«Заради дітей», «заради безпеки дітей», «заради майбутнього наших дітей» – ці аргументи наводять, коли мова заходить про тих, хто втік від війни або скористався нагодою (є й таке) і виїхав, емігрував з Винників у ту ж заможну Голландію – чи, правильно буде тепер, Нідерланди.
Діти – це квіти життя, наше майбутнє. Правда, хотілось би зрозуміти, що там крутиться в їхніх головах, побачити світ очима дитини, особливо в наш час, коли минув не один рік з початку війни, їхнього переїзду, і про життя-буття наших людей за кордоном вже трохи написано ними самими, показано і розказано в медіа та соціальних мережах – звичайно, і журналістами.
Багато пишуть, а точніше скаржаться, про своє життя на чужині, про труднощі, з яким стикаються, діляться досвідом, як там вижити, знайти роботу і житло, як побороти їхню бюрократію, подолати мовний бар’єр, рідше – про соціальну смерть, що ти там чужий, ти ніхто, про невизнання дипломів, про ізоляцію, про соціум, якого немає, і, звичайно, про самотність. Бо ніхто не завів там таких щирих і справжніх друзів, як тут, в Україні. Дружби такої, як тут, там також немає, бо з ними вас не об’єднує спільний досвід, пережите, минуле. З чого можна сміятися, а про що треба мовчати, що табу, неписані правила, культурний код – знають вони, а не ви. Тому максимум – це колеги по роботі, так, рідше партнери, товариші, але не друзі. Ксенофобія існує і там. Звичайно, є винятки, так на то вони й винятки, і вони є завжди.
Читаючи все це, хочеться дати авторам дописів просту й очевидну пораду – вертайтесь домів, у нас краще, в Україні цікавіше життя, і зима взагалі-то не вічна. (Деякі так і роблять, не всі.) Вони знають це і самі, чудово все розуміють і висувають тут аргумент про дітей: що вони б з радістю, але от всі ці жертви – все це робиться заради дітей. Кожен має право жити там, де захоче, – наприклад, в Ірландії живе менше ірландців, ніж розкидано по всьому світу.
Але як насправді там справи в дітей, якщо у дорослих такі проблеми? У них також той же мовний бар’єр, відсутність друзів дитинства, товаришів, які залишилися тут, де рідний двір, вулиця і місто, якого часто вже і фізично немає. А як щодо тата, якого не бачили дуже давно? Або його вже немає, загинув, або батьки розлучились – це, на жаль, стало поширеним явищем. Не чути їхніх голосів. Діти не пишуть і не дають інтерв’ю. З приватних розмов відомо про випадки цькування у школі за те, що ти українець чи українка. (Про більш драматичні історії писали у пресі.) В дитячих садочках такого немає, й адаптація там легко проходить – мова про Польщу і Чехію. З плюсів – хороші комп’ютерні класи у школах. Відомо, що діти наші дуже слухняні й чемні і роблять все, що їм скажуть, ініціативи не проявляють. Психологи кажуть, що це така захисна реакція – вони замикаються в собі. Це краще, ніж прояви агресії і кримінал, хоча є й таке. Мати працює цілими днями, діти залишені самі на себе. Так, прийде час, вони підростуть, і ми обов’язково почуємо їхні голоси – вони ще заявлять про себе, ці діти війни, напишуть свої повісті й романи, музику і пісні, будуть знімати велике кіно. Їм є про що розказати, поділитися зі світом побаченим. І тим, що бачили бомби, які стирали з поверхні землі їхню школу, садок, дім, ціле місто. І тим, кому пощастило ніколи не бачити цього наживо.
Україна – не рай на землі, не була такою і до війни. Але це єдина країна на планеті Земля, де вас, українця чи українку, не виженуть з роботи (або не візьмуть) тільки тому, що є гірший, але він свій – поляк, німець, чех, іспанець, словак чи француз. Ваших дітей ніхто не буде ображати на дитячому майданчику чи шкільному дворі, кричати їм вслід «українська курва», вас не виженуть з громадського транспорту, коли мову почують, не кричатимуть на весь вагон, не кидатимуться з кулаками і лайкою, коли попросите зробити фото вас і дитини в центрі столичного європейського міста. Ви вдома лиш тут, в Україні, лиш тут ви свої, тут мелодія рідної мови, а там звуки чужої мови, чужого світу, чужого життя, чужої землі, чужих людей. Це їхня країна, їхня історія, звичаї, це їхня земля. Вони збудували цю країну для себе, їм там добре, у них своє життя, свої проблеми і радості. Свої гроші і мова. Ви лиш гості там – і то тимчасові. Вас пустили пожити і пожаліли, все решта їх не обходить – розбирайтесь самі, звикайте до нових реалій і адаптуйтесь. Ваші внуки, можливо, стануть своїми, якщо ви залишитесь, асимілюєтесь, забудете, зітрете свою національну ідентичність, а головне – якщо вони будуть народжені там.
для ілюстрації використано роботу Ганни Друль
27.01.2026