорію Цеглиньскому.]

 

  В зеленії шати — она оповита,

  Днїпром вперезалась — то любка моя...

  Як тяжко в любові її угодити,

  Яка-ж забаглива, несита она!...

 

  Віночок вна сплела і цвітку зірвала,

  У пропасть глубоку пустила єї; —

  „Хто любить мя кріпко‘‘ — она так сказала,

  „Той піде за нею, й принесе менї!“

 

  Питаєш — хто любить тебе, Україно?...

  В кого лиш ще серце горяче живе,

  Той буде любити тебе до загину...

  Й у пропасть глубоку для тебе піде!

 

  Лиш того їй мало. Щоб кров уся плила

  Для неї одної, — бажає она —

  І серце щоб тілько для неї ся било,

  Огнем лиш для неї горіла душа....

 

  Село полюбив я, де дїти ся грали,

  Хатиночку мою, де я ся родив,

  І гай той тїнистий, де птахи співали,

  Долину цвитучу, зелені сади.

 

  Покинь! — вна сказала, — село і долину

  І гай той тїнистий, зелені сади,

  Знай степ той без краю, се — твоя родина,

  Спіши, бо там братя стають до борби!

 

  У дома при неньцї я рад був остати,

  Де братчики мої, сестричка моя,

  Для них ся трудити, о них ся старати,

  І з ними провести спокійне житя...

 

  Покинь їх! — сказала, — покинь ся пестити,

  До мене, до мене чим скорше ходи!

  Я дїло важнїйше тобі дам робити,

  Ось поле облогом: ставай і ори!

 

  Дївча полюбив я, їй очи сіяли,

  Як зірки на небі в вечірній добі,

  Я хтїв їй віддатись зі всїми думками —

  І з нею лиш жити у щастю — любві.

 

  Покинь ї! — сказала, — покинь тії очи!

  Покинь ї любити, на віки забудь!

  Любвою горячов по днях і по ночи

  Для мене одної корми свою грудь!

 

  І всьо я для неї — що був лише в силї,

  Родину, дївчину для неї віддав,

  Надїі всї мої і сни мої милі,

  Минувшість, будучність для неї поклав.

 

  І хоть в тій дорозї, що тернями коле,

  Здоровлє і силу я мою лишив,

  Не жаль менї того, і клясти за тоє

  Нїколи не буду, бож я ї любив!

 

  Кирило Студиньскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.5, с.80]

 

 

  З поезії Ореста Дубеньского.

 

  КРАСА ВЕСНЯНА.

 

  Співай ми, пташко! співай довгенько,

  І розвеселюй мене щиренько,

  І мої думи ревні-тужнії

  Занеси, любко, в краї надїі —

  І дай їм цвисти і дай віджити,

  І божим світом ум веселити!

  Зелений маю, гарна годино!

  Весняних цвітів райска картино:

  Черемх білявих, вишень розцвілих,

  Рожевих яблонь, груш і слив білих —

  І трав буйненьких темнозелених,

  І нїжних цвітів синих, червених,

  В ясну пурпуру, в золото браних,

  У срібнім білю, в рожевих скранех!

  Так ріжнородна і ріжнострійна,

  'Така принадна, любонадїйна,

  Мильше пахуща всхідного мира,

  Легка і свіжа, як любка, щира!

  Не в силї я тя сказать правдиво,

  Природо божа, весняне диво!

 

 

  ВЕРНЇТЕ СЯ!

 

       Вернїте ся, мої надїі!

  Вернїть із вітром з чужини,

  Вернїть, ідеали святії

  Любови — правди — красоти!

  І душу цвітами засїйте.

  Минувшим погордїть житєм —

  І смуток мій і жаль розвійте!

 

       Як пил цвітний, так ви пропали, —

  А з вами я так любо жив,

  Ви мя так легко колисали,

  Посеред вас я був щаслив!

  Як цвітів луг в яри зелений,

  Як вишня сила вдохновеній, —

  Так ви мя в небо піднимали,

  Де порив обгортав спасенний!

  Я вас лише — лиш вас любив!

