Слизька доріжка

Увечері 17 жовтня була повня… При повні часто активізуються маніакальні нахили, у людей з'являються проблеми зі сном, загострюються почуття. Дивно і шкода, що на молодий місяць зворотні процеси не діють. Та в цей понеділок у Львові, в Концертному залі ім. С. Людкевича відбувся концерт камерного оркестру «Collegium Musicum» під орудою міцного й талановитого диригента азербайджанського походження з Німеччини Валіда Агаєва. Концерт мав досить звичайний заголовок «Бах–Перселл–Шнітке–Стравінський», тож не важко було здогадатись – бажаючі послухати Моцарта чи Штокгаузена вже з заголовку були розчарованими.

Вранці 17-го жовтня, гортаючи стрічку в фейсбуці, натрапив на новину від модератора заходу Тараса Демка, яка проголошувала: «Виграй поїздку чудо-поїздом за маршрутом Львів–Бах–Перселл–Шнітке–Стравінський» з підписом «Доріжка кайфу».

«Слизька щось ця доріжка...» – подумалося мені, і все ж пропозиція такого музичного наркотику не обійшла мене боком. Тож, переповнений сумнівами і, напевне, під впливом Місяця, я все ж спокусився відвідати концерт з криваво-синьою фактурою на тлі афіші.

Вже традиційно на заходах, які організовує концертна агенція «Collegium Musicum», бажаючих відвідувачів було чимало: роки діяльності цієї організації дають свої плоди. Поза сумнівом, музичне життя Львова тепер справді тяжко уявити без концертів цього товариства. Заохочуючи як молодь, так і серйозних світових зірок до активної співучасті в своїх заходах, концертна агенція не лише дає поштовхи до розвитку нашого не надто культурного суспільства, а й певним чином дає можливість молодим музикантам, які шукають своє призначення і не мають ще «власних виходів» на велику сцену філармонії, спробувати себе у ролі справжнього оркестранта, хоч і напівпрофесійного.

Першим в програмі було виконане Рондо з сюїти «Абделазер» – останній з написаних Генрі Перселлом творів (хоч програма концерту вказувала на виконання всієї сюїти). На тему цього Рондо через 250 років ще один з представників англійської, але цього разу – вже модерної музичної культури – Бенджамін Бріттен напише великі Симфонічні варіації і фугу (чи так зване «Керівництво по оркестру для молоді», але про це вже якось іншим разом). Так склалось історично, що британська музична культура не багата на композиторів, а культурна спадщина Перселла, представника доби бароко, взагалі ставить слухача в глухий кут: барокова музика так чи інакше асоціюється з німецькою чи італійською культурою, але зовсім не з Альбіоном. Та це коротеньке Рондо можна назвати яскравим зразком еталонного бароко, і не дивно, що організатори концерту поставили цей творик на початок – він задав тон всьому концерту, його атмосфері. Але він настільки швидкоплинний, що навіть не встигаєш усвідомити: він був виконаний.

Карл Філіпп Емануель Бах, Флейтовий Концерт ре-мінор. Модератор концерту, і за сумісництвом співдиректор та арт-менеджер концертної агенції «Collegium Musicum», Тарас Демко назвав одного з синів знаменитого батька представником «класичного просвітництва» (що насправді може мати таке трактування – його творчість мала неабиякий вплив на творчість Моцарта, Гайдна, Бетховена та багатьох інших композиторів, а також загалом на формування естетики класицизму в цілому), та мені тяжко з цим твердженням погодитись: вважаю К. Ф. Е. Баха звичайним маньєристом.

Отже, про музику. В одній з попередніх рецензій говорилося, що в камерному оркестрі «Collegium Musicum» штат колективу від проекту до проекту змінюється і, відповідно, цей факт не може позитивно впливати на якість звучання і вміння сумісного музикування. Оркестрова майстерність не набувається за кілька репетицій, тим паче коли твій партнер за пультом щоразу змінюється. Прості й лаконічні партії супроводу у струнних весь час плавали, штрих був збірним, не випрацюваним, хоча, якщо можна було б вжити цей термін в рамках естетики бароко, «драматургія» загалом відповідала очікуванням: закриваючи очі на фальш, оркестрова гра була звичайною, легкою, інколи «простацькою», що справді імпонує музиці Бахового другого сина.

