«...Бажав би... запомагати у спільній праці»

розділ з книги «Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX—початку ХХст. Питання ідейно естетичної еволюції»

 

Даючи узагальнену оцінку Б. Грінченку, його сучасники не випадково зупинялися на визначенні: діяч (борець) громадський. Письменник — це не головне, літературознавець і публіцист — теж, фольклорист і мовознавець — теж. Все це, як і ряд інших «фахів» Б. Грінченка,—лише способи, форми, у яких виявлявся діяч громадський. Те, що його різнобічна праця мала саме такий характер, неодноразово підтверджував і сам письменник.

 

Повністю підпорядкованою громадському спрямуванню діяльності Б. Грінченка була і його літературно-наукова та критична творчість.

 

Цікаві свідчення самого Б. Грінченка про формування його літературно-естетичних вподобань. «Першими вчителями літературними» він називає у «Автобіографії» Скотта, Байрона, Альфреда де-Віньї, Еркмана-Шатріана, Гюго, а також видатних класиків російської літератури — Гоголя, Пушкіна, Некрасова, Кольцова. Крім цього, читалося все, «що потрапляло до рук» — від романів Дюма-батька й Боборикіна до історії інквізицій та житій святих. Внаслідок такої «лектури» «в хлопцевій голові» містилася «безладна мішанина», хоч уже тоді він міг назвати твори, які зробили на нього найбільше враження: особливо захопили його «могучі постаті Тараса Бульби та Остапа Бульбенка з їх боротьбою за козацьку волю, Жан Вальжан та інші «нещасні» з твору Гюго «Les miserables» («Знедолені». —А. П.) та сцени релігійних утисків з історії інквізиції та в романі Альфреда де-Віньї «Сен мар» ¹. Тоді ж таки, у дитинстві (десь з семи років), Б. Грінченко почав писати вірші, оповідання, видавати «журнали». З українських творів, прочитаних ним у ранні роки, письменник називає байки Є. Гребінки, «Бо роду та чуприну» К. Думитрашка, етнографічно-фольклор, ні матеріали І. Рудченка, згодом — «Енеїду» І. Котляревського. Всі ці твори, за його словами, він сприйняв як «кумедійні жарти», що пояснюється особливостями домашнього виховання майбутнього письменника (як і в випадку з С. Руданським, дрібний дворянин Д. Я. Грінченко «заказував» своєму синові вживання «мужицької» мови).

 

Інакше сприйняв Б. Грінченко поезії Т. Шевченка — враження від «Кобзаря», згадував він, «покрило всі враження, які досі мав од книг... Почав писати по-вкраїнському... Зазнавав за все те чимало глузування, а часом і кари»².

 

Залишив Б. Грінченко й свідчення про початки своєї літературно-критичної діяльності, на яку його наштовхнуло вчитування у твори російських критиків. У «Автобіографії» він згадує, як «в четвертому класі бувши, зацікавився хлопець спершу літературною критикою і зачитувався Писарєвим (почасти Бєлінським та Добролюбовим) та сам писав «критичні розвідки» по-вкраїнському й по-великоруському...»³. Довгі години просиджував також над старими підшивками «Современника», «Отечественных записок».

 

Знайомство з передовою російською критикою письменник завжди вважав необхідною умовою грунтовного літературно-громадського виховання. «Бєлінського,— підкреслю-вав він у листах до сестри Аполлінарії (близько 1892 р.),— неодмінно продовжуй читати далі». «Бєлінського і Добролюбова тобі не тільки можна, але навіть необхідно прочитати... Насамперед читай Бєлінського; але прочитай його впідряд всього, інакше читання його не принесе тобі користі»⁴.

 

Неабиякий вплив на формування літератора справила поезія М. Некрасова та поетів — революційних народників. Нелегальною збіркою «Из-за решетки», що була видана в Женеві 1877 р., він не лише зачитувався, а й розповсюджував її, Некрасов же, як і Шевченко, став для поета взірцем громадянського служіння народові й помітно спричинився до становлення його суспільних і літературно-естетичних ідеалів. Промовиста одна з ранніх поезій Б. Грінченка «Некрасову й Шевченку» («Обидва за діло єдине ви бились»), у якій він звеличив своїх літературних учителів.

 

З самого початку літературної діяльності Б. Грінченко перебував, отже, під впливом передової демократичної естетики. Першорядну роль у становленні його літературно-естетичних поглядів відіграло також безпосереднє вивчення народного життя. Учителюючи в селі з російським населенням, юнак спеціально влаштувався на мешкання в сусідньому українському селі, дарма, що доводилося щодня ходити до школи за кілька кілометрів. «Мені хотілося,— згадував письменник,— вчитися від народу мови, записувати лексичні й фольклорні матеріали і взагалі придивлятися до народного життя. У полт[авському] селі я жив в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах, але того, чого шукав, мав досить»⁵. Особливо глибоке враження, за словами письменника, «завсігди» справляла на нього «Пісня про правду і кривду». «Я люблю цю пісню,— занотовував він 12.01.1887 р., — в їй відбився чистий, святий смуток по згубленій правді і укупі з тим пекуче поривання знайти цю правду, знайти її неодмінно, незважаючи на те,

Що тепер неправда — з панами в світлиці,

А що тая правда — у темній в’язниці —

і що тепер усюди панування неправди, котра увесь світ зажерла...» ⁶

 

Допомогти народові «знайти цю правду», робив висновок Б. Грінченко, покликана література. Питання про суспільне призначення митця письменник розв’язував у ранніх творах з демократичних позицій, і невипадково його літературний дебют в революційно-демократичному журналі «Світ» позитивно оцінив І. Франко («його вірші, друковані в «Світі» під псевдонімом Перекотиполе», мені дуже були сподобались»⁷). Цей прихильний відгук про перші творі літератора слід пояснювати, щонайперше, їх пристрасним громадським звучанням, чим вони якоюсь мірою виділялися на тлі тогочасної поезії. «У нас нема літератури!»—з болем повторив І. Франко у 1881 р. вислів В. Бєлінського. «Нема рук робучих, нема голів мислячих, нема серць смілих та щирих, котрі би розбентежили плісень, впустили вольний воздух та сонячне світло до затхлого льоху!»⁸ «Розбентежити плісень» могла тільки література, свідома свого обов’язку перед поневоленим народом, література, яка жила б муками і болями трудящих, роз’ятрювала б суспільні рани. Певне розуміння такого покликання літератури виявляв у творах початку 80-х років і Б. Грінченко. В опублікованій 1882 р. на сторінках журналу «Світ» поезії «Неначе» він заявляв, що пісні повинні творитися в ім’я

...тих, що у лютій недолі,

не знаючи щастя, живуть...

 

В українське письменство Б. Грінченко входив, таким чином, як продовжувач традицій критичного реалізму, як поет і прозаїк переважаючого демократичного спрямування.

 

Неабияке значення для нього мало листування у 1881 — 1882 рр. з і. Нечуєм-Левицьким. «...Мушу йому (Нечую-Левицькому.— А. П.) дякувати вельми,— згадував письменник,— бо й тими небагатьма листами, що написав він до мене, він підняв мого духа вгору...»⁹ Саме І. Нечуй-Левицький першим «поздоровив українську літературу з новим робітником», допоміг йому дебютувати, вгадав у поетові-початківцеві майбутнього прозаїка. «Наглядайте над народним життям,— радив він письменникові,— примічайте типи селян, розпитуйте про всякі сільські історії» ¹⁰. За невеликими винятками, перші твори Б. Грінченка являли собою «співи-ридання сумні». І. Нечуй-Левицький закликав письменника посилити оптимістичне начало, «поглядати на світ божий з надією», адже «багно завжди було й буде на землі, і це, мабуть, така доля землі, але з нього лучче сміятись, ніж сумувати над ним»¹¹. Такий принцип осмислення дійсності згодом став одним із визначальних у літературно-естетичних поглядах Б. Грінченка, що засвідчують і його художня практика, й літературно-критична та публіцистична діяльність.

 

* * *

 

Виростаючи на традиціях демократичної естетики, Б. Грінченко розглядав літературу як «одбиток» життя¹². Значення письменника визначається вмінням «одбивати» життя, помітити в ньому найхарактерніше, провести через твір «народолюбну» ідею (тенденцію). Не «суб’єктивним», не «тенденціозним» справжній літератор, на думку Б. Грінченка, не може бути. З цього приводу молодий критик мав суперечку з І. Зозулею, який у листі до нього від 03.08.1886 р. зробив йому докір, що він надто суб’єктивний, і переконував, що треба писати так, як Гоголь і Шевченко, в чиїх творах «бачимо дійсне життя», мовляв, «без усякої примітки їх погляду на його» (3, 3827). У листах-відповідях Б. Грінченко робив висновки, які проливають світло на те, що саме розумів він під «тенденціозністю» літератури. «Ш[евченко],— доводив він,— був більш, ніж хто інший, суб’єктивним, тенденціозним поетом, бо стояв за українство, за мужиків, за світлі ідеї нашого часу — як же він міг не висловлювати власних поглядів. Та ти що ступнеш, то й знайдеш їх усюди безлік» (3, 40848). Не в «об’єктивізмі», отже, сила того чи іншого літератора. Справді талановитий «письмовець не може писати без жодної примітки свого погляду, не може не просівати життя крізь підситок свого розуму й почування, бо вже в цьому вибиранню життєвих фактів і в їх комбініруванню виражається і примітка свого погляду і просівання крізь власний підситок» (3, 40848). Інакше кажучи, Б. Грінченко вказував на велику роль світогляду, підкреслював важливість художньої типізації, доводив, що кожний талановитий твір «не єсть фотографія з дійсного життя». Та, зрештою, зауважував він, «не в тому сила, од себе, чи не од себе балака поет, єсть там його я чи ні, а в тому, як він каже» (3, 40849).

 

Така постановка питання засвідчує обізнаність літератора з передовою російською та українською критикою, зокрема й з працями І. Франка, до голосу якого він вже тоді уважно прислухався. За його словами (з вищезгаданого листа до І. Зозулі), І. Франко висловлює «зовсім правдиві і розумні думки в своїх критичних розборах» (3, 40849).

 

У перших своїх відгуках про літературу Б. Грінченко неодмінно звертав увагу на те, як глибоко і правдиво зображене в тому чи іншому творі соціальне становище трудящих. Поверхове змалювання життя, прояви ідеалізації викликали в нього рішуче заперечення. Сам Б. Грінченко як художник слова бачив у той час на селі виключно «смутнії картини», що їх не могли прикрасити ані природа, ані високі моральні якості трудівників. Більше того, деякими творами тих років («На полі», «Шматок хліба» та ін.) поет, по суті, полемізував з творцями сільських ідилій, про що у листі до М. Загірньої від 10.06.1886 р. писав: «Часто, думаючи про долю свого безщасного народу, я питаюся: ...Доки це буде? Доки ці муки, ці сльози? Ніхто того не знає, а деякі й сліз тих не знають, не бачуть...» І далі: не «соловейки співають» на селі, а «сльози киплять, тяжкі сльози пригніченої, гнітом морально зіпсованої людини, людини без мети, без надії» (3, 42214).

 

Б. Грінченко, отже, виступає як прихильник соціально-викривального зображення життя. Не випадково він піддає критиці спроби писати «під Квітку-Основ’яненка», вважаючи, що «стара сентиментальна школа» історично себе вичерпала (3, 40848).

 

Цікавий обмін думками з приводу творчості Г. Квітки-Основ’яненка відбувся 1887 р. між Б. Грінченком і Т. Зіньківським. Відповідаючи на зізнання останнього, що йому «по ідеї дуже подобається» повість «Божі діти» (3, 38215) письменник зауважив, що в деяких творах цього прозаїка «сентименталізмом так і тхне [...], робленості іноді багато, і мораль іноді через лад уже дитяча тим, що світогляд вузький». Водночас у цьому ж листі літератор підкреслював «історичне значення» Г. Квітки-Основ’яненка, доводив, що попри деякі вади основою його творів є «справжнє реальне життя» (3, 40819) .

