Ірина Гах

 

«Боже, очисти і просвіти душу Твого негідного слуги, веди його руку, щоби вона змогла гідно і богоугодно зобразити святу ікону»

                         (молитва іконописця о. Ювеналія перед початком роботи)

 

 

1993 року отець Ювеналій (в миру – Йосип Мокрицький, 1911-2002) вперше після тривалого перебування за межами України відвідав Львів. Саме тоді авторка мала можливість поспілкуватися з ієромонахом Студійського уставу, надзвичайно цікавою людиною, почути із перших уст окремі факти біографії знаного іконописця – особливі ті, що були пов`язані із Галичиною.

 

Йосип Мокрицький народився 16 жовтня 1911 року в селі Хлопівка (нині Гусятинський район Тернопільської області) у заможній багатодітній сім`ї столяра (у родині було четверо синів і четверо доньок). Виховувався у давніх українських традиціях і в глибокій християнській вірі. Крім самого Йосипа, три його сестри присвятили все своє життя служінню Богу, прийнявши чернецтво.

 

Навчаючись у народній школі у Хоросткові, хворобливий юнак виділявся, проте, з поміж інших дітей не лише цим, а й добрими здібностями до малювання. Їх помітив сільський священик, який заопікувався малим парафіянином – відправив його в Карпати, на парохію до отця-студита Андрія Абрагамовича, для покращення здоров`я.

 

Так доля звела юного Йосипа з ченцями-студитами. Саме в їхній Унівській лаврі сталася доленосна зустріч. Митрополит Андрей, глянувши на юнака, сказав: «Добре, що хочеш вступити до монастиря, бо в миру ти би пропав». Так у 18-літньому віці Мокрицький почав в Уневі своє монаше служіння.  

 

У ті роки митрополит Андрей реалізовував одну зі своїх «мистецький» ідей. Про неї, зокрема, розповів на сторінках одного з часописів відомий австрійський мистецтвознавець В.Борн – після зустрічі та довгої розмови з Шептицьким у його резиденції на Святоюрській горі:

«Митрополит оповів про свою недавню спробу оживити стару іконопись і показав мені декілька у візантійському характері виконаних образів Святих, мальованих у основаній через Нього мистецькій школі в Студитському монастирі. У цій школі оживлено, під проводом молодого маляра Дядинюка, старі техніки. Праці школи дуже цікаві, тим більше, що візантійське мистецтво чимраз більше заінтересовує знавців».

 

Для Митрополита було надзвичайно важливим створення мистецької школи, яка цільово приділяла би найбільшу увагу церковній образотворчості. Для цього необхідним було організувати навчальний процес, спрямований на вивчення сакральної культури, а головне – проведення практичних занять з творення речей церковного призначення. Треба було залучити художника-професіонала, який би володів відповідними знаннями та мав практику і досвід виготовлення творів церковного вжитку, вагомі напрацювання у цьому керунку. Йшлося про людину, яка би взялася очолити мистецьку школу з програмою виключно церковного напрямку. Вихованцями створюваної Митрополитом мистецької школи з вузькою спеціалізацією, мали бути молоді хлопці-семінаристи чи ченці, які, володіючи здібностями до малювання, весь свій талант спрямовували би на творення мистецьких речей, призначених для церковного вжитку: виконання стінопису, іконопису, декоративної різьби та ін. По суті, задумуючи такий навчальний заклад, Митрополит хотів відновити давню традицію щодо виховання «правдивого богомаза» – художника-професіонала, який, оволодівши всіма «таємницями» іконописання, з дозволу та благословення Господа, створюватиме фахово довершені, високодуховні, естетично наповнені твори, призначені для проведення церковних обрядів. Адже у давні часи такі речі створювали у мистецьких школах при монастирях або у закладах, якими опікувалися церковні інституції.

 

Мистецьку школу з вихованням високо професійних «богомазів» Митрополит вирішив створити при монастирі оо. Студитів в Уневі.