Говорячи про флейтистку Дженіфер Зойбель з Німеччини, яка виконувала сольну партію в цьому концерті, слід передовсім відзначити її відповідну гру щодо оркестру – просту, ненав’язливу, звичайну гру. Сам Концерт К. Ф. Е. Баха має, чесно кажучи, щонайменше дивне трактування солюючої флейти – дозволю собі мало мистецьке зауваження: флейтистка тримала інструмент коло вуст менше половини часу тривання твору; здивувало також те, що вона поставила перед собою пульт з нотами, що виглядало як мінімум дивно – таку просту партію можна було б і вивчити напам’ять, та це вже справи індивідуальні. Як справедливо зауважив модератор Тарас Демко: К. Ф. Е. Бах найчастіше писав твори для клавесину, пізніше переінструментовуючи їх для оркестру. Так от, навіть клавесинової партії в оркестрі було більше, ніж флейти, тож сказати щось критично про гру солістки важко.

В ІІ повільній частині в оркестровому супроводі з’явилось настільки багато фальші, що людям з абсолютним слухом луснув би мозок, і мені їх заочно стало дуже шкода. З іншого боку, часто бувають помилки в нотному матеріалі; але – навіть якби вони були – гармонії, мелодії і фактура тут настільки прості, що суперечність партій легко прослуховується, і ці неподобства на репетиціях без проблем можна було б виправити на слух.

Хочеться також звернути увагу на великий обсяг Концерту: барокові та маньєристські духові концерти рідко бувають довшими за 15 хв, цей же Концерт тривав понад 25 хв. Навіть маленькій дівчинці років трьох, яка сиділа одразу за мною, таке здалось «за рамками розуміння Всесвіту», тож вона почала агресивно і самовіддано протестувати гупанням ногами і завзятим вереском на весь партер. На жаль, матусі все ж довелося якнайшвидше вивести активістку з залу (хоч я її трохи розумію).

Щодо гри Дженіфер Зойбель – у фіналі Концерту ре-мінор її виконавський і інструментальний діапазон розкрився більшою мірою, і тут вже стало можливо відверто говорити про майстерне легке стаккато, повне володіння цією музикою, і панування над нею, не домінуючи над оркестровим супроводом, а навспак – поступаючись йому, справді солюючи легко й невимушено. У фіналі Концерту присутність сколюючої флейтової партії виправдала себе.

Один з найчастіше виконуваних творів Альфреда Шнітке (видно, через простоту виконання і доступність для слухачів) – «Сюїта в стародавньому стилі» – без перерви продовжив програму концерту. Тут до струнників з клавесином долучились ще кілька духовиків. І, як то часто буває з недосвіченими скрипалями, від самого початку твору, одразу всі групи струнних не строїли. Вважаю за щастя для духовиків, коли їх партії не дублюються іншими інструментами – тож «дерево» в цьому творі звучало на голову вище від струнних. У струнних партіях була маса фальші, і вони весь час «низили» – особливо віолончелі з контрабасами. І також валторни, які, ні для кого з музичних кіл не секрет, рідко не кіксують. Враховуючи напівпрофесійність камерного оркестру «Collegium Musicum», не дивно, що диригенту часто доводилось вдаватись до широкого, «голосного» жесту – оркестранти в’яло реагували на звичайні диригентські примхи, яких часто було більше, ніж багато.