 

З вимог «справжнього реального життя» Б. Грінченко оцінював і сучасні йому твори. Критик мріяв про часи, коли в українській літературі з’являться «десятки» «Левицьких, Мирних, Кропивницьких і навіть Старицьких» (3, 40805), коли рідне письменство вийде з «дитячого періоду» «непризнанного языка» (3, 40799), порівняється своїм багатством з найрозвиненішими літературами світу.

 

На жаль, нам невідомі «критичні розвідки» письменника, датовані часом його вчитування у твори Д. Писарєва, М. Добролюбова, В. Бєлінського. Є підстави гадати, що не одна з цих розвідок загинула у редакційному «коші» народовських «Діла» та «Зорі». Тривалий час «Зоря» не друкувала його критичний огляд «Новості української літератури» і, як побачимо пізніше, небезпідставно. Хронологічно поява в друкові перших відомих нам відгуків Б. Грінченка про літературу, в тому числі й згаданого огляду, збігається з часом, коли одним з редакторів «Зорі» став І. Франко,— 1886 рік. У листі до Б. Грінченка від 18 січня 1886 р. І. Франко перепрошував його, що «бувший редактор» (О. Партицький) не тільки не друкував Грінченкові «праці», а й не спромігся дати відповідь, обіцяв «одібрати» від нього надіслане письменником та помістити в журналі¹³. А через кілька місяців, організовуючи видання «Поступу», І. Франко за-пропонував йому вести в журналі бібліографічний відділ, зокрема підготувати широкий «огляд народної літератури».

 

І. Франко, отже, звернув увагу на літературно-критичні здібності молодого письменника, який у ряді важливих питань наближався до його поглядів на літературу.

 

Найвидатнішим, «першим з сьогочасних наших письменників» (3, 40804) Б. Грінченко вважав Панаса Мирного. «Вся книжка тримається на Мирному, котрого поміщено 2 речі: друга частина «Повії» і «Як ведеться, так і живеться» —обидві дуже гарні»,— писав він І. Зозулі 15.12.1884 р про альманах «Рада» (3, 40872). У той же час про вміщене тут оповідання Ганни Барвінок «Вірна пара» та нарис «Квітки з сльозами, сльози з квітками» письменник висловився критичніше — вони «гарні тільки своїми заголовками, але не змістом» (3, 40872).

 

Захоплено відгукнувся він і про «Збираницю з рідного поля» Панаса Мирного. «Мирного вже маю (чудові речі!),— писав він І. Зозулі в серпні 1886 р.,— маю препаскудну Олену Пчілку (Думки-мережанки), Порвані струни Яковенка (ще паскудніші) і навіть водевілі Бораковського» (3, 40848). Подібного характеру критичні «присуди», не завжди справедливі, як-от стосовно Олени Пчілки, досить часті у письменника.

 

Б. Грінченко був одним з критиків творів Панаса Мирного. 1886 р. він виступив у «Зорі» з рецензією на оповідання «Лихий попутав» і «П’яниця». Письменник не приховував захоплення від цих творів, пророкував велике майбутнє авторові. «Д[обродій] Мирний,— писав він,— має всі задатки для того, щоб зробитись великим поетом нашого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю тут на увазі і його романи), знання свого народу,— все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських...» ¹⁴ Зрештою, спостеріг критик, риси новаторства проявилися вже у першому оповіданні Панаса Мирного: «У нього не знайдемо [...] тої сентиментальної сльозовитості, котра таки частенько трапляється у Марка Вовчка» ,⁵. Цікаво, що на відтворення «смутних картин нерадісного життя» «зглибока», точніше—на поглиблену психологізацію, літератор орієнтував Панаса Мирного і надалі.

 

Великий талант спостеріг Б. Грінченко в поезіях юної тоді Лесі Українки. У листі до Т. Зіньківського від 16.01.1889 р. він вдоволено відзначав «...Які пишні твори Олени, Лесі й Олесі — Пчілок, Українок і Зірок,— найбільш другої!» (3, 40807; йдеться про перший номер «Зорі» за 1889 р., де були надруковані поезії Лесі Українки «З Гейне», «Чого?»). Значні надії покладав критик також на В. Самійленка. «Цей поет,— зізнавався він у листі до того ж адресата від 03.05.1889 р.,— дуже симпатичний і мені здається, що він доскочить путящого місця в укр[аїнській] літературі» (3, 40802). Всіляко заохочував письменник перекладацьку діяльність В. Самійленка, зокрема цінував переклад «Іліади», якою сам у той час захоплювався («Я все Іліадою впиваюсь» ¹⁶), сатиричних ямбів Барб’є. «Я давно думаю,— занотовував він у 1889 р.,— що кожен, хто знає чужоземні мови і вміє писати, мусить робити потроху переклади європейських класиків...» (3, 40799).

 

Пізніше Б. Грінченко вступив у суперечку з приводу творчості В. Самійленка, предметом якої була його рецензія на збірку «З поезій Володимира Самійленка. Частина перша» (1890). «Перед мене,— писав рецензент,— лежить книжечка віршів, в котрих я знайшов те, чого давно не знаходив в українських віршах: поезію» ¹⁷. Успіх молодого автора критик пояснював його «прихильністю до безщасних та пригнічених», а також тим, що він «найкосмополітичніший з усіх наших поетів». Показово, що розумів Грінченко під «космополітизмом» В. Самійленка: «Але ж знати свій край і почувати себе сином рідної землі — цього ще мало. Так саме треба знати й усю людськість і почувати себе сином великої уселюдської сім’ї» ¹⁸. Такій вимозі, на думку рецензента, і відповідали твори поета, котрий, на відміну від багатьох «віршописців», «не замуровується [...] в тісну загороду Дніпра та дівчат карооких [...] І хоча він і дівчат карооких хвалить, але ж рівняє їх не тільки до тополь та квіток, але й до еллінських Муз» І⁹.

 

Рецензія Б. Грінченка викликала заперечення з боку Т. Зіньківського. Як можна, писав він у листі від 26.02.1891 р., «ставляти на п’єдестал таке вбожество мислі і барви по-етичної, таку ходульну, кострубату, вишукану й мертвецьки-бліду мову, шатковану по-просто капусту!» (3, 38181). Ранні твори В. Самійленка, справді, не були позбавлені певних вад, надто елементів дидактики, що лише їх і помітив Т. Зіньківський. Бачив ці вади і Б. Грінченко, та в своїй оцінці він залишився незмінним. «Не лічучи старих (хоч і живих ще) наших поетів,— розвіював він помилковий висновок приятеля» — кого ти хоч одного знайдеш такого з молодих, кого б ти міг поставити поруч із Самійленком? Який би там малий з твого погляду Сам[ійленко] не був, а все ж з усіх поетів «вісімдесятих» років він найкращий» (3, 40787). Критик доводив, що правильно охарактеризувати того чи другого письменника можна тільки на тлі сучасної йому літератури, в порівнянні з «продукуваннями інших віршописців». Аргументуючи свою оцінку, він писав: «Що ж тут дивного, що коли людина, гинучи серед вонючого мотлоху з Петрусів, Кернеренків, Шибитьків, Пилипців, Хуторничок, Жарків і т[аке] інше, стрівши нарешті людське слово, каже: «Дяка богові! Нарешті видко людину і слово людське, а не мекання чуть!» (3, 40787).

 

Слід сказати, що у викритті явищ, які засмічували рідне письменство, Б. Грінченко взяв у 80-х роках, та й пізніше, найдіяльнішу участь, продовживши цим традицію П. Куліша, І. Нечуя-Левицького й особливо автора «Перегляду літературних новин» І. Білика, котрий, воюючи з «літературним злочинством», звертав увагу не лише на примітив-ність, а й суспільну шкідливість писань «віршомазів». Відгуки Б. Грінченка поступаються перед Біликовими щодо широти суспільного осмислення проблеми, але об’єктивно вони сприяли розвиткові літератури на засадах критичного реалізму, народності, високої художності.

 

Привертає увагу, що осуд Б. Грінченком антимистецьких явищ має аж надто емоційний характер, скидається швидше на безапеляційні «вироки». Шкідливість «літературного сміття» письменник вважав очевидною. То ж чи є потреба, ставив він питання, в цьому переконувати? 1891 р. критик навіть полемізував з цього приводу з М. Комаровим. «Ви кажете,— писав він йому,— що може я думаю, що не варто й бібліографії вести. Навпаки! Тільки мені здається, що її треба вести так: Самійленкові — два стовпці друку; Кернеренкові — два рядки. Себто про останнього на кшталт цього: «Вийшла книжка. Ні ладу, ні складу, ні ніякого розуміння. Здатна до вживання на обгортки». Буде! — Мені, бачите, здається, що Устенків та Кернеренків та водевілістів Бораковських не дошкулиш поважно-розглядаючими рецензіями: у їх на се дуже товста шкура. А їх треба знищувати! Про їх треба або зовсім не балакати, щоб не брати дурно місця, що здалось би на інші твори, або коли балакати, так так, щоб вони після того балакання сичали з болю і більш не сікались до вогню» (3, 40919).

 

Цілком у дусі такого переконання літератор і писав свої відгуки. «Читати книжки не можна, ні іскорки таланту»²⁰ — про збірку віршів Т. Онопрієнка-Шолкового; «Зовсім нема ні крихти життєвої правди, ні акції, ні навіть путящої мови... Шкода паперу й праці, що пішли на видання сієї нікчемної книжки!»²¹ — про п’єси К. Ванченка-Писанецького; «Не можна читати не плюючи»²² — про деякі водевілі Г. Бораковського. Творам Г. Бораковського критик протиставляв «Збираницю з рідного поля» Панаса Мирного. Не дивно, отже, що опублікована у № 17 «Зорі» за 1887 р. стаття Б. Грінченка прискорила Франкове «кораблекрушеніє серед народовців» — «за поміщення одного вірша Руданського і одної рецензії Б. Вільхівського (Грінченка), в яких народовецька суперредакція добачила «неморальність», І. Франко дістав «несподівану відставку» із «Зорі»²³.

 

Бездарні чи посередні книжки Б. Грінченко критикував з погляду сучасних йому та попередніх досягнень літератури. «Але ж де сам Гоголь брав ці сюжети? — З народних легенд, переказів — там непочате і багате джерело поезії. Чому ж би і нашим «авторам», не пережовуючи старого, брати сюжети (коли вже своїх дасть Біг!) там, де й Гоголь їх брав? Е, чому...»²⁴ Ці рядки письменник спрямовував проти комедії Ф. Устенка-Гармаша «Майська ніч» (1886). «Бідний, бідний Гоголь!..— обурювався він «продовжуванням традицій».— Бо хто ж його тільки не шарпає, не нівечить! Ось і д. Устенко теж взяв його за боки і... ушкварив цілу «комедію»!²⁵

 

У хвилі епігонства Б. Грінченко справедливо вбачав певну загрозу для дальшого розвитку та престижу української літератури. Незважаючи на досягнення, твердив він, «наша література убога», а через це «кожна безталанність більш у нас має надію уславитись, ніж у якій іншій багатшій літературі»²⁶. До невтішного висновку дійшов він, зокрема, у статті «Дві книжки»: «Одложіть од їх (книжок, що вийшли у 80-х роках на Східній Україні,— А. П.) ... твори Левицького, Кропивницького, Карого... ще одну-дві книжки.., а усе останнє — гляньте — що се таке?... Що таке сі Хуторнички, Шибитьки, Ванченки? Що вони пишуть?.. До чого ми дожилися, що Устенки та Кернеренки або ще й Шибитьки з Онопрієнками захарастили усю літературну ниву?»²⁷ Найпотворнішою рисою писань епігонів Б. Грінченко вважав те, що вони не знають «життя, про котре пишуть». «Патріотичні» потуги пособити українській літературі бездарними варіаціями «про Хому, та хвиги-миги, та про козаків» письменник дотепно висміяв і в своїх художніх творах («З заздрощів», «Осли на Парнасі», «Химчині співи», «Патріот» тощо).

