СПОГАД
Юрко курив. Курив багато, до двох пачок в день. В совєтський час курив цигарки з фільтром – «Львів», як ні – то болгарські «ВТ», «Стюардесу» чи «Родопі». А в час розпаду союзу не перебирав – курив все, що вдалося дістати. Тоді нас охопила тотальна криза – як політична, так і економічна. Крамниці були порожні. Найнеобхідніші харчі купувалося в чергах. Так, щоби купити молоко чи масло, треба було встати о 5-й ранку. Лише вистоявши кількагодинну чергу, вдавалося купити горілку – і то одну фляшку на руки. І лише «народжені в сорочці» діставали з-під прилавка цигарки з фільтром... Юрко перейшов на пролетарську «Аврору», яка, зрештою, також не лежала на полицях.
Саме в той час, в 1990 році, нам випала нагода здійснити подорож до далекої Канади. Це було запрошення мого вуйка, отця Михайла Ґураля, який мешкав з родиною в Едмонтоні і душпастирював в церквах Альберти. Наша подорож припала на час розвалу совєтського союзу, тож довелося «посмакувати» ще всіма його принадами. По-перше, за океан мусили летіти тільки через Москву. А щоби отримати візу, треба було перейти перевірку каґебе. Наша епопея з ними тривала цілих два роки... Після її завершення наприкінці 1989-го ми полетіли до Москви подавати документи в канадійське посольство. Між іншим, було це саме в той день, коли помер Сахаров – 14 грудня 1989. Квитки вдалося взяти на квітень. Вже заздалегідь ми були готові, валізки спаковані. Взяли все.., залишилось дістати цигарки...
Розуміючи, що сигарети в світі не дешеві, а розкидатися грошима не було як – зарплата в конвертації складала 6 долярів на місяць, Юрко вирішив на дорогу запастися вітчизняними, тобто совєтськими. Час нашого виїзду наближався, а цигарок з фільтром у Львові не годен було знайти зі свічкою... Надія була на Москву, де зазвичай було все. Тож приїхавши до столиці родіни необятной, Юрко вирушив на пошуки, як казала його мама, трутки... Але в столичних магазинах не то що з фільтром – ніяких цигарок не виявилось. Залишалось летовище... Не сумнівались, що там точно буде щось пристійне. Але на летовищі всі кіоски торгували лише дешевим, зі специфічним димом «Бєломорканалом», та й то давали по пачці на особу. Нічого не лишалося, як взяти свої законні дві пачки... Вже в Едмонтоні, пам’ятаючи про специфічний дим, Юрко виходив на перекур надвір – де би не були, курив на повітрі...
Справа наліво, сидять: Остап Скрипник і Наталка Пилипюк; стоять: Юрко і Оксана Бойки, Олег Ільницький
Одного разу нас запросили в гості паньство Скрипників. З Остапом ми познайомились ще у Львові, а з його батьками – паном Ярком і пані Сонею – на якійсь виставці в українській домівці вже в Едмонтоні. Пані Соня була дилером від мистецтва, тому ми були раді такому візиту. Запрошеними були також подружжя Олега Ільницького і Наталки Пилип’юк – обоє літературознавці, професори Альбертського університету. Приємне товариство, цікаві розмови... Пані Наталя закурила. Дим розбудив бажання закурити і Юркові... Взявши свій «Бєломорканал», він попростував надвір. Само собою, що добропорядні господарі гостя завернули...
– Юрку, прошу курити тут. Салон величезний, в двох рівнях.
Юрко став коло вхідних дверей. Пішов важкий дим...
– О, пане Юрію, пане Юрію, чи ви часом не коноплю курите? – зреагувала на специфічний дим пані Наталя. – Бо мені так Україною запахло.
– Україна, але на Бєломор-каналі, – Юрко.
– Чи можете мене почастувати?..
Густий дим з запахом України заповнив велике приміщення...
На другий день Юрко дістав від пані Наталі презент з блоку «Кемелу»...
27.01.2026