Помірні Контрасти

Напевне, хтось ще думками залишився з минулим літом, і ностальгійно вдивляється у шибки вікон, за якими крапле дощ. Та не помітити початок осені у Львові неможливо: вже традиційно його зустрічають лавиною публічних заходів, фестивалів та виставок. Однією з найважливіших музичних подій львівської осені є фестиваль сучасної музики «Контрасти», що вже став своєрідною візитівкою Львова для багатьох музикантів у світі.

«Контрасти» за свій досить поважний вік пережили багато і доброго, і поганого. На самих початках, у далекому 1995 році програми концертів формувалися за принципом максимального антагонізму сучасного мистецтва до всього попереднього – бароко, класики, романтизму тощо, на що вказує етимологія назви фестивалю. «Контрасти» стали чи не першим фестивалем саме сучасної музики в Україні, і одразу завоювали престиж на європейській мистецькій арені: більшість творів тут виконувались вперше, часто писались саме для «Контрастів». Але з часом така модель дещо застаріла і зужила себе: програми все менше й менше включали в себе твори сучасних композиторів, що дуже суперечило титулу «фестиваль сучасної музики».

З цьогорічними XXII-ми «Контрастами» керівництво фестивалю провело своєрідний ребрендинг. Помітний акцент на сучасній музиці різних стилів та жанрів: творів давно померлих композиторів у програмі зовсім небагато. Поза концертами тут буде проведено багато інших подій: зустрічі з композиторами, електроакустичні звукові інсталяції, майстер-класи і багато інших позарегламентних заходів. Словом, «обгортка» фесту справила дуже перспективне і позитивне враження, тож захотілося відвідати концерт Відкриття XXII-х «Контрастів» – гостей зустрічають з порогу.

Відкриття відбулося 30-го вересня у Концертному залі ім. С Людкевича. Грав Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, диригував Герман Енгельс з Бельгії. Хоч лозунг фестивалю «Trajectory of Sound» мав би нести вільно-формальне значення, вечір все ж був дещо консервативним і псевдо-естетичним. Щоправда, саме цей концерт і не міг мати характер андерграундого дійства – все таки, це офіційне відкриття. Відповідно, урочистість зацікавила чимало слухачів різних соціальних і професійних сфер, тож в залі було справді людно.

У першому відділі концерту був представлений єдиний твір – «Tutti», досить цікавого і знаного українського композитора Святослава Луньова. Чесно кажучи, очікувалась коротка, та вартісна оркестрова п’єса – і очікування не справдились. АСОЛФ має чималий досвід виконань творів сучасних композиторів, хоч ту музику і не особливо люблять. Та слід віддати належне: цей оркестр навчився чітко диференціювати роботу з насиченою фактурою, окреслювати повноваження в рамках своєї секції, а не просто грати ноти, які стоять на пульті. У цій, як виявилось, дуже великій симфонічній п’єсі, кожна з груп оркестру мала свою чітку функцію – ніхто нікого не перекрикував, була м’яка й координована гра, без надлишку. Львівський Симфонічний останнім часом дійсно вражає своєю грою: можливо це пов’язано з обранням (нарешті) головного диригента й художнього керівника Тараса Криси (бо цей колектив ніколи так добре не звучав, і, здається, звучатиме з кожним разом краще й краще). Дозволю собі додати, що сама форма твору С. Луньова не є новою: таку форму розвитку драматургії й фактури можна прослідкувати в «Атмосферах» Д. Ліґеті, чи редукційно-сонористичних творах Г.-М. Ґурецького. Композитор, щоправда, вдосконалив і розвинув принцип «блочної» побудови оркестрової фактури і макрополіфонії в межах цієї «блочної» сонористичної форми, і втілив цю ідею у власному задумі.

Часто музиканти насміхаючись говорять, що, буцімто в сучасній музиці не обов’язково грати всі написані ноти – все рівно буде «каша». Щодо «Tutti» Луньова цей людсько-оркестровий фактор діяти не може, особливо у виконанні АСОЛФ: кожна нота цього твору оркестром була виконана сумлінно і з особливим пієтетом і пристрастю. Не було тут ні агресії (з деякими винятками: в кількох місцях, де їй є місце – вона була), ні різкої гостроти, ні хтивості – це було повітряно-всеохоплююче звучання в повітрі, не на сцені. До половини твору. Ідея і задум композитора був повністю прочитаний слухачами десь на дванадцятій хвилині твору. Та композитор вирішив у тій самій одноманітній «блочно»-сонористичній фактурі розвивати свій задум далі, і вже стало нудно. Романтизований, релігійно-агонізований, надмірний другий розділ твору був зайвим, або ж він мав стати іншим окремим твором. Треба мати міру часу. Ні в якому разі не претендую на об’єктивне сприйняття музики С. Луньова і на жорстку безапеляційність; лиш формотворчий вектор твору «Tutti» здався особисто мені невірним.

