Люба-Ольга Двуліт «Запах суниць. Патріарх Йосиф Сліпий у спогадах і документах», видавництво «Каменяр» (Львів), 2024. 514 стор.
Не думав Нікіта Хрущов, що визволений з тюрми на вимогу президента США Джона Кеннеді митрополит УГКЦ Йосиф Сліпий, 72-річний і хворий, відразу повернеться в Галичину. Ні, сам митрополит до кінця життя так і не зміг приїхати в Україну, але його голос на радіохвилях літургійних проповідей з Ватикану повернувся майже відразу. А через десять-двадцять років цей голос, приглушений віконними шибами, можна було почути недільного ранку навіть на вулицях Львова. Його проповіді слухали тисячі, про його долю знали мільйони. Його життя сприймалось як свідчення Господнього дива, його незламність і визволення сприймались як символ незнищенності Української католицької церкви.
Зрештою, символом української Церкви він став ще за життя Шептицького, про нього у нас не забували всі вісімнадцять років його неволі, люди обмінювалися почутою із закордонного радіо інформацією, з уст в уста вісточки від нього передавалися від людей, які могли з ним листуватися чи навіть бачитися. І не в останню чергу це була родина митрополита з його рідного села Заздрість на Тернопіллі, зокрема сім'я Наконечних.
Марія Наконечна, з дому Сліпа, була по батьковій лінії правнучкою Романа Дичковського, діда Йосипа Сліпого по материній лінії: його мама Анастасія була рідною сестрою Маріїної бабці, Франі. Але є ще одна спорідненість – по чоловічій лінії Сліпих: свекрами Анастасії та Франі були рідні брати – Семен (дідо Йосипа Сліпого) та Тимко (прадід Марії Наконечної), відповідно їхні, сестер, чоловіки були вуйками Марійчиного тата Михайла (вуйко Іван) і Йосипа Сліпого (вуйко Василь), а між собою вони були кузенами, тобто Йосип Сліпий був двоюрідним стрийком для Марії.
Спілкування ув'язненого митрополита з Марією в гебістів викликало – з огляду на родинні зв'язки – менше підозр, і він міг з більшою ймовірністю подати через неї інформацію про актуальні місця свого ув'язнення, нагальні потреби, стан здоров'я тощо. Кілька разів органи дозволили навіть їхнє побачення: на коротко в слідчому ізоляторі КГБ у Києві та в пересильній тюрмі у Харкові, а також два довших: на три і пів години в мордовських лагерях (12 липня 1960 року – відвідати стрийка Марія поїхала зі своєю 16-річною донькою Любою-Ольгою) і термінова зустріч у московському готелі перед висилкою митрополита з СССР (наприкінці січня 1963 року).
Про кожну зустріч, про кожен лист Марія Наконечна розповідала близьким і довіреним людям, інформація доволі швидко поширювалася по Галичині й нерідко потрапляла за кордон, де ув'язнення митрополита теж викликало немалий резонанс.
Родина Наконечних дбайливо зберегла отримані від стрийка Йосипа листи, більше того – деякі неотримані (вилучені цензурою) збереглися в архівах КГБ.
Вже в незалежній Україні на різних заходах, присвячених пам'яті Патріарха Йосипа Сліпого, Люба-Ольга не раз розповідала про свою зустріч ним в мордовських таборах, інтерес до цих оповідей з роками зовсім не спадає.
Виникла ідея написати книжку – робота з сімейними архівами листування з Йосипом Сліпим переросла в дослідження його справи у вже нині доступних архівах КҐБ, а також у вивчення його біографії на волі: до 1945-го та після 1963-го.
В результаті у вересні минулого року в видавництві "Каменяр" вийшла книга на 512 сторінок розкішної поліграфічної якості: "Запах суниць. Патріарх Йосип Сліпий у спогадах і документах".