 

       О нї! не вас лише кохав я;

  Я всїх любовію обнимав,

  Надїю в серце всїх вливав я,

  Аж сам днесь сиротою став.

  І нинї де ви улетїли?

  Чом зникли, як з небес луна?

  І душу ми осиротили —

  І мов душа моя мертва?

 

       Вернїте ся, мої надїі!

  Вернїть до моєї душі

  І запалїть нутро єї;

  Вернїть, ідеали святії!

  Ах молю вас: не покидайте

  Мене на всегда, — повернїть

  І моє серце утїшайте!

  Так красна ярь — так гарно жить —

  Вернїть і в серци розіграйте!

  Я знову хочу всїх любить.

  Небесним запалїть огнем,

  Кринами-рожами пристрійте,

 

  [Зоря, 1888, ч.6, с.93]

 

 

  З поезій Ореста Дубеньского.

  ПЕРЕД МОЛИТВОЮ.

 

       Задзвонять дзвони — до святинї

  Пійде душа моя, клякне,

  Роз'облече ся із гординї,

  Подяки Богу піснь пічне —

  І в хори ангельскі взнесе ся,

  На ясні сині небеса,

  І в радости тій розплине ся —

  Щасливая душа моя!

 

       Взлїтай, душе моя, високо —

  З небес, що́ любиш, оглядай!

  Орлиноясне твоє око,

  Весь нарід мій пообнимай;

  Святії поздоров ми гори,

  Могили тихі і поля,

  Руїни замків, скали, бори —

  Щасливая душе моя!

 

       Де нарід мій живе любимий,

  Де мова дорога звучить —

  Мелянхолійна піснь звенить,

  Де люд наш непоколебимий;

  Стави і ріки, що́ чували

  Помершу славу, — города́,

  Що́ славу руску роззвучали:

  Всьо повитай, душе моя!

 

       І в тім то захватї пірви мя,

  До співу серце ми настрій,

  В краї ілюзій занеси мя

  І піснь пічни на лад старий;

  Співай про княжескі незгоди,

  Про пятьсотлїтній люду гнет,

  Звісти му час добра — свободи,

  Настрій ся в поетичний лет!

 

       І встав ся за твій люд у Бога,

  За щирий — добросерний люд!

  Як милость бо Єго премнога,

  Так Він від нас відійме смут:

  І ненодїлена кордоном —

  Душею — думкою одна, —

  Не гнетена неволї стоном,

  Воскресне наша Русь свята!

 

       За що́ єще тобі молить ся —

  Ще ясносвітлою палить ся

  Душа лямпадою любви?

  Ще помоли ся ти тихенько

  За щастє Ганї і житє —

  І на́-землю вертай квапливо,

  Щасливая моя душе!

 

       

 

 

  ВЕЧЕРОМ.

 

       Благаю Господа, вмоляю —

  Мов сонця, світу жду і жду;

  А в груди серцем завмираю

  І в жертву страданє несу;

  Що день сподїюсь упросити

  У Бога долї ще собі —

  І знов бажаю в світї жити,

  Єще приглянуть ся веснї.

       Померкло сонце у сивавих,

  У чорних хмарах згинуло —

  І нічю місяць у кровавих

  Скрив облаках своє русло.

  І було темно. Днесь — погода!

  Весь навал вихір хмар прогнав!

  Розгульний вихор, як свобода,

  Чоренну тьму порозганяв.

  Лиш там на заходї алїє —

  Хмар довгій рубчик багрянїє.

       І сріблобокій пастирь сяє

  На чистім небі голубім —

  І на отару поглядає,

  Що́ розкотила ся по нїм.

  Пасе вівчарню ніч по ночи,

  Всегда сльозаві має очи.

       І я сумний і не співаю,

  Із груди спів ми не тече,

  По небі синїм поглядаю,

  По небі смуга вже пливе:

  Луни тварь ясну закриває

  І сумно світ весь виглядає.

       За смугою смуга пливе

       І докола вє ся —

       Наче туга серце гнете,

       І серце не рве ся.

       У глибоку еси кручу

       Упала, надїє!