 

У 80-х роках Б. Грінченко не схильний був зараховувати до літературних нездар Олену Пчілку та О. Кониського. В творах першої письменника зацікавлювали спроби показати життя інтелігенції, з приводу чого у 1886 р. він писав І. Зозулі: «З усіх українських письмовців — вона одна єсть аристократка літератури в тому звісно розумінню, що вона завсігди бере свої сюжети з високопанського життя, де царюють бали, вальси, мазурки, шлейфи і таке інше» (3, 40852). Отже, «читати її можна, але можна і не читати — лиха не буде» (3, 40852). Значно негативніше, але недостатньо розважливо ставився критик до творчості О. Кониського. «Одержав оце вірші Кониського під заголовком: Порвані струни Яковенка,— писав він тому ж адресатові.— Гидотою од їх так і тхне, незмірна капость» (3, 40849).

 

У лютому 1887 р. Б. Грінченко висловив жаль, що у «Зорі» «усе спаскуділо», що з «українців пускають у газету тільки Пчілку та Кониського». «Шкода,— зізнавався він І. Зозулі,— що Франко вийшов з редакції, а ще більше шкода, що його «Поступ»... і зовсім не починав рости, бо програму його (дуже велерічиву) сконфісковано...» (3, 40844). «А чи скоро «Поступ» вийде? Жду його — не діждуся!»²⁸ «А може і «Поступ» — збірник стрів які перешкоди? Це було б дуже погано»²⁹,— уболівав письменник у листах до І. Франка. У той же час до народовської «Зорі» він недвозначно висловлював свої антипатії, про що у листі до І. Франка від 09.12.1886 р. писав: цей журнал має «якийсь свій оригінальний погляд на літературу». Не погоджуючись з напрямком тогочасної «Зорі», критик заявляв: «Не можу я зовсім зрозуміти, що саме потрібне для «Зорі», чого вона хоче (звісно, з такого, що можна вважати за бажане з нашого погляду для українського діла). Я бажав би чим можу запомагати у спільній праці, але ж ніяк не зрозумію, яка може бути моя праця для «Зорі»³⁰. Як видається, підкреслення — «з нашого погляду» — в листі до Каменяра найкрасномовніше характеризує ідейно-творчі шукання Б. Грінченка на початку літературної діяльності, доводить, що перед ним відкривалася можливість простувати послідовно демократичним шляхом, зміцнюватись на прогресивних засадах ідейності, реалізму та народності, що їх дотримувалися його найдалекоглядніші сучасники.

 

Зауважимо, однак, що в ці роки виявилася і певна нечіткість Грінченкових поглядів на літературу. Варто згадати, зокрема, його рецензію на збірку «Степові співи та думи» І. Манжури, у якій критик спостеріг, що «деякі» вірші цього поета («На степу і в хаті», «З заробітків», «На добрій ниві») «ніяк не можуть зватися поезією, бо се більш політико-економічні міркування у віршах, ніж поезія»³¹. На перший погляд, висновок дивний, адже у 80-х роках Б. Грінченко і сам творив поезії, близькі до Манжуриних «політико-економічних міркувань» («Шматок хліба», «На полі» та ін.). В чому ж річ? Чому названі вірші він оголошує поза поезією, а цілий ряд інших, як-от «Бурлака», «Босяцька пісня», «Старий музика», «Дівчача пісня о Покрові», «Веснянка», також сильних соціальним звучанням, тут же оцінює позитивно? Очевидно, справа не в змісті творів І. Манжури, а в способі художнього виразу цього змісту. У цьому легко впевнитися, якщо порівняти «непозитивні» І «ПОЗИТИВНІ», на думку Б. Грінченка, вірші І. Манжури. Останні написані в народнопоетичному плані, ліризм цих творів, сказати б, на поверхні, а водночас є в них і ще одна риса, яку високо, вслід за І. Нечуєм-Левицьким, ставив літератор: ліричні герої віршів поглядають «на світ божий з надією». В цілому ж критерій «художньо-естетичної» оцінки виявився однобічним, явно непридатним для глибокої характеристики поета, і, до речі, на початку 900-х років у статті «Ив. Манжура» Б. Грінченко, по суті, спростував свій відгук у «Зорі», заявивши цілком протилежне: у «Степових співах та думах» «кращими» є вірші, які зображують «життя пролетаріату», а їх автор мав «справжнє поетичне обдарування» (1, 31455).

 

На ряді виступів Б. Грінченка 80-х років позначилися також його уявлення про особливу роль культурницької інтелігенції. Це насамперед відбилося на постановці ним питання про позитивного героя української літератури. Відомо, що в 70—80-х роках згадану проблему небезуспішно розв’язували письменники, які шукали позитивних типів у середовищі трудящих, виводячи у своїх творах селянина-бунтаря («Микола Джеря»), робітника-страйкаря («Борислав сміється»), революційно настроєного різночинця («Лихі люди»).

 

Характерними для виступів Б. Грінченка 80-х — початку 90-х років є міркування про невиразність позитивного героя з середовища інтелігенції. З цього погляду він критикував, наприклад, повість П. Куліша «Майор», «позитивність» головного героя якої, Сагайдачного, виявляється, за його словами, в тому, що цей герой «любить народ, ходить в його одежі — і тільки» ³², та «найкращу драму на укр[аїнській] мові» — «Не судилось» М. Старицького. «...У той час, як Михайло — тип непозитивний — жива постать, його товариш, Павло Чубань, по замірові авторовому тип позитивний, більш нагадує російського Базарова («Отцы и дети» Тургенєва), ніж українського народовця»³³. Так само не вдався «позитивний тип українця», вважав Б. Грінченко, й І. Нечую-Левицькому («але ж і Радюк нічим не одрізняється од Сагайдачних [...], окрім того, що виявляє добрі поривання до якоїсь діяльності, але яка саме се діяльність, того ані з його слів, ані з вчинків не видно») та Панасові Мирному — образ Петра в комедії «Перемудрив». «Ті ж вишивані сорочки й широкі штани [...] те ж безпредметне народолюбство — зовсім Сагайдачний або Радюк, і через те постать бліда, невиразна» ³⁴.

 

Б. Грінченко прагнув з’ясувати причину невдач цих письменників, і ось як зауважив з цього приводу: «Очевидно, що, незважаючи на бажання змалювати позитивний тип, письмовці наші не досягли своєї мети і не досягли саме через те, що його не було і в житті, котрого одбитком єсть література»³⁵. Тобто, не заперечуючи існування в українському суспільстві інтелігентів типу Чубаня чи Сагайдачного, критик вважав, що до рівня позитивного героя вони своєю діяльністю ще не піднялись. Аналогічну думку проводить Б. Грінченко, розглядаючи твори І. Нечуя-Левицького «інтелігентської тематики», які, за його словами, «часом грішать в концепції». Той «гріх», що ані Радюка, ані Комашка не можна вважати повнокровними позитивними героями, міркує письменник, не цілком на його (І. Нечуя-Левицького.— А. П.) лягає: згадаймо собі тільки те, що власне тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття» (курсив наш.— А. П.). «І коли Гоголя, Тургенєва або Гончарова, що мали в своїх руках безмірно більше, ніж д. Левицький, потрібного матеріалу, по правді обвинувачу ють, що їх позитивні типи не видержують критики, то обвинувачувати за се д. Левицького тепер було б дуже не по правді»⁸⁶. Нам здається, що, пишучи ці рядки, Б. Грінченко мав на увазі і власний творчий досвід як автор повістей «Сонячний промінь», «На розпутті» та ряду інших творів, у «симпатичних типах» яких він не стільки утверджував «взірець» позитивного героя, скільки шукав цього героя, випробовував його на відповідність вимогам дійсності, власним ідеалам.

 

Поза сумнівами, у наведених міркуваннях письменника є немало раціонального. В цілому ж поставити проблему позитивного героя на тривкий демократичний грунт йому не вдалося. У статті «Іван Левицький» він слушно вказував на те, що цей письменник «далеко більший майстер в типах сільських, аніж інтелігентних, особливо позитивних»³⁷, і, не приховуючи захоплення виведеним у повісті «Микола Джеря» бунтарем, зауважував: це — «дужа, вільнолюбна постать», яка «стає перед нами як жива». Неважко спостерегти також, що «позитивних» інтелігентів, виведених зга-даними перед цим літераторами, він критикував з погляду так званого нового, свідомого українства, активним речником якого на початку 90-х років виступав. Якраз на представників цього «лицарства», котрі поривають з бездіяльним «українофільством», повністю підпорядковуючи себе потребі просвітницької роботи в інтересах «братів незрячих», і орієнтував письменник літераторів.

 

* *

 

Безумовно, питання про позитивного героя Б. Грінченко ставив, виходячи з більш загальних, ширших поглядів на завдання української літератури. Ці погляди дістали своє чіткіше окреслення у виступах письменника кінця 80-х — початку 90-х років і були найбезпосереднішим чином пов’язані з його тогочасною світоглядною еволюцією. Процес еволюції літературно-естетичних поглядів літератора виявився не менш болісним, ніж у питаннях суспільно-політичних. Відповідно до останніх він обгрунтовував і завдання української літератури, яка, на його думку, покликана: по-перше, дбати про піднесення національного самопізнання народу; по-друге, звертати увагу на «занепад народного добробуту», тобто на соціальну сторону життя трудящих; по-третє, бути «світильником» і для мужика, й для інтелігента, отже, зближувати, поєднувати їх.

 

Досить наочно погляди Б. Грінченка на завдання літератури відбилися, наприклад, у таких його статтях, як «Гребінчині байки» чи «Іван Левицький. З поводу 25 років його діяльності письменницької». Так, у розвідці про «талановитого голову наших байкописів» Є. Гребінку критик слушно констатує, що добір сюжетів у великих «національних байкописів» «робиться у справжнього таланту не з примусу, не за заздалегідь поставленою тенденцією, а наче істинктово», «з’являється органічним послідком органічно-народного світогляду авторового»³⁸. Та, як переконуємося далі, зміст цього поняття — «органічно-народний світогляд» — майже цілком вичерпується для критика національною свідомістю. Відтак народність митця він схильний вбачати у цій статті майже виключно у мірі вияву ним національної ідеї, у вмінні виразити потреби та завдання українства. Такі роздуми позначилися й на оцінці Б. Грінченком творчості Є. Гребінки, причому своє «розшифрування» тієї чи іншої байки він «припасовує» до тих завдань, які, на його думку, повинна в першу чергу ставити література.

 

Високо оцінює письменник, наприклад, знамениту байку «Ведмежий суд», з якої, як відомо, постає яскрава картина судового свавілля у царській Росії. Та інтерпретує він цей твір по-своєму. За його словами, Віл мусив їсти «м’ясиво», а не своє «сіно», тобто його помилували б, коли б «він читав і писав на «общепринятом языке»... В результаті подібних коментарів від гострого соціального звучання твору не лишилося і сліду. Навіть до байки «Ячмінь», що відзначається таким виразним соціальним спрямуванням, критик підійшов з тією ж таки обмежено-національною міркою за-уважуючи з приводу заключного рядка твору («Мовчи! почують — будеш битий»): «Еге, чи се ж тільки тодішнє становище? Ох, для нас, українців, воно й тепер щось таке ж...»³⁹

 

Що ж, жорстокі національні утиски і переслідування, в умовах яких Б. Грінченко писав ці рядки, давали підстави і для подібного тлумачення названих творів. Що найбільше йому боліло, те й лягло в основу міркувань над байкарською спадщиною Є. Гребінки. В цілому ж ідейне спрямування згаданих творів письменника вияснено ним було одно-бічно.