 

Із перших років перебування на посаді унівського ігумена о. Климентій (рідний брат митрополита Андрея), крім виконань решти обов`язків, займався вихованням нового покоління ченців-іконописців.

 

1927 року при монастирі оо. Студитів почала свою діяльність художня майстерня, на яку надалі було покладено завдання на високому фаховому рівні готувати художників, які в стінах монастиря будуть займатися церковною образотворчістю. Очолити цей заклад Митрополит запропонував відомому в тому часі художнику – Михайлові  Осінчуку. Вибір митрополита Андрея щодо людини, яка очолюватиме іконописну школу оо. Студитів, був абсолютно виправданим: на Осінчука як практикуючого маляра була покладена клопітка робота створення та функціонування іконописної школи, навчання у якій першочергово мало бути зорієнтоване на традиції візантійського малярства, а практичні навики ченців чи семінаристів – на досконале вивчення складної техніки творення стінопису та іконопису. На пропозицію Шептицького очолити навчальний процес в монастирі Осінчук погодився і пропрацював у мистецькій школі до 1929 року.

 

Оскільки М.Осінчук протягом двох років виконав поставлене завдання та завершив педагогічну працю в школі (термін контракту був завершений), восени того ж року митрополит Андрей запросив до роботи ще одного відомого художника – Василя  Дядинюка, який, крім обов`язкових предметів (вивчення іконопису, стінопису, технологій та ін.), ввів у навчальну програму додаткові: роботу з металами (карбування), різьбярство, золотарство, виготовлення емалей. Крім того, були введені додаткові предмети, необхідні для вдосконалення рівня художньої освіти: рисунок (академічний), анатомію, перспективу, історію мистецтва, «хімію малярську» і навіть «фото-цинко-літографію». Під безпосереднім керівництвом Дядинюка малярську школу оо. Студитів відвідували і учні М.Осінчука, які навчалися попередні два роки (схимонах Висаріон і брат Філотей, Анатоль Яблонський), а також новоприбулі: о. Олександр, брат Йосип Мокрицький, брат Михайло Висоцький, брат Мар’ян (Пигель)  та ін.

 

Головною «практикою» для малярів-студитів під час навчання була «робота в матеріалі на об’єктах»: особиста участь у виготовленні стінопису чи іконопису, різьбленні іконостасу тощо. Участь вихованців школи у практичній реалізації проектів вказували на те, що в мистецькій школі  вони отримували повноцінні знання та практичні навики якісного виконання необхідних робіт.

 

 

У стінах мистецькій школи оо. Студитів навчалися художники, імена яких добре відомі в історії українського мистецтва ХХ століття: стипендіат Митрополита Анатоль Яблонський; Мар’ян Пигель (в миру Михайло), багаторічний співробітник Національного музею у Львові у повоєнний час, і монах-іконописець о. Ювеналій, що мав щастя співпрацювати з Йосифом Сліпим над створенням славнозвісних ікон храму св. Софії у Римі.

 

Після проголошення незалежності України о. Ювеналій вперше приїхав до Львова. Він відвідав місця, що були колись для нього рідними та близькими: Унів, Святоюрську гору, Вірменський собор (у 1993-му це були «закриті фонди» Національного музею). Ностальгічно згадував про юні роки, проведені на Галичині, розповідав про своє життя…

 

У часи навчання в мистецькій школі оо. Студитів Мокрицький заприятелював із братом-студитом Атаназієм (Кольбенком), яким опікувався митрополит Андрей (найбільш імовірно, йшлося про Атанасія Кольбенка, який багато років служив Митрополитові і був одним із останніх, хто розмовляв із Владикою перед його відходом у вічність). Разом із братом Атаназієм Мокрицький доволі часто бував на вакаціях у літній резиденції Митрополита в Підлютому. За спогадами о. Ювеналія, неодноразово, відпочиваючи по обіді, Митрополит пропонував юнакам намалювати його, а після сеансу, оглядаючи малюнки, зі сміхом говорив: «Як сову, мене нарисували».  