       У безодню у дрімучу:

       Де сонце не гріє,

       Де вічна тьма, де зір нема,

       Де никне ясність зір;

       Будучі сни на жизни дни

       З серця ми видер мир.

       Затих мій глас на довгій час

       І певности нема, —

       Мов світу дня, чекаю я,

       Нїм верне ся весна.

       І доки що, я заєдно

       Надїі сонця жду; —

       А хоть душа ми замира’,

       В обітї страсть несу.

  Що́ дорогим крім вітчини? —

 

  [Зоря, 1888, ч.6, с.99]

 

 

  З БОЄВИХ ПІСОНЬ ЕВМЕНА.

 

  ДО БОЮ!

 

  У бій ідїм без заохоти,

  У нас же сила молода —

  Цїнна для лїпшої роботи,

  Та в сильних — наша свобода!

 

  Ряди, як мур живий, уставмо

  І гляньмо в очи ворогам...

  Кровавий бенкет смерти справмо,

  Хоч гинути прийдесь і — нам...

  На силу сльози забуваймо,

  Родину — гадку сю нїжну!

  Хто каже, хто терпить — не дбаймо.

  Ідем у бій за вітчину...

  Війска ворожі розложились,

  Стоїть там, бачу, молодець:

  — „Мій брате, чим ми провинились,

  Що грозить нам обом конець?

  Яка неприязнь межи нами?

  А ми стаєм в кровавий бій,

  І згинем може ворогами, —

  Бо хтось не дбав там о спокій“.

  Не до погуби, не до бою

  Нехай взиває нас Тиртей;

  Най кличе можних до спокою,

  Щоб в людях бачили людей!

 

 

  ҐОЛІЯТ.

 

  На нарід божій напосїлось

  Грішне Филистимлян племя,

  Осїло табором, заїлось

  І ждало зачіпного дня.

 

       А на горі там недалеко

       Стояли в таборі жиди;

       На серцю було їм не легко,

       І царь сам не займав біди.

 

  Аж Ґоліят закутий в зброю

  Іде з поганьских сих племен:

  „Коли ви труси, най до бою

  Зо мною стане лиш оден!

 

       Ми будем вашими слугами,

       Сли ваш жидок мене убє;

       Сли я убю, тогдї вже вами

       Натїшить ся племя моє!“

 

  Злякалось дуже війско боже,

  І царь звернув ся ко рядам:

  „Хто ворога з вас переможе,

  Доньку і красне віно дам!“

 

       І кождий воїн розпалив ся

       Охотою до — тих скарбів...

       Аж десь пастух Давид лучив ся,

       Що вдавсь смілїйшим від братів.

 

  „Ти будеш насміватись з жида?!“

  Як пустить з проци камінець —

  Дивись! від камінця Давида

  Впав великан, як воробець.

 

       І голову Давид втяв сміло —

       І крик роздав ся з всїх грудей;

       Грішне племя в утечи пріло,

       Аж в небі тїшив ся Мойсей.

 

  О рицарі, ви з камінцями,

  Ви, бої лиш в особи дві —

  Вернїть до нас, сли нам часами

  Спокій завадить в голові!...

 

       А ти поляг так, великане...

       Та сам хотїв ти, кинув ряд:

       Чей се колись і в нас настане;

       Побють ся ті лиш, що хотять.

 

  [Зоря, 1888, ч.7, с.113]

 

 

  З поезій Евмена.

  ПЕРЕД ЖНИВАМИ.

 

  Незамітно прийшла весна,

  Незамітно й минула,

  Замовк вже в лузї соловій,

  Зазуля мов не кула.

 

  І що розвилось було в цвіт,

  Се овочем вже стало;

  Що мало вирости, зросло

  І дозріва’ помалу.

 

  І дивний та важкій спокій

  Настав в природї всюди;

  За труди на жнива всї ждуть,

  Серпи готовлять люде.

 

  Спокій.... лиш туж:у я за чимсь,

  Нема менї спокою;

  Мабуть, чи то не жаль менї

  За бувшою весною.

 

  Верни весно! Щоб всїх утїх

  Зазнав я, дня не страчу...

  Дарма! коли я затужив,

  Як вже тебе не бачу?...