Емоційною кульмінацією книжки є спогад про єдину зустріч Люби-Ольги Двуліт зі стрийком (так його називали і діти Марії) в лагері особливого режиму в мордовській Потьма-2, а точніше – епізод, коли вона, Любця, дала митрополитові пучок суниць, зібраних напередодні в тайзі біля лагерного "дома прієзжих", а він "взяв їх опухлими руками, з легким усміхом поглянув на пучок ягід, притулив до лиця і довго-довго вдихав їх аромат, а потім сказав: «Ой, дякую, моя дитинко. Як вони гарно пахнуть! Я не пам'ятаю, коли їв їх востаннє. А їх запах нагадав мені рідну Заздрість, як я малим їв суниці, збираючи на заздростянських і панталиських полях..."
Натомість мериторичною цінністю книги є оприлюднення досі незнаних матеріалів зі справи Йосипа Сліпого, сотні фотокопій архівних документів, десятки з яких писані рукою митрополита, матеріали слідства, сексотів, судів, допитів.
Як підрахувала Двуліт, за 23 місяці слідств Сліпий витримав 143 допити загальною тривалістю 373 годин 36 хв., деякі з них тривали більше доби: 25–29 годин.
Коли читаєш ці документи, розумієш – Хрущов був переконаний, що після 18 років тюремних і лагерних тортур відправляє хворого 72-річного старця помирати у Ватикані. Він знав про незламність Сліпого, але не розумів його сили духу і не вірив у можливість Божого чуда: вийшло так, що митрополит на 15 років пережив першого секретаря ЦК КПСС, став кардиналом Вселенської церкви, об'єднав роз'єднані українські греко-католицькі парафії в міцну структуру і став Патріархом УГКЦ, підготувавши умови не тільки її виходу з підпілля, а й швидкого розвитку після легалізації в Україні.
Згадуючи на волі ці 18 років неволі, він жалкував за втраченим часом, але з різних причин не описував репресій, яких зазнав. Усталилась навіть думка про особливе – з поваги до його сану – ставлення зеків до нього. Парадоксально, але трохи більше про перенесене (на той час тільки за перші вісім років ув'язнення) він згадав у автобіографії, написаній на вказівку (чи навіть радше прохання) беріївських гебістів у травні дивного 1953 року, коли Берія після смерті Сталіна взяв курс на, здогадно, кардинальну лібералізацію СССР і потребував авторитетних контактів із Заходом, зокрема з Ватиканом. Сліпому доручили тоді написати для органів доповідну записку (Pro memoria) про Католицьку церкву – й у зв'язку з цим дозволили жити в готелі в Москві та працювати в бібліотеках (26 червня того ж року Берію на засіданні Президії ЦК КПСС заарештували, а в серпні Сліпого знову етапували в Красноярський край). Двуліт публікує фотокопію її російськомовного перекладу – рівно ж як автограф згаданої автобіографії.
Ось як потім у своїх "Спогадах" він описував обставини її написання:
"Коли я так лежав в камері на дошках, змучений і розбитий, відчинились двері і ввійшли якийсь полковник і підполковник. Полковник нехоча, кинувши око на камеру, спитав, за що я сиджу. Я, не прикладаючи до тих слів великої ваги, бо таких “гостей” приходило там багато, відповів півжартом: “Контрик” (контрреволюціонер). Вони розсміялися, і один з них дав мені плитку люксусової шоколяди. Я здивувався, бо то річ небувала в ляґрі, тим більше, що мене кормили, та не шоколядою, але найжахливішими і ляґерними секатурами. Вкінці сказали мені: “Ми хочемо з вами говорить”. Мене запровадили до канцелярії і зачали розпитувати, хоч вони все докладно знали до найменших дрібниць. Розпитували про це, як мене трактували в ляґрі, а я їм розповідав. Тоді кажуть: “Напишіть автобіографію”. І я написав, але дуже обережно, подав головні дати, не входячи в усі секатури і переслідування".
Щоби краще зрозуміти справжні обставини цих 18 років, щоб усвідомити велич подвигу Патріарха, "орудника Незбагненного Божого Промислу" я позволю собі ширшу цитату з наведеної в книжці цієї його автобіографії.
