Національне мистецтво: – історія та географія народу в образах. Увесь спір про його завдання залежить від того, яке слово наголошуємо: «національне» чи «мистецтво».
Михайло Рудницький
До спроби замислитись і розвинути думку, наскільки справедливо вважати Карла Звіринського українським мистцем в контексті, до якого ми звикли, мене підштовхнуло відвідання виставки малюнків Володимира Костирка (щодо українськости творчости котрого також маю аналогічні сумніви), а конкретно малярський образ під назвою «Львів. Збруч. Кордон.». Невелика ріка Збруч. Ріка – символ. Символ, що розділяє, відділяє, віддаляє, захищає, зберігає. Ріка – Берегиня. Берегиня іншости (іншість в жодному випадку не слід трактувати як кращість). Інша історія, інша мова, інша віра, інші традиції, інша ментальність, інша культура, ідентичність.
В часи княжої доби Галицько-Волинська держава була однією з провідних держав Центрально-Східної Европи. Важливою частиною Европи Галичина була і в часи славного панування династії Габсбурґів. Навіть у часи польського панування міста Галичини зберігали свою европейскість (незважаючи на загрозу полонізації), а Львів далі успішно виконував функцію Галицької столиці.
Свідомо, тенденційно, ніби підтасовуючи, випускаю певні факти, нехтую негараздами або проблемами, що відповідають тому чи іншому періоду історії Галичини і свідомо надто нав’язливо і надто часто стосую слова Европа і Европейскість.
Саме під кутом «европейскости» і «українскости» хотілось би викласти кілька думок та припущень про особу Карла Звіринського; саме в розрізі «европейскости» і «українскости» спробую фрагментарно проаналізувати феномен творчости цього унікального артиста.
Спробую спрямувати свої думки в бік культури та мистецтва, в царині яких і існує творчість Карла Звіринського. Не заглиблюючись в дуже давні часи (про це можна прочитати у вже написаних працях і розвідках, де більшою чи меншою мірою правдиво викладені погляди на ці періоди), обмежуся лише тим періодом історії та культури, який безпосередньо можна розглядати як підґрунтя, на якому проростала творчість Карла Звіринського, проведу певні паралелі, згадаю ті постаті, творчости яких Звіринський міг торкнутися, формуючись як мистець і педагог.
Карло Звіринський, можливо, міг народитися в Україні. Однак народився він в Галичині, яка належала тоді Польщі. Про те, які це мало і які могло мати наслідки (у випадку народження в Україні), спробуємо замислитися. Для цього зробимо лише фраґментарний вибірковий огляд культурного життя двох сусідніх теренів впродовж останнього століття.
Україна на цей час (кін. XIX ст.) вже понад двісті років входила до складу Російської імперії. В останню третину XIX ст. в Росії на зміну сухому академізму прийшов період «пєрєдвіжнічєства». Виникнувши і кристалізувавшись на російському ґрунті, «пєрєдвіжнічєство», немов спрут, пустило свої щупальці на терени, що входили до складу імперії (в першу чергу Малоросії). Між «пєрєдвіжніками» Росії і Малоросії були налагоджені дуже тісні контакти: художники з Малоросії були членами російського Таваріщєства пєрєдвіжних виставок; були створені Таваріщєство Южно-Расійскіх художніков в Одесі, Кієвскоє Таваріщєство Художественних виставок тощо. Не можна заперечити факту існування взаємовпливів: українські краєвиди, а також етнографічна спадщина неодноразово слугували матеріялом і джерелом натхнення для творчости російських художників.
Починався мистецький рух. Київська, Харківська, Одеська художні школи стали першими закладами, де можна було здобути мистецьку освіту. Проте, через те, що вищих навчальних закладів в Україні до революції (мається на увазі люмпенсько-військовий переворот в Петербурзі 1917 р.) не було, то вищу освіту вихідці з України мусили здобувати в Росії.
Після проголошення Української Народної Республіки (УНР) стався вибух у мистецькому житті України. Постало ціле ґроно артистів, творчість яких була пошуком нових мистецьких вартостей та стала основою для появи різноманітних мистецьких напрямків. Оперуючи простими і доступними словами, можна говорити про декларацію нового унікального для України явища - українського аванґарду.
