Дубно.

Є одне-єдине село лівобіч Сяну в Лежайщині, яке досі задержало вповні свій український характер. Це — Дубно (по-польськи: Дембно). Лежить воно при битому шляху Лежайськ-Ярослав, десять кілометрів на південний схід від Лежайська, в місці, де Вислок вливається до Сяну.

Найближча до села залізнича стація мав назву "Городисько Долішнє" (по-польськи: "Ґродзіско Дольне"). Ця назва стації нічим не оправдана, бо хоч Городисько Долішнє (село, до речі, сьогодні зовсім польське) звідси не дуже далеко, одначе сама стація є на терені громади Дубна. В Дубні розказують, що полякам дуже залежало на тому, щоб стація не називалася "Дубно"; коли перед роками проводили залізничий шлях, дідичка з Городиська Дол., полька, їздила — мовляв — аж до Відня з метою не допустити, щоб стація одержала назву українського села.

Дубно — село не мале. Разом із присілками: Халупками, Сторожею і Порубами воно має майже півтретя тисячі мешканців. Українців тут біля дві тисячі. Решта — поляки, що живуть майже виключно в Халупках. Правда, в самому селі живе також кількох поляків, але вони вживають української мови як розговірної. Багато польських родин, що давніше поселилися в селі, з часом зовсім зукраїнщилися. Жидів Дубно не має.

Дубно існує вже дуже давно. Це доказує грамота короля Володислава Ягайла з 1397 р. про дотацію української парохії в Дубні. Відпис цієї грамоти з 1565 р. зберігається в тутешніх парохіяльних актах, подібно, як і пізніші грамоти, що забезпечували українським парохам Дубна їхні посілості. Грамота з 1397 р. цікава, м. ін., теж тим, що касувала всі руські, цебто старо-українські права, які до того часу обовязували в Дубні, та надала селові німецьке (магдебурзьке) право.

Від старших людей у селі можна наслухатися безліч переказів і оповідань про його минуле. Населення гордо заявляє, що його предки — українські козаки, які поселилися тут за Богдана Хмельницького. Провідником цих козаків був Гоголь, що його поляки замурували в т. зв. "Романовій Коморі", звідки його визволив його вірний друг Череп. Назва присілка Сторожі походить, мовляв, від того, що українські козаки стояли там "на сторожі" своєї батьківщини. Також назву сусіднього, тепер спольщеного, села Тринчі виводять від слова "зустріч", бо там, кажуть, наші козаки часто зустрічалися з ворогом.

В селі, справді, доволі прізвищ, що неначе живцем сюди перенесені з далеких українських степів, таких, як: Гоголь, Череп, Махно й інші. В Сторожі багато мешканців, що мають прізвища Козак. Деякі з них — це справжні козацькі типи.

З Дубна, як відомо, вийшов відомий просвітній діяч Галичини Михайло Качковський. Селяни оповідають, що його дід називався Качко. В селі досі живуть родини, що мають таке прізвище.

Дуже мило згадують мешканці Дубна свойого земляка Федину, що жив кількадесять літ тому. Він був інженером і займався парцеляцією ґрунтів у Боснії, але завжди приїжджав до Дубна, щоб тут напитися води з "Прірви".

Мешканці українських сіл, положених правобіч Сяну, називають дубнян "сватами" — знак, що Дубно лучили з цими селами тісні родинні звязки.

Населення Дубна послуговується своєрідною відміною надсянського говору. Ось кілька слів, характеристичних для тутешньої говірки: "робіті" замість "робити", "лижко" зам. "ліжко", "двеpе" зам. "двері", "покрева" зам. "кропива", "милейкій" зам. "миленький", "карапіп" зам. "рів", "цо" зам. "що" тощо. Багато селян знає досить добре літературну мову.

В селі збереглося багато наших давніх звичаїв: весільні з "ладканням", "короваєм" і барвінковими вінками, різдвяні і т. д.

