Шкільний рік, що оце зачався, поставив увесь шкільний світ перед велетенським завданням: зорганізувати на ново цілу широку мережу шкіл і доставити цим школам усе потрібне, в першу чергу шкільні підручники.
Бо шкільних підручників нема, і то нема ніяких.
Давні українські підручники знищили большевики. Большевицькі зовсім не надаються до шкіл. Коли навіть поминути несамовиту комуністично-російську пропаганду, що визирає з усіх читанок, ба, з усіх рядків, то й тоді вони не мають ніякої педагогічної вартости. Навіть літературні читанки зложені однаковісінько для всіх кляс і зачинаються обовязково "піснею про Сталіна" й тим самим кінчаються, а в них повно всяких агіток та уступів про Леніна, Ворошилова й Буденного, про те, як школяр доніс на граничну заставу про якогось нещасного українця (обовязково!), що хотів перейти кордон з "раю", про Мамлакат, яка дістала ордер Сталіна, про танкістів, спадунів і т. п. Ці самі уступи повторяються в кількох клясах підряд, хоч у дещо новому опрацюванні. Як могла дитина в таких умовах розвиватися, це все тайна совітської "педагогії".
Правда, є декілька й добрих підручників, із яких — по викиненні пропагандивних вставок — можна б переходово вчити, але це все без виїмку переклади з російської мови.
Міг би хтось сказати, що можна переходово вчити без підручників. Можна, але при тому все хтось дуже терпить: або учитель, або учень, або вислід науки, або й усе разом. Ще найкраще, коли терпить учитель. Переложене на звичайну мову це значить, що тисячі учителів мусять безпотрібно, намарне витрачати стільки часу, скільки мав би витратити один автор одного підручника. Вони поволеньки, частинка за частинкою, мусять укладати свої своєрідні "підручники" — в голові, або на зшитку — це байдуже, але в незвичайно важких обставинах, без найнеобхідніших засобів. Зі становища національної економіки є це просто злочинне недбальство з боку тих, що могли б підручник написати й видати та таким робом дати змогу учителям поглибити педагогічну роботу, або посвятити вільний час іншій праці, нпр. позашкільній освіті, замість витрачувати його так мірно.
Мало того: без підручника може обійтися лише кваліфікований совісний учитель. Тимчасом нині маємо такий стан, що треба притягнути до шкільництва тисячі некваліфікованих сил, і щойно згодом дошколювати їх на курсах, конференціях, практичних лекціях і т. д. Як такий некваліфікований учитель порадить собі без підручника — не знаю.
І ще одне. Коли давніше доводилось там вчити без підручників, то все мали ми змогу продиктувати учням основні речі, правила, дати і т. п. Таким робом зшиток учня ставав своєрідним підручником — з помилками, бо з помилками, (нема випадку, щоб якийсь учень записав довший виклад чи зміст із нього без помилок!), але все таки підручником, до якого міг заглянути учень, повторити, пригадати собі, а то й таки попросту навчитися. Сьогодні й ця дрібна поміч відпаде, бо на широких просторах українських земель, де були большевики, багато, а то й більшість учнів, не буде мати зшитка!
Воно правда, що й на підручники обмаль паперу, але ж куди легше здобути менше гіршого, хочби газетного, паперу на один підручник, ніж більше й багато кращого (письменного, або в крайному разі хоч сатинованого) на кілька зшитків.
До цих аргументів можна додати цілу низку інших, але для сучасного педагога вони зайві, бо це само собою розуміється, що шкільний підручник у школі необхідний.
***
Коли — здається — що всі погодяться із загальною думкою про необхідність шкільних підручників, то справа технічного переведення тієї ідеї в діло може викликати й напевно викличе багато замітів та застережень.
Найважніше з них — це питання, що відразу може бути поставлене як сумнів, чи можна в такому короткому часі написати підручник. Йде бо про те, щоб написати й видати підручник так скоро, щоб він міг послужити ще в цьому шкільному році. Якщо розраховувати все на звичайну міру — то все це навіть можливе. Бо можна написати й видати впродовж яких 3-х місяців кількадесять шкільних підручників. Очевидно при сповненні деяких конечних передумов, а найважніща з них — це використання кожної вільної хвилини. Або іншими словами: робочий день автора підручника не може мати 8 годин, ні тим менше 4, але щонайменше 16. Працювати так інтенсивно не треба довго — місяць, два, потім можна відпочити. Місяць інтенсивної праці може заступити 4—6 місяців звичайної праці, значить — вистане для написання невеликого підручника з одного предмету для одної кляси на один рік.
Та в крайному разі можна видавати шкільні підручники й зшитками, що було би великим улегшенням і для автора і для видавництва.
Ще є одна передумова: Цього року — з уваги на брак часу, грошей, паперу і т. д. — не можемо дозволити собі видавати великі шкільні підручники, а яких щойно вчитель вибирав те, що найнеобхідніше, або те, що може впродовж року вичерпати. В умовах теперішньої дійсности це не погоджується хоча би з національною економікою. Цього року підручники повинні подавати лише найнеобхідніше, лише те, що всі учні даної кляси мусять безумовно знати, щоб перейти до вищої. Коли трапиться здібніша кляса, учитель тут і там своїми викладами поширить матеріял поданий у підручнику. Та ледве, чи воно буде потрібне. Хто знає совєтську школу, той знає і те, що в тому випадку треба радше числитися з відворотним явищем: учитель буде мусіти часто відступати від підручника не на те, щоби його поширити, а на те, щоб доповнити занедбання й браки.
І так, беручи під увагу всі ці причини й технічні труднощі, треба прийти до висновку, що шкільні підручники на найближчий рік повинні мати всього 80—100 сторінок обєму, а не 200—300, як це бувало. Такий обєм уповні вистарчає, якщо економно господаритимемо місцем у підручнику і навчальним матеріялом. Бо треба все мати на увазі цю недостачу часу, видавничі й технічні труднощі, а зокрема ощадність паперу. При тому річ тут не в самому обємі підручників, але й у їх якості. Справа ця назагал складна, та перш за все вона також пекуча.
[Краківські вісті, 09.10.1941]
09.10.1941