Семеро вчених цього тижня дістали найпрестижнішу наукову нагороду. Але в історії були й ті, кого номінували безліч разів, але які так і не дочекалися жаданого дзвінка зі Стокгольма.
Французький біолог Ґастон Рамон (1886–1963), якого висували на Нобелівську премію аж 155 разів, є рекордсменом серед науковців, які її так і не дочекались
Нобелівський комітет зберігає перелік кандидатур в таємниці протягом 50 років, але публікує дані про давніші номінації. Часопис Nature проаналізував архіви комітету і склав список науковців, яких висували на нагороду найбільшу кількість разів, але які її так і дочекались. «Переможцем» став французький біолог і ветеринар Ґастон Рамон, який від 1930 до 1953 р. мав аж 155 окремих номінацій в галузі фізіології та медицини, але щоразу журі вирішувало нагородити когось іншого.
У 1920-х Рамон створив вакцину проти дифтерії, яка в ті часи була однією з головних причин смертності серед людей. Він розробив метод дезактивації дифтерійного токсину формальдегідом, який можна вводити в організм для отримання імунної відповіді. Метод Рамона, який з невеликими змінами використовують досі, започаткував масову вакцинацію проти дифтерії.
Другий у списку рекордсменів за кількістю номінацій на Нобеля — інший дослідник дифтерії, асистент Луї Пастера Еміль Ру, якого від 1901 до 1932 р. висували 115 разів. Наприкінці ХІХ ст. Ру відкрив дифтерійний бактеріальний токсин спільно з Александром Єрсеном (чиє ім'я фіґурує у назві палички-збудника бубонної чуми Yersinia).
Рамон і Ру могли програвати, мабуть, через те, що кілька Нобелівських премій вже присуджували науковцям за відкриття в галузі імунології та інфекційних хвороб, пояснює Ерлінґ Норбі, вірусолог та дослідник нобелівських архівів, постійний секретар Шведської королівської академії наук від 1997 до 2003 р. Так, у 1901 р. першого в історії Нобеля з фізіології та медицини здобув Еміль фон Берінґ якраз за дослідження дифтерійних токсинів.
Але в багатьох випадках чинником, що завадив заслуженим вченим дістати нагороду, стали внутрішні упередження Нобелівського комітету, вважає історик науки з Університету Осло Роберт Марк Фрідман. Наприклад, в галузі фізики у перші роки існування премії в Нобелівському комітеті переважали шведські експерименталісти, які менше уваги звертали на теорію. Це пояснює те, чому так і не дочекалися премії кілька впливових теоретиків, наприклад Анрі Пуанкаре (51 висунення між 1904 та 1912 рр.), хоча їх доробок здобув широке визнання в науковій спільноті. Найвпливовішим хіміком, який не був нагороджений, став британець Крістофер Келк Інґольд, якого від 1940 до 1965 р. висували 68 разів. Як і у випадку з Пуанкаре, теоретичні статті Інґольда про механізми хімічних реакцій не імпонували Нобелівському комітетові в часи превалювання експерементальних методів досліджень.
Крім того, комітет надавав перевагу кандидатам з більшою міжнародною підтримкою. Це може пояснювати те, чому нагорода оминула французького хірурга Рене Леріша, якого від 1930 до 1953 р. висували 79 разів здебільшого його французькі колеґи, а також німецького хірурга Фердинанда Зауербруха, який від 1914 до 1951 р. номінувався 56 разів, але також переважно німцями.
Багато науковців не отримали нагороди через те, що Нобелівський комітет визнав доробок інших важливішим і впливовішим. Але були випадки, коли процес визначення лауреатів все-таки важко назвати цілком справедливим. На думку Нільса Гансона, історика з Дюссельдорфського університету ім. Генріха Гайне, так було з американським хірургом Гарві Кушінґом, якого називають батьком сучасної нейрохірургії. Від 1917 до 1939 р. його номінували 38 разів, але, як вважає Гансон, з пожовклих архівів Нобелівського комітету випливає те, що комітет так і не зміг адекватно збагнути й оцінити значення його передової роботи.
«Для того, щоб зробити будь-яке відкриття, гідне Нобелівської премії, насправді потрібен цілий калейдоскоп наукової діяльності, в якому лаври дістаються одиницям. Тому немає підстав вважати, що нобелівські лауреати — це якась особлива каста "найкращих", яка відрізняється від тих вчених, які премію ніколи не діставали», — стверджує Н. Гансон.
Declan Butler
Close but no Nobel: the scientists who never won
Nature, 11/10/2016
Зреферував Євген Ланюк
14.10.2016