"11 квітня 1945 р. пізно вечером, мабуть була вже десята година московського часу, вступив в святоюрські забудування дуже сильний зоружений відділ міліції і заїхало багато авт. До мене в кабінет ввійшов полковник МГБ і обявив мені арест, предкладаючи рішення на письмі. Я став збиратися, одначе він не позволив взяти нічого з собою, крім коца (одіяла). Він відвіз мене «на Лонцкого» і віддав в тюрму.
Опісля, по дворазовому обшуці, мене запроваджено у вонючу камеру, в якій не було ні ліжка, ні матераца. Там, на підлозі, більше сидячи ніж лежачи, провів я цілу ніч. Рано 12 квітня мене відвезено на Залізничний двірець, далеко за станцію, очевидно під сильним конвоєм, і звідтам поїздом повезено до Київа, а в Київі «чорним вороном» до тюрми при вул. Короленка 33.
... Розпочалося повне жаху страхіття терору, побоїв і мук довге слідство, яке вели слідчі... Впродовж місяця мене так виморено голодом і вимучено довгими, бо день і ніч триваючими, допитами, що я не міг ходити, валився з ніг і дуже часто вмлівав.
... На слідстві поводилися зо мною як з найгіршим бандитом, огидно могли тероризувати, залякували і били. Мої відповіді дуже часто перекручовано, головно за Папу, за Кат. Церкву, за організацію католицької молоді і інше, або зовсім не допитуючи мене перекладано мені готові протоколи до підпису. Коли я заявляв, що це наглядна неправда, тим паче, коли протокол закінчувано прийнятою фразою: «Записано згідно з моїми словами», я ж так не говорив, то мені відповідали: «Протокол пишемо ми, а не ви».
... З мене насильно знято волосся, обголено бороду, здерто рясу і одягнено мене в брудне лахміття, в якому я ходив і мерз до засуду. Коли я відказувався від підпису, то довгими, наполегливими нічними допитами допроваджувано мене до півсвідомого стану і до зімління...
... Мене часто намовляли, щоби я відрікся від Католицької Церкви і від Папи, що мене повернуть до свого уряду і тому подібне. Мене цілими годинами і днями держали в боксах, але все було очевидно надаремне і безуспішне. Раз дійшла справа до кульмінаційної точки, коли примушувано мене підписати протокол, в якому говорилося, згл. що я зізнав, що Папа клеветав Радянський Союз і що митр. Андрей Шептицький без стиду, сорому і совісті виступав проти радянської держави. Я прочитавши це, сказав відразу, що такого протоколу рішучо не підпишу. Зчинився крик, прибігло ще кількох слідчих і стали мені погрожувати, щоби я таки підписав, бо протоколу не можна зміняти. Одначе я рішучо відмовився. Я бачив в слідчих таку злість і лють, що думав, що мене на місті убють без суду або вкинуть в підвал, де я й згину. Я дійсно був тоді вже готов на смерть. Врешті вони уступили, і я таки не підписав... Загалом ціле слідство в початках ведено в тому напрямі, щоби мене засудити на смерть.
... В часі недуги я не отримував лікарської помочі. Коли від залізного ліжка мені поробились на боках рани і текла кров і я за порадою товариша в камері звернувся до лікаря за мастею, (вазеліною), то одержав відповідь, що рани самі загояться. Я звертався за додатком хліба, також відмовлено. Тоді я одержував ликого хліба 450 гр. на день – оскільки тямлю.
... Коли раз на очній ставці читано мені пізно в ночі довгий протокол, я прохав олівця (карандаша), щоби поробити собі замітки, бо я ослаб і не можу запамятувати, слідчий відмовив мені.
... Ті, що буди в камері зо мною, бачили на кожному кроні, як мене гноблено, і тому радили раз у раз, щоби підписувати все, що тільки дається, не ставити опору, бо інакше ви згинете, вас поставлять у воду по коліна в підвалі або запруть до темниці з щурами – ним часто погрожував мені слідчий Дубок – закатують вас, або зігнієте в боксах – напевно згинете. А знаю, що вони говорили з досвіду, бо самі вже перейшли сильні репресії, мали опукші ноги, рани від побоїв і тому подібне. Впрочім я сидів звичайно сам місяцями і місяцями в одиночці, і то постійно в холодній камері. Коли при обході генеральний прокурор дозволив мені на теплу одежу зі Львова, то мені її не видано в тюрмі, а вручено аж при виїзді в лагер. Очевидно її й сейчас розікрали в вагоні конвой і бандити.