Поруч з новаторськими кубізмом, футуризмом та іншими -ізмами, не можна не закцентувати увагу на загальноевропейській тенденції пошуку нового національного стилю. Україна не стала винятком: група артистів, творчість котрих базувалася на традиціоналізмі чи консерватизмі, зробила успішну спробу створення українського національного стилю: Юрій Нарбут, Петро Холодний-старший (пізніше пов’язав свою долю з Галичиною), Федір Кричевський, Михайло Бойчук (галичанин, творець нового українського монументального мистецтва).
Між творцями та ідеологами аванґарду України і Росії були такі сильні взаємовпливи і такий тісний зв’язок, що тільки у 60-х роках XX ст., коли «цивілізований світ» дійшов до вивчення «феномену російського аванґарду», офіційно з’ясувалося, що велика частина тих, кого вважали російськими аванґардистами, насправді походили з України і були пов’язані з нею світоглядом, вихованням, традиціями: Казимир Малевич, Олександр Архипенко, Давид Бурлюк, Костянтин Редько, Соня Делоне, Олександр Богомазов, Володимир Татлін та ін.
Саме в Україні, що була перехідною смугою між Заходом і Сходом, в Україні, що була мистецькою периферією, новітні европейскі мистецькі течії напівприродньо–напівштучно прищеплювались і розвивалися, збагачуючись народними національними мотивами – вкрапленням і наповненням місцевим етнографізмом, місцевими культурними традиціями, що сьогодні дає цілковиту підставу говорити про унікальність українського аванґарду.
Свідомо упускаю майже двадцятирічний пореволюційний період культурного життя України. Про наслідки, яких воно зазнало від совєтських ідеологів впродовж наступних п’ятнадцяти років написано достатньо багато. Але наведу цитату з часопису «Мистецтво» (L'ART)-органу Асоціації незалежних українських мистців, за 1932-33 рр. В огляді-рецензії автора, підписаного ініціалами А. Б. йдеться про враження, яке справила на делегацію членів АНУМу виставка мистців совєтської України і Совєтського Союзу в Варшаві 1932 року.
«... Трапилася перша і єдина нагода західноукраїнським мистцям ознайомитися з творчістю мистців Радянської України. ... На Радянській Україні мистецтво підпорядковують громадянській, переважно партійній службі. Залежно від громадянських, партійних настроїв чи комбінацій, нагинається в той чи інший бік мистецтво. Тому від мистецтва вимагають там агітаційного або партійного наставлення, відкидають мистецько-творчі шукання, відбирають мистецтву його суть – впливати мистецькими засобами, а на їх місце ставлять вплив теми, сюжету. В суті речі, з професійного погляду мистця, не в цьому корінь лиха. Для тих чи інших суспільних і чисто практичних потреб, роблять замовлення у мистців у всьому світі. Одначе від'ємним, ніяк незрозумілим є факт, що властиву мистецьку творчість вважають на Радянській Україні і в цілім Радянськім Союзі за шкідливе явище і викорінюють її усіма можливими способами». А Б. Рецензії//Мистецтво. – Львів, 1932-33 рр. – Ч. IV.
А тепер повернімося на терени, на яких народився і творив Маестро Карло Звіринський.
В цілковито інших умовах ніж в Україні, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалося образотворче мистецтво Галичини, що тоді входила до складу Австро-Угорщини. Артисти Галичини здобували мистецьку освіту в кращих европейських академіях: в Краківській – Леонід Перфецький, Іван Труш, Осип Курилас, Лев Ґец, Олекса Новаківський, Микола Анастазієвський, Антон Манастирський, Теофіль Копистинський; у Віденській – Корнило Устиянович, Олена Кульчицька, Юліан Панькевич, Юрій Пігуляк; у Мюнхенській – Модест Сосенко, Ярослав Пстрак, Михайло івасюк, Михайло Федюк; у Паризькій, Ляйпциґській, Берлінській – Микола Бутович (який, до речі, був одним з викладачів Звіринського в часи II світової війни).
Через постійні контакти з европейськими столицями, відбувалися інтенсивні впливи нових модерністських віянь на розвиток мистецтва Галичини, і, якщо реалізм залишився основним методом Манастирського, Пстрака, Куриласа, Івасюка, то Труш, Кульчицька, Сосенко, Новаківський, використавши досягнення своїх попередників, перебуваючи в загальноевропейській тенденції пошуку нового національного стилю, створили в малярстві явище, що є повноцінною складовою поняття львівська сецесія. Така атмосфера сприяла тому, що у 1920-1930-их роках Львів став осередком культури, який повнокровно функціонував у контексті мистецького життя Европи. На виставках, які відбувалися в Галичині, поруч з творами Івана Труша, Олекси Новаківського, Павла Ковжуна, Льва Ґеца, Михайла Осінчука, Ярослави Музики, Петра Холодного, Олени Кульчицької, Романа і Марґіт Сельських, Миколи Бутовича експонувалися праці знаних европейських майстрів – Дерена, Дюфі, Модільяні, Ван-Донґена, Тоцці, Пікассо, Северіні та ін.
