Безперечно, українська прокуратура має низку серйозних вад. Але її — прокуратури, а не вад — широкий осуд, який віднедавна є топ-трендовим, затьмарює той факт, що функціонування цього інституту має певний сенс. У модерному демократичному суспільстві також.
Якщо невдовзі не проявиться жодного позитивного ефекту від усіх реформ, яких зазнала прокуратура, то причиною цього передусім буде брак розуміння новітньої ролі відомства. До того ж небажана перспектива посилюється тим, що й зараз не видно ініціатив, які б послідовно пропонували якісно відмінну від чинної роль для прокуратури.
Навесні цього року до України з лекцією завітав заступник директора Інституту Кеннана Вільям Померанц. Свою лекцію він почав з того, що заглибився в історію XVIII століття: від цього періоду дослідник вів історію прокуратури на теренах Російської та радянської імперій, до складу яких була долучена Україна. З Вільямом Померанцем можна погодитись: дарма що проминуло чверть століття — українська прокуратура й далі лишається спадкоємицею імперських попередниць. Саме тому більшість людей думають, ніби завдання прокуратури полягає в тому, щоб «наглядати і карати».
Підприємець збагнув означену роль прокуратури через тиск усіляких перевірок та вал позовів, держслужбовець — через розгортання шатра дамоклових мечів у вигляді прокурорських подань, приписів та протестів, правопорушник — через кримінальне переслідування. Правопорушник ненавидить прокурора більше, ніж суддю, оскільки тільки за рішенням прокурора він опинився на лаві підсудних.
Не дивно, що з таким набором уявлень та міркувань про прокуратуру щораз частіше лунають заклики: розформувати, ба навіть повністю ліквідувати відомство. Тому й скидається на те, що інститут прокуратури є приреченим на зникнення. Проте це хибна думка. Адже приреченим на зникнення є не сам інститут, а його репресивна роль. Це історичне явище та викликані нею конфіґурації системи органів прокуратури і відповідні практики, безперечно, мають чимшвидше відійти у минуле.
Яка ж роль має бути обрана натомість?
Кожне суспільство функцію забезпечення колективної та персональної безпеки своїх членів делеґує передусім державі. Держава, переймаючи на себе ці функції, зокрема, зобов'язується охороняти й захищати життя, здоров'я, свободу і власність людей від злочинних зазіхань. Оскільки реальну загрозу їхнім правам, свободам та інтересам несуть здебільшого кримінальні правопорушники. Державними органами, що майже усюди є відповідальними за виконання цих функцій, є спеціальні та слідчі підрозділи, а також органи обвинувачення (прокуратури).
Тимчасом державне (в Україні з 30 вересня цього року — публічне) обвинувачення кримінальних правопорушників у суді, яке довший час вважали головним обов'язком прокурора, втрачає актуальність. Причина цього криється у зміні парадигми кримінальної юстиції: якщо раніше вона була цілковито зосереджена на покаранні та виправленні правопорушників, то тепер упевнено переорієнтовується в компенсаційну (відновну) площину. Бо лише у такий спосіб вона спроможна задовольнити суспільні потреби — допомагаючи відновити порушені злочином права, а не свої власні — сформувати «позитивну» кримінальну статистику.
В Україні означена тенденція є ще досить слабкою, але в модерних демократичних суспільствах її легко простежити. Все-таки будь-де вона виявляється, зокрема, у тому, що загальний відсоток кримінальних проваджень, які скеровуються до суду лише з обвинувальним актом, а отже, потім стають предметом судової суперечки, — невпинно зменшується. Такі обставини, своєю чергою, ще більше посилюють вплив прокурора на кожне кримінальне провадження. Адже якщо переважна більшість кримінальних проваджень фактично закінчується на стадії досудового розслідування, вага прокурора в кримінальному провадженні закономірно стає визначальною, потіснивши суддівську.
З огляду на зміну парадигми кримінальної юстиції та зрослу вагу прокурора у кримінальному провадженні, у модерному демократичному суспільстві прокуратура покликана дбати про усунення наслідків уразливого становища, в якому опинилися потерпілий, суспільство та держава через кримінальне правопорушення, яке вчинене або готується. Інакше кажучи, свій значний вплив на досудове розслідування прокурор має використовувати для того, аби не лише скеровувати хід розслідування й координувати роботу слідчих та спеціальних підрозділів, — він також мусить забезпечити належну координацію державних установ, що надають підтримку потерпілим від злочинів та викривачам.
Перебрання українською прокуратурою на себе означеної ролі стане потужним поштовхом для перетворення відомства з державної на публічну установу, а також сприятиме зростанню рівня довіри та зменшенню проявів неґативного ставлення до прокурорів. Проте найголовніше — це забезпечить надійний ґрунт для розгортання у кримінальному процесі справжньої дихотомії «конфлікт – вирішення конфлікту», де є місце і потерпілому, замість хибної — «злочинець – обвинувач». Врешті-решт, це допоможе українським прокурорам визначити власну місією.
Водночас треба застерегти, що тут у жодному разі не постулюється думка, ніби визначення, ба навіть нормативне закріплення нової ролі чи місії української прокуратури автоматично утвердить практики, що покликані реально дбати про усунення наслідків уразливого становища, викликаного кримінальним правопорушенням. Охарактеризовані практики можуть постати тільки як результат свідомої державної політики та чималої низки інших практичних заходів у галузі кримінальної юстиції. Бо кримінальна юстиція все-таки є складною системою, й нормативно, й інституційно.
Держава має почати з усунення перепон, які стримують застосування інституту угод у кримінальному провадженні та інших правових інститутів, що заохочують правопорушника до покриття збитків (шкоди), завданої злочином, і викриття інших правопорушників. До таких перепон насамперед належать: відсутність закону про кримінальні проступки; законодавчі обмеження кола випадків, до яких можуть бути застосовані згадані інститути; архаїчний порядок призначення та види покарань, що не відповідають вимогам сучасності, оскільки вони ще залишаються елементом традиційної (репресивної) парадигми кримінальної юстиції. При цьому не можна оминути увагою і той прикрий факт, що застосування згаданих інститутів штучно стримуються ще й керівниками органів прокуратури.
Ініціативу із започаткування практичних заходів могли б взяти на себе самі прокурори, наприклад полишивши жорсткий обвинувальний ухил, який тяжіє до таврування, у кримінальних провадженнях щодо злочинів невеликої та середньої тяжкості.
І нарешті такий аспект: практики, які покликані дбати про усунення наслідків уразливого становища, викликаного кримінальним правопорушенням, також мають стосуватися і правопорушника. Бо й правопорушник нерідко за таких обставин опиняється в уразливому становищі. Звичайно, тут передусім йдеться про людей, які вчинили нетяжкі злочини, в часи неповноліття, не умисно або злочини, що не мають потерпілих (наприклад, зберігання малої кількості наркотичних речовин).
11.10.2016