 

Сказане стосується першої вимоги письменника до літератури — будити національне самопізнання. Та однією цією вимогою він не обмежувався, що й бачимо з тієї ж таки статті «Гребінчині байки»: твори видатного українського байкаря, спостеріг критик, цілком відповідають і другому завданню української літератури — правдиво показувати соціальне становище народу. Здорові думки висловив літератор, наприклад, з приводу байки П. Гулака-Артемовсько го «Пан та собака» (цей твір «ніколи не забудеться у нашій літературі») та байки Є. Гребінки «Рожа да Хміль», автор якої, за його словами, висміює братання мужика із «панськістю». Вагомий висновок виводить письменник із заключних рядків твору: То сказано. — пани, щоб день у день гуляли, А ми неграмотні, щоб хліба заробляли. «Останні слова,— пише Б. Грінченко,— в котрих бренить уже серйозна соціальна нота, придбають у нас ще більшої ваги, коли ми згадаємо, що казано їх ще у 30-х роках, раніш Шевченка в українській літературі і Тургенєва і навіть Бєлінського у російській, тоді, як кріпацький гніт був у повній силі, також у повній силі була і реакція»⁴⁰.

 

Як бачимо, подібні міркування були характерними для виступів письменника того часу, хоч наприкінці 80-х — на початку 90-х років вузьконаціональне трактування ряду літературних явищ, нав’язування окремим письменникам уявлень про тісне єднання «мужика» й «інтелігента» не раз виявлялося у його критичній практиці.

 

Ще більшою мірою, ніж байки Є. Гребінки, відповідали завданню зближення інтелігенції з народом, на думку Б. Грінченка, повісті І. Нечуя-Левицького. Успішно відгукуючись на цю нагальну потребу, твердить він, І. Нечуй-Левицький заслуговує не тільки на місцевий, національний, але й на «загальнолюдський інтерес», «бо справа про те, як засипати безодню між так званим народом і так званою інтелігенцією,—а сій справі служить д. Левицький,— є цікава не нам самим»⁴¹. Зауважимо, що вже на початку 90-х років кращі твори І. Нечуя-Левицького дійсно заслуговували на «загальнолюдський інтерес». Тільки ж не лише у тенденції «засипати безодню» їхня сила. Привабливість і життєвість цих творів полягає в тому, що їх автор був «демократом», з «талантом великим» змальовував «реально правдиві» «картини з народної недолі», показував «людей, що експлуатують народ», «знущаються з робочого люду». Все це міркування Б. Грінченка з тієї ж таки розвідки. Письменник висловив немало слушного, істотного з приводу творчості І. Нечуя-Левицького, але «накидання» прозаїкові власного «кута зору» не дозволило йому до кінця акцентувати на соціально-викривальній спрямованості кращих повістей та оповідань цього автора.

 

Можна зробити висновок, що соціальної функції літератури Б. Грінченко не легковажив навіть у роки своїх найбільших ідейних пошуків. Хибно було б, наприклад, ототожнювати його позиції з настановами О. Огоновського чи О. Барвінського — властиве цим діячам ігнорування «радикально-реального» напрямку, репрезентованого найвидатнішими класиками, письменник, звичайно ж, не поділяв. Досить згадати хоч би його виступи проти «старих українців» — лібералів, яким він докоряв у нехтуванні «демократизмом», тобто соціальним становищем трудящих. Разом з тим наприкінці 80-х — на початку 90-х років Б. Грінченко часом суперечливо осмислював співвідношення художньо-реалістичного і тенденційно-культурницького призначення літератури, і це позначилося на його загальній літературній концепції.

 

* *

 

Початок 90-х років був в українській літературі часом жвавих суперечок і дискусій. На шпальтах західноукраїнської преси змагалися між собою представники трьох головних галицьких партій — радикальної, народовської та москвофільської. Літературне життя на Україні було вкрай неспокійним, сповненим внутрішніх суперечностей. Прапор соціально наснаженого, реалістичного мистецтва, що його міцно тримали представники демократичної частини українського суспільства, відстоювався у боротьбі з реакцією та обскурантизмом.

 

Певні незгоди існували в цей час і в середині окремих фракцій, наприклад народовської та москвофільської. Ю. Романчук полемізував із О. Барвінським, С. Смаль-Стоцький не погоджувався з курсом «Галичанина», «Буковина» протиставляла себе «Ділу» і т. д. Дуже часто це були чвари в межах одного табору, тож невипадково подібні «спори, толки, антагонізми та симпатії» Леся Українка назвала «бурями в шклянці води»⁴².

 

У червні 1892 р. на сторінках газети «Буковина» Б. Грінченко почав друкувати «Листи з України Наддніпрянської» — публіцистичну працю, що викликала жваву полеміку літературно-суспільного характеру. У цьому виступі, що вже розглядався у плані еволюції суспільно-політичних поглядів письменника, автор поставив і ряд питань, які були в центрі уваги української літературної критики та естетики. Головні з них — про сучасний стан, завдання і перспективи розвитку української літератури та про її взаємини з російською. Чільне місце у «Листах з України Наддніпрянської» зайняло також висвітлення попереднього літературного процесу, починаючи від І. Котляревського. На Грінченкові «Листи» відповідав у «Буковині» та в «Народі» М. Драгоманов. Зав’язалася дискусія, в ході якої опоненти торкнулися найживотрепетніших питань літературно-громадського життя.

 

Не всі питання, поставлені на обговорення, дістали справді глибоке, демократичне розв’язання, чим завершилася, скажімо, відома літературна дискусія 1873—1878 рр. І це цілком зрозуміло, коли взяти до уваги суспільно-політичні переконання учасників полеміки. Якщо в ході дискусії 1873—1878 рр. зіткнулися два одверто ворожі табори, то в даному випадку подібної гостроти не могло бути. Більш широкі, далекоглядніші позиції в цій полеміці обстоював М. Драгоманов; супроти його ерудиції і твердої логіки ініціатору розмови було нелегко боронитися, і не випадково, що наприкінці дискусії він визнав слушність переважної більшості положень свого опонента, репрезентованої ним радикальної партії. Обидва опоненти були щиро віддані своєму народові, один і другий кревно уболівали за розвиток рідної літератури, проте у самому підході до осмислення явищ літературно-громадського життя між ними існувала певна відстань, що й спричинило дискусію, яка справедливо розцінювалась сучасниками як найпомітніша у літературно-громадському русі на Україні 90-х років. Виступи обох опонентів значно «розворушили» літературно-суспільне життя, розпалили вогнище пошуків, певною мірою активізували літературно-громадську думку. Багато питань, порушених у ході дискусії, зберігали свою слушність і в другій половині 90-х років. Критика вказувала, зокрема, на те, що М. Драгоманов та Б. Грінченко аналізували літературний процес у безпосередньому зв’язку з життям, що й зумовило великий інтерес до їхніх виступів⁴³.

 

Зупинимось лише на деяких, головних питаннях літературного характеру, навколо яких найлункіше схрещувалися списи, розглядаючи їх переважно в плані участі в полеміці Б. Грінченка. У той час як погляди М. Драгоманова на літературу вже неодноразово піддавалися критичному осмисленню, позиції Б. Грінченка у «Листах з України Наддніпрянської» об’єктом вивчення практично не були.

 

Як же розв’язував письменник у своєму виступі питання про те, якою була, є і якою має бути українська література? Тут треба одразу ж зауважити, що з виділених раніше трьох критеріїв, якими керувався Б. Грінченко в оцінках творів красного письменства, він в основу перших 12 частин «Листів» поклав переважно один: література як засіб поширення національної свідомості, поширення національного самопізнання. Правда, вже з самого початку праці авторові стало «затісно» у рамках національної ідеї, і пара-лельно з виясненням її він все уважніше приглядався й до соціального звучання творів українських літераторів. Це бачимо вже з того, що, сформулювавши своє завдання («Послухаємо, що кажуть наші письменники, наші єдині поки національні привідці на Вкраїні наддніпрянській, що вони кажуть про нас, яко про націю, яке в їх національне самопізнання»⁴⁴), Б. Грінченко насправді поширює його «народолюбним самопізнанням», простежує наростання демократизму в новій українській літературі.

 

Така особливість «Листів» зумовила суперечливість цієї праці: дуже часто, беручись до з’ясування національної ідеї в творах того чи іншого літератора, письменник на тривалий час «забуває» про неї, студіює, власне, соціальний бік тих або тих творів, але потім, ніби спохватившись, «пристібує» свої міркування, здебільшого слушні, до того ж таки національного самопізнання.

 

Яскраво можуть це проілюструвати сторінки, присвячені І. Котляревському. Для Б. Грінченка І. Котляревський — український патріот, саме в його творах він вбачає пер-ші «певні свідчення про те, як виявлялося наше національне самопізнання». Важливо, що цю думку автор доводить соціальним звучанням творів: український патріот І. Кот-ляревський тому, що в нього не було «панської погорди до мужика»; тому, в «Енеїді» він, «малюючи пекло, велить панам возити на собі дрова та терпіти від чортів підганяння залізними ціпками»; тому, що автор «садовить у пекло усіх старшин, панів, підпанків, цехмістрів, радних, бургомістрів, суддів, писарів за кривду над бідними людьми»⁴⁵. На першому плані у критика, отже, прихильність І. Котляревського «до мужика». Впевнившись у цьому, він рішуче заперечує поширені того часу твердження, висловлені раніше П. Кулішем, буцімто «грубий вірш» «Енеїди» лише «глузував із мужика» та відштовхував інтелігенцію од рідної мови. «Котляревський любив свій народ та свій край і свідомо почав писати по-вкраїнському»,— полемізував Б. Грінченко; «не можемо бачити в «Енеїді» ніякого глузування з української народності»⁴⁶.

 

З цього бачимо, що, осмислюючи постать І. Котляревського, письменник висловив ряд правильних, прийнятних і сьогодні міркувань. Водночас М. Драгоманов піддав критиці його роздуми з приводу «повного грубої підлесливості панегірика російському бюрократові» — «Оди до князя Куракіна». Мовляв, як сталося, що він називає цього урядовця «паном і батьком» українському народові ще й прохає його «багацько попанувати» над цим народом? Виходить, отже, за Б. Грінченком, що у творцеві «Енеїди» «сиділо» «дві душі»: одна українська, друга —російська, виходить, йому все-таки бракувало національного почуття.

 

Як зауважував М. Драгоманов, «Оду до князя Куракіна» письменник критикував правильно, але хибними були його вихідні засади: знехтувавши «реально-історичним поглядом», він обмежився «етнографічним почуттям». Виводити ж «певні політичні чи соціальні думки з почуття національного, з душі етнографічної, значить чудним спосо-бом перемішувати круги різних речей»⁴⁷. Подібним чином, зауважимо, характеризував Б. Грінченко й Г. Квітку-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, О. Корсуна, О. Стороженка.

 

Чітко й безоглядно утвердив національне самопізнання, доводив письменник, Т. Шевченко. Відтоді літературний процес на Україні розвивався, за Б. Грінченком, двома напрямками: одні письменники пособляли зміцнюватися «українському світоглядові», інші «скаламучували» і «потьмарювали» його.

 

На грані між цими напрямками виявився П. Куліш, який виступив після Т. Шевченка як «борець перший», «найкращий», але згодом «зійшов з свого національного грунту», появивши твори, що «збили з пантелику нашу інтелігенцію, поплутавши знову її національні розуміння»⁴⁸. Найбільше ж зашкодили справі розвитку самопізнання, на думку критика, виступи М. Костомарова та М. Драгоманова. З обома цими діячами він запально полемізує у питанні про шляхи та перспективи (межі) розвитку української літератури.

