Найстародавніші твори людського генія — байка і казка — перейшли довгий шлях століть, навчаючи та виховуючи все нові покоління. Сьогодні вони, якби знеможені довгою мандрівкою, знайшли приют серед дітвори, засіваючи в її душах перші зерна етики й моралі та переносячи її уяву в світ принадний і чарівний...
На початку другої половини XIX ст. для українського суспільства галицької землі, яке рвалось до нового життя. Збудившись з глибокого просоння — байка була одною з найкращих духових страв. Вона з'ясовувала читачам не тільки основи етики і моралі, давала естетичне задовілля, але також вказувала на цінні практичні вказівки до дії. Це відчули тодішні письменники й діячі, тому залюбки послугувались цим літературним жанром, заступаючи іноді байкою статтю на суспільно-політичну тему.
Суспільно-політичні ферменти в Галичині причинились до того, що байка до 70 років минулого століття набирала характеру суспільно-політичної сатири. Саме про неї скажемо декілька слів.
Галичина, знеможена матеріяльно і культурно, перейшла по 1772 р. до Австрії, яка зразу подбала за те, щоб піднести просвітність і культурний рівень країни та вирвати селянство з важких пут шляхетського панування і свавілля. Тоді життя потекло новим руслом, виросли могутні постаті — М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, які вказували на новий, ясний шлях відродження. Але на цьому шляху зустрічались і важкі перешкоди, які щораз зростали. Це ясно бачив Шашкевич у своїй "Веснівці", це гарно, алегорично змалював Лука Данкевич у байці п. н. "Хрущі":
Весело гудім — рік хрущ до друга —
Гріб вас підземний держав много літ,
Днесь Бог воздвиг нас до вищого круга:
Вжесьмо крилаті, летім в новий світ.
— Ой обіздрися пізнати! Я друже-друже бачу
Не в радість нам той новий світ,
Маємо крильця як з павутини,
Мідяна бляха на крильцях тяжит —
Не злетим ними так, як пташини."
І дійсно, важка "мідяна бляха" затяжіла на гордих крильцях молодого українського суспільства. Коли в 1848 р. зібралась "Головна Руська Рада", яка стояла на сторожі матеріяльного та повного духового розвитку українського народу, проти неї, як реакція, повстав "Руський Собор", де належали поляки українського походження і старалися перекреслювати всі прямування українців.
А по 1850 р. російські панслявісти посилили свої загарбницькі заміри на Галичину та гамували своєю пропагандивно-деструктивною роботою культурний розвиток українців, тимбільше, що їм допомагали свої зрадники й ті, які далися заманити обіцянками і грошевими субвенціями російських агентів. — Ось декілька прикладів байок-політичних сатир, викликаних політичним станом.
В байці п. н. "Вовк, баран і лис" (1848 р.) Ів. Гушалевич показує лиса, який, перебравшись, запрошує барана до згоди з вовком, мовляв: "Я теж баран і з вовком братаюсь. Тоді баран глянув і сказав: — подивися, хвіст тобі видно". Ця байка була така актуальна і так відповідала тодішнім настроям, що всі її вивчали на-пам'ять. Зовсім ясне було, що лис — це представник члена "Русского Собору".
Політичною алюзією є байка п. н. "Юпітер і жаби" (1861 р.). Жаби просили Юпітера, щоб дав їм якесь безлюдне місце, бо вони звикли кричати, а люди цього не люблять і гніваються на них. Тоді Юпітер сказав: "Вам жити там, де город Львів, лише там можна кричати і жабам на Русинів". За цією гумористичною фразою криється гостра сатирична правда.
І другий автор, Лука Данкевич, дає гостру політичну алюзію в байці "Вовк і баран" (1862), де вовк обіцяв "з'їсти барана цілком, але вдавився його кудлатим хвостом". Рік пізніше Гр. Савчинський у байці "Яструб і голуб" зображує алегорично загарбницьку постать яструба в цей спосіб: Женучись за голубом, яструб попав разом з ним у сіті. Нарікаючи сказав: "Я ж хотів тільки тебе поцілувати. Та так цілував, аж кров випив". Ті всі алюзії були такі живі й актуальні, що вони безперечно мусіли мати великий вплив на тодішнього читача.
Багато байок галицьких авторів є також суспільними сатирами проти несправедливості, ренегатства, незгоди і клевети.
Суспільну несправедливість показує Лука Данкевич у байці "Господар і вівця" (1849 р.). Коли господар разом з шерстю здер шкіру, вівця промовляє: "Як не стане в мене шкіри, на чім вовна поросте". Тут в дуже лагідній, але важкій формі зображена короткозорість соціяльної кривди, яка згодом мусить відбитись і на другій стороні. Про цю правду пpeкpаcнo, пророче говорив Шевченко.
Інший мотив соціяльної нерівності бачимо в байці Ів. Пасічинського "Два пси":
"Чому ти спиш в покою, а я на морозі —
Питав Мопса пес-британ, лежачи на стозі,
Я тобі небоже тую річ відкрию
Ти служиш, голодуєш, я бавлюсь і вию."
В цій байці вістря сатири звернене проти нерівномірного розподілу праці в суспільстві, з чим зв'язане суспільне незадовілля.
В багатьох байках гостро розкритиковане ренегатство і ті, які забувають на своє соціяльне походження. Ось Гушалевич свою байку "Гуси і бузьки" кінчає сентенцією: "Ніхто не вийшов добре на зраді, Лучшеся своїх тримати в громаді!" А тих, що забувають про свій рід, Пасічинський показує в байці "Перо і гуска" (1870), де перо проганяє гуску з кімнати, а вона каже: "Нассалось змалу у мене кровці, а днесь ти мати і не в головці".
Зовсім подібний мотив маємо у Павла Свого в байці п. п. "Мотиль і гусениця":
"Гидь на тебе і глянуть, препоганий враже,
Метелик гусениці каже,
А вона: паничу, звідкіля такий узявся?
Забув, як учора хробаком валявся?
І ця найгірша суспільна хиба, що ніколи не давала можності правильного розвитку і корисної праці, а саме — сварка, незгода і клевета — є в повній силі скритикована і осуджена в байках галицьких авторів. У байці Гушалевича "Два воли" корова, почувши сварку волів про їх барву, сказала: "Пощо сварки, коли оба єсьте воли". Ця байка зовсім добре відносилась до різних партій українського суспільства, які за будьякі справи довго спорили і не могли дійти до взаємного зрозуміння, що дуже погано відбивалось на їх праці. Щоб показати, до чого доводить непорозуміння і сварка, Пасічинський змальовує в байці "Хитрий вовк" вівці, які впали жертвою вовка ізза сварки.
Дуже вміло осудив клевету Л. Данкевич у байці "Язик і меч" (1854). Коли язик закинув мечеві завзяття, цей сказав:
"Від всіх звірів язик лютіший,
Від вістря меча сто раз гостріший,
Бо деж в світі тая месть,
Щоб мертвити чужу честь".
Як бачимо, хоч байка на галицькому грунті в XIX. ст. може не була якоюсь вибагливою духовою стравою, не була нектаром олімпійських богів, все ж таки вона задля своєї актуальності і живочості, задля своєї високої етичної і моральної вартості — могла зовсім добре задовільнити потреби тодішнього суспільства. Тим вона для нас є сьогодні цінна і цікава.
[Львівські вісті]
17.10.1941