 

  [Зоря, 1888, ч.7, с.116]

 

 

  МОТИЛЬОК.

 

  Із цвіточка на цвіточок мотильок лїтає,

  І спиває солодочок і крильми махає;

  Десь полетить в ясне небо, де вечірні зорі,

  І в обнятіях погасне, як човен на морі;

  Десь залетить межи рожі, конвалї, лелії,

  І загине межи ними в любови-надїї.

 

  О. Дубеньскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.9, с.149]

 

 

  РАДІСНА ХВИЛЯ.

 

  Веселе ми сонечко ясне, погідне,

  Веселі зелені луги і сади,

  Повабне підсонє легеньке і рідне —

  Зі мною ся тїште деревця, цвіти 1

  Зі мною радїйте пташата співучі!

  Зі мною порадуй ся земле цвітна!

  Всї твори від ранка щебечуть охочі

  І стукають груди до вечера дня.

  І блискають очи, як зорі вечірні,

  І радість на кождого сяє лици,

  І всякій глядить в небеса нерозмірні,

  І чисті як жерело в світлї луни!

  А ти, моє серденько, люба дївчино,

  Менї усміхай ся, як божа зоря —

  Тогдї менї легко на серцю єдино,

  Як в личко погляну твоє, чарівна!

 

  О. Дубеньскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.10, с.165]

 

 

  ПІД ХРЕСТОМ.

 

  Шляхом тернистим по скелях, по зворах

  Ішов до цїли з натугою сил;

  Кромі-ж одної зіроньки на небі

  Не мав инакших провідних світил.

 

  І так поволи бродив, добивав ся,

  Хоч ранив ноги, хоч з сил опадав;

  Але отсеї зірки дрібненької

  З серця він свого, з очей не спускав.

 

  А вже так близько мета маячіла,

  Вже він до неї і руки простер, —

  Аж з неба зірка д низу полетїла

  І блїдла, никла, згасив ї етер.

 

  На шляху темном, на шляху непевном

  Він сам лишив ся... головку склонив,

  Хилив ся довго... важив ся на силах,

  І силу втратив і з ніг ся звалив.

 

  Надлетїв ворон... зголосив сумної,

  Жовтому личку погрозив клювом,

  І звис над трупом, наче дивував ся:

  Чо сей бурлака упав... під хрестом?...

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1888, ч.12, с.202]

 

 

  ПОГАСАЮЧА ЖИЗНЬ.

 

  Зіронько-зоре

  Зіронько ясна!

  Чом ти вже гаснеш

  На синім мори?

  Меркнеш так швидко,

  Меркнеш-блїднїєш,

  Вже тя не видко...

  Вже ся виднїє!...

  Й жизнь моя гасне,

  Меркне поволи,

  Зірко, ти зійдеш —

  Я, вже нїколи!...

 

  К.

 

  [Зоря, 1888, ч.12, с.203]

 

 

  О МАТИ

 

  О Руси, Ненечко єдина!

  Вкраїно щедрая моя...

  Горда і пишна Ти собою.

  З поміж сестер Ти, мов звізда

  Пустила лучі краси тої

  Любови братньої, святої

  На всї словяньскі племена,

  О Руси, матїнко моя!

 

  Житєм новим встаєш могуча

  По мукав довгих, суєтах;

  І так скрінившись теплом серця

  Ти власний сушиш слави шлях.

  В корунах других сестр могучих

  Альмазів слави світять лучі, —

  В твоїй любов огнем сія’,

  О Руси, Ненечко моя!

 

  Не лицемірством, суєтою

  І не насильством меш рости!...

  В притвори, ненько, серця свого

  Дїтей усїх Словян впусти.

  І мирна, тиха повна віри

  Неси їм звук пісень і лїри;

  Так сонцем жизни їм будеш,

  Так, ненько, так — Ти сим взростеш!

 

  В. І. Масляк.

 

  [Зоря, 1888, ч.13, с.222]

 

 

  СКОРБІ ЦЕРЕРИ.

  Фридриха Шіллєра.

 

       Чи то красна ярь розцвила?

  Чи відроджуєсь земля?