 

Треба зауважити, що в час, коли виступив Б. Грінченко, питання про перспективи розвитку рідного письменства не втратило актуальності і не було остаточно розв’язаним. Незважаючи на те, що І. Франко та його однодумці були най-послідовнішими борцями за світовий престиж української літератури, прогресивна критика не звернула належної уваги і на теорію літератури «для домашнього вжитку», що пов’язувалася з ім’ям М. Костомарова, і на теорію «чотирьох літератур», обгрунтовану на початку 70-х років М. Драгомановим. Дискусія 1873—1878 рр. відіграла велику роль у справі спрямування українського письменства на шлях критичного реалізму, демократичної ідейності та вимогливої художності, на шлях, що лише він єдиний забезпечував належні висоти літератури. А проте передові критики не виступили у той час, та й пізніше, з докладними статтями, у яких показали б теоретичну неспроможність уявлень про українську літературу як літературу місцевого, провінційного значення. Не зустрівши, таким чином, належного спростування, подібні уявлення лише посилили свою живучість, в дещо трансформованому вигляді поширювалися і надалі.

 

Зі слов’янофільською ідеєю літератури «для домашнього вжитку» М. Костомаров згодився, по суті, ще у статтях періоду «Основи». Так, у статті «Ответ «Московским ведомостям» він заявляв, що українська література «цілком законна і перебуває на практичному грунті [...] у таких тільки творах, які назначені на те, щоб найлегшим і найбільш природним шляхом провести в народ знання і просвіту» ⁴⁹. Пізніше, у 70—80-х роках, вчений пропагує теорію літератури «для домашнього вжитку» ще активніше. Найповніше свої думки він виклав у статті «Задачи украинофильства», надрукованій 1881 р. у «Вестнике Европы». З поглядами М. Костомарова не погоджувався невідомий рецензент журналу «Зоря» (1882. № 7), невдоволена ними була Олена Пчілка, яка написала «розправу з поводу голосу Костомарова», на жаль, втрачену⁵⁰, а проте справжньої полеміки стаття «Задачи украинофильства» не викликала.

 

Деякі нечіткі положення містила і праця М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873—1874), хоч у цілому вона відіграла прогресивну роль. Мається на увазі, крім теорії «чотирьох літератур», і його ідея «поступовості» в розвитку української літератури.

 

Згадані теорії спростовувались самим плином часу, а проте бажаючих підпертись принципово невірними настановами М. Костомарова чи вирваними з широкого контексту міркуваннями М. Драгоманова в часи Б. Грінченка було немало. Орієнтація ряду письменників на творення простолюдної літератури завдавала відчутної шкоди нашому письменству, ставала гальмом для його розвитку.

 

Як зауважувалося, Б. Грінченко щиро мріяв про піднесення рідної літератури до рівня світових, дбав про розширення її тематичних меж, великого значення надавав пе-рекладам світової класики. Ці уболівання відбилися й у «Листах з України Наддніпрянської». Водночас ставлячи у цій праці питання: у чому ж причина малого зросту української літератури?— правильно і чітко на нього він не відповів. Автору здавалося, що раз цензура дещо пропускає з книжок, раз українські письменники можуть друкуватися у Галичині, то чи ж не недбальство інтелігенції у всьому винне⁵¹, чи не брак «твердої національної свідомості» стоїть на перешкоді? У той час як передові діячі (зрештою, і сам Б. Грінченко) вказували на безідейність, консерватизм, провінційну обмеженість у творах частини письменників, закликали до широких міжлітературних зв’язків, критик заповзявся у своїх «Листах» віднайти конкретних «винуватців», з-поміж яких і виявилися в нього М.Костомаров та М. Драгоманов. І першого, і другого критикувати, дійсно, було за що, та справді плідних результатів від цієї критики можна було сподіватись лише за умови, якби, розвінчуючи теорії «для домашнього вжитку» і «чотирьох літератур», Б. Грінченко виходив з міцних і послідовних демократичних переконань. У його ж тогочасних соціально-політичних і національних позиціях було немало нечіткості і плутанини. У «Листах» це виявилося найяскравіше.

 

Хибно було б, однак, вважати, що критика з боку Б. Грінченка взагалі не мала позитивного значення. Це значення могло б бути незрівнянно більшим, але, навіть виходячи з нечітких засад, письменник висловив немало зовсім правильних, важливих для того часу міркувань, а в постановці окремих питань виявився попереду М. Драгоманова.

 

Не зупиняючись докладно на критиці Б. Грінченком теорії «для домашнього вжитку», якою М. Костомаров замість оборони насправді «бив» українську літературу⁵², прирі-кав її на скніння», а не розвиток, перейдемо до з’ясування незгод автора «Листів» з ідеєю «чотирьох літератур». Як розглядає він цю теорію?

 

Кожна література, полемізував критик, повинна «виявляти нам розумове життя» «всеї... народності»⁵³ (курсив наш.— А. П.), а не її частини. Якщо виділена М. Драгомановим «великоруська» література лише «говорить про сільський люд великоруський або до його говорить», то яка ж це, запитує письменник, література, раз «інтелігенція та міський простолюд зостаються (в ній) без місця»? Отже, це «тільки частка з літератури». Те ж можна сказати і про «російську» літературу: за М. Драгомановим, «вона виявляє нам саме інтелігентне життя, не показуючи життя сільського та міського простолюдного». Знову виходить що це не література, а тільки частка з літератури. А як же, дивується Б. Грінченко, з «простолюдом міським»? Невже мусимо його або «зовсім викинути з літератури», або «одділити йому ще одну осібну літературу,— тільки вже невідомо, як її назвати»?

 

Вся ця «плутанина», роз’яснює письменник, виникла внаслідок того, що «Драгоманов вважив дві частки за двоє цілих і з однієї московської літератури зробив дві». Тому йому й довелося «роздирати надвоє» таких письменників, як І. Тургенєв, О. Писемський, М. Некрасов, М. Лермонтов, «хоча певно ніхто ніколи на світі не міг би собі уявити, щоб ті письменники належали до двох літератур» ⁵⁴.

 

Подібні претензії Б. Грінченка і до «української» літератури, яка, як вважав М. Драгоманов, повинна у найближчі років двадцять обмежитися переважно селянською тематикою. А як же з «міським простолюдом», знову запитує Б. Грінченко,— адже в «українській» літературі також «його відкидано»? Насправді, цілком слушно доводить письменник, українська література піднеслася до «общерусько-європейського» значення вже з появою Т. Шевченка. Зокрема, вказуючи на такі твори, як «Сон», «Єретик», «Посланіє», «Княжна», «Неофіти», «Марія», він наголошує, що ще в часи Шевченка українському письменству стала рідною й «інтелігентська» тематика. Таким чином, підсумовує критик, маємо єдину російську, отже, єдину й українську літературу, адже «історія не знає ніяких «підлітератур», ніяких літератур «для домашнего обихода», ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика»⁵⁵ (курсив наш.— А. П..).

 

Деякі теоретичні засновки М. Драгоманова Б. Грінченко, як можна переконатися, піддав правильній критиці, причому свою тезу про єдину літературу він виводив з уявлення про освічену народну сім’ю на чолі з інтелігенцією. Хибно, проте, запримітив він в його особі «недоброзичливця» українського письменства. М. Драгоманов уболівав за долю рідної літератури не менше, ніж Б. Грінченко, більшість його часто безжалісних присудів і вироків послужили благодатним ферментом для її подальшого зростання. Тож не випадково вчений виступав проти ототожнювання його поглядів на літературу з поглядами М. Костомарова. У той час як останній виводив літературу «для домашнього вжитку» з невір’я у її творчі можливості, М. Драгоманов мучився від того, що між омріяним ним дуже високим «європейсько-російським» ідеалом великої літератури та сучасним йому рівнем розвитку літератури української пролягла помітна відстань.

 

М. Драгоманов ніколи не виступав проти «інтелігентської» тематики в творах українських письменників. Але вчений зважав і на реальні факти, які його лише засмучували: в той час як зображуючи «простий народ», українські письменники появляли такі видатні речі, як «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» чи «Микола Джеря», у творах з «вищого» життя вони рідше справджували сподівання. Як пише М. Драгоманов, «Мирний пада до «Перемудрив», а Нечуй до «Опеньків», написавши, крім того, темноту «Над Чорним морем» і водевільну нісенітницю в «Навіженій». Про не-зручний самодонос «Горовенка» [...] нічого й говорити»⁵⁶. Висновки, які робив з цього критик, були, звичайно, надто крайні. Вченому здавалося, що раз твори українських літераторів не з «круга сільського життя» «невдатні», за винятком хіба роману А. Свидницького «Люборацькі», то нащо ж тоді письменникам і виходити з цього «круга», принаймні ще протягом певного часу? І мав рацію Б. Грінченко, коли доводив, що без наполегливіших спроб вийти за простонародну тематику українське письменство й пізніше не зможе успішно з неї вийти.

 

Цікаво, що в «Листах на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманов, по суті, відмовляється від своєї концепції «поступовості» заявляючи: «Ми тепер не будем споритись з д. Вартовим і згоджуємось з ним, що наша література мусить розвиватись і з гори в низ і з низу в гору»⁵⁷, бо ж «навряд, чи знайдеться українець, котрий би радив нашим письменникам сидіти на самій простонародній літературі навіть в найширшому змислі сього слова»⁵⁸. М. Драгоманов, отже, за «високу» літературу, але проти «посполитого рушення» в ній. Він за «вдатні» твори не з життя «простолюду», але проти нехтування «справами демосу», проти «свого роду Тредьяковщини», шкідливого «самохвальства та взаємних кадил» навколо «поганих овочів» цієї літератури — отже, проти дрібнотем’я, консерватизму, реакційності. Саме тому його твердження, що українське письменство лише «змагається» вийти з простонародних рамок, об’єктивно містило в собі позитивний заряд. Не випадково, до речі, М. Драгоманов згадує В. Бєлінського, котрий «перед лицем самого Пушкіна зважився напечатати, що в Росії ще нема літератури»⁵⁹. Що ж до категоричних заяв, як-от: «В усякім разі тепер ще виступи українських белетристів і поетів із круга сільського життя скоріше підпирають ту теорію, що вони не мусять з нього виходити, з сих рамок, ніж противну» ⁶⁰, то мають вони суто полемічний характер.

 

Супроти статті «Література російська, великоруська, українська і галицька» М. Драгоманов, як бачимо, засвідчив у своєму виступі виразну еволюцію. Якраз цим і слід пояснювати, що, розпочавши «війну» з «недоброзичливцем» української літератури — М. Драгомановим, Б. Грінченко визнав слушність багатьох його міркувань, значно ослабив свій бойовий запал, упевнився, що «присуди зопалу, без розгляду, зрідка тільки бувають правдиві»⁶¹.

 

Будучи чесною людиною, письменник завжди мав мужність відмовитися від обстоюваних ним раніше тверджень, як тільки переконувався в їхній хибності. Яскраво спостерігаємо цю рису й в останніх розділах «Листів». У першу чергу, це стосується отого «глазоміру» етнографічного патріотизму» (вислів М. Драгоманова), що, послуговуючись ним, письменник характеризував минулий і сучасний йому літературний процес. Не в «етнографічному патріотизмі» рятунок української літератури, доводив критикові Драгоманов; не в бракові національного самопізнання; боротися за піднесення літератури — це значить боротися проти «клерикально-консервативного рутенства, бурсацько-семінарської мертвоти»⁶². Певно ж, не випадково наприкінці своєї праці Б. Грінченко дещо змішує свої акценти, пояснює основну причину слабого зросту літератури не тільки (навіть не стільки) «потьмаренням» національного самопізнання, скільки несприятливими обставинами, в яких вона розвивається, та антидемократичними ідеями у творчості ряду діячів письменства, особливо галицького. Більше того, Б. Грінченко спокійніше осмислює і доробок деяких непомірно захвалюваних ним перед цим «репрезентантів нашого національного руху» — вказує, наприклад, що його «не вдовольняють [...], може, ще більш, ніж твори інших наших белетристів», повісті й оповідання О. Кониського, заявляє, що він «здебільшого підписується під суворими присудами Драгоманова над тим чи іншим твором»⁶³.