Якщо у першій чверті минулого століття обличчям львівського малярства були Олекса Новаківський, Олена Кульчицька, Петро Холодний, Антон Манастирський, Осип Курилас, Михайло Івасюк, Модест Сосенко, то у 20-30-их роках поруч з цими метрами остаточно утверджується своєю творчістю і діяльністю ціла когорта дещо молодших мистців: Лев Ґец, Ярослава Музика, Олекса Шатківський, Михайло Осінчук, Павло Ковжун і Микола Бутович (які втекли з комуністичної України), Роман і Марґіт Сельські, Михайло Федюк. Практично всі вони побували в европейських столицях в період свого становлення, були добре обізнані з надбанням світового мистецтва, володіли інформацією про тогочасні мистецькі тенденції, нові напрямки і стилі в Европі, хоча опиралися на малярські традиції Галичини. Саме на цей період (1920-1930-ті роки) припадає пік мистецького життя Львова у довоєнний період.
Не буду заглиблюватись в аналіз тогочасного мистецького життя Львова – не це є моєю метою, та й про то вже написано немало розвідок. Наголошу тільки на неперервності ланцюга культурного життя Львова з кінця XIX ст. до 50-их років XX ст. Наведу декілька цитат зі статей про двох артистів – Миколу Бутовича і Романа Сельського: «Мистець постійно працює за кордоном. Париж, Графічна Академія в Ляйпциґу, Берлін, знову Париж, Прага та інші міста широкого світу. Академічні студії, поглиблення знань, ознайомлення з найновішими напрямками, широкий світогляд, удосконалення техніки. – Цю мистецьку культуру мистець перейшов, вивчив, використав. Мало як хто інший з сучасних мистців увійшов у саму гущавину українського життя – будучи за кордоном! Микола Бутович, знаний на західноукраїнських землях» Володимир Січинський. Дереворити Миколи Бутовича // Мистецтво. – Львів, 1936. – Ч.1.
«Що він (Роман Сельський), уродженець Галичини (нар. в Сокалі 1903 р.), почав студіювати західну культуру і що він захопився нею, мабуть нікого не здивую. Галичина була завсігди країною, де перехрещувалось багато впливів. Бо коли гравітація на схід бувала у психіці галичанина вродженим самопочуттям, так само і оправдувалось захоплення культурою Заходу, де можна було все зискати і нічого не стратити. Про те, щоби затерти індивідуальне обличчя при чужинній супрематії культурних впливів не могло бути й мови.» Михайло Винницький. Роман Сельський//Мистецтво. -Львів, 1933. - Ч.IV.
Чому акцентується увага на іменах і творчому світогляді саме цих мистців? – А тому, що саме Миколу Бутовича і особливо Романа Сельського Карло Звіринський найчастіше називав, згадуючи про своїх вчителів. Якщо Микола Бутович справив на Звіринського незабутнє враження під час досить короткочасного контакту в період навчання на відділі графіки у Львівській мистецько-промисловій школі (де Бутович працював викладачем) в період німецької окупації, то Роман Сельський залишався поруч зі Звіринським впродовж усього життя – спочатку як вчитель і наставник, пізніше – як колега. Саме середовище, яке творили Роман і Марґіт Сельські, Роман Турин, Омелян Ліщинський, було основною ланкою ланцюга неперервности культурної традиції у Львові майже впродовж 50-ти років (від 1930-х до 1980-х). Саме це середовище і прищеплювало Карлу Звіринському та його творчості аристократизм і европейскість.