  Вже гора зазеленїла,

  Присла з рік ледів кора;

  В чистім зеркалї ручаїв

  Сине небо ся сміє;

  Любо легіт дише з гаїв,

  Пукло листє молоде;

  Пісни по лугах лунають, —

  А русалка ми рекла:

  Твої цвіти повертають,

  Не поверне лиш донька.

 

       Ах, як довго я блукаю

  За донькою по земли,

  І титаньскі посилаю

  Лучі, щоб єї найшли;

  Але жаден не наводить

  На єї достойний слїд;

  Навіть день, що все находить,

  Не найшов єї, ах нїт.

  Чи забрав Зевес з собою?

  Чи то Плютон єї взяв,

  Очарований красою,

  І до Оркуса пірвав?

 

       Хто-ж моєї послом боли

  В темний духів світ буде?

  Вічно лодь плине в ті доли,

  Але тїни лиш бере.

  Єще жадне людске око

  Не було у тім краю!

  Одкіль Стикс плине широко,

  Постать ще не нїс живу.

  Тисяч там стежок провадить,

  На світ жадна не веде,

  І нїхто менї не зрадить,

  Як она в тій тьмі жиє.

 

       Матери, котрі подобу

  Мають смертну, йти могуть

  За дїтьми крізь брами гробу,

  І там з ними враз жиють.

  Лиш хто з Зевеса палати,

  Іти не сміє в ті світа —

  Лиш щасливих оминати

  Любить люта Парк рука.

  Киньте мя з палат і нинї

  В вічну адску темноту,

  Не шануйте прав богинї,

       Бо я через них терплю.

 

       Де она панує з мужем,

  Там би радо я зійшла,

  І перед сумним подружєм

  Тихо з тїнями жила.

  Дармо! єї мокре око

  Сонця блеску не спійме,

  В простір тьми глядить глубоко,

  Але мами не знайде.

  Аж відкрию ся любимій,

  Склоню ся на грудь єї —

  І аж сам незворушимий

  Оркус сплаче у душі.

 

       Пуста мисль, шкода ридати!

  Ридван сонця в тор колїс

  Котить ся й не може стати: —

  Так незмінний Зевса віс*).

  Геть він від просторів темних

  Одвернув свій світлий зір;

  Взята до країв підземних

  Не поверне в ясний мир,

  Аж як Стикса мутні хвилї

  Зоря світлом обіллє,

  І Дуга в краї немилі

       Ріжнобарвний лук пішле.

 

       Що менї по нїй остало?

  Жадна-ж згадка давних лїт,

  Щоб єї ми пригадала?

  Не остав по нїй і слїд?

  Чи між серцем донї й мами.

  Жадна не лежить дружба?

  Між живими і мерцями

  Звязи жадної нема?

  Нї! она ми не пропала

  І не дїлять нас віки!

  Ще нам сила Вишних дала

  Мову в полекшу туги!

 

       Як весни вмирають дїти

  І вітер з півночи шумить,

  Жовкне листє, вянуть цвіти

  І сумно нагій корч стоїть:

  Я беру ріжок обилля

  І жертвую сїмя трав

  Стиксови й насїнє зїлдя,

  Щоб зерні з єго віддав.

  З смутком в землю плід здоровий

  Я кладу на грудь доньки,

  Щоби дати вираз новий

  Мого болю і любви.

 

       Як на весну красні Гори

  Складний танець розпічнуть,

  Всї тодї завмерші твори

  В лучах сонця ожиють!

  Пагінцї, що завмирають

  Ще торік в твердій земли,

  Гнеть теперь повистрибають

  З єї лона до гори!

  Як кільцї у небо стрілять,

  Іде їх корінь глибше в спід.

  Так ростин управу дїлять

  Стикс і етеровий світ.

 

       Так они раз під землею

  То знов на земли жиють.

  Ах, они менї ріднею,

  Скоро від доньки спішуть!

  Бо хоть муж єї тримає

  В пітьмі вікового сна,

  То однакож промовляє

  Цвітами моя донька,

  Що і там, де ніч панує

  І де сонце не блищить,

  Лоно у любві хвилює,

  Нїжно серце ще горить.