Характеристичні тут щедрівки, що їх співають на Йордан жінки, звичайно в чвірку. Ось для при кладу уривки з двох місцевих старовинних щедрівок:

1. Щебетала ластівойка до окенойка.

Щедрий вечір, добрий вечір.

Господаря прибуджала.

А чи є вдома господарейко?

А є він вдома, сідіть кінець стола.

Встань, господарейку, встань ні сіді.

А вийді же на свій двір.

На твоїм дворі дав Господь добрий:

Кобилейкі ті ся помножелі,

Все, конейкі воронейкії,

А кобилейкі золотогривейкі.

Коровейкі вам ся потелілі,

Все телічейкі молочнічейкі,

А бикове — талярове...

2. Рано — рано над зорямі,

Світіть місяць зо звіздамі.

Господінийка рано встає,

Свою світлойку замітає

Білейкімі ручейкамі,

Золотейкімі митолкамі,

Бо ся сподіє любих гостій,

Господа Бога з високості...

Гагілки в селі невідомі.

Колишня ноша села переводиться. Давніше тутешні господарі ходили в полотняних свитах т. зв. полотнянках або в чорних сукняних гунях, прикрашених червоними й синіми тороками. Шапки були з того сукна, що гуні, або смушеві. Жінки носили сині жупани з дорогої матерії т. зв. киру, підшиті від споду червоним сукном і прикрашені блідо-жовтими тороками. Замужні мали чіпці й білі рантухи. Сорочок давніше не вишивали, тільки їх "дзюркували".

Дубно — багата громада. Земля тут найбільш урожайна в Лежайщині. Колись Дубно було славне на всю околицю із своєрідної раси коней, що звідси виводилися: малі, витривалі "гуцулики" з чорною смугою на хребті.

В селі мурована церква, збудована 1863 року. Вселюдна школа імени Євгена Коновальця міститься в двох будинках; один із цих будинків — це колишня польська захоронка, що її проти волі села поставив на громадській площі латинський парох Лежайська Брода.

З товариств і господарських установ є тут: читальня "Просвіти", основана 1898 р. (тепер УОТ), "Сільський Господар", "Хліборобський Вишкіл Молоді", "Жіноча Секція", "Курінь Молоді", споживча кооператива "Труд" і кредитівка "Злука". В Дубні є теж головний осідок державної сільсько-господарської школи, що має свою філію в Лежайську. Без огляду на те, що національне життя розвивалося в селі вже перед війною й що село може похвалитися значною кількістю всяких установ, праці тут треба ще дуже багато. Зокрема важко зорганізувати тутешню молодь.

Не малою причиною того, що село не може зажити повним життям, є різні зовнішні обставини. Дубно підлягає польській волосній управі в Городиську Долішнім та тамошній станиці польської поліції. На щастя, солтисом Дубна є свідомий інтелігентний українець.

Найближча околиця Дубна лівобіч Сяну майже зовсім спольщена. Одно із сіл, що відносно давно від нас відпало, — це Верніці (по-польськи: Вєржавіце), що лежать між Дубном і Лежайськом. Старші мешканці Дубна розказують, що ще яких 50 літ тому що друга-третя хата в Верніцях була українська. Ще 1912 р. було в цім селі 47 греко-католиків, тепер їх тут ледве 15. Є переказ, що колись у Верніцях була церква; стояла вона, мовляв, там, де тепер пасовисько "Косцюлшани". В Городиську Долішнім стояла за переказом церква на тому міст» де тепер костел. У згаданому селі жило 1912 р. вже тільки 9 греко-католиків. На колишній український характер довкільних сіл вказує, м. ін., те, що в цілій околиці зустрічаємо польські родини, що задержали досі українські прізвища, як Махни, Полюхи, Горошки, Ґоґолі, Рафи, Серафіни й безліч інших.

[Краківські вісті]