Повертаючись до діяльності концертної агенції «Collegium Musicum», яка існує й стрімко розвивається вже досить немало років, слід сказати, що у Львові з’явився навіть їх власний слухацький контингент, який без зусиль завжди заповнює зали під час концертів. Але мені не доводилось бувати на жодному, де б не плескали між частинами, не приводили би дитсадок, і де не дзвонили би мобільні телефони. Хоч Сюїта Шнітке написана для невеличкого камерного складу, де принципи музикування здебільшого різняться від симфонічного (тут часто більше відповідальності на самих музикантах, ніж на диригентові), прості задачі, поставлені композитором, були не вирішені, а говорити про баланс за таких умов взагалі недоречно. Динамічна амплітуда струнних навіть не виходила за рамки голосно-тихо – все гралося на меццо-форте. Духові ж часто навпаки реагували на динамічні відтінки (що, в принципі, є нормою), і це сильно контрастувало із задумом (якщо він був) диригента чи оркестру. В рамках львівських філармонійних концертів чи самої діяльності КА «Collegium Musicum» це виконання Сюїти можливо й не дотягувало до позначки «катастрофа», та без перебільшення: Шнітке не вдався зовсім, на жаль.

В ІІ відділі концерту була виконана Сюїта з балету «Пульчінелла» Ігора Стравінського. Хоча перед початком ІІ відділу концерту було здійснено розгорнутий акт ретельної настройки оркестру, вже десь з п’ятого такту у ІІ скрипок, а за ними – у альтів, віолончелей, контрабасів, а згодом – і у І скрипок, стрій почав стрімко падати. Стилізація під естетику Д. Перголезі (це був перший досвід Стравінського в неокласицистичній манері) не знайшла відповідного відгуку в звучанні оркестру «Collegium Musicum»: специфічне і яскраво-самобутнє оркестрування Стравінського вартує значно кращого виконання. Вважаю великою помилкою керівництва оркестру рішення поставити два контрабаси замість одного (хоч саме в партитурі Стравінського там дійсно є дівізі на два), адже за весь концерт загалом в їхніх партіях не було чути жодного чистого унісона. Натомість великі, об’ємні й розгорнуті скрипкові соло, які виконував концертмейстер оркестру Петро Тітяєв, справді порадували вухо належним, високопрофесійним, не надмірним сольним звуком, який сміливо оздоблював оркестрову фактуру і часто відволікав від лажі решти оркестру – такий собі промінчик надії й позитиву за вечір.

Різко кинулась в око різниця оркестрової підготовки духових груп і струнних: здебільшого духовики тут були з інших, так званих професійних оркестрів, де подібна гра є неприпустимою, а струнники, які не мають такого досвіду музикування, помаленьку щось собі шкрябали під носа. Зазвичай таке змішування оркестру має виграшну позицію – поєднання досвіду з юнацьким ентузіазмом. Та тут, на жаль, це правило чомусь не діяло, а про ентузіазм взагалі не йшлося – була якась нудна тяганина смичків, багато фальші, про штрих говорити просто без сенсу – і, здається, не без заслуг в цьому процесі диригента Валіда Агаєва. Одноманітний жест скоріше був скерований на координацію оркестру, ніж на його мотивацію чи ведення драматургічних ліній. Але, з іншого боку, з таким оркестром, напевне, інакше не можна працювати – тому робота диригента підсвідомо мала в собі певну рефлексію щодо оркестрової гри. Частково Валіда Агаєва можна зрозуміти: коли музика валиться, і нічого не звучить, тут зовсім не до агогіки, лінеарних структур чи вертикальних побудов – аби вже хоч як-небудь до кінця дограли...

Дуже прикро, але змушений констатувати небажання оркестру «Collegium Musicum» еволюціонувати, лишаючись на щаблі зовсім не філармонійного рівня. І щодо культурного розвитку: коли такий музичний продукт задовольняє слухацькі потреби великої маси львівської публіки – це насторожує. Хоча, якщо подивитися з іншого боку, концертна агенція «Collegium Musicum» дає можливість молодому поколінню стартувати до безмежного світу музики, можливість повправлятися в оркестровій грі.

Фото: Діана Горбань