 

       О витайте-ж менї, дїти

  Молоденької весни!

  В ваші чари буду лити

  Нектар чистшій від роси!

  Буду в промінях купати —

  В краску ясної дуги

  Ваши окринки вбирати,

  Щоб ви сяли, як зірки!

  В блеску яри, що днесь сяє,

  І в жалобі звялих піль —

  Кожда грудь нечай читає

  Мою радість і мій біль.

 

  Перевів О. Дубеньскій.

  _________________

  *) вага, постанова.

 

  [Зоря, 1888, ч.13—14, с.222—226]

 

 

  ДУБ.

 

  Він сотнї лїт просто́яв ту, могучій,

  А хоть від вітру гір тряслись ґраніти,

  Здавалось він ґраніт перетриває.

 

  Він бачив не одно. Не знав страху нї жалю,

  Хоть бором туча лютилась скажена,

  Друхочучи ялицї і берези.

 

  Аж раз збудив его у темній ночи

  Грім голосний, роздер єго на двоє,

  А лютий вітер до землї ним кинув.

 

  І ледво пень ще пірваний остав ся

  В земли. Ще в смерти сильний, величавий,

  Конав дуброви син, рамям широким

 

  Припавши тихо к зломаній березї.

 

  Корженко.

 

  [Зоря, 1888, ч.13—14, с.228]

 

 

  МРАКА.

 

  По зеленій долиноньцї

       Мрака розстелилась,

  Мов слезами дрібнов росов

       Травиця окрилась.

 

  Як в долинї зелененькій,

       Так в молодій груди

  Нераз мрачно, сумно стане,

       Темно, важко буде.

 

  Зійди, зійди, ясне сонце,

       Росоньку всуши.

  Повій вітре, повій теплий,

       Мраку розжени!

 

  Вийшло ясне сонце з хмари,

       Росонька всушилась;

  І вітрець повіяв теплий,

       Мрака уступилась.

 

  Легше мрацї уступити

       З долини зеленой,

  Як тій тузї із серденька

       Із груди стисненой.

 

  Єлена Гриц.

 

  [Зоря, 1888, ч.15, с.245]

 

 

  РУСИН.

 

  В него тернисті лиш дороги:

  Ранив, крівавив босі ноги

  Й слїди від крови полишав;

  І піт горячій виступав,

  І з болю серце ся стиекало,

  І холод тїло переймав,

  І голод часто доскуляв.

  Хоть всяких бід терпів чимало,

  Не давсь зломити він утомі:

  Ішов бідї на стрічу сміло,

  Й дальна будучість рожевіла

  В очах убогого сїроми.

  І вийшов з терня, вийшов з тьми,

  Що в них бродив він тілько лїт!

  Хоть крови ще не стертий слїд,

  Хоть досить горя ще й біди,

  Хоть зросить працї піт чоло:

  Сей піт паде на рідну ниву, —

  Лиш з поту сходить добре жниво! —

  Сей піт... не втомить він єго!...     

 

  К.

 

  [Зоря, 1888, ч.16, с.262]

 

 

  НІЧ ЛЇТНА НА ПОДІЛЮ.

 

  Запало сонце, пітьма настала,

  Вже зірки в небі купались,

  Роса жемчужна тихцем упала,

  А села в мрацї сховались.

  Тихенько місяць серпом блискучим

  По небі чистім блукає

  І легким світлом людям дрімучим

  По працї сну не мішає.

  І все заснуло. Лиш пес товчеть ся,

  Клене лихую недолю;

  В курник несита куна крадеть ся,

  І сич лїтає по полю.

 

  Но що-ж там бачиш он під горою?

  Се-ж ратне війско ступає?...

  Чому-ж нічною оно добою

  Тихцем мов лис ся скрадає?

  Се-ж може вражі Татаре дикі

  Шляхом Подільским заходять,

  Шляхом тим Чорним, де плач і крики

  Слїдом за ними ся родять?...

  Чому-ж сторожа знаку не дала?

  Чому смоли не зажгає?

  Не вже-ж на лихо сю ніч заспала?

  Не вже-ж Татар ся лякає?...