 

Взагалі, отець Ювеналій із особливою любов`ю розповідав про митрополита Андрея. Спостерігаючи щире захоплення мистецтвом молодого іконописця, Шептицький познайомив його із Іларіоном Свєнціцьким, що дало можливість короткий час працювати зі збіркою давнього мистецтва в Національному музеї у Львові. У майбутньому ця короткотривала іконописна практика стала у пригоді ченцеві, бо протягом усього життя він малював ікони і носив у пам`яті образи, досліджені у стінах музею.

 

Попри погане самопочуття, митрополит Андрей восени 1943 року висвятив Мокрицького на священика. У складний воєнний час, на церемонії було мало присутніх: ігумен-наставник о. Климентій (Шептицький), товариш Ювеналія – брат Атаназій, дві сестри Ювеналія, черниці, та слуга Митрополита – п. Гавриляк.  

 

Про все це о. Ювеналій розповідав у приватних розмовах під час проходів вулицями Львова, ностальгійно згадуючи щасливі молоді роки, потім затьмарені політичними катаклізмами, розпочатими в Галичині 1939 року, а потім – війною.

 

До того моменту, поки фронт не присунувся до Галичини, молодий священик перебував у карпатському монастирі в Лужках, а з приходом радянських військ був змушений кілька років блукати Європою, поки врешті не емігрував за океан.

 

Своєю першою великою роботою – образами для іконостасу монастиря оо. Василіан при вулиці св. Йосафата в Римі – був не дуже задоволений. Самокритично ставлячись до цієї праці, констатував: «Ці роботи стилево інші, ніж більш пізніші, ... натуралістичні». Іконопис був зроблений на замовлення протоархимандрита о. Т.Галущинського. Тоді ж виконав ікони для монастиря сестер бенедиктинок у Швейцарії,  який, на жаль, нині вже не існує.

 

У 1950-х роках на прохання настоятеля церкви міста Бурлінгтоні (Канада, Оквіл) отець Ювеналій виконав ікону Успення Пресвятої Богородиці. Вже пізніше, у 1970-х, під  час другого приїзду до Канади Ювеналій Мокрицький створив комплекс ікон для  іконостасу в Місісагуа (біля Торонта).

 

О. Ювеналій i брат Макарій у монастирі св. Теодора Студита в Римі (1992)

 

 

Після звільнення з ув`язнення глава Української Католицької Церкви Блаженніший Патріарх Йосип Сліпий переїжджає до Риму й  у 1967  році   розпочинає будівництво собору Святої Софії. Патріарх Йосип згуртовує довкола себе провідних митців: архітектора Лучіо ді Стефано, професора Уго Мацеї з П`єтрасанта та відомого українського художника Святослава Гординського, якому було доручено проектування інтер`єру храму. На прохання Йосипа Сліпого, до Риму запрошений і Ювеналій Мокрицький, який повинен був виконувати образи для іконостасу собору Святої Софії.

 

Як пізніше згадував отець Ювеналій, коли Блаженніший вперше побачив вмонтовані в іконостас намісні образи Ісуса Христа та Богородиці, вони йому не сподобалась. Та авторитетна думка Святослава Гординського, який високо оцінив манеру іконопису о. Ювеналія, була на боці Мокрицького, і він реалізував свій задум іконостасу римської Святої Софії.

 

 

Була в житті отця Ювеналія ще одна робота, яку він із задоволенням та високим професіоналізмом виконав на бажання Йосифа Сліпого. Блаженніший привіз із України старе розп`яття – Животворящий Хрест  і попросив о. Ювеналія скопіювати його.  Цей твір виконаний художником-іконописцем у давній національній традиції, і зараз трираменний хрест висотою близько 120 см зберігається в Українському Католицькому Університеті.