 

Саме у XIII листі своєї; праці, в якому, власне, і почав виявлятися «новий характер» цього виступу, справу майбутнього розвитку літератури критик пов’язує з виборенням «політичної волі», зі знищенням «режиму російського», із запровадженням ладу, «де не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих». «Не дивно,— згоджується він,—— що за малим усе, що виходить у Росії (на Східній Україні.— А. П.)— страшенна нікчемність». Адже царська цензура залишила від українського письменства лише мізерний «клаптичок» та й то обтинає його всякими способами, забороняючи навіть такі «найневинніші речі», як казка «Яйце-райце»⁶⁴.

 

Як і М. Драгоманов, Б. Грінченко орієнтує українських письменників на Галичину — на оту «віддушину», за висловом М. Чернявського, де для існування української літера-тури були дещо сприятливіші умови. Саме Галичина, переконує він, могла б давати для всієї України не тільки те, що «дозволяє російським журналам російська цензура», але «й те, чого не дозволяє давати російська цензура й по московському» ⁶⁵. На жаль, виконати цю почесну місію, з сумом констатує Б. Грінченко, галицька преса поки що не зможе. Маючи на увазі народовські органи, він гірко докоряє: як же так, що «те, що дозволяє цензура у самодержавній Росії,— те відкидає сама інтелігенція, репрезентована товариством «Просвітою», у конституційній Австрії!!!»; як же так, що добровільна «цензура русько-вкраїнська у Галичині виявила себе суворішою навіть од російської побідоносцівської цензури!»⁶⁶.

 

Письменник прагне з’ясувати причини цього становища, і показово, що про брак національного самопізнання тепер, по суті, і не згадує: справа в тому, доводить він, що галицьке «українство — річ з того ж джерела, як і власний російський патріотизм, відповідно формулі: «самодержавіє, православіє і народность». Галицька інтелігенція «пройнята попівським духом», який «ідентифікується (і по правді) з усім обскурним, реакційним та ретроградним»; «куди хоч глянь у галицькому громадянському життю та в галицькій пресі (опріч радикальної, звісно), скрізь чути той клерикалізм» ⁶⁷.

 

Але біда не тільки в «оливних пахощах». Головне лихо у тому, що галицькі видання «бояться дуже виразного лібералізму», в тому, що навіть «найневинніші речі» здаються їм «часом занадто ліберальними». Духом ретроградства пройнята, наприклад, за Б. Грінченком, творчість І. Верхратського (Лосуна), з приводу статті котрого «Замітки язикові» критик запально полемізує⁶⁸.

 

Наївно, звичайно, звучить заклик до народовців, аби вони «менше боялись би широко ліберальних, поступових та щиро демократичних думок та ще кинули б свій клерика-лізм», яким «тепер уже обурюють українську інтелігенцію в Росії»⁶⁹. Але безсумнівно, що в постановці питання про причини «слабого зросту» та про завдання української лі-тератури Б. Грінченко значною мірою еволюціонував до радикалів уже в «Листах з України Наддніпрянської». Що не дає українському письменству «добре розвиватись»?-— ставив він питання, починаючи виступ, і переконував: брак національної свідомості. У вісімнадцятому ж, останньому листі відповідь незмірно ширша. «Політична неволя в Росії», «реакційні думки у галицького громадянства», «неосвіченість серед українських письменників з Росії» — ось «три речі», які стоять на перешкоді. Що ж до «несамосвідомості національної серед інтелігенції», то цю четверту «річ» Грінченко лише «додає» до попередніх, вказуючи, проте, тепер, що боротись за національні права — це значить боротись за політичну волю у Росії. Не випадково М. Драгоманов, ознайомившись із XVIII листом, поряд з вказівками на деякі «неточності, котрі, як звичайно з горячки, наніс д. Вартовий і в сей лист», зауважив: «Споритись мені далі тепер з д. Вартовим власне нема чого, бо він тепер не дає об’єктів для спору»⁷⁰.

 

А втім, в одному пункті Б. Грінченко таки не згодився з опонентом — з його теорією «чотирьох літератур». Адже, писав він, хоч і як мало «українсько-руське письменство (...) заробило ім’я «письменство, література», воно «вийшло вже з рямців письменства простолюдного, захоплює все ширше місце і буде безперечно розвиватися далі й далі в такому напрямкові»⁷¹. За словами письменника, «ніколи література наша не зостанеться «підлітературою», бо ж вона і тепер уже не «підлітература», а таки хоч і вбога до плачу, література!»⁷².

 

У даному випадку вагоміші аргументи були, безперечно, в автора «Листів з України Наддніпрянської».

 

*

 

Одним з питань, навколо якого наприкінці XIX — на початку XX ст. точилася ідейна боротьба, було питання про зв’язки української літератури з російською, про її значен-ня у розвитку українського літературного процесу. Годі й казати, що ставлення до російського письменства виходило одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими Решетниковими та Некрасовими — зовсім друге»¹⁰⁶. До подібної широти осмислення Б, Грінченко успішно еволюціонуватиме в наступні роки.

 

* *

 

Протягом усього життя письменник був активним борцем за східно- й західноукраїнське літературне єднання, виступав і проти прихильників «двох» українських літератур — «наддніпрянської» та «наддністрянської», і проти реакційних домагань «окремішності» «галицько-руської мови» від «українського наріччя». В умовах державної порізненості українських земель, утисків і переслідувань саме по собі, ізольовано взяте мовне питання не існувало — воно було нерозривно пов’язане зі справою дальшого розвитку літератури, з боротьбою проти штучних кордонів, проти соціального та національного гноблення.

 

Проблему літературно-мовної єдності Б. Грінченко порушував неодноразово. Та особливий резонанс мала його стаття «Галицькі вірші» — поява в друкові вже першої частини цієї розвідки (серпень 1891 р.) звіяла широку дискусію загальноукраїнського масштабу, якої і не сподівався автор. Власне, якщо зважити на категоричний тон виступу, то передбачити спалах дискусії було неважко. Це добре видно хоч би з листа письменника до М. Комарова від 25.05. 1891 р., у якому про практичну спрямованість своєї розвідки він зауважив: «Учора дописав невеличку статтю «Галицькі вірші». В їй я хотів довести галицьким поетам, що вони пишуть не вкраїнською мовою,— тим і не можуть ніколи сподіватися, щоб їх коли читано на Вкраїні... Треба нарешті показати людям, що так діло стояти не може і що вони, проповідуючи єдність з українською літературою, мають її тільки в устах, а не насправді проводять се в життя» (3, 40920). Надто ж ламалися списи учасників дискусії навколо такої фрази автора: «Читаючи галицькі твори, завсігди вражаєшся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає ніяка голова, опріче спеціально на те вимуштрованої»¹⁰⁷.

 

Звичайно, «мотлоху» в писаннях західноукраїнських літераторів, як, до речі, й східноукраїнських, не бракувало. Та особливо потворним, далеким од мовної стихії навіть західних українців, був обстоюваний реакціонерами-«рутенцями» «галицький язик». Доходило навіть до того, що, як писав Б. Грінченко, реакційна преса редагувала так «наріче українське, щоби стих був в язиці руськім»¹⁰⁸, тобто «рутенськім». Насамперед проти цих відрубницьких тенденцій і повстав письменник, керуючись цілком чесними намірами: докласти і своєї праці в справу літературно-мовної єдності.

 

Безсторонньо приглянувшись до численних прикладів, що їх навиписував автор з поезій галичан, мусимо визнати, що, взяті самі по собі, його закиди в переважній більшості слушні, відповідають нормам сучасної мови. Справедливий осуд Б. Грінченка викликала, наприклад, «всіляко-ріжнорака» «рифма» В. Масляка, його ж вірші типу «Біле чо́ло // Глядить весо́ло», лексичне й граматичне «сміття» у перекладах Горницького, оригінальних поезіях Лубенського, Студинського, Бачинського, Філаретова, Мурашка. Саме за тенденцією «підтягнути» діалектизми й вузькоговіркові слова до рангу мови, недбалість у наголосах і граматичних формах, зловживання запозиченнями з польської, німецької, старослов’янської, російської, словацької та інших мов і докоряє критик галицьким поетам.

 

Водночас приціл автора «Галицьких віршів» виявився не в усьому точним. Поставивши за мету довести, що неуважні до мови всі галицькі поети, письменник звернувся і до віршів І. Франка, надрукованих на сторінках «Зорі» в 1883—1889 рр., зробив докір і йому у зловживанні провінціалізмами та запозиченнями. Звичайно, ці зауваження не можна кваліфікувати як зовсім безпідставні: незважаючи на активну боротьбу, яку вів І. Франко за єдність літературної мови, хвиля лексичної засміченості не обминула і його твори, на що вказують дослідники¹⁰⁹.

 

Проте головне було не в цих здебільшого слушних закидах Б. Грінченка, а в тому, що великого письменника, енергійного борця за очищення «авгієвих стаєнь» рідного письменства, критик розглянув на одному рівні з друго- й третьорядними літераторами, частина яких обстоювала антинародні тенденції, в тому, що він допустився огульних звинувачень, нібито всі «галицькі поети згубили всякий інстинкт до рідної мови». Щоправда, в цій же статті автор зауважує про І. Франка як про «найвидатнішого галицького поета», його та Уляну Кравченко відокремлює од літера-торів, що «через лад багато балакають про свій патріотизм», а також «про бідну, занедбану «руску» мову (котрої вони не знають)»; зрештою, переконуючи, буцімто твори західноукраїнських письменників не читаються на Східній Україні, він не забув зазначити: «Винятком будуть хіба оповідання (а не вірші) Франкові та Федьковичеві». Проте у співвіднесенні із загальним звучанням розвідки все це сказано якось «між іншим».

 

При бажанні статтю Б. Грінченка легко було використати як випад і проти І. Франка, і проти всього прогресивного табору. Це й зробила народовська «Правда»: охоче дру-куючи розвідку, вона «прикрасила» її «Слівцем від редакції», у якому під покривком турбот про «наші найдорожчі святощі» недвозначно вказувала на «галицьких Русинів», що загрузли в «багні ренегатства» та «сприяють ширшати багнам винародовлення і асиміляції» ¹¹⁰, маючи при цьому на увазі саме І. Франка та його однодумців. Тобто народовці наголосили на тому, на чому аж ніяк не збирався наголошувати критик, й цим самим забезпечили його статті антирадикальну тенденційність¹¹¹. Не менш радо зустріли розвідку Б. Грінченка й москвофіли — у № 157—160 свого органу «Галицька Русь» за 1891 р. вони навіть прокоментували її під велеречивим заголовком «Недоразумения сепаратистов». Стаття «Галицькі вірші» послужила приводом для наклепів на революційно-демократичний табір, зокрема на І. Франка.

 

У таких умовах необхідно було дати відсіч як реакціонерам, так і рядові думок Б. Грінченка, що, як це виявилося, зіграли на руку ворогам. Це й виконав І. Франко, котрий, як тільки у серпневій «Правді» з’явився початок розвідки «Галицькі вірші», одразу ж, не чекаючи її закінчення, виступив на сторінках «Зорі» зі статтею «Говоримо на вовка— скажімо і за вовка».

 

Ця стаття не була виступом на захист галицької поезії— «...багато подробиць д. Чайченко підносить зовсім справедливо»¹¹². Так само не схильний був Франко ототожнювати позиції ініціатора дискусії та консерваторів. Викриваючи «маніпуляції» народовців, він писав: «Ми [...] не будемо винуватити його (Грінченка.— А. П.) за нетактовну увагу, котру причепила від себе редакція «Правди» на початок його статті [...] Але власне з факту написання тої уваги по поводу його статті видно, що у деяких людей критика його перетовмачується іменно в такім напрямі» ¹¹³.

 

І все ж виступ І. Франка був гострополемічним. Письменник критикував перш за все Грінченків «загальний погляд на розвій нашої мови», а саме: легковаження конкретних історичних обставин, прояви легковаження мовних надбань західних українців.