 

  А може то козаченьки жваві,

  Що на Татар ся засїли,

  Бо бранцїв Ордї лихій лукавій

  В ночи відбити хотїли?...

  Нї! Вража Орда вже не нападе!

  Козацтво Орду спинило;

  Само-ж, слухняне недобрій радї,

  Рабом Москві ся вчинило!

  Й указу слово Сїч зруйновало;

  Козацтво гине в неволи

  І не боронить, як то бувало,

  Свій край мечем від недолї...

 

  Так що-ж там мріє он під горою,

  Мов ратне війско в походї?...

  Се-ж може духи в нічнім спокою

  Вандрують десь при погодї?...

  Чекаймо хвилю: сонце наспіє,

  І счезнуть духи з Европи! —

  Когут запіяв, — вже видно, — днїє —

  Нї! — Се... жидівскі півкопи!...

 

  Михайло Бачиньскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.17, с.277]

 

 

  ВПЕРЕД ГАДКО!

 

  Вперед гадко! Час минає!

  Ми вперед ідем поволи!

  Треба скорше поспішити,

  Погулять як вітер в поли,

  Щоб нові шляхи зобачить, —

  Щоб про них ся розпитати, —

  Щоб тії шляхи новії

  Братям, другам показати.

 

  Вперед гадко! Скинь кайдани,

  Що Тебе в задї тримають;

  І вільная подиви ся,

  Як братчики проживають.

  Розпитай ся місяченька

  Про їх долю і недолю,

  Про їх радости і муки,

  Про їх волю і неволю.

  Розпитай ся: хто то винен

  Що они терплять, горюють?

  Чи їх дїди, чи самії,

  Що на добро не працюють?

 

  Відтак добре нагадай ся!

  Покажи їм шлях правдивий,

  Куда дальше кермувати,

  Щоб народ наш був щасливий.

 

  Вперед гадко! Час минає!

  А часу так мало маєм.

  Наша лодя на порогах,

  Ми шляху по них не знаєм...

 

  Михайло Бачиньскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.17, с.279]

 

 

  НЕ ПІЗНО ЩЕ!

 

  При працї тяжкій а неспорій

  Ведемо до світла наш люд

  І просимо ясної зорі,

  Щоби показала нам путь,

  Щоб глянула ясна з за моря,

  Щоби освітила наш шлях. —

  Не видно! Не сходить та зоря!

  І чуєм утому в руках,

  І тихо уста не одного

  Прошепчуть: „За пізно уже!

  „Ми маємо працї так много,

  „А всьо нам так пиняво йде!“

 

  За пізно?... О Боже мій милий!

  Чи-ж труди пропащі були?

  Чи наші великії сили

  Мов камінь у воду пішли?

  Просвіта чи-ж вся пропадає

  Без слїду в важкій боротьбі?

  А люд наш чи-ж сили не має,

  Щоб долї добути собі?

 

  Нї, брате! Верни теє слово!

  Не єсть єще пізно для нас!

  Не зараз ще скажем: „готово!“;

  А таки настане той час!

  І внуки нам зложать подяку,

  Що не опустили ми рук,

  Що темну розбили ми мраку,

  Що тілько стерпіла ми мук!

 

  Мих. Бачиньскій.

 

  [Зоря, 1888, ч.18, с.294]

 

 

  ДЕ ТЕЄ СОНЦЕ!

 

  Ой дивлю ся дивлю

  В садочок зелений:

  Цвитуть же там рожі

  Червені-червені;

  Роса їх все поїть,

  А сонечко гріє.

  І так тая рожа

  Мов краля пишнїє

  І листє зелене

  Собою красить,

  Неначе дївчина

  Головку маїть.

 

  Де-ж теє сонце,

  Що гріло мя?

  Де животворна

  Святая роса?...

  Вже ю могила

  Висока вкрила,

  Лиш память єй жива:

  То — ненечка моя!...

 

  К.

 

  [Зоря, 1888, ч.18, с.296]

 

 

  МОЯ ПІСНЯ.

 

  Не в садочку посаджена,

  Плекана, пещена,

  При криници виростала

  Калина червена.