Ось фраґмент спогадів Карла Звіринського, який красномовно ілюструє такі думки: «Середовище, в якім я формувався, було тісно пов'язано з Сельським – моїм вчителем, з яким я познайомився у 1946 р. ... Аристократичне обличчя Сельського справляло вражіння персонажу з картин Ель Ґреко... В нього вдома збиралися ті мистці, котрі не були зв'язані з тим, що діялося в тогочасному мистецтві, з тим, що діялося в спілці, не були зв'язані з тими вимогами, які до них ставилися. Приходив Турин, приходив Ліщинський, Манастирський, Вальницька, дочка Труша та ін. Створився у тогочасному мистецькому житті міста якийсь острівець, якась оаза, де велися розмови про мистецькі проблеми.... Раз на тиждень БіБіСі передавало інформацію про мистецьке життя за кордоном. Якийсь художник чи мистецтвознавець польською мовою просто і доступно розповідав про різні виставки в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, про якісь мистецькі школи. ... Альбоми, книжки, які ми мали змогу оглядати - це були критичні статті про західне мистецтво, де для наочности наводилося п’ять-десять репродукцій того чи іншого автора, які мали переконати нас в тім, як це погано і неприйнятно для нас. Але нас не цікавили їх тексти. Я дивився на ілюстрації, слухав передачі західних радіо і вже уявляв собі, в якому напрямку я повинен рухатися. Деяку інформацію я діставав від Сельського. То були його розповіді, статті та ілюстрації, опубліковані до 1939 року (Сельський мав багато таких мистецьких журналів і газет.)».
Щоб засвідчити, хто і що справило на Карла Звіринського найбільше враження на самих початках формування його як маляра, наведу декілька фраґментів з його інтерв’ю: «... Першим моїм учителем, який впроваджував мене в мистецтво, був відомий український графік Павло Ковжун. ... Потім попала мені до рук восьмитомна історія мистецтва Непфела, в якій я познайомився з кольоровими репродукціями найбільших художників минулого. Особливе вражіння на мене справив і був моїм другим учителем Коро, Коро і Констебль. ... Дальше мої зацікавлення почали дотикати імпресіонізму. Репродукції Моне і Піссарро зробили на мене якесь подвійне враження. З одної сторони вони були близькі до натури за своїм світом, з другої сторони - далекі від того, що робили мої попередні вчителі Коро і Констебль».
Якщо говорити про світогляд Звіринського-маляра, то цитата з його спогадів повною мірою розкриває погляд на те, хто такий мистець: «Не можна нарікати на часи. Завжди було добре мистецтво і була халтура. Думаю, що кожен з мистців, для того, щоб його мистецтво було повним і глибоким, мусить бути ознайомлений зі всім тим, що було до нього, мусить це знати, мусить пережити, як дитина: від дитячих рисунків, які нагадують нам печерні, через античне мистецтво, через ренесанс, імпресіонізм тощо, аж до того, що робиться в наші дні. І, власне тоді, маючи багаж своїх попередників, можна на тому справді будувати щось міцного не повторюючи його, а розвиваючи. Навіть такий новатор як Пікассо, властиво, мав глибокі коріння, дуже глибокі.»
Все вище викладене дає мені підставу стверджувати, що творчість Карла Звіринського, існування його «Підпільної академії», його учні (Андрій Бокотей, Петро Маркович, Роман Петрук, Олег Мінько, Олександра Цегельська [Крип’якевич], Богдан Сойка, Зіновій Флінта) не вписуються в тогочасний мистецький процес, принаймні, стоять в ньому осібно. Будь-яка етикетка, яка б об'єктивно відображала їхній діапазон, стиль, напрямок буде фальшивою або умовною – настільки вони індивідуальні і самобутні.
Звичайно, по другій світовій війні в Галичині на поверхні псевдокультурного процесу постійно афішувалися чиїсь імена. Хтось отримував звання та лавреатства, хтось був улюбленцем влади і улюбленцем натовпу. Але десь зовсім поруч непомітно знову народжувалось і далі жило своїм окремим особливим життям правдиве мистецтво, те, яке сьогодні дає нам підставу стверджувати, що єдиним, хто може заборонити творити дійсно талановитому артисту є він сам. Держава і соціум мають реальний вплив тільки на безхребетних конформістів.
Думаю, що наведених документальних матеріялів цілком достатньо для того, щоб зрозуміти і усвідомити світогляд, маштабність мислення, глибину розуміння культури, рівень інтелекту Звіринського-артиста. Але не можу не закцентувати уваги на питанні релігійного та морально-етичного виховання Звіринського, бо без усвідомлення цього характеристика Карла Звіринського буде далеко не повною. Крім того, не можна іґнорувати того факту, що виховання, освіта і знання, мораль і релігія були тими чинниками, які формували Звіринського-людину, особистість, вчителя.