В камері я спав цілими тижнями на підлозі і задля того хорував. Коли в горячці і дрожі я не мав вже сили відповідати на допитах, то слідчий телефонував до начальника тюрми, щоби мене положено на ліжко: «Он болеет, и я не могу работать с ним».
Майже впродовж цілого року не дозволено мені одержувати передачі, мимо всіх після вироку і за весь час побуту в лагрі. Вироку мені не вручено на письмі, хоч я домагався. Правда предсідник обіцяв мені, що тюрму почислять мені день за три, що я буду могти бачитись з родиною і мати інші пільги. Але те все остало на словах. Після вироку мене держали дальше в тюрмі в одиночці ще кілька місяців і мабуть аж в половині липня 1946 р., отже то приблизно півтора року тюрми, мене вивезено на Сибір.
В Києві, в столипинці, мене таки зараз на станції обікрали конвой і крадії. Десь за Москвою етап стояв в вагоні зо дві неділі, і тоді я захворів важко на дезинтерію.
Я прохав до лікаря і дістався до него, але лікарства не дав мені, бо казав, що нема. Ледве живий я доїхав до Новосибірська і по довгих короводах дістався до півстаціонара, в якому, як показалося, лежали венерично недужі бандити і, як їх звали там, «жульо». Ніччю мене ограбили і мало що не задусили, думаючи, що в мене є гроші. Коли нічого не знайшли, оставили мене живим. Крім того, по кількох днях напхали до півстаціонара стільки недужих, що не було не то що де лежати, але навіть стояти.
... На другий день мене, ледви живого в горячці, виписано із стаціонара. Крім того, в мене на плечах поробилося стільки чераків і боляків, що цілі плечі була одна рана. Лікар при оглядинах, коли мене виписували, аж ахнув, глянувши на них. Не було ради, і я недужий з дезинтерією пішов у барак.
Мене призначено в найгірший барак. Там я попав між найстрашніших бандитів, які день і ніч занимались грабіжжю і розбоями і тим подібним.
... Бо дійсно я весь час находився в небезпеці життя. Бандити були переконані, що я привіз з собою багато речей і грошей, і тому провідник банди заявив мені, що ще мусить «поговорити» зо мною. А це був вже дуже злий знак. На щастя, мене взяли на роботу в трикотажний відділ і переведено в інший барак.
... Тоді один фельдшер дізнався, що я призначений до Маріїнська, отже, кілька сот кілометрів дальше на схід. Він радив мені, щоби я не противився етапові з огляду на недугу, коли мене визвуть, але їхав негайно до Маріїнська, а там певно мене положуть в стаціонар і підлічусь. Він справді постарався, що мене за два дні відправлено в дорогу, і я вирвався з жахливих умовин, в яких ще в мойому житті не находився. Не без більших пригод з бандитами і злодіями я приїхав на пересильний пункт до Маріїнська.
В Марийському пересильному лагрові лікар відразу положив мене до лічниці (стаціонара). Я був впевнений, що аж тепер вже відпочину і підлічусь. Але що ж, ніччю мене визвав начальник лагпункта і оперуповноважений на допити.
... Мене, хоч недужого, викликали на нічні роботи в полі. Я мусів оплачуватись, чим міг, і віддавати, що мав, щоби берегти життя, та за всяку ціну держатись оподалік злодіїв і розбійників. До того в бараках – землянках, насичених міліонами блощиць (клопів), приміщувано по двіста-триста людей і ніччю був такий жахливий сморід, що не можна було дихати, серце переставало бити і треба було виходити кілька разів на двір, вдихнути свіжого воздуха, щоби опісля бодай трохи можна було заснути.