Другий відділ концерту розпочався твором «Забуті листи» для оркестру Воутера Ленертса (Wouter Lenaerts). З перших нот стало зрозуміло, що це не сучасна музика в традиційному розумінні цього терміну, а певна стилізація з масою звукових (навіть не звукозображальних) ефектів заради ефектів. Настрій твору був меланхолійний і псевдочуттєвий, трохи подібний на твори Ґ. Гольста. Кинулись у вухо певна кострубатість і рваність драматургії, роздробленість форми, з якими диригентам часто доводиться працювати за особливим принципом – «щось з тією формою треба зробити». Це завдання Германом Енгельсом було виконано бездоганно – твір був зведений «докупи»; в результаті слухачам в залі він навіть почав приносити задоволення. Більшість оркестрантів не розуміли музики Ленертса, що й не дивно; часто можна було почути агресивні, неопрацьовані ноти, та це непорозуміння можна скинути на «пробіли» партитури і слабкість в оркеструванні композитора, але не на професіоналізм оркестрантів. Що стосується диригента – оркестр без найменших зусиль реагував на його простий і «звичайний» жест, і, здається, навіть протягом всього концерту Енгельсу жодного разу не довелось когось з оркестрантів динамічно «підіймати» чи «опускати». Це свідчить про проведену якісну роботу на репетиціях. Коли б цей твір переоркеструвати і переробити – він цілком би зійшов за непоганий саундтрек до якоїсь голлівудської мелодрами-трилеру. А наразі «Забуті листи» Воутера Ленертса Львову на «Контрастах» не пасують навіть в такому прекрасному виконанні; оркестру – браво!

Ян ван дер Роост (Jan van der Roost), Концерт для кларнету з оркестром. Тяжко нехтувати світовою тенденцією серед сучасних композиторів пхати перкусію де слід і де не слід, та тут перкусія часто навіть мала верх в апофеозі над самим солюючим кларнетом від самого початку твору. В рамках програм Львівського симфонічного оркестру Львівської філармонії цей твір можна розмістити в категорію «ультра радикальних», хоч Концерт і приблизно не є таким по суті. Кількість оркестрантів, вочевидь, чітко фіксована композитором (хоч я не побачив у цьому сенсу), тому після «Забутих Листів» Ленертса пів-оркестру залишили свої інструменти на своїх кріслах і втекли за сцену – з залу це виглядало не надто естетично. Солюючу кларнетову партію грав бельгієць Едді Ваноостуйсе (Eddy Vanoosthuyse). Його роль у кларнетовому, власне, Концерті була не «надто сольною», як того очікувалося – тобто лінеарно-мелодійною, звично романтизованою. Оркестрування твору – традиційно вертикальне, без ідейності, з додаванням певних ефектних оздоб: дзвіночків, кроталей (до речі, звідки у Львівській філармонії кроталі?), арфових гліссандо тощо. Говорячи про соліста, слід зазначити його справжній, без надмірностей професіоналізм. Та в рамках Концерту ван дер Рооста, який мало вимагає якихось яскравих кларнетових прийомів, сказати щось якісно-конкретне досить важко.

На завершення концерту, в другому відділі якого панували твори бельгійських композиторів (бо концерт відбувався за сприяння і безпосереднього фінансування державних інституцій цієї держави), відбулась ще одна українська прем’єра – Ноктюрн Авґуста де Бока для повного оркестру, який повернувся з-за куліс. І знову радикальність «Контрастів» розчаровує – не чути нічого сучасного: знову якісь романтизовані пісні. Яка назва твору, така й атмосфера в залі: вальси Штрауса і мазурки Шопена… Не говорю, що красива музика – це погано, в жодному разі! Не обов’язково має бути хеві-метал чи електронщина, чи андерграунд – сучасне мистецтво теж може бути красивим; понад те – я особисто до цього би прагнув! Та ніколи мистецтво не може йти назад у розвитку. Стилізації мають право на існування, але не тоді, коли твори пишуться лиш тому, що так зручніше і легше, як це є з Ноктюрнами де Бока... Понад те: вважаю, що цей твір безперечно має право на життя, але його місце – не на відкритті такого поважного фестивалю, як «Контрасти».

Очікування від великого першого вечора фестивалю сучасної музики справдились частково: офіційне Відкриття XXII-х «Контрастів» дійсно було грандіозним; АСОЛФ абсолютно не здивував – гра перфектна і високопрофесійна; диригент Герман Енгельс – чіткий, простий, досвідчений; думаю, оркестру з ним було просто й легко; а от програма могла би бути кращою. Ця музика необов’язкова – в Україні є маса значно кращих, цікавіших творів. Хоч концерт дійсно був бельгійським, єдиний представник України Святослав Луньов за якістю, композицією та душевністю мав значну перевагу (хоч це й не був конкурс). Але є і добрий висновок з цього: ми, українці, маємо право пишатися нашими оркестрами і композиторами, і стимулювати їх розвиток далі.