В якості ключа до розуміння цього пропоную знову звернутися до спогадів самого Звіринського: «Я з дитинства був вихований у християнському дусі. В селі, в якому я народився (Лаврів на Львівщині), був василиянський монастир. Там була теологія, там я зустрівся зі сформованими теологами, з якими контактував, там я мав доступ до літератури, головно, літератури польською мовою, якою я володів вільно. ... і тоді попадали мені до рук книги видавництва оо. бернардинів, домініканів, а, головно, оо. єзуїтів, які стояли на дуже високому рівні, і які йшли в ногу з духом часу. Вони були якось скеровані на то, щоби залучити до релігійного життя людей освічених. В 14 років (1936- 38 рр.) я захоплювався таким письменником католицького спрямування як Франсуа Моріак. В 16 років я читав Бернаноса, який і сьогодні для мене є складним. Тоді мій світогляд був уже повністю сформований. Пізніше я його просто доповнював, конкретизував. Я був добре обізнаний зі світовою філософією, літературою, музикою.
На підставі цього можна зробити однозначний висновок про те, що прихід «визволення» і «возз'єднання» 1939 р. Карло Звіринський сприйняв свідомо і відповідально: «Тут треба мені повернутись кілька років назад, до осені 1939 р., точніше до половини вересня. Війна тривала вже два тижні. З радіопередач ставало ясніше, що Державу Польську чекає четвертий поділ, цим разом між Советським Союзом і гітлерівською Німеччиною». І, справді, нас «визволили», «поділили», «приєднали», «возз'єднали». Наслідки не забарились. «...Село охопив жах. Такого Галицька земля не знала з часів татарського лихоліття. По селі пішов плач, прокльони, розпач. Визволителі бачилися дияволами. Енкаведистський мундур жахав. Це не були люди, хоч у людській подобі. Це істоти з жахливого сну.... Ще раніше у селі було обрано депутата до Народних Зборів, ким стала моя мама. Вона мала їхати до Львова і у числі інших просити Москву про прийняття земель Західної України до великого Радянського Союзу. Усвідомлений літературою, я зі сльозами на очах просив її того не робити, голосувати за незалежність. Сперечалися ми, доказували протилежні собі речі. Двоє дурнів, які не усвідомлювали собі, що справа давно вирішена і ніяка людська сила її не змінить...».
А тепер хотілось би поділитися деякими особистими враженнями про Карла Звіринського, його творчість та про співпрацю з ним. Вона почалася десять років тому, коли Звіринський прийняв мою пропозицію взяти участь у виставці «Трансляція, або Львівська мистецька сцена 1960-80-х років», що експонувалася в серпні-вересні 1992 р. в Національному музеї у Львові. Перед тим, як дати згоду, Маестро ретельно розпитав мене про концепцію виставки, учасників. Його хвилювання були мені зрозумілі – Звіринський вперше давав для експонування свої твори. Метою цієї виставки було відобразити трансляцію традиції Львівської малярської школи від 1920-х до 1980-х років.
У травні 1993 року відбулася ще одна віхова для Карла Звіринського виставка.
Я вирішив заповнити «велику білу пляму» у мистецькому житті Львова і це було втілено виставкою «Сельський і його коло» в Національному музеї у Львові. На цій виставці експонувалися твори Романа і Марґіт Сельських (як предтечі), Карла Звіринського і його «школи» (практично всі кращі учні його «Підпільної академії»). Кожен автор мав свою міні-виставку. Особлива увага була приділена Звіринському - він експонував 12 своїх творів. Ці, створені в період 1958-1962 рр. праці представляли собою радше інсталяції, ніж картини. На картонній або дерев'яній основі були вибудувані об'ємні абстрактні структури при допомозі клею, паперу, шнурків, шматочків дерева тощо. Візуальний ефект від створених фактур підсилювався шляхетно введеним кольором (переважно монохромним-чорним, сірим, їх відтінками, сріблом). Напередодні побудови виставки Звіринський делікатно запропонував мені допомогу у побудові своєї експозиції, на що я з радістю погодився. Для кожного твору Майстер довго і ретельно вибирав місце, залежно від освітлення. В процесі спільної роботи я відчув та зрозумів рівень сприйняття і глибини розуміння мистецтва Карлом Звіринським. Об’єднавши на стіні роботи в одну композицію, йому вдалося створити якусь магічну і загадкову Таємницю. Це було справжнє відкриття Звіринського для Львова (Не тільки для загалу; але і для мистецтвознавців).