Очевидно, що такі ночі підривали здоровля в немалій мірі. Вправді я зачав одержувати посилки, які одначе були для мене більшим тягарем, ніж поміччю. Я мусів майже все роздавати «по хорошему», так що мені самому мало що оставалось. Я познакомився з деякими чесними людьми і в них переховував прислані харчі і одежу. Про це дізналися бандити і постаралися, що мене визвано на етап до Боїм. Тоді конвой і бандити заграбили все, що я мав. А щоби я нічого не виховав, мене повідомили аж над раном, на дві години перед відїздом. Було це при кінці грудня, в час найбільших сибірських морозів, так що мороз і вітер далися добре в знаки.
В Боїм я попав в ще важчі умовини. І так було майже за весь час в лаграх, що з поганих умовин я попадав в ще гірші. Я молив Бога, щоби було вже зле, тільки щоби не було гірше. В Боїм мене призначено знова до роботи в трикотажі. Я не міг виробляти непосильної норми і тому мусів оплачувати поміч пайкою хліба. За невироблену норму саджали в зимний ізолятор. На посилку треба було щойно ждати, пока одержуть моє повідомлення про зміну адреси і вишлють її. Я знову голодував страшенно, як в Марїїнську зпочатку, продовж перших трьох місяців.
До того лучився мені тоді ще страшний випадок. В бані в часі купелі з бандитами, переслідуваний ними, я впав і зломив ліву руку. Болі внаслідку кілька разові зомління були до неописання. Я не міг піднестися сам, мене занесли до сусідньої кімнати і закликали лікаря. Правда, він прийшов, це був також вязень, оглянув мене і казав відправити до стаціонара. Накінець спокійно додав: Добре, що хоч не поломили ребер і ніг, бо й те буває. Я ліг в стаціонар. Хлопці з Західної України, довідавшись, стали мені допомагати, чим могли, прали білля, варили кашу, приносили хліба, чаю і що мали, аж доки я не дістав посилки і міг їм віддячитись. Але це викликало підозріння в слідчих органів і мене негайно вислано на етап з двома найстрашнішими бандитами, яких ніяк не могли вже держати в Боїм. Один з них опісля втік з лагера. Етап був направлений під Красноярськ, в Суслово.
Клімат там дещо суворіший ніж в Боїм і Марийську. Негоєна рука і перевязана боліла мене ще весь час. По дорозі чув я таку розмову моїх «товаришів»: «Чи по хорошому, чи та (за розбоєм) ви з нами мусите поділитись». Очевидно, не було ради і треба було, хоч не хоч, піти на угоду «пополам» із всего, що було в мене.
В Суслові було мені зразу дуже погано. Коли в амбулаторії перев’язували мені руку, я стогнав з великого болю. Тоді фельдшер, якийсь Кавказець, сказав до мене: Не стогніть, бо ту співчуття з вами ніхто не має, а якщо не можете знести болів, то йдіть на вахту, нехай вас застрілять. Я подумав собі, що то за нелюд? Пізніше я бачив, що це навіть не злий чоловік. Він виратував мене від смерти, коли я затроївся газами, якими нищено блошиці в бараці.
Рука загоїлася дещо, але я занедужав на печінку і легені, і мене положили в стаціонар. Але що ж! За два дні мене виписали на жадання тих самих чинників, що мене заядно переслідували. Тоді лікарі, яким я помагав в науці мов, примістили мене в конторі, як канцелярійного робітника.
Я писав, що було потрібне, і втягувався якось в роботу, так що в порівнянні з попереднім життя було можливе. Зразу я голодував перші місяці, але пізніше дістав гроші і посилку. Мені навіть купували молока, яєць і ярини. Робота для мене відповідно підходяча, не важка, а культурні люди завжди мене обороняли, якщо заходила потреба. Гадав я собі, Слава Богу, якось тут проживу.