 

Та ось, здавалося б, незрозумілий факт. 1891 р. І. Франко, по суті, каменя на камені не залишає від Грінченкових поглядів на розвиток літературної мови, а вже невдовзі, трохи більше, як через рік, у статті «Наше літературне життя в 1892 році» «раптом» відводить йому «перше місце» з-поміж «не вже письменників, а справдешніх борців за українське слово»¹¹⁴. Позитивно оцінює він цю розвідку і в праці «З останніх десятиліть XIX віку»: «Його голос викликав був дуже оживлену полеміку, та, що найважніше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті» ¹¹⁶ (курсив наш.— А. П.).

 

У чому ж річ? Що це —вияв непослідовності І. Франка?

 

Уся справа в тому, що І. Франко, як згадано, відгукнувся лише на початок статті «Галицькі вірші» (вона була надрукована у трьох номерах «Правди»), з якого й справді випливало, ніби літературна мова має не органічно «перетравлювати» діалекти, розвиваючись і збагачуючись у тісному зв’язку з ними, а зовсім' їх ігнорувати. Отже, критикуючи те, що було вміщено у серпневому номері «Правди», І. Франко мав цілковиту рацію; якщо ж мати на увазі всю статтю Б. Грінченка, то деякі з важливих закидів Каменяра були поспішними. І в цьому незабаром переконався сам І. Франко.

 

Дійсно, у першій подачі виступу Б. Грінченка ряд суттєвих міркувань ще не знайшли свого логічного завершення або і зовсім не були висловлені. Звільняючись од надмірного захоплення полемічним запалом, наприкінці статті автор уточнив «приціл» критики й цим самим почасти заперечив висновки, для яких раніше давав підстави. Ніби відповідаючи на дошкульну фразу І. Франка: «І яку властиво українську мову вважають обов’язковою панове пуристи? Мова Квітки, Шевченка, Котляревського та Метлинського для них замало чиста!» ¹¹⁶ — письменник висловлює, по суті, аналогічну думку, з якої йому годилося б почати: українські письменники мають орієнтуватися на мову «Квітки, Гулака-Артемовського, М. Вовчка, Шевченка, Кониського, Гребінки, Куліша, Левицького, Мирного, Стороженка та інших», вони повинні писати «не так, як Масляк та Шнайдерівна, а так, як Квітка та Шевченко» ¹¹⁷. Більше того, критик допускає, що й «ми (літератори Східної України.— А.П.) мусимо може дечим поступитися нашим галицьким братам». Закінчуючи свої міркування, Б. Грінченко зауважує: «Якщо се зробиться, то вже [...] останнє доробить час та більша єдність з Україною»¹¹⁸ (курсив наш.— А. П.), тобто висловлює думку, яка перегукується з Франковим твердженням про «будущу єдність і одноцільність нашої літературної мови». Якраз певна близькість у поглядах двох письменників на перспективи розвитку рідної мови, що виявилася з опублікуванням останніх частин «Галицьких віршів», і дала підстави І. Франку суттєво скоригувати оцінку цієї розвідки ¹¹⁹.

 

Не з’ясовуватимемо докладно участь інших літераторів у розпочатій «Галицькими віршами» широкій і своєчасній розмові. Цікаво, що нечіткими тезами ініціатора дискусії охоче користалися і ті, хто підтримував прогресивний табір, і ті, хто виступав проти нього. У ході полеміки висловлювалися різні думки про перспективи розвитку рідного слова. М. Комаров, наприклад, був переконаний, що «нехай пишуть (галичани.— А. П.) по своєму, а яка одміна візьме перевагу—за се саме діло покаже» (3, 37501), заперечуючи цим самим історично назрілу потребу літературно-мовної єдності. І. Верхратський вимагав від наддніпрянських письменників підпорядкувати своє «українське нарічє» «галицько-руському язику». «Народовсько-рутенський патріотизм» продемонстрував І. Кокорудз. Національно обмежені позиції виявив у своїй статті «Чайченко і Франко» М. Кононенко. Навіть А. Кримський, який висловив у ході полеміки багато слушних думок, на початку 90-х років дотримувався хибної думки: «Будучність покаже, чия буде перевага в спільній, літературній русько-українській мові» ¹²⁰. Поряд із шляхом «мирної конкуренції» «різних наших нарічій», розрахованої на невизначено тривалий час, доки якесь із них «подужає», пропонувався «статистичний спосіб», його обстоював М. Крамаренко (Динарів), який радив за допомогою статистики визначити «міру поширення слів» в усіх українських діалектах і на основі цього розробити єдину мову ¹²¹.

 

На тлі подібних висловлювань, надто ж на тлі контрдоводів, з якими виступили оборонці «галицької окремішності», стають очевидними і більша далекоглядність Б. Грінченка, і його поступовість у питанні літературного єднання. Незважаючи на нечіткість ідейної «підкладки», він історично правильно орієнтувався у перспективах літературно-мовних зв’язків двох частин рідного народу. Уточнюючи а то й виправляючи ряд положень «Галицьких віршів», письменник в іншій тогочасній статті акцентував: «Насамперед: який це «язик галицько-руський»? — Видима річ — той, що його вживають у Галичині. Що таке Галичина? Частина великої України-Русі— така саме частина, як Буковина, Київщина, Полтавщина, Херсонщина... Чи може бути «язик буковинсько-руський», «київсько-руський», «херсонсько- руський»? Зрозуміло, що — ні... Над усіма цими частинами з одного великого цілого [...] стоїть одно загальне ім’я: У країна-Русь; по всіх цих частинах живе один народ: українсько-руський і балака однією мовою: українсько-руською... Так я дивлюсь на нашу справу» ¹²². Подібну думку містить і остання частина «Галицьких віршів», та, як бачимо, композиційна непродуманість розвідки, нечіткість деяких формулювань зумовили те, що авторові довелося заново висловити провідне в своєму виступі й цим самим прояснювати власні позиції.

 

Для розуміння подальшої еволюції Б. Грінченка в цьому питанні цікаво з’ясувати, як він зустрів різку Франкову критику. Наведемо тут приклад брутального озлоблення, що його викликала у декого з «гарячих патріотів» стаття «Говоримо на вовка—скажімо і за вовка». «Читаючи Франкову відповідь вам,— писав у листі до Б. Грінченка від 29.10.1891 р. О. Катренко,— я казився, й якби він був, падло, де-небудь близько біля мене, я б єго пішов би й побив. Так полімікуватися гидко та лайливо тільки й може Франко й К°...» (3, 37317). Порадник і співчутливець у письменника був, що й казати, аж надто войовничий! Сам же Б. Грінченко рішуче відкинув подібні співчуття, заявивши прямо: з-поміж численних відгуків на «Галицькі вірші» «найкраща (з фактичного боку) одмова Франкова» (3, 41130). За захист І. Франка став він в одному з листів до Д. Ткаченка: «Про Франка так не кажіть. У його органі («Народі».— А. П.) відому Вам статтю Лосуна вельми вилаяно. Це добре» (3, 41121).

 

Щобільше, зачувши про ажіотаж, який підняли вороги навколо І. Франка та всього прогресивного табору української літератури, Б. Грінченко вважав за необхідне висту-пити з так званим «Додатком» до своєї полемічної статті, у якому дано різку відсіч зграї нападків. «Маненька спірка про мову у галицьких віршах,— писав він,— се наше хатнє, сімйове діло, ми його рішимо в своєму гурті і певне той рішинець не на користь буде нашим ворогам. Ми проміж себе, в своєму гурті можемо й про далеко важливіші речі сперечатися, але це ні трохи не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі, і такі люди, як д. Франко, все ж сидітимуть на покуті в українській хаті» ¹²³. Тут же таки письменник засмутив «патріотів», котрі недбало кинуті ним у «Галицьких віршах» зауваження проти «полонізмів» і «москалізмів» піднесли до ступеня неприязні в ставленні до братніх народів. «Але ми не ворогуємо,— досить рішуче заперечив з цього приводу Борис Грінченко,— ні з поляками, ні з москалями, бо се наші найближчі родичі, наші слов’янські брати».

 

Розпочата критиком дискусія, поза сумнівами, відіграла позитивну роль. У даному разі зустрічаємося з тим випадком, коли навіть нечітка постановка проблеми все ж приносить плідні результати. Перемогу в дискусії здобув передовий фронт української літератури, і те, що вже в ході розмови Б. Грінченко значно наблизився до нього, по-зитивно його характеризує. Не без впливу полеміки все тіснішими ставали зв’язки між Галичиною та Наддніпрянщиною, інтенсивніше формувалася єдина українська літературна мова. Та й сам І. Франко повідомляв А. Кримського, що він скористався із закидів Б. Грінченка: «Порівняння першого видання «З вершин і низин» з отсим другим і поправок, які я в ньому всюди поробив, вкаже Вам, що не брешу» ¹²⁴. Саме на початку 90-х років письменник здійснює грунтовну роботу над своїми творами: заново їх редагує і, головне, править мову, наближаючи її до мови східноукраїнських письменників.

 

Тим більше недаремно «ламалися списи» для ініціатора дискусії, який невдовзі виступив з показовим зізнанням: «Роботу ту написав би я тепер зовсім не так» ¹²⁵. Полеміка надто стаття «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка», багато в чому переконала Б. Грінченка, значною мірою прояснила саму суть мовного (та й чи тільки мовного!) питання, довела, що «найрадикальніший» опонент — І. Франко є таким же найрадикальнішим борцем за українське літературне єднання.

 

* *

 

1893 р. І. Франко відгукнувся про Б. Грінченка як про одного з тих «немногих письменників, що без духовних центрів, без бібліотек, товариств і вільної обміни думок, без освіченого товариства, без підмоги і заохоти загалу, без усього того, що для розвою літератури дає вища цивілізація, працюють без утоми, додивляються до життя суспільного, додумуються до сяких чи таких загальних поглядів (принципів) і сміло, не раз з нараженням усієї своєї будущини голосять їх на рідній мові» ¹²в.

 

Цю характеристику І. Франко дав після виходу статті Б. Грінченка «Галицькі вірші», але ще до завершення публікації «Листів з України Наддніпрянської», тобто до від-значеного нами істотного коригування письменником своїх позицій. Показово, отже, що, за всієї хисткості, непослідовності цих його засад, І. Франко зумів, проте, побачити (зокрема і в «не раз многоцінних» «статтях критичних і популярно-наукових») визначальне, провідне: письменникову «гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності» (курсив наш.— А. П.) ¹²⁷.

 

Справді, не можемо не віддавати, вслід за І. Франком, Б. Грінченку належне. Досить згадати обставини, за яких він працював наприкінці 80-х — на початку 90-х років: бо-гом закинута у донецькі степи Олексіївна, брак найпотрібнішого — побутових умов, книгозбірні, свіжої, живої інформації... І незважаючи на де—зухвале і аж ніяк не безуспішне намагання молодого письменника збурунити літературну атмосферу по обидві сторони кордону, внести в неї свіжий вітер пошуку та дискусійності, привернути увагу культурної громадськості до настійних запитів часу.

 

У цій напруженій діяльності не обійшлося і без «гарячковитості» та промахів, що випливали з тогочасного світогляду літератора. І все ж, як переконуємось, навіть найвразливіші тодішні його виступи (докладно ми зупинялися на них також тому, що вони традиційно служили аргументами для відлучення письменника від передового фронту культури) не дають підстав для ігнорування їхнього історико-літературного значення. Попри певні застереження, вони вливалися в набутки української літератури, сприяли збагаченню духовних сил народу.

 

Подальше зміцнення демократичних засад Б. Грінченка спостерігаємо у його літературній діяльності другої половини 90-х — 900-х років.

 

___________________

¹ Грінченко Б. Твори: В 2 т. Т. 1. С. 597—598.

 

² Там же. С. 598.

 

³ Там же.