В серпні 1996 р. Карло Звіринський (1923 р. нар.) разом з Олегом Міньком (1938 р.) та Володимиром Богуславським (1954 р.) став учасником проекту «Поза межами часу», зреалізованим в галереї «Ґердан» у Львові. Цього разу була втілена ідея показу творчости трьох мистців трьох ґенерацій, які репрезентували різні напрямки та стилі, малярство котрих не втрачає з плином часу ні актуальності, ні сили впливу на глядача, ні свого значення для мистецтва.
Не випадково закцентовано увагу саме на цих виставках. На них вперше експонував свої твори Карло Звіринський і, що найістотніше, всі ці три виставки демонстрували і стверджували неперервність мистецьких традицій у Львові.
Гадаю, що все попередньо наведене дає достатньо ясну картину особи і творчости Карла Звіринського, є достатнім підґрунтям для творення в своїй уяві образу цього неординарного майстра. Спроби знайти для його творчости якусь поличку (якщо йдеться про спроби традиційної класифікації творчости) будуть необ’єктивними і цілком умовними.
Народжений в Галичині, отримавши традиційне галицьке виховання (релігійні і політичні переконання – до речі, Звіринський завжди був активістом руху з легалізації Української греко-католицької церкви), будучи европейцем по натурі та маючи европейський світогляд, мистець завжди у своїй творчості опирався на традицїї львівської малярської школи, галицького сакрального малярства і взорувався на кращі зразки скарбниці світового мистецтва. Вивчаючи його мистецьку спадщину, вникаючи в спосіб життя, переконуємося, що творчість Звіринського і він сам як артист і людина, стоять осібно від загального мистецького процесу, не вписуються органічно в його контекст. Тобто стосувати термін сучасний український художник (в тому значенні, в якому він стосується до сотень і тисяч інших українських митців), є нелогічно і непослідовно.
Судити про творчість Карла Звіринського можна на рівні аналогій і паралелей з мистцями, близькими йому по духу, настрою, психології. Причому шукати їх слід не на візуальному рівні, не на поверхні картини (форма, рисунок, композиція, колір, ритм), а в її глибині, на рівні підсвідомости, якогось шостого чуття, що, звичайно, є суб’єктивним. Йому близький метафізичний світ Кіріко, медитативне самозаглиблення Моранді, глибока побожність Руо, аскетизм і одночасна святковість галицької ікони, лаконізм і вишукана рафінованість Новосельського, містична загадковість Бальтуса.
Якщо зібрати докупи всі ці, доволі абстрактні характеристики, додати до них високий рівень малярської культури, бездоганне володіння композицією, рисунком і кольором, інтелект, інтелігентність і аристократизм, послідовність, традиціоналізм і консерватизм, то утворюється велика брила, що має назву Космос Карла Звіринського і є частинкою підмурівку Вавилонської вежі, що зветься Добра Стара Европа.
1. А. Б. Рецензії // Мистецтво. - Львів, 1932-33 рр. - Ч. IV.
2. Січинський Володимир. Дереворити Миколи Бутовича // Мистецтво. - Львів, 1936. - Ч.1.
3. Українська мистецька виставка. Гурток діячів українського мистецтва у Львові. Каталог виставки. - Львів, червень 1922.
4. Ретроспективна виставка українського мистецтва за останні XXX літ. Каталог виставки. - Львів, ІХ-ХІ. 1935. Національний музей у Львові.
5. Бойко Юрій. Трансляція або Львівська мистецька сцена 1960-80-х рр. Каталог виставки.- Львів, 08-09. 1992. Національний музей у Львові.
6. Звіринський Карло. Моя дорога до мистецтва. Спогади // Наукові записки. Випуск VII. - Львівський історичний музей, 1998.
7. Аудіо запис інтерв'ю Карла Звіринського 1997 р., зроблений Н. Космолінською.
8. Сельський і його коло. Афіша виставки. Акти прийому творів. - Національний музей у Львові, травень, 1993.
9. Бойко Юрко. На роздоріжжі або Львівська мистецька сцена 60-80-х рр. // Сучасність. - Київ, 1996. - № 9.
[Карло Звіринський. 1923-1997. Спогади. Статті. Малярство. (Львів, 2002), с.20-27]
27.01.2026