Та що ж, не минуло чотири місяці, як в полуднє прийшов нарядчик лагера і сказав збиратися на етап. Що, чому, куда? Не знати. Нема жодної ради. За порадою одного харківського професора, я пішов до оперуповноваженого, представив йому цілу справу, що я недужий, старший віком, нічим не провинився, сповняв свої обов’язки як слід і не було ніколи жодного заміту проти мене ані яких-небудь негодувань. Чому тепер під люту зиму мене, старця, визвали на етапи? Я прохав, щоби він відмінив рішення. На це він відповів, що то від одного не залежить, і він особисто проти мене нічого немає. Радив звернутися ще в Маріїнську, може там мені скорше поможуть. З поставлених питань і різних натяків я міг вносити, що причиною є моє звання, що я католицький митрополит, а від того не відказатись. В останній хвилині я довідався, що мене везуть на Печору за Заполярія, значить у вічну зиму, на певну загибель.
Це було розпорядження Москви. Всі потішали мене, як могли. Лікарі не могли з дива вийти! А чому саме мене одного. Надзор обіцяв мені, що я до Маріїнська не буду йти пішки, але їхати на візку. Навіть я сам чув, як нарядчик казав до конвоя, щоби мене взяли на візок, бо так зарядило начальство, що я недужий. Але конвой не брав собі того зовсім до серця, як показалось небаром.
Коли заперлися за мною лагерні ворота, мене поставили з двома розбійниками, закованими в наручники, на середині дороги, по коліна в осінній, сибірській грязюці і «следувай» серединою дороги і не виминай калюж, але просто. Оба розбишаки убили були минулої ночі одного «свого» чоловіка, а двох їм не вдалося убити і тепер їх вели в тюрму, в підвал до Маріїнська, згл. трохи близше до призначеного місця. Я йшов кілька кілометрів, одначе не міг вдержати кроку. Мене підганяли, кричали на мене, часом я думав задля їх погроз, що мене забють ще, закованими руками. Вкінці бандитам було забагато і вони сказали конвоєві, щоби мене взяв на віз, бо вони не встигають моїм ходом задня дійти до Маріїнської тюрми. А ніччю йти грязюкою, було і для них дуже утяжливо. Дійсно мене взяли на візок і я їхав вже аж до Маріїнська до лагеря. Вина була моя, бо я не зорієнтувався зразу і не обіцяв нічого конвоєві. Остаточно таки треба було дати якесь білля і ще що там, і на тому скінчилось.
В Марїїнську на пересилці рішення не змінили і очевидно не могли, якщо призначення було з Москви. Мене хотіли положити до стаціонара, але казали, що то справі не поможе, й тільки відтягне на якийсь час. А це буде гірше для мене, бо чим пізніше, тим зима на Печорі грізніша і гірше дається мені в знаки в часі етапу. Кілька разів мене водили до вагону, але задля переповнення, не принимано до столипінки.
Раз навіть мало що не переїхав мене і ще кількох етапнитків поїзд, бо в темну ніч конвой не бачив, що нас оставив на залізничних шинах (полотні). То справді було чудо, що ми не погинули; бо поїзд йшов повним розгоном. Мене в Маріїнську, на Пересилці, мої старі знакомі попередили мене, що в столипинці грабують, як ніколи до тепер, і тому заздалегідь ховати, що і як можна. За їх порадою, я здав всі «казьонні річи», які мав, бо якщо їх вкрадуть, то треба платити промот, зн. вдесятеро тілько, що вони стоять. Ще тепер дрож проймає мене, коли згадую про той етап, який був найстрашніший з усіх. А мав я їх більше двайцять.
Я попадав раз у раз між чоловікоубийників, які без причини кожної хвилини могли згладити людину на місці. Нічого і нікого вони не боялись. Коли я відгрожувався, що буду жалуватись перед начальством, то вони зі сміхом і кпинами відповідали: «Здесь тайга закон, медведь прокурор». Зараз таки, скоро рушив поїзд з Маріїнська, з горішних нарів столипінки зліз молодий мущина, літ 30, добре одітий і відживлений, сів побіч мене і відразу заявив: Я вам раджу «по хорошому», як вам дороге життя, віддати гроші і що маєте.