 

⁴ Неизвестные письма Б. Гринченко. С. 161.

 

Грінченко Б. Твори: В 2 т. Т. 1. С. 568.

 

⁶ Із щоденників Бориса Грінченка. С. 117.

 

Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 49. С. 322.

 

⁸ Там же. Т. 26. С. 155—156.

 

Грінченко Б. Зібрання творів: У 2 т. Т. 1. С. 596.

 

¹⁰ Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: У 10 т. К., 1968 Т. 10

 

С. 289.

 

¹¹ Там же. С. 290.

 

¹² Вільхівський Б. Нові українські книжки//Зоря. 1886. №24 С. 419.

 

¹³ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 49. С. 18.

 

¹⁴ Вільхівський Б. Нові українські книжки. С. 291.

 

¹⁵ Там же.

 

¹⁶ Із щоденників Бориса Грінченка. С. 118.

 

¹⁷ Чайченко В. З поезій Володимира Самійленка. К., 1890 //Зоря

 

1891. № 4. С. 79.

 

¹⁸ Там же.

 

¹⁹ Там же. С. 80.

 

²⁰ Чайченко В. Новості української літератури//Зоря. 1886. № 11.

 

²¹ Вільхівський Б. Замітки критичні. Нові українські книжки//Там же. 1889. № 2. С. 33.

 

²² Чайченко В. Дві книжки//Там же. 1890. № 24. С. 378.

 

²³ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 41. С. 438. Зрозуміло, що названі І. Франком твори послужили тільки приводом для його «відставки».

 

²⁴ Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Ф. 3, спр. 224. С. 395.

 

²⁵ Там же.

 

²⁸ Вільхівський Б. Степ. Херсонський белетристичний збірник // Зоря. 1887. № 15—16. С. 269.

 

²⁷ Чайченко В. Дві книжки. С. 378—379.

 

²⁸ Погрібний А. Листування Бориса Грінченка з Іваном Франком.

 

²⁹ Там же. С. 39.

 

³⁰ Там же. С. 38.

 

³¹ Вільхівський Б. І. Манжура. Степові думи та співи. СПб, 1889. [Рец.1 //Зоря. 1889. № 14. С. 235.

 

³² Його ж. П[анас] Мирний. Перемудрив. Комедія в 5-ти одправах. К., 1886. [Рец.] //Там же. 1886. № 24. С. 419.

 

³³ Там же.

 

³⁴ Там же.

 

⁸⁵ Там же.

 

³⁶ Вільхівський Б. Іван Левицький//Буковина. 1894. № 15.

 

³⁷ Там же.

 

³³ Вільхівський Б. Гребінчині байки//Правда. 1890. Т. 1. С. 51.

 

³⁹ Там же. С. 57.

 

⁴⁰ Там же. С. 53.

 

⁴¹ Вільхівський Б. Іван Левицький.

 

⁴² Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. Т. 10. С. 112.

 

⁴³ Див. міркування з цього приводу О. Маковея: ЛНВ. 1898. Т. 2. Кн. 6. С. 184—187.

 

⁴⁴ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 34.

 

⁴⁵ Там же. С. 35.

 

⁴⁶ Там же. С. 35—36. Заслуговує на дослідницьку увагу відгук Б. Грінченка про загальнолітературне та національне значення І. Котляревського, що його знаходимо у листі до Т. Зіньківського (1888 р.): «На мою думку, той час, як озвався з своїм словом Котляревський, був для нас Рубіконом: не перейди ніхто цього Рубікона, що межував сторіччя XVIII од XIX. не озвись з новим українським словом,— загинула б наша література. Звісно, не могло бути, щоб після віків власного своєрідного історичного життя, після віків літературної діяльності ніхто не озвався з цим словом,— мусив хтось озватися. Але той, хто виконав цю історичну місію, зажив тим собі великої поваги і великої вдячності од усієї української літератури. І з цього погляду я становлю за Котляревським велику послугу в справі нашої літератури і не вагаючись по результатності діяльності становлю його поруч з Шевченком і думаю, що якби не було Котляревського, не було б Шевченка, а не було б Шевченка, не було (б) на світі української нації зовсім» (3, 40808).

 

⁴⁷ Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 1. С 440.

 

⁴⁸ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 86.

 

⁴⁹ День. 1863. № 37.

 

⁵⁰ Поважна В. Українська література 80—90-х років XIX ст. в оцінці Івана Франка. К., 1957. С. 50.

 

⁶¹ 1888 р. на сторінках «Зорі» (№ 10, 13—14) Б. Грінченко опублікував статті з показовими докірливими заголовками: «Хто ж винен?» та «Де ж наша робота?».

 

⁶² Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 69.

 

⁶³ Там же. С. 90.

 

⁶⁴ Там же. С. 90—91.

 

⁶⁵ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 93—94.

 

⁶⁶ Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 1.

 

С. 461.

 

⁵⁷ Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. С. 115.

 

⁶⁸ Там же. С. 113.

 

⁶⁹ Там же. С. 73.

 

⁸⁰ Там же. С. 69.

 

⁸¹ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 180.

 

⁸² Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. С. 74

 

⁸³ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 163—165

 

⁶⁴ Там же. С. 128—129.

 

⁶⁵ Там же. С. 136.

 

⁶⁶ Там же. С. 130.

 

⁶⁷ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 129—130.

 

⁶⁸ Цікава основа цієї полеміки. 1892 р. на сторінках журналу «Дзвінок» (№ 4) Б. Грінченко надрукував байку «Брехун», створену за мотивами народного оповідання. Зміст байки не відзначається особливим «радикалізмом» (хитрий селянин проучує пана за його брехні), але ретрограду-народовцю І. Верхратському цей «дуже властивий намаст» виявився «не до шмиги». «Задачею письменників,— роздратовано писав він у своїй статті,— має бути плекання згоди межи всіми станами суспільства, отож і межи паном (котрий може бути і українцем), і мужиком, а не роз’ярювання ненависті» (Зоря. 1892. № 24. С. 472),— як це, мовляв, вчинив своєю байкою Б. Грінченко. Відповідаючи І. Верхратському, критик відсилав його «до вкраїнських мужиків, що сміють глузувати з панів» і в’їдливо зауважував: «Невинна байка, надрукована у невинному «Дзвінку», робить таке страшне діло: «роз’ярювання ненависті» межи панами та мужиками!» (Листи з України Наддніпрянської. С. 134). Якщо згадати, що упродовж тривалого часу реакційні думки про класове єднання беззастережно інкримінувалися й самому Б. Грінченку, то що краще може засвідчити безпідставність подібних звинувачень!

 

⁶⁹ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 154.

 

⁷⁰ Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. С. 116.

 

⁷¹ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 163—165.

 

⁷² Там же. С. 179.

 

⁷³ Неизвестнне письма Б. Гринченко. С. 161.

 

⁷⁴ Там же.

 

⁷⁶ Шабліовський Є., Гнатюк М. І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література. К., 1968. С. 151—152; Якимович С. «Сонячний промінь» Б. Грінченка — російський тенденційний роман і Тургенєв//Літ. архів. 1930. Кн. 3—4. С. 75—92.

 

⁷⁶ Возняк М. З перших років письменської діяльності Б. Грінченка// ЛНВ. 1926. Кн. 5. С. 63.

 

⁷⁷ Там же. С. 64.

 

⁷⁸ Там же. С. 65.

 

⁷⁹ Неизвестные письма Б. Гринченко. С. 161.

 

⁸⁰ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 96.

 

⁸¹ Там же. С. 160.

 

⁸² Там же. С. 155—156.

 

⁸³ Там же. С. 174.

 

⁸⁴ Там же. С. 32.

 

⁸⁵ Там же. С. 97—98.

 

⁸⁶ Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. Т. 10. С. 183.

 

⁸⁷ Історія української літератури: У 8 т. К., 1969. Т. 4. Кн. 1. С. 177.

 

⁸⁸ Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. С. 79.

 

⁸⁹ Там же. С. 62.

 

⁹⁰ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 156.

 

⁹¹ Там же. С. 96—97.

 

⁹² Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. С. 73—74.

 

⁹³ Вільхівський Б. З України//Правда. 1893. № 2. С. 83.

 

⁹⁴ Там же.

 

95 Там же.

 

⁹⁶ Там же. С. 82.

 

⁹⁷ Вільхівський Б. Дещо про вкраїнські витання//Буковина. 1892. № 37.

 

⁹⁸ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. С. 157.

 

⁹⁹ Ленін В. І. Україна // Повне зібр. творів. Т. 32. С. 334.

 

¹⁰⁰ Білецький О. Українська література серед інших літератур світу //Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2. С. 12.

 

¹⁰¹ Вільхівський Б. Іван Левицький.

 

¹⁰² Там же.

 

¹⁰⁸ Грабовський П. Зібрання творів: У 3 т. Т. 3. С. 99.

 

¹⁰⁴ Там же. С. 324.

 

¹⁰⁵ Чайченко В. Всеволод Гаршин. Малярі. Львів, 1894. [Рец.] // Зоря. 1894. № 15. С. 346.

 

¹⁰⁶ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 26. С. 8.

 

¹⁰⁷ Чайченко В. Галицькі вірші//Правда. 1891. Т. 3. Вип. 8. С. 108.

 

¹⁰⁸ Грінченко Б. Зібрання творів: У 2 т. Т. 1. С. 455.

 

¹⁰⁹ Курс історії української літературної мови. К., 1958. Т. 1. С. 514.

 

¹¹⁰ Правда. 1891. Т. 3. Вип. 8. С. 103, 104.

 

¹¹¹ Прийом, до речі, далеко не новий — досить згадати, як 1878 р. цей же орган використав у інтересах своєї політики статтю І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування». Різниця лише в тому, що у виступі останнього редактор «пройшовся» пером, відповідно загострюючи і навіть дописуючи ряд положень, а у статті Б. Грінченка настанова «читай і розумій ось так» винесена у передмову.

 

¹¹² Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 28. С. 174.

 

¹¹⁸ Там же. С. 167.

 

¹¹⁴ Там же. Т. 29. С. 14.

 

¹¹⁵ Там же. Т. 41. С. 514.

 

¹¹⁸ Там же. Т. 28. С. 173.

 

¹¹⁷ Чайченко В. Галицькі вірші. С. 206.

 

¹¹⁸ Там же. С. 205—206.

 

¹¹⁹ Зауважимо, що стаття «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка» не позбавлена й окремих помилкових тверджень. Так, І. Франко захищав ряд діалектизмів типу «фаленька», «блисло», не згоджувався з Б. Грінченком, що такі слова, як «бездна», «скала», «струя», «теряти», не можуть належати до літературної мови, дещо перебільшував роль західноукраїнських літераторів у перекладацькій справі, «впливи пуристичної секти» несправедливо вбачав навіть на віршах Лесі Українки й В. Самійленка. Зрозуміло, що подібні крайнощі були бідою не того чи іншого поступового діяча, а всієї тогочасної української літератури.

 

¹²⁰ Лосун. В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду //Зоря. 1892. № 7—9; Кокорудз І. Причинок до спору язикового//Зоря. 1891 №24; Школиченко М. (Кононенко). Чайченко і Франко//Зоря. 1891. № 20; Хванько А. (Кримський). Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові//Зоря. 1891. № 24. С. 475.

 

¹²¹ Крамаренко М. З України//Буковина. 1892. № 42.

 

¹²² Чайченко В. Кілька слів про нашу літературну мову. С. 313.

 

¹²³ Його ж. Додаток до замітки «Галицькі вірші»//Зоря. 1891. № 24. С. 476.

 

¹²⁴ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 49. С. 423.

 

¹²⁵ Грінченко Б. Твори: В 2 т. Т. 1. С. 597.

 

¹²⁶ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Т. 29. С. 13—14.

 

¹²⁷ Там же. С. 14.

 

===================

 

[А.Г. Погрібний " Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку ХХ ст. Питання ідейно естетичної еволюції", К., 1990, с. 85—137]

 

17.08.1990