 

 

Отець Ювеналій на професійному рівні досліджував ікону, багато працював у цій галузі, все творче життя присвятив цьому унікальному виду духовного мистецтва, створюючи неперевершені пам`ятки церковної культури:

«Завдання ікони є звільнити глядача від туземности, а вказати її на шлях у надземність. Само собою розуміється, що іконописець мусить бути чимсь більшим, ніж тільки мистцем. Він мусить у церковному житті брати чинну участь, бути людиною молитви. Це є найкращим його приготуванням до наміренного ним святого діла.

Іконописець уважає себе знаряддям у руках Бога, тому не підписує своєї ікони. Ніколи і на думку йому не прийде надавати іконі якісь черти свого лиця, як це часто буває в західному церковному мистецтві. А вже прямо богохульством він уважав би, якщо би до зображення, наприклад, Пречистої Діви мала служити йому як модель якась жінка. Для нього буде найвищою нагородою, коли його іконі після церковного її посвячення, Бог уділить чудотворну силу».

(лист до Г.І., липень 1993 року)

 

Ці слова тільки підтверджують, як глибоко духовною була праця о. Ювеналія. Адже він був вихований на найкращих прикладах давнього національного сакрального мистецтва, із глибинним розумінням всебічного глибинного характеру східної ікони:

«Можна зрозуміти чи відчути всю різницю понять і розвитку між західним і східним церковним мистецтвом, особливо щодо іконопису. Візантійські ікони, як наші і всі грецькі ікони, це найперше символи. Все тут має своє символічне значення. Лице святого на іконі є цілковито одуховлене і виключно спрямоване на Бога. Малі уста, довгий ніс, високе чоло, великі очі, що дивляться, немов напоминають нас. Ікону характеризує вертикальність, прямування вгору, до Бога. Тло ікони майже завжди золоте, це тому, бо золота краска є нейтральна, і як така не  допускає зображення простору. Це має означати, що у вічності не існують ні час, ні простір. Закони перспективи, хоч і знані, одначе не суттєві духовно в іконописі; це має означати, що у вічності людські закони не мають жодного значення».

(лист до Г.І., липень 1993 року)

 

Приїзд до України був подією для о. Ювеналія. Проживаючи у львівському монастирі оо. Студитів, любив прогулюватися вулицями старого міста, дихати повітрям своєї юності, минулих щасливих днів, проведених у товаристві «братів по вірі та пензлю»:

«Живу ще під вражінням мого побуту в Україні, а головно  перебування у Львові. Пригадалися мені часи, коли я колись  жив у цьому городі. І взагалі – прекрасна Україна, яка своєю рясною рослинністю і свіжою темною зеленню привітає людину. Коли б був трохи молодший то старався повернутись жити в Україну».

(лист до Г.І. – серпень 1993 року)

 

Саме в один із таких днів, проведених у Львові, він розповів про своє життя в Галичині у 1920-1930-х, щасливі роки навчання у мистецькій школі Василя Дядинюка, про спілкування із Митрополитом Андреєм і Климентієм Шептицьким.

 

Листи отця Ювеналія

 

У Музеї історії релігії (Ірина Гах, Володимир Гаюк, отець Ювеналій), 1993

 

 

Отець Ювеналій відвідав львівські музеї (Музей історії релігії, фонди іконопису Національного музею – тоді у Вірменському соборі), побував в обласній реставраційній майстерні, в Уневі:

«Я задоволений і зворушений був, що мав нагоду по 50 роках бути у Львові і бачитись  з визначними особами. Бачити, як вони живуть і працюють, незважаючи на те все, що в минулому пережили. Дай Боже, щоби якось унормувалося життя в Україні та пережили ту духовну і матеріальну руїну минулих часів... Все думаю і молюся за наш нарід, щоби Господь післав йому мудрих і добрих провідників, які змогли б унормувати існування незалежної України...».

(лист до Г.І., листопад 1993 року)

 

У Музеї історії релігії (Львів, 1993)

 

 

Ім`я Ювеналія Мокрицького назавжди вписане в історію українського сакрального мистецтва, він – класик іконопису ХХ століття, що продовжив традицію творення високохудожніх творів, які зберігаються у сакральних спорудах по всьому світі. 

 

16.10.2016