І не чекаючи відповіді, зачав обшук такий докладний, що не лишив й одного непровіреного рубця. Вислід був такий, що забрав все, що було щось варто, і всі харчі на дорогу. Оставив мені тільки трохи хліба, зношені одежу і обуву. Опісля, так якби нічого не було, став зо мною розмовляти.
Було велике «щастя» як я стрінувся з політичними вязнями, з якими можна було поговорити щиро, потішитися і помогти собі. Тоді ми ніччю вартували по черзі, не спали, щоби берегти себе перед бандитами, бо ніч була завжди найстрашніша.
Авжеж найгірше давалися взнаки пересилки. Звичайно вони були віддалені по кілька кілометрів від стації. Треба було йти грязюкою і то в часі осіннього, зливного дощу. Конвой лютився і поводився жорстоко, бо бували між ними різні, люди і нелюди.
... На пересилках треба було цілими тижнями оставати в одній камері з тими самими розбишаками, які безупинно грабили, билися між собою, торгували награбленим і так увесь час. В невеличкій камері містились сотні людей. Всі були збиті разом, як оселедці в бочці. Про спання не було мови, бо не було місця де стати, а не те де лежати.
Відживлення було дуже марне, а й те закрадали битовики. Всі кричали до надзору: «Цеж вода а не зупа». А надзор без найменшого зворушення відповідав: «Как будет дадим», очевидно щось лучшего.
Воздух був перегноєний. Всі пріли, скидали одежу і сорочки і стояли нагі. Параші воняли, як найогидніші кльоаки. Плюгаві лайки, бійки, крики, все те разом робило вражіння справжнього пекла.
При тому підкреслюю, що я зовсім не пересаджую, але навпаки зменшую. Кілька разів треба було зомліти, бо не ставало фізичних сил, щоби те все видержати і перенести.
По тих всіх таких пригодах і переживаннях, остаточно я приїхав на Печору (Заполярний край).
Я був справді півмертвий. Ноги опухли, як колоди, серце відмовило послуху, билося з перебоями, а легеням не ставало повітря. Віддих був дуже важкий і задишка збільшувалася з дня на день.
Треба було тепер йти в т.зв. пересильний барак, в якому, як звичайно, бушували самі найгірші бандити. Що там тоді не діялось. На ношах виносили людей, що не хотіли датись ограбити! Завдяки знакомим мене захоронили якось добрі люди від того митарства.
Мене зразу положили в стаціонар. Горячка підносилася до 38°С, пересічно була 37,5°С. Заполярні морози, заполярне рідке повітря, вітри є впрост убийчі для старшого організму. Молоді люди переносили заполярний клімат лекше, хоч по якомусь часі також занепадали на серце і легені. І хоч лікар запевняв мене, що дальше на північ мене рішучо не вишле, бо є виразна заборона висилати дальше в напрямі північного бігуна тих, що мають 52 роки. А я вже мав тоді 57-ий рік...
Навпаки лікар-начальник обіцяв мені, що буде старатись вислати мене з найблизшим етапом на полуднє. Але шож, на превелике здивування, мене визвано при кінці марта чи з початком квітня (1948 рік) на етап до Косью під Воркуту.
Я попав до вагону між відомих найгірших печорських бандитів. В мене їх главар шукав за золотим митрополичим хрестом, а не знайшовши єго, зняв з мене сорочку, светер і ще якусь одежу, забрав харчі і більше нічого. А не тому, бо кілька речей лучших закрав коптьоршик в «вещехранилише», куди всі недужі мусіли здавати всі речі і оставались тільки в стаціонарному білю. При тому главар погрожував местю, бо він знав мене з лагеря і сподівався знайти в мене якесь золото. З ним в спілці були бандити, що лежали передше зо мною в одній комнаті і змовлялися, щоби повинимати мені золоті коронки з зубів. Мене попередили про те западники в палаті, в стаціонарі, і я просив старшу фельдшерку, щоби мене перевели в другу палату.
Вона на те, що не хотіла цего зробити, але навпаки, тому що була з бандитами в змові і сказала їм, що я прохав про перенесення до іншої кімнати. За те вони, колись «обнаружені», були очевидно дуже лихі на мене і відгрожувались тепер в часі грабежі. Відомость про цю грабіж розійшлася була по печорських лаграх, бо я діставав опісля вислови співчуття по поводу того нещастя і радості, що ціло вийшов з життям, бо до духовних осіб главар бандитів відносився дуже «непрехильно».
В Косью мене привели до робочого лагпункта, але начальник лагера побачивши мене сказав, що таких «робітників» йому не треба і відправив мене, розуміється за згодою оперуповноваженого, до лічниці. Лікар не знав, що робити зо мною, горячковий стан не уступав. Все таки було добре хоч те, що я міг якийсь протяг часу лежати спокійно і відпочивати. Мені признано остаточно інвалідну Категорію (IV) і звільнено від роботи. Щасливим припадком лагер відвідував Головний начальник печорських лагерів. Він був в стаціонарі, спитав про мене і заявив, що маю право діставати листи, можу молитись і мати молитовні книжки...
Нараз, як то звичайно буває, несподівано, при кінці вересня 1948 р., тоді вже там починалась зима, стали по всіх лагпунктах збирати на етап суджених по 54 статті, переважно інвалідів. Між них попав і я. Нас кілька тисячів зібрано знову на Печорі – на пересилці. Були це майже виключно політичні вязні, хоч і лучалися і тоді по крийому крадежі, але вже далеко не в тій мірі, що раньше. Хулігани були в подавляючій меншині. Харчування в часі подорожі було далеко краще і правильніше. Кожний діставав свою пайку на руку.
Цілий етап перевезено до «Особого Дубравлага на Потьмі».
Умовини під оглядом клімату стали дещо кращі, але за те режім суворіший і відживлювання далеко гірше. Впродовж 8 місяців я дуже голодував, як колись, на початках в Сибірі і на Печорі. Хоч мені не заборонено вироком переписки, то я не одержував листів, хіба дуже рідко якісь з святочними поздоровленнями. Так само посилки стали приходити щойно пізніше і щораз рідше.
Легенева горячка знову підносилась до 37.7°С. За те знущання режимних чинників були щораз частіші. Мене перекидали з лагпункта на лагпункти: 10, 8, 10, 8, 18. Етап до Києва, 18, 8, 14, 9, 14, 18, 8, 18 не зважаючи на мою недугу і старість. З високою температурою мене виписувано із стаціонарів більше ніж десять разів.
Знову не довелось полежати спокійно. На початку червця 1951 р. мене визвано на етап до Києва як свідка, а може, якщо би була виказалась якась вина, то і як обвиненого, на новий суд. Мені закидувано, що я потайно іменував нових адміністраторів митрополії і висвячував запасних єпископів, що очевидно виказалось неправдивим.
Тоді то теж по двох і півлітах я знову мав нагоду пригадати собі страхіття етапу і жорстокість київської тюрми. За вісім з половиною майже літ я проїхав приблизно 30.000 кілометрів. Мене недужого і повного інваліда, літом і зимою, днем і ноччю гонено на роботу, не раз по 12 годин на добу, а на самий кінець посаджено ще в ізолятор і то зовсім без найменшої вини. Слушно тому сказав один із надзор служби: Митрополіт попамятає наші лагри до кінця свого життя. Справді Потьма і її лагри далися мені добре в знаки, не менше ніж Сибір і Заполярія.
І багато можна би тут розповідати дуже прикрого і сумного, а мало відрадного і потішаючого, але ті спогади ще занадто свіжі і болюче, щоби точніше переповідати всі наруги, кривди, знущання і дошкулювання. Впрост не стає вже на те окремих фізичних психічних сил. А можна би дійсно ще не одне «займаве» розказати.
Нині я бачу дивну руку Господню, що вела мене впродовж цілого мого життя і тих останніх вісім і пів літ тюрми. Господь хоронив мене увесь час і вивів ціло з тисячі небезпек життя. При тому зазнавав я, що правда, багато злоби і знущань від злих людей, але й не менше співчуття і помочі і добра, не тільки від своїх вірних, греко-католиків, але й від чужих по національності людей, а й навіть від іновірців".
07.01.2025